Його перші літературні кроки засвідчені Радомишлем

 

На революційній хвилі 1905 року російський імперський уряд скасував ганебні антиукраїнські дискримінаційні акти: Валуєвський циркуляр та Емський указ, що  забороняли друк українською мовою. Відтак українська здобула належні видавничі права у книжковому й газетному середовищах. Почали виходити українські газети («Громадська думка», «Рада», «Маяк», та ін.), друкуватися книги.

У квітні 1907 року в повітовому місті Радомислі Київської губернії у місцевій друкарні Елі Заєздного вийшла друком книга, що належить до перших зразків тогочасного україномовного радомишльського книгодрукування, з промовистою назвою: «Перша книга. Збірник писань».

Праворуч на цій поштовій листівці початку ХХ століття – будинок Е.Заєздного з бібліотекою, книжковим магазином та друкарнею.

Невдовзі про неї сповістила газета «Рада», включивши радомишльське видання до переліку українських книг, які розповсюджувалися у губернській книгарні «Київської Старовини».

Це була спільна збірка віршів двох місцевих авторів-початківців, що опублікували їх під псевдонімами Самотній і Гамалія. Ними були відповідно Олександр Грузький та Микита Мандрика – приятелі й колеги, що служили волосними писарями у Брусилові та Потіївці та мали не лише каліграфічний і письмоводительський хист, а й певні здібності до красного письменства.

Грузькому, щоправда, їх особливо розвинути не вдалося. Хоча якраз його книжку-поему «Терешко проклятий», що побачила світ у 1905-му в цьому ж друкарському підприємстві Радомишля під авторським псевдо А.Д.Г., наразі слід вважати тутешньою українською друкованою першиною. Історик-краянин Леонід Тимошенко  віднайшов згадку про неї в архіві Івана Франка, якому писець з Радомишльщини надіслав свою поему, та редагованому ним «Літературно-науковому віснику». Як зауважує учений, в опублікованій у ньому невеличкій рецензії, Франко вкрай критично поставився до віршування радомишлянина. Зрештою київські літературні оглядачі його творчі спроби взагалі обійшли увагою.  

Не досить таланило попервах з рецензентами й Мандриці. Тим паче у наступному збірнику «Вільне слово» (1910 р.), теж видрукуваному в Радомишлі, сам він «у революційнім настрої», як, каючись, зазначав згодом, з не вельми приязною оцінкою зазіхнув на велич Лесі Українки та Олександра Олеся, зазначивши, що народові треба пророків-провідників, а не майстрів словесної інкрустації. Натомість Леонід Пахаревський свою рецензію на твори Мандрики у «Вільному слові» озаглавив «Нелітература».

Втім вагомим є вже сам факт, що не проминула критичного погляду та ще й була винесена на широкий загал творчість автора-початківця.

Згодом літературознавець Яр Славутич, аналізуючи перші поетичні спроби Мандрики, назвав цей період у його творчості «учнівським», принаймні дещо з того, на його погляд, вже було поезією, як, для прикладу, ось такі рядки:

    Лани, лани!
    Широкі та розлогі!
    Неорані, забуті перелоги
    Чортополохом поросли
    Та бур'янами зацвіли.
    А ми - і голі, і голодні,
    Спустивши руки, сидимо
    І нудимось, не знайдемо
    Куди в житті своїм безплоднім
    Нещасні дні свої убгать ...

 

Микита Мандрика в молодечі літа.

Далебі його писемний дебют відбувся не в Радомишлі. 1905 року в Одеському революційному часописі «Южния запіскі» було надруковано статтю (звісно, що на ту пору російською мовою) 19-річного студента Київського університету. Після тієї публікації Микита потрапив під поліційний нагляд як неблагонадійний. А вже за наслідками участі в протестному студентському русі навчання у виші довелося надовго відкласти. Таким собі засланням для нього стали Облітки Радомисльського повіту і посада волосного писаря тамтешньої Потіївської волості, яку він обіймав у 1908-09 та 1911-14 роках. А вищу університетську освіту Мандрика здобув майже через два десятиліття у Софії, коли вже перебував у вимушеній еміграції.

