Кохати бунтаря

Бал у Київському дворянському зібранні був у розпалі. Тут зібралась уся світська верхівка – поважні військові генерали та вищі офіцерські чини, дворянська еліта, місцеві сановники. Частина гостей, переважно в літах, згуртувавшись, неквапом обговорювала політичні події та столичні новини. Інші, ті, що молодші, навперейми розповідали про свої бойові або ж амурні походеньки, пригорщами додаючи до них фантазій і побрехеньок, що раз по раз викликало жвавий регіт. Жінки обсмоктували найсвіжіші малоросійські плітки. А молодь безтурботно кружляла у вихорі запальних танців, що їх безперервно та віртуозно виконував найкращий київський оркестр.

Граф Адам Дунін-Вонсович тактовно підтримував розмову з кількома знайомими йому шляхтичами. Час від часу він кидав погляд у бік танцюючих пар і потай втішався: все йшло якнайкраще – люба йому Юленька Дуніна-Вонсович, що осиротіла після смерті батьків та потрапила під опіку графа та генерала А.Злотніцького, граціозно кружляла у парі з молодим князем Олександром Іпсіланті. Юлія була на виданні, і син та спадкоємець колишнього господаря Валахії, Молдови та Порти, грецького князя Костянтина був би пречудовою партією. Такий шлюб, врешті, дещо вгамував би й пересуди обивателів, які не оминали нагоди натякати на те, що син Адама Станіслав під час російського походу Наполеона був у його найближчому оточенні і особливо прислужився Бонапартові під час ганебного відступу французького війська з Росії.

На бал Дунін-Вонсович був запрошений, завдячуючи щойно призначеному предводителю губернського дворянства і очільнику впливової масонської ложі молодому графу Густаву Олізару. Олізарам, нащадкам високовельможних бояр Кмитів, належав чи не найбільший у Радомисльському повіті Коростишівський маєток. Адам Дунін був для них, можна сказати, сусідом, тримаючи маєток у Ставках. Вони досить часто навідувалися один до одного, і коли ще був при житті та при справах підчаший Великого князівства Литовського Пилип Олізар, батько Густава, і тепер, коли володів маєтностями його син. Олізари, наприклад, залюбки приїздили на службу до Ставецької католицької каплиці, що її збудував Дунін-Вонсович, беручи з собою коростишівського ксьондза.

Саме Густав Олізар, який товаришував з меншим сином Дуніних - Йосипом, підказав познайомити Юлію з молодим Іпсіланті. І світський бал для місцевої знаті був найкращим приводом для цього. Хоча тут у графа Густава був ще й свій таємний розрахунок. Він уже не раз звертав увагу, як зухвалий грек з неприхованою цікавістю задивлявся на юну Марію Раєвську, що з кожним днем розквітала на очах. Молодий Олізар теж тішився її вродою, сподіваючись, одначе, що та краса дістанеться саме йому. Донька уславленого героя війн з Наполеоном генерала Раєвського все більше зачаровувала Густава.

Вперше він побачив її ще зовсім дівчинкою, коли приїздив з батьком до Раєвських, які мешкали у Радомислі, і ніби жартома зауважив сам собі: «А чим не майбутня наречена для мене...» Згодом граф уже цілком переконав себе, що так воно і станеться.  Хоча й значно ускладнив свій шлях до серця Марії Раєвської поспішним (у 16-річному віці!) шлюбом з придворною дамою французького двору графинею Де Моло. Шлюб той, щоправда, тривав лише три роки. Тож, товаришуючи з Раєвськими, Олізар, як міг, оберігав юну Марійку від залицяльників і майбутніх претендентів на руку, серед яких, на його думку, був й Іпсіланті. Бо якщо доведеться обирати, дівча напевне віддасть перевагу суперникові. Хоча б і на знак такої собі жіночої помсти за Густавове одруження. До того ж за плечима Олександра Іпсіланті була участь у військових баталіях 1812 року і наступних походах, титул ад’ютанта імператора Олександра і генеральське звання. Незважаючи на те, що втратив на війні правицю, він хвацько танцював, був галантним, а ще - мав відчайдушну й дещо авантюрну вдачу. А таке не може не захоплювати жінок.

Та по тому, як пристрасно дивився Олександр на Юлію, що кружляла з ним у вальсі, будь-кому стало б зрозуміло: вона йому сподобалась.

І невдовзі радомисляни дізналися про заручини Юлії Дуніної-Вонсович з князем Іпсіланті. Проте, коли вже почалися приготування до майбутнього весілля, сталося непередбачене. Очоливши грецьке революційне товариство «Філіки Етерія», Олександр Іпсіланті сформував армію, з якою підняв у Молдові повстання проти турецького ярма, сподіваючись на його хвилі зійти на грецький престол. Втім, цей збройний виступ успіху не мав, хоча й прислужився до національно-визвольної революції у самій Греції. Військо Іпсіланті було розбите, а бунтівного генерала в Австрії інтернували й ув’язнили.

Певний час Юлія Дуніна була у відчаї. Та невдовзі знаки уваги до дівчини почав виказувати командир розквартированого у Радомислі Алексопольського піхотного полку полковник Іван Повало-Швейковський. Йому було вже за 35, і це свідчило про серйозність намірів.

