Село: було, є. Буде?

Останніми роками ЗМІ рясніють повідомленнями про те, що за роки незалежності з мапи України зник 641 сільський населений пункт, зокрема 40 селищ і 601 село. Притому за відомостями управління у зв’язках з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування Апарату Верховної Ради України, з 1991 по 2012 роки в Україні зникло 528 сільських населених пунктів, серед яких 34 селища й 494 села у зв’язку з відсутністю у них жителів. Водночас через об’єднання з іншими населеними пунктами або через включення їх у межі міст чи селищ міського типу зникло 113 сільських населених пунктів, серед яких 6 селищ і 107 сіл. Житомирщина, позаяк, входить до переліку областей, де за ці роки вимерло найбільше сіл – 45.

Статистика, звичайно, сумна, але, слід зазначити, що тенденція до скорочення сільського населення і відповідного зменшення кількості сільських поселень притаманна не лише для Української держави, а є загальносвітовою. За даними ООН, у 2008 р. вперше в історії кількість жителів міст перевищила кількість жителів сільських районів, і, за прогнозами, чисельність сільського населення в усьому світі, на відміну від населення міст, й надалі зменшуватиметься, як відповідно й кількість сільських поселень.

Втім, в Україні ситуація із зникненням сіл виникла аж ніяк не після 1991 року. Принаймні на теренах Радомишльщини за цей період її практично непомітно.

Скажімо, останній офіційний довідник адміністративно-територіального поділу, що видавався обласною радою у 2011 році, подає в складі Радомишльського району 82 населених пункти, серед яких – місто Радомишль, смт Біла Криниця та 80 сіл. У 2013 році до цього переліку додалося смт Городок.

Попередній реєстр зразка 1995 року, що певною мірою зафіксував наш адміністративний стан на початку незалежності, наводив у районі 83 населених пункти, з яких 81 – сільські. Втратила Радомишльщина за ці роки лише одне поселення – йдеться про село Соснова Поляна, що підпорядковувалося міській раді. Постановою Верховної Ради України у 2002 році воно включено в межі Радомишля і стало вулицею Мічуріна. Власне, саме поселення лишилося на місці, зазнав змін винятково його адміністративний статус.

До слова, у 1990-х Облітківська сільрада подавала пропозиції щодо зняття з обліку села Стара Гребля (колишя Шлямарка) і включення його в межі Обліток, однак у Верховній Раді їх відхилили.

Врешті останнім ліквідованим на Радомишльщині селом став Незнаніж Вишевицької сільради, знятий з обліку у 1985 році за відсутності жителів.

А тепер порівняймо, як змінювалась кількість сільських поселень на наших обширах у ХХ столітті.

За точку відліку беремо 1900 рік, послуговуючись тогорічним «Списком населених місцевостей Київської губернії», що був виданий Губернським статистичним комітетом. В межах сучасного Радомишльського району в ньому подано 141 сільський населений пункт. З огляду на наведену на початку їх сучасну кількість значна частина цих поселень своє існування припинила.

Тут слід зауважити, що у Російській імперії сільські поселення за адміністративним статусом мали свій особливий поділ. Найвищими за рангом були села. Їх характерною ознакою вважалась зокрема наявність у населеному пункті самостійної церкви. За згаданим «Списком…» сіл наведено 17 – Борщів, Веприн, Верлок, Вишевичі, Забілоччя, Кичкирі, Кочерів, Макалевичі, Межирічка, Мінини, Моделів, Ставки, Заболоть, Заньки, Потіївка, Чайківка, Чудин. До теперішнього часу «не дожили» лише Мінини, що їх у 1960 році «приєднали» до Леніного.

Якщо церкви не було, або місцевий храм був приписаним до котроїсь головної церкви, таке поселення іменувалося «сільцем» (російською – «дєрєвня»).

Статус сільця у 1900 р. мали 57 населених пунктів: Березці, Біла Криниця, Білка, Буглаки, Будилівка, Бухтіївка (нині – Садки), Велика Рача, Вирва, Вислянка, Вихля, Глиниця, Голубівка, Городище (Мирне), Гришківка, Гута-Забілоцька, Гута-Купне, Гута-Потіївська, Дубовик, Журавлинка, Заміри, Дітинець, Кайтанівка, Киянка, Котівка, Краснобірка, Красносілка, Кримок, Лутівка, Ляхова (Осички), Мала Рача, Мар’янівка, Меделівка, Микгород, Миньківка, Мірча, Млинок, Морогівка, Негребівка, Нова Буда, Новосілка, Облітки-Шлямарка, Папірня, Переміжжя, Пилиповичі, Прибуток, Раївка, Раковичі, Рудня-Городецька, Рудня Заньківська, Русанівка, Ставецька слобода, Стара Буда, Степанівка, Стовпець-Букачі, Теклянівка, Ходори, Хомівка, Юрівка (Нова Юрівка).