Стосовно ж його радомишльських творчих початків слід додати, що пробував він себе не лише на поетичній ниві. У листопаді 1909-го, анонсуючи нові видання українських книг, «Рада» подала зокрема перелік виданих упродовж липня-вересня семи драматичних творів. У ньому поруч з драматургією І.Франка названо й комедію на 2 дії М.Мандрики «Міль», надруковану в Радомислі. Як зазначалося, книжечка вийшла на 16 сторінках накладом у 500 примірників.

Слідом за першим випуском «Вільного слова» у жовтні того ж 1910-го з’явився другий.

 

Повідомлення в газеті «Рада».

У «Молі» та в обох поетичних випусках Мандрика друкувався вже під власним прізвищем, яке завдяки критиці тепер було на слуху. Наступне його радомишльське видання, проте, не відбулося. Перебуваючи у вирі тогочасного громадсько-політичного та господарського життя Радомишльщини, він підготував аналітичну соціально-економічну працю «Господарювання на пісках». Вона отримала схвалення агрономічного відділу Губернського земства, одначе, як написав Микита Іванович згодом у своїх спогадах, в останній момент перешкодив друкові повітовий земський очільник К.Григорович-Барський. Той, хоч і був нащадком знаного патріотичного українського роду, сповідував «антимазепинські» та відверто українофобські погляди, недарма належав до лідерів чорносотенного «Союза рускаво народа», тож домігся скасування губернського дозволу. Слід зазначити, що згадані радомишльські першодруки Мандрики, за свідченнями автора, теж зазнали цензурного впливу, і не всі дістали дозвіл на друк.

Правду кажучи, з початком Першої світової війни і запровадженням законів воєнного часу українське друковане слово знову опинилося під забороною.

Покликаний до війська був і Микита Мандрика. У рідний Київ він повернувся в революційному вирі вже 1917 року й активно долучився до українських справ: увійшов до Центральної Ради і невдовзі отримав від неї комісарський мандат на звісну йому Радомишльщину.

У 1917-му у Києві його вірші почали з’являтися на сторінках літературних журналів, а також вийшла нова і тепер власна поетична збірка з назвою «Пісні про Анемону». До неї увійшла любовна лірика, яку автор присвятив своїй коханій Ганні Боровицькій, що стала для нього музою. Схвальний відгук про книжку написав згаданий радомишльський приятель та колега по службі й творчості О.Грузький, котрий на ту пору вже завідував в Радомишлі канцелярією повітового земства. У ньому він порівняв вірші Мандрики зі знаними творіннями Петрарки, що теж присвячувалися коханій видатного поета, і подав до київського часопису «Шлях», де пообіцяли статтю надрукувати. Натомість на сторінках видання вийшла інша рецензія, просякнута антиклерикальним змістом. Критик О.Слісаренко обізвав автора «поповичем» і звинуватив у прагненні та закликах захоплюватися «попівнами».

Тимчасом у січні 1918-го Микита і Ганна стали під вінець у Київській Хресто-Воздвиженській церкві й по тому крокували рука в руку сорок літ. Примітно, що одним зі свідків на вінчанні був Олександр Мізерницький – найближчий соратник Мандрики в Радомисльській повітовій управі.

Микола Зеров у своїй рецензії теж згадав про Петрарку, проте в критичній площині, звернувши увагу на пораду геніального лірика поетам давати хід своїм творінням щонайменше через сім літ після їхнього написання. Бо ж щільні дати появи віршів Мандрики, за словами рецензента, складали враження, що писав він їх, як мовиться, «на коліні» і відразу давав до друку.

Водночас відомий учений Дмитро Дорошенко в «Літературно-художньому віснику» опонував  Зерову, зауваживши, проте, що єдине, в чому варт дорікнути Мандриці, то лише в недбальстві до власного поетичного дару.

Попри критичні відгуки, у Крамній коморі «Час», яка розповсюджувала «Анемону», книжечка розійшлась упродовж кількох тижнів і принесла авторові чималий гонорар.

Зрештою згодом Мандрика визнав, що і Зеров, і Дорошенко мали рацію щодо потреби шліфування власних поезій. Недарма з роками він перевидав доопрацьовану ним «Анемону». Наступні ж його поезії почали друкуватися вже майже через десять літ у закордонні.