Походив він із давнього дворянського роду і був потомственим військовим. На армійській службі перебував з 14-літнього віку, і з 1805 року впродовж десяти літ брав участь у всіх бойових діях, що їх вела Росія.  «Був же я у вогні проти ворогів наших чи то 32, чи то 33 рази,» - оповідав при нагоді Іван, демонструючи свої численні бойові нагороди, серед яких були георгіївські відзнаки, золоті іменні шпаги тощо. 1816 року він дістав чин полковника і був призначений командиром алексопольців,  що через три роки передислокувалися до повітового Радомисля.

У місті та й повіті це викликало неабияке пожвавлення, адже недарма стверджують гострослови, що справжнє життя у містах починається тоді, коли туди приходять військові. Повало-Швейковський досить швидко увійшов до місцевого аристократичного кола, де користувався шаною й авторитетом, бо про його бойову звитягу радомисляни чували. Не проминав він жодної офіційної, святкової чи будь-якої іншої церемонії. З неприхованою увагою заглядалися на неодруженого полковника незаміжні дівчата та їх батьки: а раптом його вибір припаде на них.

Та він прихилив своє серце до Юлії. Хто зна, можливо на такий вибір теж опосередковано вплинув граф Густав Олізар. Бо, як згодом з’ясувалося, обидва вони входили до таємного «Південного товариства», що ставило на меті зміну суспільного устрою в Росії. А от стосовно безпосереднього впливу, то приклад Олізара був не найкращим. Його пропозицію руки і серця красуня Марія Раєвська рішуче відхилила. Головним чинником тут було негативне ставлення у російському світському середовищі до розлученців, а ще після першого шлюбу Олізара зосталося двоє дітей. Раєвські-батьки через католицьке віросповідання Густава теж противились його пропозиції, хоча загалом до графа Олізара ставились надзвичайно приязно і прихильно. Власне, як подейкували, саме зважаючи на волю батьків, Марія не лише відмовила Олізару, але й скорим часом стала дружиною князя Сергія Волконського. Побралися вони в січні 1825-го. Генералу Волконському на ту пору було 37.

Статечність нареченого стала вирішальною й для названих батьків нареченої. Юлію по-справжньому зачарував мужній і водночас лагідний та ніжний офіцер. Та й вродою його природа не обділила: стрункий, синьоокий, з русявим, проте вже трохи підбіленим сивиною, волоссям. Восени Іван Швейковский і Юлія Дуніна заручились. Після весілля молодята мали відбути до нового місця служби полковника - до Саратовського полку. Принаймні таке призначення він отримав. Несподіване переведення Швейковського з Радомисля відбувалося з огляду на його неблагонадійність, за підозрою в причетності до невдалої спроби арешту царя Олександра, що тоді мала місце.

Очікуване одруження, проте, слугувало полковнику вагомою причиною для зволікання з переїздом. Хоча чекав він ще й іншого. На грудень змовники з таємних товариств призначили свій виступ, спрямований на повалення самодержавства. Повало-Швейковський, щоправда, з цим не погоджувався, пропонуючи відкласти повстання до весни. Але й до шлюбу справа не дійшла.

Після декабристського бунту почалися повальні арешти учасників таємних товариств. 27 грудня в Радомислі на міському караулі було заарештовано полковника Івана Повало-Швейковського, а 7 січня його ув’язнили в Петропавлівській фортеці Санкт-Петербурга, як «злочинця першого розряду». Восьмого липня 1826 року йому в числі 31-го «смутьяна» винесли смертний вирок – відрубання голови, який невдовзі пом’якшили, замінивши страту 20-річною каторгою. Відбував він її на далекому сибірському засланні у Нерчинському руднику. З таким же покаранням неподалік, у Благодатському руднику, перебував Сергій Волконський, що також брав участь у декабристському русі.

А вже в листопаді до закованих у кайдани ніг Волконського припаде його дружина Марія. Вона подолає не лише тисячі верст, а й осуд оточення, супротив влади та чиновницькі перешкоди, щоби разом з коханим нести його тяжкий каторжний хрест.

Поголос про жінок-подвижниць, що рушили услід за засудженими  декабристами, хутко розлітається Росією. І одного дня Юлія Дуніна-Вонсович бере до рук перо та, звертаючись до імператора Миколи-Першого, виводить: «Ваша Величносте!.. Я, наречена полковника Повало-Швейковського, розпростерта біля Ваших ніг у чеканні милосердя і дозволу вийти за нього заміж та розділити з ним долю…» За кілька тижнів дівчина шле до Петербурга друге подібне послання. Лише через півроку з військової канцелярії їй надсилають циркуляр про положення жінок злочинців або засланих, їхніх дітей тощо: чи відважиться вона сприйняти усі передбачені у таких випадках обмеження та приниження? Але Юлія давно усвідомила це і готова на все, аби вирушити за коханим. Єдине, чого вона прохає у черговому листі – посприяти далекій подорожі до Сибіру казенним коштом, бо рідні та близькі рішуче відмовили їй у допомозі і всіляко перешкоджають намірам Юлії рушити за Швейковським. Відповідь, як і слід чекати, була негативною

Відтак, порвавши з опікунами та ріднею, Юлія виїхала до Бердичева і стала черницею тамтешнього домініканського монастиря. А коли після польського повстання 1863-64 рр. царська влада кляштор ліквідувала, вона доживала віку таки у Злотницьких - в їхньому Ружинському маєтку. Земний шлях її скінчився у 1874-му.

