З початком нового навчального 1907
року (у ту пору він зазвичай стартував у жовтні) небайдужа громадськість
Радомисльського повіту забила на сполох: чимала кількість церковно-парафіяльних
шкіл регіону залишилась без учителів. У вересні повітом прокотилися масові
арешти освітян, яких було ув’язнено в Радомислі. Приводом для пред’явлення
криміналу стала їхня належність та прихильність до викритого жандармерією
«Союзу сільських учителів».
7 серпня в Радомислі відбулося
таємне зібрання сільських освітян, що його ініціював студент Київського
університету Олександр Мізерницький. Це був, до речі, ярмарковий день, тож
присутність чималого гурту на березі Тетерева не викликала жодних підозр.
Обговоривши тяжку ситуацію зі шкільним навчанням на селі та не менш важку й невдячну
вчительську працю, як і долю переважної більшості селянства, що не мала змоги
навчати своїх дітей, присутні підтримали пропозицію об’єднатися в спілку, яка б
захищала та відстоювала їхні інтереси, просвітлювала й гуртувала довкола себе
селянські маси.
Через двадцять днів ті, хто забажав
увійти до об’єднання, зібралися вдруге, цього разу вже на лісовій околиці
повітового міста. Тут було розглянуто Статут новоствореної організації, що
дістала назву «Союз сільських учителів Радомисльського повіту» і увійшла до
Всеукраїнського Союзу, наголошувалося до того ж на потребі впроваджувати
національну українську школу з українською мовою навчання та боротися за
ліквідацію самодержавства, позбутися у шкільництві диктату поліціянтів і
духовенства. Вирішили спілчани зібрати власну бібліотеку, щоби поширювати
книжки з неї серед населення, мати свої кошти для організаційної роботи.
Союз обрав головою сина місцевого
чиновника, також київського студента Миколу Залізняка, секретарем – Мізерницького, а казначеєм та бібліотекарем –
Івана Садовського.
Попри певні національно-визвольні та
антимонархічні засади це, за сутністю, була узвичаєна згодом профспілка,
діяльність яких, одначе, в Російській імперії була заборонена. Тож мусили
тогочасні освітяни для відстоювання своїх професійних та національних потреб
гуртуватися потайки, дотримуватися конспірації.
Та маючи повсюдно свої «вуха»,
таємні служби майже відразу про них дізналися і хутко завітали з трусом до
Садовського, що був сином псаломника Радомисльської церкви. Під час обшуку у
нього знайшли роздруковані на гектографі брошури про установчі збори спілки,
чимало примірників прокламацій та листівок, нелегальної літератури. Серед них
жандарми виокремили друковані зокрема українською відозви «Народу від народних
представників», «Маніфест до армії та
флоту від трудової групи й соціял демократичної фракції Державної Думи»,
«Всенародна Установча Рада». Услід за виявленими «речовими доказами» почалися
арешти.
Під підозру потрапили загалом
двадцятеро освітян, яким інкримінували організацію й приналежність до
професійної української учительської спілки. Позаяк судова палата змінила
статтю звинувачення, частину з них згодом відпустили. Декого – взагалі «за
відсутністю складу злочину», більшість – під заставу. В буцегарнях, проте,
залишилося восьмеро.
Залізняка та Мізерницького
заарештувати не вдалося, пізніше стало відомо, що вони емігрували за кордон.
Відтак перед судом постали Іван
Садовський, Володимир Дудич, Феофан Зорницький, Микола Таргоній, Василь Цюра,
Михайло Марченко, Пилип Федорченко, Степан Козлюк, Єфрем Роговченко, Олекса
Савченко, Дмитро Міщенко та Яків Силинський.
Всі члени спілки були місцевими і
працювали в навчальних закладах Більківців, Березівки, Борщева, Верлока,
Вільні, Горностайполя, Заруддя, Краснобірки, Торчина, Обліток, Чайківки та ін.
Сучасна верлоцька
школа починалась у колишній ЦПШ, вчителював у якій свого часу Михайло Марченко.
Мізерницький, щоправда, в матеріалах
справи подеколи згадується як «Київський студент з Волині». Таки справді він
був уроджений у Луцьку, проте мав радомисльське коріння. Його батько Михайло
Кирилович народився в Дивині Брусилівського повіту в родині дяка тамтешньої
церкви. Врешті священнослужителі з таким прізвищем здавна відомі на Київщині й
на Радомисльських теренах зокрема. У Заболоті, приміром, в кінці ХІХ ст. ніс
пастирську місію Петро Мізерницький.