Гута-Забілоцька.

Світлина початку ХХ ст. з фондів Коростишівського історико-краєзнавчого музею.

У радянський час зникли з мап Гута-Купне (це було, власне, робітниче селище, розбудоване довкола склозаводу Браницьких-Горенштейнів, який припинив свою діяльність з приходом більшовиків), Степанівка (розташовувалася на теренах теперішньої Вишевицької ОТГ), Вислянка (Гуто-Потіївське староство), Голубівка і Киянка (Миньківське), Млинок (Облітківське), Рудня Заньківська (Заньківське), Стовпець-Букачі (Потіївка). Згадуються в пізніших реєстрах і сільце Нова Гребля біля Негребівки та подібне поселення з чудернацькою назвою Німеччина-Ямне поблизу Русанівки.

Але отака «німецька» назва, певно, виникла невипадково. Адже вагому роль у тогочасному сільськогосподарському виробництві відігравали землеробські колонії, що поширилися на українських землях в кінці ХІХ століття. Утворювали їх переважно німецькі колоністи, що орендували землі у місцевих аграріїв. Станом на 1900 рік їх було обліковано 23: Дубовець, Красно-Лози і Негребівська (біля Раковичів), Райки (Вишевицька волость), Великий ліс, Вербівка, Жиловець, Карлівка, Коробочка, Ведмежі Лози, Папірня, Ставецька, Холявка (Кичкирівська волость), Великий Марильчин, Клен, Климівка, Липовець, Малий Марильчин, Мар’янівка, Морогівська, Романівка, Філонівка (Потіївська волость) з кількістю населення здебільшого в межах 50-150 жителів.

Колонії мали певний самоврядний статус, вирізнялися ефективним і умілим господарюванням, за колоністами зберігалося громадянство країн, звідки вони прибули. Проте з початком Першої світової війни імперський уряд значно обмежив їх у правах, нерідко в них реквізували продовольство, використовували колоністів як заручників, зрештою значну частину німецького населення депортували вглиб Росії. Тож деякі з колоній припинили своє існування, деякі заселилися місцевими малоземельними селянами.

Подібна ситуація виникла і з початком Другої світової війни, після якої колонії остаточно втратили свій статус. Втім німецькі колоністи зазнали значних переслідувань і в роки комуністичних репресій 1930-х рр.

Існували в Радомисльському повіті також дві єврейські колонії, на початку ХХ ст. утворилась і чеська – Вівче, що як село збереглась донині. А про колишні німецькі колонії нагадують своїми назвами лише теперішні села Клен, Мар’янівка (існує тепер з додатком Нова) і Філонівка. Від колонії Романівка бере свій початок село Городчин.

Вільний статус мали також слободи – їх офіційно значилося три. Борщівська, Миколаївка (на Потіївщині) і Чайківська. У Борщеві й Чайківці так зараз іменують сільські кутки – вулиці, що колись були окремими поселеннями. А Ставецька слобода, що подана в реєстрі 1900 р. як сільце, підпорядковуючись свого часу за радянської доби Ленінській сільраді, стала іменуватися Став-Слободою, аби не нагадувати про історичну назву сільрадівського села – Ставки.

Значного поширення набули на межі ХІХ-ХХ століть хутірські господарства. За «Списком…» 1900 року їх на радомишльських землях нараховувалося 27. У цьому переліку – хутори Ведмедівка, Вишевицька Рудня, Гераськів ліс, Купне, Малинівка, Нехворощ, Нова Гребля, Осове, Спорне, Таборище, Цибель, Юзефівка (Вишевицька волость), Литвинівка, Новосельці, Серединка, Соболів, Храпанівка (Кичкирівська волость), Білий ліс, Дмитрів, Климівка, Косюка, Красна Нива, Крево, Перешкода, Рихальського, Трилядне, Филимонова (Потіївська волость). Слід зазначити, що приміські хутори (Кевлич, Сухарка, Гарбарів), як і село Рудня, входили в межі Радомишля і окремо тоді не обліковувалися.

Відчутно стимулювала утворення хуторів Столипінська аграрна реформа, що, використовуючи економічно-фінансові чинники, дала змогу хутірським селянам позбутися общинних та їм подібних суперечностей, як то – черезсмужжя, довгоземелля, переділи тощо.

Оранка на Лутівському Звіринці.

Фото початку ХХ ст. з Радомишльського краєзнавчого музею.