Після гетьманського перевороту 1918 року очільник Радомисльської повітової управи Микита Мандрика був оголошений до затримання, тому вимушено під чужим прізвищем поневірявся на українських околицях. Через рік, уже в Українській Народній Республіці, був покликаний на дипломатичну службу, виконуючи цю важливу місію в ряді країн: від Китаю та Японії – до Грузинської Демократичної Республіки, Османської імперії, Єгипту.

В Україну він так і не повернувся. З поразкою української революції і загарбанням УНР російськими більшовиками спочатку перебував у еміграції в Болгарії, затим – у Чехії, де здобув науковий ступінь доктора права і почав наукову та викладацьку діяльність в Українському вільному університеті. Крім того, у Празі працював ученим секретарем Українського соціологічного інституту, редагував ряд українських видань.

У 1928 році учений вирушив до Північної Америки для налагодження зв’язків з тамтешніми українськими громадськими організаціями та збирання коштів на підтримку українських громад у Чехії.  Сперш перебував у США,  а з наступного року – в Канаді.  Його візит передбачався нетривалим, однак вирішив місіонер осісти на канадських теренах назавжди.

За океаном Микита Мандрика теж активно долучився до діяльності місцевих українських організацій та фундацій, як діючих, так і нових, що створювалися вже за його участю. Серед них – Українське трудове об’єднання, Комітет (згодом – Конгрес) українців Канади, Українська вільна академія наук у Канаді.

У Вінніпезі, що став місцем його осідку й помешкання, він створив і очолив Осередок української культури та освіти. Редагував низку видань і часописів, підготував та видав ряд наукових і дослідницьких праць, широко пропагуючи українські національні ідеї, традиції, мистецькі надбання.

А ще у Канаді сповна розквітнув поетичний хист Микити Мандрики. Починаючи з 1941 року, вийшло понад десять збірок ліричної та філософської поезії («Мій сад», «Золота осінь», «Радість», «Сонцецвіт», «Вино життя», «Завершення літа» та ін.), а також історичних поем  («Мазепа», «Україна. Повість временних і невременних літ», «Вік Петлюри» тощо). Але Україна була й залишалась для нього головним натхненням до науково-дослідницької та творчої діяльності.

    Померлим Слава, а живим життя!
    Минулому не буде вороття.
    Прийдуть нові, невідомі ще дні;
    І виростуть нові вже покоління,
    Вже не такі, як ми, напевно ні,
    Але з того ж дідівського насіння.
    Угасне ненависть, і рани заживуть,
    І буде вільна й радісна людина,
    І Божим раєм всі краї назвуть
    Той край, що зветься Україна!

У 1971-му тамтешня громадськість широко відзначила 85-річчя Микити Івановича Мандрики, якого Яр Славутич називав патріархом української поезії в Канаді. Через вісім літ по тому його не стало…

Особливе місце у науковій спадщині Мандрики посідає літературознавча праця «History of Ukrainian Literature in Canada» («Історія української літератури в Канаді»), що вийшла англомовною, оскільки творилася й видавалася з нагоди столітнього ювілею Канади бюджетним коштом. За словами відомого канадського сенатора Павла Юзика, вона стала вагомим внеском у багатокультурну мозаїку цієї країни, а автор представив українців перед англомовним світом у правдивому світлі – зі знанням справи та з великою любов’ю.

Тимчасом літературознавці нині звертають увагу, що за радянськими канонами українські письменники та поети досі, на жаль, поділяються на вітчизняних та закордонних, як і їхня творча спадщина.

Українська література може притому відкрити для себе й читача ще одну письменницьку іпостась Микити Мандрики – прозову. У його літературному доробку згадується роман «Кохання й смерть», що писався ще у Болгарії та оповідав про українську еміграцію на революційному тлі. Цей твір так і не був виданий.

Не надруковані у повному обсязі й написані ним незадовго до відходу у світ інший мемуарні «Спомини». Примітно, одначе, що один з розділів «Дещо за роки 1917 та 1918», у якому розповідається зокрема про діяльність мемуариста на чолі Радомисльської повітової управи, таки публікувався в періодиці (журнал «Український історик»).