Ставецькі Вонсовичі, проте, скоріше за все висловили осуд Швейковському та його обраниці на догоду «общественному мнению». Бо через декілька років полковник Йосип Дунін-Вонсович взяв найактивнішу участь у польському повстанні 1830-32 рр., хвиля якого прокотилась і Радомисльським повітом. І вже на собі відчули він та його рідні репресії та переслідування. Бунтівник був заарештований і відданий до суду, а належні йому маєтності навколо Радомисля конфіскували, а потім розпродали іншим власникам.

*   *   *

Тяжко хворого Олександра Іпсіланті звільнили з в’язниці у листопаді 1827-го. За кілька місяців по тому він помер у Відні на руках закоханої в нього княжни Констанції Розумовської.

*   *   *

Подружжя Волконських стійко витримало усі злигодні та пригнічення каторжного життя. У засланні у них народилося троє дітей. З 1836 р. вони перебували на поселенні поблизу Іркутська, а 1856 року за височайшим дозволом Волконські залишили далеку Сибір і оселилися на Україні. Тут у 1863 році сліпий і геть сивий Сергій Волконський закрив очі дружині, що скінчила свій страдницький земний шлях.

*   *   *

Іван Повало-Швейковський після амністії 1839 року був переведений на поселення до Кургану Тобольської губернії. Підірване на рудниках здоров’я далося взнаки, і 1845 року він помер від сухот. Все своє тамтешнє майно Швейковський заповів удові-селянці Ганні Ризенковій, яка доглядала його. Згодом нащадки знайшли у речах декабриста перстень, виготовлений ним власноруч зі своїх каторжних кайданів. Хто зна, можливо, він призначався коханій з далекого Радомисля, що так і не стала Іванові дружиною…

*   *   *

Густав Олізар після повстання декабристів також був заарештований і ув’язнений. Але підстав для засудження проти нього знайдено не було. Так само за відсутністю доказів не довели його співучасті і у польському повстанні 1830-31 рр. Громадські справи він, одначе, облишив, і, відбувши нетривале заслання у Курську, жив тихим спокійним життям у своєму маєтку на Радомисльщині, одружившись на польській графині Юзефі Ожаровській. Писав вірші, публіцистику, мемуари. Згодом осів Олізар у Дрездені, де на схилі днів своїх мав випадкову, але щасливу нагоду зустрітися з тією, хто була для нього «дороговказною зіркою» і кого він так палко і безнадійно кохав. На ту пору коростишівський мрійник розміняв уже сьомий десяток. Марія Волконська і Густав навіть почали листуватися. Але недовго. Через чотири роки після осяйної зустрічі і через рік після отримання звістки про смерть Марії 65-річний граф Олізар відійшов у вічність.

Газета "Зоря Полісся", 8 березня 2012 р. 

У чарівному світі музики

Музика… Одне з найдивовижніх мистецьких надбань людства, що сягає своїми коріннями до прадавніх часів. Адже музичні інструменти здавна використовувались людьми у ритуальних дійствах, для сигнальних потреб тощо.

Радомишльщина теж має давні і славні музичні традиції, що передавалися з покоління до покоління в народних піснях і церковних піснеспівах. В історичних джерелах зберігаються свідчення і перекази про багатьох самодіяльних музикантів і піснярів регіону, про самобутні місцеві троїсті, клейзмерські, духові та інші музичні колективи.

З нашим краєм пов’язана життєва доля знаних композиторів, музикантів, співаків, музикознавців – Д.Бонковського, П.Чайковського, Я.Морогівського, П.Чубинського, О.Кошиця, К.Квітки, В.Томіліна, Г.Алперта, Л.Краснощока, В.Краснощока. Народна пам’ять зберігає імена багатьох місцевих самодіяльних музик, що дарували своє мистецтво краянам.

Народні музиканти переважно були самоуками, або ж навчалися музиці у таких же аматорів, і теж у свою чергу щедро передавали власні вміння та музичні навички своїм учням – тим, хто мав відповідні здібності та хист. Значну роль у навчанні грі на музичних інструментах відігравали шкільні вчителі співів і музики. І свідчення цьому – численні самодіяльні оркестри, ансамблі, що діяли у середині ХХ століття у багатьох школах, трудових колективах Радомишльщини.

Та все наполегливіше громадськість Радомишля почала вести мову про початкову дитячу музичну освіту .

Спочатку в 1959 році була створена музична студія при міській школі №2. А першого квітня 1961 року в Радомишлі гостинно відчинились двері дитячої музичної школи. Попервах для неї було відведено кілька кімнат у приміщенні контори районного відділення обласного об’єднання «Сільгосптехніка», що було розташоване по вул. Леніна (нині – Мала Житомирська, на цьому місці збудовано Центр зайнятості), 5. Згодом за рішенням райвиконкому приміщення повністю передали музичній школі.

1 серпня 1961 року відбувалися вступні іспити першого набору в школу. Із 98 бажаючих навчатись музиці було відібрано 60 найздібніших дітей: 15 – до класу фортепіано, 10 – до класу скрипки, 20 – до класу баяна, 10 – до класу духових інструментів, 5 – до класу домри.

