Трефова шістка з радомишльською ознакою

 

Загальновідомо, що Радомишль представлений на багатьох географічних мапах, починаючи із XVI століття. Та виявляється не тільки на мапах, а й на … картах. Так-так, ідеться про відомі ще з Середньовіччя гральні карти, які в уяві багатьох уособлюються передусім з узвичаєними валетами, дамами, королями, тузами, ну, звісно, й з дрібнотою від 2 до 10.

Проте існують різноманітні сувенірні, колекційні колоди, на картах у яких зображені інші цікаві для гравців, і не тільки, тематичні малюнки й сюжети. Мали вони не лише ігрове, а й пізнавальне та навчальне спрямування і призначалися зокрема для дітей та підлітків. Зрештою, не всі картярські ігри належать до азартних, є серед них розважальні і суто дитячі, поширені також різноманітні пасьянси, головоломки, фокуси, ворожіння і т. ін.

У 1829 році в Санкт-Петербурзі з’явилися в продажу «Географічні карти Росії із зображенням гербів, костюмів і призначенням верств до двох столиць задля користі юнацтва». Попри «географічний» заголовок це були саме гральні карти. У колоді містилося 60 карт, проте безпосередньо для гри призначалося, за французькою традицією, тільки 52 з них.

Чому ж карт нараховувалося 60? Бо такою була на ту пору кількість головних адміністративних одиниць імперії – губерній та інших територіальних утворень. Тож вісім мали суто інформаційне спрямування.

Лицьовий бік кожної гральної карти, що мала розмір 100х67 мм, поділявся на чотири частини. У лівому верхньому куті зображувався губернський чи відповідний йому герб, у правому – числове або зображувальне значення карти різної масті. Внизу справа – типове для регіону жіноче або чоловіче вбрання, зліва – перелік повітів губернії. На звороті подавалися, власне, мапи губерній. Тож для азартного картярства, у якому всі карти повинні мати абсолютно тотожний зворотній бік, вони не годилися.

Трефова шістка стала картярським символом Київської губернії. А серед дванадцяти тогочасних її повітів за номером 7 вказано повітовий Радомисль. Такою цифрою він був позначений на губернській мапі, що зображувала, крім міст, обриси головних річок (звісно, й Тетерева) і трактів, як і того, що вів через Радомисль з Києва до Житомира.

Створив ці унікальні графічні символи маловідомий, проте дипломований вільний художник Костянтин Грибанов, за плечима якого була Петербурзька Академія Мистецтв. Навчався він у ній одинадцять років за класом історичного живопису і навіть удостоївся двох срібних медалей. Але класичне малярство покликанням для нього так і не стало. Натомість увійшов він до образотворчих анналів як художник-ілюстратор. І саме завдяки малюванню гральних карт. Грибанов, до речі, першим на імперських теренах як професійний живописець долучився до карткового розпису. І мав по тому доволі знаних послідовників.

Напевне ідеї ілюстрування карт виникли у нього на чиновницькій службі. Після закінчення художнього вишу працював живописець спочатку… у Міністерстві фінансів на поприщі новостворюваних земств, а згодом – у Військово-топографічному депо Головного штабу, де в ту пору було створено «Географічний атлас Російської імперії, царства Польського і Великого князівства Фінляндського».

Остання посада розвинула ілюстративні здібності й надихнула Костянтина Матвійовича на створення карт. Тим паче, зображені ним на гральних картах мапи губерній майже один в один повторювали відповідні малюнки атласу. З міністерської посади запозичив він ряд статистичних відомостей. Ще одним джерелом для ілюстратора стали костюмні замальовки зокрема з книги І.Георгі «Опис усіх народів, що у Російській державі живуть». Їх, як і мапи, художник відтворив з дивовижною точністю.

Через тридцять років Грибанов свої географічні карти перевидав під назвою «Альбом географічних карт Росії, розташованих на 80 аркушах за басейнами морів, або Чудовий та повчальний дитячий Гран-пасьянс». Цього разу в колоді їх було 80 (70 губерній і 10 регіонів з іншою управлінською структурою). Проте вони вже не мали картярських символів та мастей, а містили значно розширену пізнавальну інформацію і призначалися, як вказувалося в анотації, для дитячих пасьянсів. У новому виданні художник додав до опису Київської губернії географічні, історичні, природні, господарські та демографічні особливості регіону. Ці характеристики зазначалися і на аверсі, і на реверсі карти. Літера «Е» на карті була складовою напису «БассЕйнъ Чернаго моря», який утворювався з вірно розкладеного карткового ряду, а 31 на зворотному боці – порядковий номер.

 

Тимчасом у першому виданні впадає в очі примітна деталь. Так звані «великороські» губернії, що входили колись до складу Московії, означені в колоді «Географічних карт» червоними мастями, а ті, що були утворені на загарбованих й військовою силою приєднаних до імперії українських, білоруських, литовських, польських, латвійських, естонських, кавказьких, заволзьких та сибірських землях, – чорними. З чим пов’язаний такий кольоровий поділ, залишається лише гадати. З одного боку, червоним зазвичай символізують любов і успіх, чорним – гніт, лихо та біду. Одначе з іншого, червоний – це ще й ворожнеча, агресія, а також кров на руках завойовників, що дотепер її несуть своїм сусідам.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 2 травня 2025 року.