У своїх спогадах, до слова, М.Мандрика усякчас з теплом і симпатією згадував «свою Радомишльщину», як він її називав, де закладалися й міцніли його непересічні життєві, політичні та поетичні початки.

 

 

 

«Волинь і Німеччина: мости з минулого в сучасне»

– архівно-документальна виставка під такою назвою відкрилась 23 вересня 2026-го в Радомишльському народному краєзнавчому музеї. Організувала та представила її радомишлянам Громадська організація «Житомирське обласне німецьке національно-культурне товариство «Відергебурт».

Головною темою виставки є життя та побут німців-колоністів на теренах історичної Волині, зокрема на Радомишльщині, де, відомо, на межі ХІХ-ХХ століть утворилося 77 німецьких колоній. Безпосередньо поблизу Радомишля – це зокрема Папірнянська (Коробочка), Ставецька, Цибель, Сандрич (біля Гути Забілоцької), Негребівська, Раївська, Товсте, Філонівка, Романдорф (Городчин) та ін.

Тематику виставки й представлені на ній унікальні архівні документи, які раніше не публікувалися, а також факти про культурну спадщину німецької спільноти нашого регіону презентував голова товариства Володимир Піньковський.

Його цікаву та змістовну розповідь було доповнено прикладами з перебування німців, у тому числі й колоністів, у Радомишлі й довкруж нього з давніх давен і до сьогодення.

Присутні, серед яких були представники громадськості, нащадки тутешніх німецьких колоністів та вихідців з Німеччини, поспілкувалися з гостями, ставили їм питання, ділилися враженнями про виставку та про почуте й побачене. 

За словами організаторів, виставка вже експонувалась у різних куточках історичної Волині. У Радомишлі вона діятиме два тижні. Тож музейники запрошують переглянути виставку усіх небайдужих і зацікавлених радомишлян та гостей міста, зазначаючи, що вхід вільний.

Світлини Володимира Кліха з ФБ-сторінки Товариство Німців Житомирщини - Відергебурт/Deutsches Haus-Shitomir.

 

  

Шкілка, семінаріум, училище…

 

Який навчальний заклад у Радомишлі був найпершим? Остаточної відповіді тут поки що немає, адже далеко ще не всі архівні джерела дочекалися своїх дослідників. Проте наразі відомо, що за генеральною візитою (описом) Радомисльської Троїцької церкви, яку склав унійний декан Чорнобильський Олександр Рубанович у 1783 році, при храмі діяла школа (знаний дослідник радомишльської минувшини, доктор історичних наук Леонід Тимошенко звернув увагу на її означення в цьому польськомовному документі як шкілка). Вона містилась «під горою між церквою та плебанією» (священницьким обійстям), там, де й хатинка пономаря, і мала «чисту» (навчальну) кімнату, а через сіни – шпиталь. Можливо, саме це давнє шкільне приміщення зображене на відомій світлині церкви початку ХХ століття.

Водночас відомо, що в пору резидування в місті унійних митрополитів тут функціонувала семінарія – навчальний заклад, що готував священнослужителів. Йдеться про неї зокрема в описі Радомисльського замку, що його виявив і вперше оприлюднив Л.Тимошенко у своїх «Нарисах з історії Радомишля». Серед замкових будівель в інвентарі митрополичої єпархії за 1774 рік обліковано семінаріум, розташований по дорозі із замку до фільварку. Був він збудований із соснового дерева, мав три входи і п’ять резиденцій (кімнат) під одним дахом, що місцями, однак, протікав, тож будівля подекуди підгнивала і мала непривабливий стан. Зауважено притому, що на час огляду перебував семінаріум порожнім. Щодо його розташування варто звернути увагу, що подальший шлях до фільварку, як зазначається в описі, проходить понад річкою Микою.

Водночас цей знаний фахівець з історії Української Церкви, докладно висвітлюючи історію митрополичої резиденції в Радомишлі, наводить свідчення й про освітню діяльність духовної семінарії. Коли митрополитом став Ясон Смогоржевський (1780 р.), він фундував кошти на цей навчальний заклад.

В архівах також наводяться прізвища ряду слухачів, які в ньому навчалися зокрема у 1792-1794 рр. Притому примітно, що в їхньому переліку за «Опісанієм докумєнтов архіва западнорускіх уніатскіх мітрополітов» один зі спудеїв вказаний учнем радомисльського семінаріуму, всі інші навчалися в семінарії. В якому саме приміщенні студіювали семінаристи – у згаданому непривабливому, чи в котромусь іншому, – відомостей, одначе, немає. 

Тимчасом в описах міста початку ХІХ століття, що наводяться у Тимошенкових «Нарисах …», 1803 року згадано двоповерховий кам’яний дім, названий семінарія, без печей, підлоги і стелі. Припускається, що йдеться тут про споруду, яка дотепер міститься на розі Старокиївської та Велико-Житомирської вулиць. Імовірно, на ту пору вона ще добудовувалась.

За розповідями одного з колишніх жителів цього будинку, під час ремонтних робіт в облупленому тиньку було знайдено рідкісну монету часів правління російського імператора Павла Першого (1796-1801).

Починалося ж будівництво, можливо, ще за унійного правління. Бо семінаріум, описаний 1774 року, був, як зазначено вище, дерев’яним, а тут ідеться вже про будинок з каменю.

 

Такий вигляд мають деякі приміщення сучасного цокольного поверху, що його теперішні жильці використовують під льох (фотореконструкція за допомогою ШІ).

Між тим, у рапорті за 1827 рік зазначено, що після створення у 1800 році міської поліції в колишній уніатській семінарії розмістили в’язницю.

До слова, тієї пори семінаріями іменували також світські навчальні заклади губернського типу, один з яких нібито діяв тоді в Радомишлі. За твердженням дослідника історії освітніх закладів на Радомишльщині Миколи Осадчого, в будинку на розі якраз у 1803-му відкрилося дворянське училище.

Його будівля зображена на малюнку, виконаному колись для шкільного музею вірогідно вчителем колишньої школи №2 Михайлом Криворуком. Припускається, що її споруджували під завісу XVIII століття для освітніх потреб, можливо, й для навчання майбутніх священнослужителів УГКЦ.

 

Пізніше, 1833 року, тут розташувалося нововідкрите повітове (дворянське) училище, реорганізоване у 1869 р. у двокласне міське. Зі зведенням нових училищних будинків в колишній будівлі квартирували вчителі. За переписними списками 1897 року, в ній мешкали подружжя Олександри (наглядачка жіночого училища) та Макарія Молчанових (пенсіонер, а до того вчитель математики), а також Ничипір Черняков (учитель підготовчого класу) і Созонт Соколовський (помічник учителя підготовчого класу).

Вчителі мали житло в цьому будинку і в пору СРСР, коли його господарем була школа №2, яка містилась поруч на Шкільному провулку в колишній будівлі двокласного училища (тепер у ній ліцей №3). Принаймні згадують про це її тодішні учні. Зрештою останнім з-поміж тутешніх мешканців був освітянин Сергій Янченко, що свого часу викладав автосправу у другій та першій школах.

А ще в давній освітній споруді містилися виробничі майстерні для трудового навчання, функціонував гуртожиток для школярів із довколишніх сіл. У літню пору його використовували також для денного сну молодших школярів, які відвідували міський міжшкільний табір відпочинку.

У  1974-му стародавня освітня споруда, що є однією з найстаріших в Радомишлі, почала перетворюватися у таку собі, за сучасною термінологією, багатопрофільну офісно-житлову.

Це сталося після того, як друга міська десятирічка переїхала у новозбудоване шкільне приміщення на нинішній Петрівській, де відтоді й порядкує, називаючись тепер опорним ліцеєм з усталеним номером 2.

До речі, у 2004 році цей навчальний заклад, що тоді вже рік іменувався просто гімназією, урочисто відзначив кілька ювілеїв: зокрема тридцятиріччя останнього свого новосілля, сторіччя від побудови нового навчального закладу на Шкільному провулку і двісті років відліку свого життєпису від «семінарії».