У роки перших радянських адміністративно-територіальних реформ їх лік перевалював уже за сотню, на порядок перевищуючи теперішню загальну кількість сіл у районі: Берчук, Бистріївка, Боричево, Верби, Гале Болото, Данилівка, Коськове болото, Коло Мосту, Нивка, Протереби, Роздол, Селна (підпорядковані тодішній Борщівській сільраді), Білі Піски, Червоний острів (Велика Рача), Глухів Третій, Столипків, Річка (Стольників), Філончиків (Мала Рача), Багно, Буди, Гилів, Груд, Замір’я, Кобинка, Кругле, Перше травня, Погреби, Худелів ліс (Веприн), Глухів Перший, Гале Болото, За Долиною, Шабадаївка, Рикова, Чубаря (Верлок), Руденька (Біла Криниця), Голіївка, Козинське, Колосівка, Пасіка, Осів, Незнаніж (Вишевичі), Салівський, Марильчин (Вихля), Липовець (Стара Буда), Берки, Копилів (Забілоччя), Сандрич, Холявка (Гута Забілоцька), Заболоцький, Королівка (Заболоть), Перешкода, Барвінок, Вишальне, Драни (Заньки), Дегтярня, Кам’яноломня, Коробочка, Куренище, Потереби, Солом’яні печі (Кичкирі), Голий, Довгий, Шахарня, Брід (Глиниця), Котівський (Котівка), Земляна Гребля, Кочерівський, Кушнірів (Кочерів), Зарудище, Литвинівка, Ропецький (Репіїівка), Соболів, Корінець, Шулемиха (Поташня), Храпанівка (Став-Слобода), Малинівка, Борки, Заруддя, Перше Травня (Краснобірка), Гераськів Ліс, Казимирівка, Цибель, Колодежне, Кримоцькі хутори, Нехворощ, Грузька, Поруб, Шия, Кримоцьке лісництво, Просище, Барак (Кримок), Глухів Другий, Звіринець (Лутівка), Млинковий, Бухтіївська дача, Руднище (Макалевичі), Ганночки, Глибока Долина, (Межирічка), Кошарки, Трилядне, Верес, Миньківський (Миньківка), Дуброва, Зубовський, Мироч, Острів, Попик, Приміроч (Мірча), Буда, Гарбузівка, Гребелька, Долів, Жолоб, Козинське, Копці, Круцеве Болото, Мироч, Прядчине Болото, Топільце (Меделівка), Новосілка (Нова Буда), Ямне (Дітинець), Ляхівський, Сінний, Сива Лоза (Осички), Рихальського (Русанівка), За Бором, За Річкою, Романів-Ворівськ, Ставок, Чорнело, Солдатський (Пилиповичі), Вівче, Поруби, Науменка (Потіївка), Топільня (Раковичі), Довга Гребля, Марків Рівчак (Раївка), Гордів, Жиловець, Лиса Гора, Сандрич, Дощате (Негребівка), Райки, Товсте (Раївка), Соболів, Ставочок, Жадок (Ставки), Бесідки, Вежа, Кругле Болото, Лан, Левківка, Мінинський, Чаща (Мінини), Хатки, Чайківська Рудня (Чайківка).

У цьому переліку хуторами названо й деякі нещодавні закинуті колонії та урочища, що близькі за своєю сутністю до хутірських господарств. 1900 року статус урочищ, тобто невеликих поселень, що розташовувались у природно відокремленій місцевості, офіційно мали Бодзялівка (між Великою Рачею та Кримком), Гордів, Дзюбиха, Лиса Гора, Сандрич, Семиверстна, Фащівка, Чадовець, Чащі, Шаламиха в Кичкирівській волості. Слід додати  сюди й урочища Круцький Колодязь, Перегони, Цегельня, Шумова, що входили до Березцівської сільради у 1920-30-х рр., Шайка – до Межиріцької, Лящі – Мірчанської. Урочищами, до речі, подеколи називають також місцини, де колись існували поселення.

А ще ж як окремі населені пункти значилися Мінинський фільварок, Котівська, Михаловських, Русанівські Перша і Друга ферми, що являли собою віддалені від основного поселення сільськогосподарські виробництва з житловими спорудами – теж такі собі хутори. Цікаво, що такий приклад спробували впровадити й більшовики: у 1929 році до Вепринської сільради належало поселення з назвою комуна «Червона зоря».

Власне, такі адміністративні одиниці як фільварки, ферми, хутори, колонії, урочища, слободи, лісові дачі у радянський період взагалі зникли з обігу. Хоча населення в них нараховувалося подекуди більше, ніж у деяких теперішніх селах. Скажімо, у хуторах, урочищах, на фермах, фільварках мешкало від 10 до сотні-півтори мешканців, у колоніях, слободах – і того більше.