У 1887 році титулярний радник
Михайло Мізерницький залишив посаду наглядача Луцького продовольчого магазину
інтендантського управління Київського військового округу і невдовзі повернувся
на батьківщину, де батько свого часу надбав земельний наділ в 171 десятину в Карабачині
(там, до речі, на ту пору мешкав його брат Олександр) та лісову дачу під
Кочеровом. Тож родинні зв’язки тут були широкими й міцними. І це було надійним
прикриттям для студента Мізерницького подорожувати повітом, не привертаючи
зайвої уваги місцевих урядників.
Втім перебував він під поліційним
наглядом ще з 1905 року, коли був засуджений до ув’язнення за участь в
забороненій Революційній Українській партії (РУП), його, одначе, звільнили під
заставу.
Арешти вчителів, більшість з яких
викладала в церковно-парафіяльних школах, неабияк сполохали керівництво
повітового відділення єпархіальної училищної ради. Бо ж, виходить, прогледіли вони крамольників,
що діяли під їхнім началом. Відтак хутко було увільнено від викладання в ЦПШ не
лише заарештованих учителів, а й тих, хто вважався неблагонадійним (серед
відлучених від викладання згадуються зокрема Павленко, Мілієнко). Та й
псаломник Садовський у штаті Радомисльських церков в 1908 році вже не значився.
Врешті вжито було повітовим благочинієм й інших оргзаходів. Скажімо, священник
церкви села Заруддя Полікарп Мізерницький спішним порядком був переміщений на
Черкащину.
Перше судове засідання відбулося 24
травня 1908-го у Київській судовій палаті. І на ньому справа почала ще більше «сипатися».
Передусім завдяки умілим діям сторони захисту, який очолював відомий на ту пору
харківський адвокат Микола Міхновський – майбутній провідний ідеолог
українського державотворення.
Саме його ґрунтовна праця
«Самостійна Україна» стала настільною книгою для більшості українських
політиків-державників – таким собі національним відповідником макіавеллівського
«Государя». До речі, двічі її друкувало видавництво «Діокор», очолюване
Олександром Ткачуком, головою Радомишльської районної та міської рад у 2006-2015
рр.
Адвокатська практика Міхновського
була доволі успішною, у Харкові він мав власну контору. Всякчас діставав гарні
відгуки, особливого поголосу набували його перемоги в судових процесах проти
діячів і активістів українського просвітницького та національно-визвольного
руху. У цьому переліку – й радомисльська «вчительська справа». До неї він
вірогідно долучився через Мізерницького, з яким спільно починав політичну
діяльність у РУП.
Скажімо, вже на першому засіданні
М.Міхновський знищив «експертні висновки», на яких ґрунтувалась лінія
звинувачення. Перекладач з української, залучений прокуратурою, словосполучення
«красне письменство» розтлумачив не як «белетристику», як це є насправді, а як
«проізвєдєнія освободітельного, т. є. красного содєржанія». Тож після наради
судова палата вирішила справу відкласти, залучивши фахових експертів-перекладачів,
рекомендованих історико-філологічним факультетом Київського університету. Ними
стали викладачі-мовники київських гімназій І.Ех та А.Захарієв, що підтвердили
зауваги захисту.
Вирок було оголошено на засіданні 6
вересня, що проходило «за зачиненими дверима». Рішенням суду Міщенка та
Сілінського було виправдано. Садовського і Дудича засудили на півтора року
перебування в арештантській роті з позбавленням ряду прав, зарахувавши їм,
проте, шість місяців попереднього ув’язнення. Зорницький, Таргоній, Цюра,
Марченко, Федорченко, Козлюк і Роговченко отримали по 6 місяців тюрми, Савченко
– чотири місяці.
По різному склалися їхні подальші
долі.
Микола Таргоній був представником
знаної вчительської династії, представниця якої – Любов Костянтинівна –
відзначена найвищою державною нагородою СРСР: орденом Леніна.
Відомим став у радянську пору й
краснобірський учительський рід, до якого належав Єфрем Роговченко.
Дмитро Міщенко вчителював у
Забілоцькій школі, в 1930-х був директором цього навчального закладу. Теплі
відгуки про вчителя залишив у своїх спогадах звісний військовий топограф,
лауреат державної премії СРСР забілоччанин Віктор Василевський.
Дехто, як Залізняк, загубився в
революційному вирі, а от Мізерницький у 1913-му повернувся і таки постав перед
судом та був ув’язнений, відбуваючи покарання у Харківській і Київській тюрмах.