У перший навчальний рік у школі працювало 5 викладачів: Клименко А.І. (він же й перший директор школи, клас духових інструментів), Клименко Л.І. (клас фортепіано), Гусар П.О., Беспалий О.Г. (клас баяна), Дяченко С.Ф. (клас домри), Будник О.Т. (клас скрипки і теоретичних дисциплін).

З кожним роком кількість бажаючих навчатися у музичній зростала, а тому збільшувався набір учнів і відкривались нові класи. У 1962 р. було відкрито клас віолончелі, у 1964 р. – бандури. На прохання батьків і за клопотанням сільрад рішенням райвиконкому у 1965 році відкрився філіал музшколи у Вишевичах, 1971 – в Білій Криниці, 1985 р. – в Потіївці. У школі працювало вечірнє відділення для робітничої молоді.

У 1968  році музична школа переїхала в теперішнє приміщення по вул. Присутственій.

У різні роки викладачами школи працювали талановиті музиканти, педагоги і наставники. Зокрема, на народному відділі - Амелін Ю.В., Барановський В.О., Березін І.Є., Безпалий О.Г., Бігун Г.М., Вишневський В.Н., Гусар П.О., Дмитрук Л.П., Дяченко С.Ф., Єгор’єва Н.В., Захожий С.І., Корбут В.М., Криворук В.М., Крикун К.Т., Литвиненко Г.С., Мілієнко Г.Ю., Смакал В.М., Ткачук Л.І., Філоненко О.А., Черв’яцова-Шенк Т.В., Чернишевич Л.А., Якименко В.І. Оркестровий відділ - Барановський М.В., Будник О.Т., Власенко Г.М., Волівач В.Б., Гамаюнова Р.О., Гарбаренко О.І., Гільгур Ж.М., Грамма Л.С., Григор’єва Н.В., Головань Л.П., Данилович М.Г., Домбровський А.Б., Заєць В.І., Клименко А.І., Клименко І.О., Коваленко І.О., Кузнєцов В.М., Лисенко Л.В., Михайленко Л.І., Москаленко В.І., Папірний С.О., Пархомець О.А., Ратушний А.С., Сидоренко Т.Л., Ткачук Л.І., Цвік Л.А., Якименко Н.В., Янчук О.Є. Фортепіанний відділ – Барановська С.В., Бикова Л.М., Биков В.М., Герасимчук Л.П., Дроздова М.В., Заєць В.Л., Зиміна Л.П., Клименко Л.І., Клокова Д.О., Козлова І.П., Король Є.С., Кубишкіна М., Мілієнко Л.С., Міщенко Т.П., Москаленко І.П., Мотрушенко О.Л., Осика Т.А., Оржехівська С.П., Параконна Т.В., Перцева С.М., Пухова І.О., Савушкіна О.М., Сизова О.В., Стеценко О.В., Чекерес Т.М., Шоперштейн Л.О., Шевчук В.І., Шевчук Л.І., Шиломан Е.Д., Юшкова А.О. Музично-теоретичний відділ – Вишневецька Н.А., Волейникова Т.Б., Волівач О.В., Герасименко В.І., Гніда Л.А., Коренюк Л.Є., Лисенко К.Д., Литвинчук А.В., Москаленко Г.М., Папірна Л.Ф., Радушинська В.В., Савченко І.В., Тичина Л.Л., Уварова Г.О., Чорна А.М., Шевчук І.П.

Очолювали школу Клименко А.І. (1961-1964 рр.), Якименко В.І. (1964), Заєць В.І. (1964-1965), Москаленко В.І. (1965-1968), Будник О.Т. (1968-1993), Барановський В.О. (з  1993 р.).

25 років був директором Олександр Теофанович Будник. Все життя, аж до виходу на пенсію, віддав він музичній педагогічній роботі і здобув заслужену повагу і шану колективу, громадськості, городян. Мав він чимало відзнак і нагород.

Продовжив його справу нинішній директор, колишній випускник школи Вадим Олександрович Барановський. Нині під його керівництвом успішно здійснюється капітальний ремонт школи і цей мистецький заклад набуває сучасного естетичного вигляду.

Перший випуск школи відбувся у 1966 році, коли її закінчили 19 учнів. Відтоді тут здобули початкову музичну освіту сотні випускників.

Значна частина вихованців Радомишльської дитячої музичної школи після закінчення загальноосвітніх шкіл продовжила навчання у вищих та середніх спеціальних музичних навчальних закладах, обравши нелегкий шлях професійних музикантів і співаків. Серед них  - Л.Папірна (народна артистка України), М.Севрук (працював у симфонічному оркестрі Українського радіо і телебачення, нині працює і виступає в складі камерних ансамблів у Чехії), Л.Рудь (була солісткою «Київконцерту», працювала в багатьох професійних музичних колективах, нині провадить сольну кар’єру в Німеччині), Г.Уварова (солістка відомого Житомирського хорового колективу «Орея»), В.Срібнюк (музикант Національного сим-фонічного оркестру України), Н.Ковальова (естрадна і джазова співачка, лауреат всеукраїнських і міжнародних конкурсів), Ю.Миненко (зірка світового вокального мистецтва, лауреат багатьох всеукраїнських і міжнародних конкурсів), І.Гончарук (артистка Київського Національного театру оперети), В.Зіневич (був керівником військових духових оркестрів, нині – викладач музичної школи в м. Біла Церква), Г.Краснопольський (професійний музикант), В.Нагорний (професійний співак і музикант), К.Яновський (музикант, композитор і режисер), О.Кашперська (музикант Національного симфонічного оркестру України). В.Шевчук (лауреат міжнародних конкурсів, викладач Московської консерваторії ім.П.Чайковського), Т.Міщенко (викладач музики Ірпінської школи мистецтв), І.Савченко (артистка Національної  хорової капели «Думка»), Ю.Петренко та І.Янчук (викладачі Житомирського музичного училища ім.Косенка).

Отримавши в стінах школи музичну освіту, стали знаними людьми Ю.Галинський (заслужений лікар України), Н.Вітінська (головний лікар Радомишльської лікарні), В.Шуневич (журналіст Всеукраїнської  газети «Факти», лауреат премії «Золоте перо»), С.Крячок-Лукашенко (заслужений працівник освіти України, директор дитбудинку на Київщині), Н.Данилюк (редактор газети «Зоря Полісся», депутат обласної ради), О.Янчук (начальник районного Центру соціальних служб для молоді) та багато інших

У культосвітній галузі задіяні А. і В.Домбровські, А.Боренко, М.Дацюк.  Після закінчення музичних та музично-педагогічних училищ працювали і працюють вчителями співів і музики в загальноосвітніх школах та музкерівниками в дитсадках  Л.Біла, Т.Борецька (Сидоренко), В.Гаранжа, О.Дроздова, С.Москаленко, С.Рибачок та інші.

Примітно, що третина колишніх випускників після здобуття середньої спеціальної освіти повернулися працювати у свою школу. Серед них – В.Барановський, С.Барановська, І.Пухова, Л.Мілієнко, О.Мотрушенко, Н.Григор’єва, Л.Чернишевич, В.Криворук, Л.Головань, М.Дроздова, В.Герасименко, А.Литвинчук.

Упродовж своєї піввікової діяльності педагогічний колектив ставив собі за мету не лише навчати дітей музиці, а  й усіляко пропагувати музичне мистецтво. Традиційними стали щорічні звітні концерти викладачів і вихованців школи перед громадою міста і району. Учні і вчителі школи є постійними учасниками міських і районних урочистостей, святкових заходів, концертних програм, представляли надбання народної творчості району на обласному й республіканському рівнях, виступали з концертами і музичними лекторіями в освітніх закладах, на підприємствах і в організаціях району. В школі створені і успішно працюють хорові, оркестрові колективи, ансамблі, музичний театр. Тут проводяться музичні вечори, фольклорні свята тощо.

Вихованці музичної школи неодноразово ставали лауреатами і переможцями багатьох обласних, міжнародних, всеукраїнських конкурсів, оглядів, фестивалів.

Викладачі школи допомагали сільській  художній самодіяльності, а також самодіяльним колективам і виконавцям підприємств, організацій, шкіл району. Г.Москаленко керувала ансамблем бандуристів комбінату громадського харчування, жіночим вокальним ансамблем РБК «Райдуга», хором духовної музики «Благовіст» Свято–Миколаївського храму, Г.Мілієнко – ансамблем народних інструментів в Потіївському СБК, В.Якименко – хором школи №2, О.Будник - хором лісгоспу, А.Ратушний - духовим оркестром лісгоспу і муніципальним духовим оркестром м.Радомишля, Л.Ткачук - ансамблем бандуристів Великорацького СБК, Ю.Амелін - хором меблевої фабрики, І.Шевчук - хорами заводу капронових виробів, школи №2 і хором культосвітніх працівників району, С.Захожий – хорами Вишевицького та Кочерівського СБК, П.Гусар – хорами Чайківського і Пилиповицького СБК. Завдяки наполегливій праці викладачів та їх професіоналізму колективи художньої самодіяльності неодноразово ставали лауреатами Всесоюзних фестивалів, конкурсів, оглядів.

Нині в Радомишльській дитячій музичній школі навчається 160 учнів за спеціальностями фортепіано, скрипка, баян, акордеон, домра, гітара, бандура, труба, сопілка. Тут працюють 7 викладачів з вищою освітою і 11 з середньою – спеціальною.

Школа продовжує свій славний мистецький літопис.

(У співавторстві зі Всеволодом СКУРАТІВСЬКИМ,

директором Радомишльського історико–краєзнавчого музею).

Газета «Зоря Полісся»,  2 березня 2012 р. 

«Поєднати долі не судилось…»

Все своє життя знаний радянський геолог, лауреат Ленінської премії кохала злісного ворога комуністичного режиму.

- Кохаю тебе, Лізонько, до нестями! Все життя своє хочу бути лише з тобою поруч…

- І я тебе, Юльчику, кохаю всім серцем! Присягаюся, що буду тільки твоєю…

Вони були юними і щасливими, бо що може бути щасливішим від безтурботної юності з її солодкими мріями й палкими прагненнями до пізнання такого незвіданого, незнаного і водночас звабливого дорослого життя. У затишних стінах Ставецької школи в Радомисльському повіті на Київщині, що завдяки своїм подвижникам-педагогам дала їм не лише грунтовні знання, а й світогляд патріотів і активних громадян, Юлію й Лізі здавалося, що на майбутньому життєвому шляху долатимуться будь-які труднощі та перешкоди, і вони неодмінно досягнуть своєї мети, бо завжди будуть удвох і разом.

Під впливом своїх шкільних учителів, передусім Ольги Вангенгейм, Надії Пашкової, Євдокії Воронкової, Олімпіади Пащенко, випускниця школи 1911 року Ліза Матвієнко теж вирішила піти вчительською стежкою. І стала кичкирівська дівчина студенткою Київської жіночої семінарії ім. К.Ушинського.

А її коханий, забілоцький красень Юліан Мордалевич, після закінчення школи як кращий учень був направлений стипендіатом так само до вчительської семінарії, але – Коростишівської.

Молодим здавалося, що шляхи їхні розійшлися лише ненадовго, допоки здобудуть вони омріяні професії та повернуться до рідного краю. Вийшло, одначе, що розлучилися назавжди.

1916 року, закінчивши семінарію, Юлій відразу отримав повістку до армії. Третій рік уже вирувала Перша світова, яка всякчас потребувала нового й нового поповнення. І після прискореного навчання у Київській військовій школі імені великого князя Костянтина юнака того ж року направили до Катеринославського 223-го стрілецького полку ще далі від коханої Лізоньки.

Дівчина на той час уже почала вчителювати у Бердичівському повіті, у такій же сільській двокласній земській школі, як мила її серцю Ставецька. Ліза постійно наверталась спогадами у свої шкільні роки, де поруч був її коханий, що зараз, одягнувши суворий військовий френч, перебував на передовій Румунського фронту. Вона слала йому сповнені почуттів листи і зі сльозами на очах по декілька разів перечитувала такі ж палкі слова у відповідях Юліана.

Революційні потрясіння 1917-го і повсюдний хаос та безлад, що запанували в країні, перервали листування закоханих.

Єлизавета до 1923 року не полишала свого вчительства на Бердичівщині. А Юліан тим часом за прихильність до національних ідей та за офіцерську честь і порядність українською військовою організацією фронту був обраний делегатом Всеукраїнського військового з’їзду, що проходив у Києві. Наразі прилучився до формування українського війська, у якому дослужився до полковника і коменданта дивізії. Доля кидала його і по фронтах, і по шпиталях. За Гетьманату Мордалевича арештували й мали розстріляти, але бранцеві вдалося втекти. Відтак вже з мандатом Директорії він очолив повстанський рух на Радомишльщині і здобув тут значний авторитет серед селянства, що чинило найбільший спротив більшовикам.

Та ситуація в Україні змінювалась мало не щодня. Часто-густо траплялося, що той чи інший регіон з «червоного» раптом ставав «білим» або українським, чи навпаки, а то й узагалі «самостійницьким», не підпорядковуючись жодній центральній владі.

За таких умов повстанські загони отамана Мордалевича рейдували від Чорнобиля аж до Кам’янця.

Перебуваючи весь час у революційному вирі, він не міг дозволити собі контактів будь з ким із рідних та близьких і, звичайно, з Лізою. До нелегального українського національно-визвольного руху Юліан пристав, ще навчаючись у семінарії, а тому добре вивчив і засвоїв суворі правила конспірації та потребу оберігати від можливих утисків найближчих йому людей.

В жодному разі не зраджуючи своїм політичним переконанням, Мордалевич, проте, зрадив коханій, про яку вже кілька років не мав жодної звістки. Перебуваючи на нелегальному становищі в Андріївці, отаман захопився красунею-племінницею місцевого священика і згодом таємно побрався з нею. Та досить швидко новоспечена дружина, що прагнула не усамітненого, а бурхливого життя, залишила його і подалась геть. Юліан картав себе за цей необачний поспішний вчинок і подумки каявся перед Лізою.

Збройну боротьбу проти більшовицького режиму отаман Мордалевич вів до червня 1921 року, коли зрозумів, що подальший опір марний. До того ж, аби змусити його відмовитися від збройних виступів, чекісти закатували батька, кількох близьких друзів. Перелік заручників міг рости й далі.

І тоді двадцятип’ятирічний командир розпускає загін і, погодившись на запропоновану йому взамін амністію, складає зброю. Проте він перебуває під неослабним наглядом, кожен його крок чи контакт вистежувався всевидющим оком ЧК. Тож Мордалевич прагне утримуватися від будь-яких зв’язків з рідними і близькими, щоби не накликати на них біду. Прикладів, як жорстоко влада чинила з ними, довкола було достатньо.

Юліан ніде не міг влаштуватися на роботу чи навчання. Єдине, що йому залишалося – слати звернення і листи до українського керівництва із закликами припинити жорстоку та насильницьку антиукраїнську й антинародну політику, на які, звісно, ніхто не зважав.

І через півроку, відчуваючи себе чужим у цьому середовищі й ворогом в очах влади та оточуючих, він нелегально перетинає кордон з Польщею, проте й там потрапляє під арешт. Врешті після тримісячної перевірки йому таки дозволили дістатися до Праги, де Юліан став слухачем філологічних факультетів Карлівського та Українського університетів. Після відкриття у Подєбрадах Української господарчої академії записався слухачем економічно-господарчого відділення, сподіваючись у майбутньому досягти наукових висот та визнання, щоби у такий спосіб прислужитися рідній Україні. І десь у потаємних глибинах душі йому, певно, хотілося, щоб звістка про його досягнення в науці розлетілася по всіх усюдах, долинувши й до рідного краю. Тоді й Лізонька неодмінно про це дізнається.

Ліза Матвієнко на ту пору вже повернулась на рідну Радомишльщину, де відгомін злету і падіння бунтівного Мордалевича ще був на слуху. Щоправда, переповідали про це потай і пошепки, аби не втрапити до переліку неблагонадійних. Втім, Єлизавета не переймалась чутками й плітками про кохану людину і виявляла цілковиту лояльність до влади. Під час вчителювання у Радомишльській школі №1 вона активно долучається до профспілкового руху і невдовзі для здобуття вищої освіти за направленням окрвиконкому вступає на геолого-географічний факультет Київського університету. Одначе до вчительства вже не повернулась, бо віддала перевагу геології, вбачаючи, вочевидь, у романтичних, як на перший погляд, геологічних пошуках таку собі відраду своїй самотності та безнадії. Розвідувальні експедиції справді посідали значне місце у її новій професії. Водночас пошуки і зроблені відкриття сприяли навчанню в аспірантурі і здобуттю вченого звання кандидата геолого-мінералогічних наук.  Молодий учений Є.Матвієнко цілком поринула в роботу – дослідницьку, викладацьку, пошукову, керівну - завдяки якій відволікалась від думок про дівоче своє кохання, що накочувалися час від часу.

Тим часом у Чехії Мордалевич почувався загалом вільно й безпечно. Хоча в українських емігрантських колах його ігнорували, вважаючи зрадником. Він навіть змушений був змінити своє прізвище на Головацький. Тож траплялося, що певний час не мав засобів до існування й нерідко жив упроголодь.

Відтак його серце рвалося в Україну. І він наважується знову звернутися до української влади з проханням дозволити йому повернутися. Відповіді, проте, так і не отримав. Та це, мабуть, лише уберегло Мордалевича, бо в СРСР почалась хвиля нечуваних репресій, під жорна яких потрапляли в першу чергу колишні вороги, ті, хто мав зв’язки із закордонням або бував там, і Юліан безумовно увійшов би до їх числа.  

А от Єлизавету Матвієнко у зловісному 1937-му таки доставили у «чорному воронку» до НКВС, вимагаючи брехливих свідчень проти вже заарештованих колег. Одначе, не добившись нічого, відпустили. Мабуть, якби дізналися енкаведисти, що її серце належить злісному ворогові Радянської влади емігранту Мордалевичу, не уникнула б Ліза гулагівських лабетів, а то й гіршого. Щоправда, незгода співпрацювати з органами безслідно не минула, і їй довелося перейти на посаду рядового співробітника. А хвороба на сухоти, що долучилась до нервових потрясінь, призвела до того, що жінка не змогла відбути з Києва в евакуацію, і залишилась в окупованій столиці. Якби знав про це Юліан Мордалевич, можливо, спробував би відшукати її. Бо у 1942-му він побував у своєму Забілоччі, де перевідав рідню…

До практичної діяльності на чолі геологорозвідувальної партії Єлизавета Матвієнко повернулась вже у повоєнний час. Вона перевершила коханого у своїх досягненнях. За відкриття унікального рудного родовища геолог Є.М.Матвієнко стала лауреатом найвищої в СРСР Ленінської премії. Проте, зважаючи на таємність своєї знахідки, оскільки йшлося про стратегічну сировину, яка призначалась для військових потреб, її прізвище в жодному відкритому документі про нагородження лауреатів оприлюднено не було, як не афішувалися й інші її наукові здобутки. Тому аж ніяк не могли дізнатися про них у закордонні.

Після Другої Світової Чехословаччина також стала соціалістичною. В країні запанувала експортована з СРСР комуно-радянська ідеологія. Тож заохочення українського націонал-патріотизму та сприяння його прихильникам припинилося. А до тих, хто пробував хоч щось робити у цій царині, вже безперешкодно діставалися щупальця всевладного КДБ.

Але Ліза все продовжувала вірити, що часи зміняться, переслідування припиняться, і з надією та сподіваннями чекала, чекала й чекала…

Єлизавета Матвіївна Матвієнко, що досягла значних вершин у сфері науки, так і прожила все життя самотньою, обравши собі сумну долю Христової нареченої. Чи знайшов своє щастя на чеській землі Юліан Арсенійович Мордалевич-Головацький, почуття до якого вона пронесла через усе своє життя, невідомо. Хоча ходили чутки, що у Чехії він таки одружився і жив з родиною. Проте там його сліди й загубилися…

Поєднати долі не судилось…

Ми розкидані з тобою по світах.

Та я вірю, що до мене, милий,

Прилетить від тебе звістка, наче птах…

Газета “Зоря Полісся”,  17 лютого 2012 р.

«Радомишль – це одна з історичних столиць нашої Церкви», -

зазначив предстоятель Української Греко-Католицької Церкви,

митрополит Святослав (Шевчук) під час відвідин Радомишля

Саме історичні аспекти, пов’язані з перебуванням у нашому краї у ХVII-ХVIII століттях митрополитів церкви, яку ще називають уніатською (унійною), що обрали Радомишль під свою резиденцію, стимулювали візит нинішніх її ієрархів до колишніх своїх володінь. І, власне, перебування Блаженнішого Святослава, а також єпископа-помічника Київської Архиєпархії Преосвященнійшого владики Йосипа (Міляна) і священиків Житомирського преопресвітерства УГКЦ у нашому місті почалося з огляду місць, де колись розташовувалися унійні культові споруди. Це передусім урочище, яке радомишляни називають «капличкою», бо там містився кафедральний храм уніатської митрополії – собор Святої Трійці. А ще – колишні митрополичі палати і духовна семінарія, місце, де був закладений новий мурований собор митрополії, розібраний після свавільної ліквідації уніатської церкви царською Росією (нині – будівлі і територія школи №5).

- Ми відразу відчули тут дух Христа і віри, - поділився враженнями митрополит. – І на власні очі пересвідчилися, що за своїм архітектурним стилем і побудовою ці приміщення дійсно є культовими.

Втім, розповідаючи про ці особисті відчуття вірним своєї Церкви і громадськості на зустрічі, що відбулась у міській раді, Глава УГКЦ відразу зауважив, що жодних зазіхань на свої колишні володіння церква не виявлятиме. Хоча свою присутність у Радомишлі безумовно ширитиме. Нині тут уже утворено та зареєстровано церковну общину (і примітно, що теж під назвою Святої Трійці), тож на порядку денному – спорудження чи облаштування храму.

Міський голова О.Ткачук зазначив у зв’язку з цим, що міська рада сприятиме Церкві у пошуку приміщення для храму або у виділенні відповідної земельної ділянки під його будівництво. Бо своєму історичному розвиткові у ХІХ столітті і в наступні періоди Радомишль значною мірою має завдячувати тому, що був свого часу митрополичою резиденцією. І це стало вагомим чинником, що саме наше місто у 1795 році було визначене центром новоутвореного повіту спочатку Волинської, а за два роки – Київської губернії. Адже якраз у колишній митрополичій резиденції було розміщено більшість повітових установ.

Тож О.Ткачук висловив упевненість, що новостворена парафія не стоятиме осторонь міських справ і сприятиме розвитку та відновленню колишньої слави Радомишля. Міський голова навів приклади співпраці міської влади з громадами інших церков, зокрема, у приверненні до християнської віри та її духовних цінностей молоді.

Митрополит Святослав з цього приводу повідомив, що робота з молоддю є однією з соціальних програм, якою опікується нині УГКЦ. І цікаво було на підтвердження цього почути розповіді присутніх про реальні приклади неослабної уваги греко-католицьких священиків до обвінчаних свого часу ними подружніх пар.

Також уніатська церква розвиває програму піклування й реабілітації дітей та людей з обмеженими фізичними можливостями, в основі якої принцип - «успіх, усміх, життя в спільноті». Саме у рамках реалізації цієї програми високоповажні гості пообіцяли допомогти радомишлянам, які не мають змоги самостійно пересуватися, у забезпеченні інвалідними візками.

Такі приклади церква демонструвала всякчас. І це підтверджували своїми богоугодними справами її очільники. Владика Йосип зауважив, що УГКЦ співпрацюватиме з істориками, краєзнавцями, щоби якомога повніше дослідити період перебування у Радомишлі митрополії. Йдеться, зокрема, про встановлення місць поховання тут кількох уніатських митрополитів, на що вказують історичні джерела.

На зустрічі було презентовано перший том фундаментального наукового видання «Архів Української Церкви», присвячений історії Унії на Київщині. На сторінках книги, зокрема, ґрунтовно висвітлено період перебування уніатської митрополії в Радомишлі. Автором дослідження є завідувач кафедри історії Дрогобицького університету Леонід Тимошенко. До речі, він наш земляк, уродженець Потіївки, і, вивчаючи історію уніатства, відкрив і для себе, і для загалу заховані, а тому й не знані раніше величезні пласти історії Радомишльщини та її уніатського періоду.

УГКЦ нині ставить на меті показати людям справжню історію своєї Церкви, котра з українських церков зазнавала чи не найбільше гонінь – і у Російській імперії, і у радянські часи. Адже, як зазначив Блаженніший Святослав, кожен повинен знати свій родовід і своє коріння. А більшість із наших земляків навіть не підозрюють, що їхні пращури свого часу були охрещені в уніатських церквах. З іншого боку навпаки – ті, хто нині повертається до уніатства, хрестилися православними священиками, оскільки греко-католицтво в СРСР було заборонене.

«Ми не проти когось, ми – за своє», - підкреслили святі отці і підтвердили цю тезу, оглянувши на запрошення Ольги Богомолець музей домашньої ікони в музейному комплексі «Замок «Радомисль». У ньому, як відомо, представлені ікони з різних регіонів і з різних церковних парафій. З цією експозицією предстоятель УГКЦ і церковні отці супроводу знайомилися з особливою увагою і цікавістю, як ще з одним переконливим зразком давності і міцності духовних джерел нашого народу. І водночас – фахово, як і личить очільникам церкви. Його Блаженство побажав, щоб якомога більше священиків побачили на власні очі ці нетлінні народні духовні скарби.

А справді завершальним акордом екскурсії стали натхненно і майстерно проспівані високоповажними гостями разом з О.Богомолець колядки та церковні піснеспіви в унікальній за своєю акустикою концертній залі музею. 

«…Небесний Владарю, даруй літа щасливії усім людям, що вірнії», - лунали під склепіннями слова колядки. Пролунали такі заклики й опісля, коли, завершуючи своє перебування в Радомишлі і дякуючи радомишлянам за гостинність, митрополит Святослав висловив їм свої запевнення у молитвах та підтримці.

Газета «Зоря Полісся», 10 лютого 2012 р.