Втім для більшовицької влади усі хуторяни та подібні їм «самостійники» стали небажаним елементом у здійсненні політики суцільної колективізації. Наступ на хутори дещо стримався в період НЕПу, а потім до 1941 року їх практично ліквідували. З іншого боку – окультурені працелюбними хуторянами колишні неугіддя були ласим шматком для незаможників, комунарів та їм подібних колективістів. Відтак хутірські одноосібники в першу чергу потрапляли під розкуркулення, висилку на Соловки та репресії. Нерідко, відокремлені та ще й примусово ізольовані, їхні родини найчастіше вимирали під час голодомору 1932-33 років.

Назву «хутір», проте, продовжували носити окремі сільські поселення, скоріше – за інерційним недоглядом. Та поступово усунули й це. У 1960 році за постановою облвиконкому, що починалась промовистими словами «у зв’язку із зселенням хуторів…», останніми ліквідованими з них в Радомишльському районі стали Пасіка, що його приєднали до Вишевичів, Котівський (Котівка), Райки (Раївка), Звіринець (Лутівка), Коробочка (Верлок), а хутори Жадок і Ставочок Ленінської сільради просто «вилучили з обліку»… Відтоді у нас лишилися тільки села. З колишніх хутірських до них нині належать Бистріївка, Брід, Глухів Перший і Глухів Другий, Осів, Спірне, Таборище.

Так що занепад села почався ще задовго до української незалежності і став наслідком радянської аграрної політики. Її жахливими проявами були ще й голодні 1921-23 та 1946-47 роки, що разом з жертвами 1932-33-го та вкупі з репресіями і воєнними лихоліттями поховали традицію багатодітних родин. Скажімо, після Другої світової війни в СРСР почали спішним порядком створюватися інтернати для дітей, яких не могли утримувати батьки, йдеться передусім про сільських вдів, що залишилися після загибелі чоловіка з малими дітьми.

Для прикладу, у 1900 році на один сільський двір припадало в середньому більше п’яти жителів, а в 1973 – вже в межах трьох.

Мабуть, недарма в пору «розвинутого соціалізму» в офіційних виданнях заборонялося друкувати кількість населення в малих містах і селах, аби не показувати їхній «ріст». Відкрийте хоча б «Історію міст і сіл УРСР», де таку статистику подано тільки в розрізі сільрад.

Притому радянське закріпачення селян скасували в СРСР лише у 1976 році, коли із запровадженням паспортів нового зразка жителям сіл дозволили їх вільну видачу, а відтак – вільно обирати місце проживання. Адже без паспорта сільська людина не могла нікуди переїхати, влаштуватися на роботу, оселитися тощо, тобто була безправною і залежала винятково від волі «пана» в особі голови колгоспу.

Довідка на дозвіл видати колгоспникові паспорт. 1958 р.

Такий порядок офіційно було запроваджено відповідними постановами Раднаркому СРСР у 1932-33 рр. (зверніть увагу, що то роки саме голодного приниження й упокорення українського селянства). Залишити колгосп селянин міг тільки у випадку призову на армійську службу або організованого набору «на соціалістичні будови».

Услід за «паспортизацією», між тим, почали впроваджувати в сільському господарстві й засоби механізації та автоматизації, бо до того, складається враження, ручну працю, що потребувала багато робочих рук, підтримували штучно, аби забезпечувати селян роботою.

Заготівля сіна в колгоспі. 1980-ті рр.

Сьогодні, для порівняння, один сучасний збиральний комбайн цілком замінює до десятка колишніх «Нив», які, до всього, ще й раз по раз ламалися, а теперішня комп’ютеризована й автоматизована тваринницька ферма обслуговується кількома операторами. Не побачите тут і заплав з гною та багна, що робили неодмінним вбранням колишніх колгоспників чоботи та «кухвайку»…

«Благоустроєний» тваринницький комплекс. 1979 р.

Прийшла нині техніка і в особисті господарства сільських мешканців.

Та все ж доводиться з жалем констатувати, що кількість сіл чисельністю до 50 жителів продовжує невпинно зростати. В районі до таких зараз належать Буглаки (36 мешканців, за відомостями Вікіпедії), Вівче (35), Городчин (31), Дорогунь (22), Журавлинка (41), Клен (32), Красносілка (42), Мирне (28), Нова Мар’янівка (36), Спірне (43) …

Хоча останніми роками спостерігається й зворотний процес. Із великих міст з огляду на значно дорожче міське життя на свою батьківщину починають повертатися вихідці із сіл, що обживають покинуті батьківські домівки, оселяються тут дачники. І ця категорія поселян поки що до офіційного обліку місцевих жителів не входить.

Тож які будуть села, і якими вони стануть через десяток-другий років, прогнозувати важко. Бо, схоже, державних мужів це особливо й не цікавить.

Газета «Зоря Полісся», 7 серпня 2020 р.