Гнаний царатом, колишній провідник
союзу радомисльських учителів у радянський час таки втілив свій задум,
підтвердивши свою належність до початків української вчительської спілки на
Всеукраїнському рівні. Амністований після повалення самодержавства у лютому
1917 р., він приєднався до української революційної справи, увійшовши з посадою
коменданта до складу Радомисльської повітової управи (як, до слова, й Михайло
Марченко), що серед іншого, впроваджуючи
ряд ідей вчительської спілки і таки вже офіційно створивши її в повіті, рішуче взялась за реформування освіти та її
українізацію. А ще Олександра Мізерницького обрали представником Радомишльщини
до Українських Установчих Зборів, які мали виробити Конституцію УНР. Але через
російсько-більшовицьку окупацію України січня-квітня 1918 року вони так і не
зібралися.
Олександр
Мізерницький.
Втім за Гетьманату йому знову
довелося податися «в біга», бо за «антидержавну агітацію із закликами до
незаконного захоплення наділів та майна землевласників» Радомисльського
коменданта хотіли заарештувати. Тимчасом невдовзі він пристав до партії
Українських боротьбистів – націонал-комуністів, що у 1920-му злилися з
більшовиками. Відтак, враховуючи його учительський революційний досвід,
Олександра Мізерницького направили на посаду завідувача Полтавського
губернського відділу народної освіти.
Якраз за його ініціативою було
створено колонію для безпритульних і неповнолітніх правопорушників, відому як
Полтавська трудова колонія імені М.Горького. Директором колонії він призначив
Антона Макаренка, якого перед тим запросив на посаду очільника секції дитячих
колоній Губнаросвіти. До речі, у звісній Макаренківській «Педагогічній поемі» виведено
й Мізерницького – щоправда, з огляду на подальшу «заплямовану» ним біографію, в
образі знеособленого головного освітнього губернського посадовця
«Завгубнаросвіти». З нього, власне, й починається твір.
У різні роки він очолював також
Миколаївську, Вінницьку, Київську губернські освітні галузі, входив до Колегії
Наркомату освіти УСРР, був заступником голови Головного управління соціального
виховання. У 1924-му Олександра Мізерницького обрали головою ЦК Профспілки
працівників освіти УСРР і призначили
редактором газети «Народній учитель». Притому в цьому виданні публікувалися
його письменницькі спроби, недарма він входив до літературного об'єднання «Техно-мистецька
група А».
У 1928 р., коли разом з поступовим
згортанням «українізації» почалась хвиля переслідувань колишніх активістів та
учасників Української революції, Мізерницького перевели в Наркомат праці:
спочатку на посаду заступника Наркома, затим – заступника голови комісії по
боротьбі з безробіттям, завідувача інспекцією праці, відділу ринку праці. Тут
його й застала партійна чистка 1930 року, за наслідком якої він був позбавлений
компартійного членства. На тлі розгортання репресій це в ту пору означало не
лише втрату керівної номенклатурної посади, а й імовірне потрапляння в обойму «ворогів»
народу. Так, зрештою, й вийшло. У 1934 році Олександра Мізерницького, що був
директором Харківського зоотехнічного інституту, заарештували й відправили в концтабори. Є
свідчення, що у 1947 році він нібито перебував у засланні в Кузбасі. Подальша
його доля тимчасом невідома.
Потрапили під каток комуністичних
репресій й інші колишні радомисльські
спілчани. В.Дудича, який осів у Житомирі, у 1932-му ув’язнили на п’ять
років до концтабору. Ф.Зорницького, що обрав священницьку місію і теж став
житомирянином, спочатку позбавили права нести службу Божу, а у 1937-му –
засудили до розстрілу.
Трагічно, за нез’ясованих обставин,
пішов з життя М.Міхновський, якого знайшли повішеним у 1924 році в Києві.
Зрештою розвіялися й ілюзії колишніх
радомисльських спілчан стосовно незалежного профспілкового руху. Адже очолювана
О.Мізерницьким спілка «Робос» (робітників освіти – за узвичаєною тодішньою
традицією її іменували такою абревіатурою), була вже аж ніяк не протестною
організацією, а цілком провладною. Функції радянських профспілок звелися
переважно до організації соціалістичного змагання та відзначення його
передовиків, розподілу деяких соціальних благ і т. ін.
Примітно, між тим, що у 1991 році,
коли почалися проблеми з виплатою освітянам сучасної Радомишльщини заробітку,
доплат та надбавок, відстоював їхні інтереси новостворений страйковий комітет.
Позаяк майже не чути голосу профспілок і в теперішню пору згортання прав та
гарантій трудівників. Та це вже, власне, дещо інша історія…
Газета «Зоря Полісся», 21 серпня 2020 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар