Перші маршрути Павла Тутковського

 

У сучасних довідниках, енциклопедіях, підручниках, які висвітлююють геологічну будову Житомирщини, зазначається, що чимала її частина розміщена на Словечансько-Овруцькому кряжі, котрий є залишком стародавніх гірських пасм.

Так його за основними межовими орієнтирами означив свого часу дослідник кряжу, видатний український геолог, географ і педагог, основоположник української географії та геології, академік Павло Тутковський.

Павло Тутковський. 1890-і рр.

Примітно, що саме з сучасного Житомирського Полісся, зокрема з Радомисльського повіту починав учений свої пошукові дослідження. Закінчивши у 1882 році природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету ім. Св. Володимира, він, проте, залишився працювати у його стінах, зокрема був рекомендований на кафедру геології та мінералогії для підготовки до професорського звання. Водночас Тутковського призначили консерватором мінералогічного і геополітичного кабінету. На цій посаді влітку 1885 року він вирішив дослідити гранітові поклади понад річкою Тетерів за його течією, починаючи з містечка Коростишева.

Пізнання Радомишльщини, одначе, почалося для дослідника з… диліжансу, яким він добирався з Києва до місця призначення. Подорож на «незграбному повозі», як поіменував його Тутковський, справила на молодого науковця гнітюче враження.

«Це велика, негарна, здебільшого дуже обідрана, облуплена карета, що її везуть аж сім нещасних шкап, – описав він згодом цей транспортний засіб, що курсував свого часу між Києвом та Житомиром (до будівництва Києво-Брестського шосе цей маршрут проходив через Радомишль) у своїх спогадах. – Карету поділено на три відділи (або «класи»), а на її стелі кладуть багаж мандрівників, або «пасажирів», – скрині, кошики, клунки, ящики тощо, а часом перевозять ще й різний крам; уночі тут спить кондуктор, а іноді, якщо нема вільного місця у кареті, сюди пускають і невибагливих пасажирів… Всередині завжди буває дуже душно і тісно, нема куди подіти ноги, а голова мало не упинається безпосередньо у стелю, що на ній стрибають скрині та різні тягарі».

 

Подібний диліжанс курсував свого часу з Києва до Житомира й через Радомисль.

Рухався диліжанс вкрай повільно (8 або 9 верст на годину), виїздив він з Києва біля 4 години пополудні, а до Коростишева прибував близько четвертої ночі.

Попри вкрай ранній світанковий час Павлові вдалося на увесь «екскурсійний» період винайти собі помешкання для ночівель у старої вдови, яка зазвичай здавала кімнати студентам місцевої вчительської семінарії, що були вільними у літню канікулярну пору.

Нашвидкуруч поснідавши, Тутковський відразу вирушив у дорогу. У його похідній торбинці містилися молотки, мапи, подорожній журнал, бінокль та фотографічний апарат. Він попрямував донизу за течією правим берегом Тетерева, скільки встигне подолати за день. Подекуди на маршруті проглядалась ледь помітна узбережна стежина, що вела понад приміськими садибами і слугувала орієнтиром, оминаючи прибережні зарості й перешкоди. Річка швидко дзюркотіла між мальовничими великими кам'яними скибами. За садибами почався густий, прекрасний, високостовбуровий бір, і далі довелося йти вже без стежки по узбережній лісовій межі.

У пам’яті дослідника назавжди закарбувалися «задумливі й серйозні сосни, що наче сумують за своєю рідною північчю,.. веселі березки, що вкриті яскравою зеленню та пишаються своєю білою корою, молоді дубки і густі хащі кущів ліщини».

Пильне й уважне око мандрівника, що фіксувало місця для більш докладних обстежень, не проминало скиб суціль вкритого мохом заокругленого багатовіковим вивітрюванням лісового каміння, урвищ протилежного лівого берега, що являв собою безперервну смугу скель, досить швидкої течії ріки впоперек достоту заваленої кам'яними скибами, що утворювали пороги та «забори», подекуди майже повністю перегороджуючи річище й утворюючи бистрини та гарні водоспади, водокрути або коловертні, вкриті білою піною.

За багатою гірськими породами Козіївкою характер ріки й берегів дещо змінилися.

Далі «темний бір вже безпосередньо насувається до ріки та нависає над узбережними урвищами, – наче милуючись своїм відбитком у воді; зникають усмішливі луки, що пестують зір своєю яскравою зеленню; урочиста тиша панує під суцільним зеленим склепінням високостовбурових сосен; біля їх підніжжя не розростаються кущі, і грунт вкритий слизькою верствою глиці. Береги на обох боках ріки стають вищими та більш стрімкими і являють собою безперервний шерег величних сірих, урвищ; лише по деяких місцях вони вкриті лишаями та перетяті неправильними прямовисними й поземими росколинами; подекуди у нішах, на карнизах і уступах зеленіє шматок м'якого моху або усміхаються та рябіють квітки; дикі скелі з обох боків загороджують ріку, що виглядає чорною в своїй вузькій та глибокій долині та з ремством котить свої балакучі хвилі. Спуститися до самої ріки по стрімких уступах скель досить важко; надолі, біля самої води, в похмурому і гучному ущіллі, кожен звук, кожен шелест зміцнюється та повторюється луною. Чорні печері, що утворені самою природою, по деяких місцях зяють своїми отворами в кам'яній стінї; їх оточують величезні сірі скиби, що наче навалені одна на одну, а вершки скель, що кінчаються заокругленими моховатими камінями, подекуди нагадують руїни велетенських будівель. Ці могутні кам'яні велетні, що з обох боків обступили ріку, здається, вкриті ранами та рубцями (так виглядають їх печері та росколини); у деяких з них наче відрубано голову; в інших вона ще залишилася на вершку, але порубана, посічена і понівечена, деінде вкрита обрісниками (лишайниками), наче віспою. Крізь сіру відслонену поверхню гранітових скиб рябіють подекуди червоні точки й смуги, буцім криваві плями і крововиливи на тілі велетнів (це є металеві окисли, – залізні руди і вохри, що являються продуктом чи наслідком звітрювання). Підніжжя урвищ та декотрі поодинокі камені, що визирають з води, дивно гладко виполірувані отими поцілунками хвиль, що вічно, на протязі тисячоліттів, відновлюються, а сама долина ріки має подекуди вигляд глибокого коридору, вирубаного у Гранітових массах».

Так описав Павло Тутковський Потетерев’я до Городського та Мінин. А ще він звертає увагу на сліди у цих місцях старовинних укріплень (шанців) та замковищ. Щодо Мінин, то його, як і Городське, дослідник, одначе, називає нічим не видатним, і навіть малопомітним з протилежного берега, зазначаючи водночас, що налічує це село 1155 мешканців, які володіють 1001 десятиною землі.

Зрештою саме навпроти Міниного завершився тогоденний піший шлях Тутковського, коли він дістався Рудні Городецької (через таку близькість у деяких джерелах вона також іменується Руднею Мінинською). Втім наводить дослідник й інше поширене серед місцевих мешканців назвисько цього села - Калинівка, зазначаючи, що заселено воно міщанами, яких на ту пору налічувалося 140. Ці два поселення сполучалися між собою гаттю млина.

Молодий учений тимчасом занотував, що «трохи нижче цієї гаті, на правому березі Тетерева, підносяться гарні чорні скелі ґнейсо-ґраніта, що його здобували тоді у каменярнях для потреб Києво-Житомирського шосе; ця гірська порода знаменита тим, що в ній відбувається хімічне перетворення скалинця-ортокляза на мінерал епідот (так звана епідотизація ортокляза); це є чорний або темно-сірий, дуже дрібнозернистий камінь, надзвичайно міцний і зв’язкий, що дзвенить при ударі молотком і виявляє невиразну, майже правильну шаруватість». Тутковський притому виявив у ньому ще й додаткові мінерали: пляґіокляз, рогову свитню, кальцит, ґранат і епідот. І, як він переконався згодом, такі скелі тягнулися звідти до південної околиці Радомишля.

«Чорний камінь» біля «Повстанського хутора» (колишній хутір Жадок), що понад Тетеревом поблизу Ставків. Сучасне фото.

А тогочасні відвідини наразі завершилися в Рудні Городецькій. Попри ще молодечу міць та загартування після тринадцятиверстної «прогулянки» вкупі з подоланням гранітних скель та урвищ, дослідник відчував помітну втому, до якої додавався ще й відчутний тягар торбинки з видобутими зразками порід. У руднян, що скупчилися біля корчми й гучно та бучно справляли якусь гулянку, він сподівався винайняти візка з конем, щоб на ньому дістатися до Коростишева. Одначе уваги на дивного подорожнього люди не звертали, бо ж були тим паче доладу підпилими. Хоча второпали таки, чого він потребує, але й не допомогли, – відказавши, що жодного їздового в селі немає.

Зрештою шинкарка винесла Павлові кухоль пива, тож, утамувавши ним спрагу, він мусив повертатися пішим ходом. Тутковський при нагоді оглянув місцеву гнейсо-гранітну каменярню, поповнивши свій вантаж, і підказаною місцевими стежиною, що нею по прямій до шосе було з 5-6 верст, пішов. Щоправда, завдав йому той маршрут додаткових пригод, бо, як з’ясувалося, вів через болото, та ще й потрапив мандрівник під дощ. Але, скориставшись надійним помічником-компасом, таки дістався до місця.

«Отака була перша моя знайомість з Радомиським Поліссям 1885 року», – підсумував свою розповідь Павло Аполлонович.

Як не прикро, але активна дослідницька діяльність молодого вченого та зроблені ним перші наукові висновки наштовхнулися на протидію деяких «китів» університету, що категорично не сприймали його новацій та ідей. Настільки, що Тутковський у 1895-му змушений був залишити рідний виш. По тому упродовж 18 літ він викладав у навчальних закладах нижчого рівня – гімназіях, училищах, а в 1905 році навіть значився викладачем… зуболікарської школи в Києві. Однак марив науковою діяльністю – дослідженнями, розрахунками, експедиціями.

Відтак його поверненню до дослідницької праці та подальшому науковому зростові знову посприяв Поліський регіон. Цього разу – Житомирсько-Волинський. Спочатку Павло Тутковський став інспектором, а невдовзі директором народних шкіл Волинської губернії. Активно він долучився до наукових пошуків та досліджень як віце-президент Товариства дослідників Волині, організованого в Житомирі 1900 року. Поїздки краєм дали йому змогу безпосередньо займатися рідною геологією і не тільки. Не оминав він при тому й Радомишля та довкілля цього повітового міста.

Під його керівництвом здійснювалась геологічна зйомка Житомирського регіону для складання 10-верстової карти Волинської губернії, що потім прислужилась відкриттю й промисловому використанню покладів цілого ряду корисних копалин.

В кінці ХІХ століття Тутковський виконував геологічні дослідження вздовж Києво-Ковельсь­кої залізниці, яка саме закладалася. Вона, відомо, проходила Радомишльщиною, хоча й оминула повітовий центр, мешканці якого десятиліттями по тому мріяли бодай про гілку залізничного сполучення.

Втім у 1901 році в повітовому Радомишлі таки втілилась одна з розробок Павла Тутковського: для потреб місцевого ректифікатного підприємства було облаштовано першу в місті артезіанську свердловину. Зацікавившись свого часу артезіанськими джерелами, він здійснив розрахунки приблизної глибини залягання водоносних горизонтів, як от на теренах Київщини, виконав відповідні проєктні роботи водогонів.

Житомирський період вважається одним з найплідніших в життєписі вченого.  Його наукові праці цієї пори дістають широкого поширення й визнання на імперських просторах і в закордонні. У 1911 році він став першим з українських науковців доктором географії, захистивши дисертацію в Московському університеті, а в Казанському університеті йому, як кажуть тепер – екстерном, присвоїли ступінь доктора мінералогії та геогнозії за сукупність праць з мінералогії, палеонтології та загальної геології. Його багатогранна наукова діяльність поширилась на ряд супутніх до географії та геології галузей.

Через два роки Павло Аполлонович повернувся до Києва і своєї Альма-матер. Вченого відразу обрали приват-доцентом кафедри географії, а через рік – професором. За його ініціативою в університеті і не тільки створюється ряд важливих наукових та дослідницьких структур.

На тлі революційних змін 1917 року і проголошення незалежної України він бере активну участь створенні Української академії наук, сприяючи розвиткові повноцінного українського наукового середовища. Четвертим за списком П.Тутковський увійшов до переліку 12 перших українських академіків і був обраний головою правління академії.

Одним з перших українських науковців він запровадив читання лекцій українською мовою, активно відстоював, розробляв і впроваджував українську наукову термінологію, у тому числі в природничих науках.

Перший президент УАН Володимир Вернадський не без підстав вважав його найкращим знав­цем неорганічної природи України.

Власне, більша частина величезної наукової спадщини Павла Аполлоновича Тутковського передусім стосується українських обширів. І надзвичайно близькому йому Поліссю, звісно, теж.

«Природа нашого Полісся являє стільки своєрідної краси і знаменитих явищ, стільки пам’яток, віддалених геологічних подій, що може дати на довгі літа рясний матеріал для праці вчених, митців, поетів», – писав академік, маючи на увазі під наступною дослідницькою працею й своїх учнів та послідовників.

До їх когорти належить зокрема уродженка Кичкирів Єлизавета Матвієнко. Майбутня звісна геологиня, чиї пошукові звитяги були відзначені Ленінською Премією СРСР, у 1928-1929 рр. навчалась в аспірантурі під його науковим керівництвом.

До речі, її польове трудове хрещення з благословення Тутковського почалося з експедиції саме на Овруцько-Словечанський кряж. Продовжуючи почате вчителем і наставником, молода науковиця особливу увагу приділила пошуку й дослідженню особливостей овруцьких пісковиків та піропрофілітових сланців, що були вкрай важливими для металургійної галузі, яка тоді потребувала викопних ресурсів для свого розвитку. Водночас натхненні Павлом Аполлоновичем дослідники мимоволі милувалися неповторними й мальовничими краєвидами цього краю, називаючи його Поліською Швейцарією.

Гармонійне поєднання красивого й корисного в природному світі завжди вважалося основою для справжніх науковців, до яких безумовно належав і Павло Тутковський. І це виразно проглядається у наведених вище його описах Поліського краю, що полонив дослідника і по тому всякчас надихав. У науковому доробку видатного вченого, до речі, нараховується більше тисячі праць.

 

 

 

«Дамо кожному покупцеві по шапці!»

  

– отаке гасло колись застосовували гострослови до торговельників, пародіюючи поширені в радянську добу заклики-звернення ЦК КПРС до трудящих напередодні знаменних комуністичних подій і дат. Окрім жартівливої гри слів, тут, до того ж, містився відвертий натяк на відсутність оригінальних головних уборів на полицях тодішніх магазинів.

Аби бодай якось угамувати попит і дещо урізноманітнити асортимент шапково-капелюшкових виробів, їх виготовленням займалися побутові майстерні. Діяла така свого часу і в Радомишлі.

 

Наведена світлина, що зберігалася у колишній школі-інтернаті в альбомах з історії закладу і, притому, засвідчує потребу в головних уборах, підтверджує, що містилась шапкова майстерня в будівлі колишнього промкомбінату (на його місці тепер – відкритий у 1982-му Торговельний центр).

Сам промкомбінат, організований 1944 року був таким собі конгломератом промислових артілей, що працювали на Радомишльщині ще з 1930-х років: «Кустпром», «Праця», «Промкооперація», «Трудовик», артіль інвалідів «Більшовик», а також товариств «Допомога» та «Самодопомога». Вони заготовляли й вичиняли шкіру, виконували замовлення з ремонту та пошиву різноманітних атрибутів одягу, взуття, ремонту й виготовлення хатніх меблів, займалися шорництвом, слюсарними роботами, надавали фотопослуги тощо.

Після утворення в 1961 році комбінату побутового обслуговування населення (узвичаєна скорочена його назва – побуткомбінат) більшість майстерень перейшли під його крило. Тож шапки по тому виготовляли вже побутовики.

Далебі згодом це стало уділом приватників, подеколи, так би мовити, «підпільних». Зазвичай саме їхнім витвором були так звані статусні пижикові шапки – з шкурок ондатри, що слугували ознакою приналежності до найвищої номенклатури, як і соболині. Нижче за рангом вважалися нутрієві, боброві, смушкові, овчинні. Для пересічних – кролячі. Траплялась і мисливська екзотика у вигляді вовчих, заячих, а то й собачих. Жінки віддавали перевагу шапкам з чорнобурки чи бодай лисиці. Елітні головні убори були доволі вартісними. Недарма ставали здобиччю крадіїв. Таким, з дозволу сказати, промислом свого часу навіть займався одіозний президент-утікач. Хоча згодом ажіотаж щодо шапок минув, тим паче «вушанки» взагалі вийшли з моди та повсюдно поширеного вжитку.

Втім початки виробничого шапкового промислу сягають на наших теренах давніх давен. Організованих форм він почав набувати у ХІХ столітті. Приміром, у реєстрах 1900 року серед дрібних торговельно-промислових закладів повітового міста Радомисля зафіксовано три шапкових майстерні та одна з пошиву дамських капелюшків. За відомостями 1913 року, капелюшки та кашкети виготовляли Цирля та Сура Желізняки, Рахла Немировська та Йосип Сагалов. Хутром промишляли Ушер Морогівський, Хаїм Соломинник, товариство «Співак і Ко».

Попит на головні убори безумовно забезпечувався, і не лише сезонними погодними потребами. Адже, для прикладу, формені картузи були обов’язковим атрибутом вбрання для чиновників і технічного персоналу різних мастей, школярів, гімназистів, студентів та деяких інших суспільних верств. Така традиція продовжилась і у радянські часи.

Цікаво, що у французькій мові майстрів, що їх виробляють, означають словом «шапельє», що промовисто вказує на приналежність до виготовлення шапок. Нині така професія стала рідкісною, адже пошив будь-яких видів чи фасонів уборів для голови давно поставлений на промислові рейки. Тож про жодні «дефіцити» годі й говорити. Як мовиться, за ваші гроші – будь-яка забаганка.

Колишні ж зразки шапкового чи іншого головного вбрання на власні очі можна побачити подекуди в музейних зібраннях. Скажімо, в Житомирському обласному краєзнавчому музеї експонується чоловіча шапка з Чайківки, виготовлена у 1930-40-х роках.

 

А ще – жіночі й чоловічі головні убори зафіксовані на давніх світлинах, картинах, що зазвичай промовисто й колоритно висвітлюють миті нашої минувшини.

 

1905 р. Парубки з Радомишльщини.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 березня 2026 року.