Радомишльські чумацькі мотиви Марка Вовчка

 

У 1857 році в Санкт-Петербурзі вийшла книжечка «Народні оповідання» невідомого доти автора Марка Вовчка. Пізніше розкрилося, що під таким чоловічим псевдонімом за звісним хрестоматійним прикладом «Жорж Санд» надрукувала власні твори жінка – Марія Маркович, що в дівоцтві була Вілінською. Адже за узвичаєними тоді поглядами жіноче авторство вже наперед могло викликати упереджено-негативне ставлення до творів, якими б досконалими вони не були, та й літературне середовище на ту пору складалося передусім з чоловіків. Тож «Марко Вовчок» була єдиною українською жінкою-письменницею в середині ХІХ століття. І, до речі, за спогадами сучасників своє псевдо вона не любила, але мусила користуватися.

Дебютна її книжка здобула визнання й популярності в українських літературних та громадських колах. Щирі й надзвичайно реалістичні оповіді родинно-побутової тематики, проникнуті тугою й трагізмом, схвально зустрів і читацький загал. Згодом критика окреслила їхню жанрову тематику як оповідання-«долі».

До видання увійшло 11 невеликих україномовних творів, серед яких було й оповідання «Чумак». У ньому йдеться про сумну долю закоханого парубка Гриця, якого розлучили з коханою дівчиною Мариною, що її батьки примусом віддали заміж за заможного нелюба та ще й лихого на вдачу. Він і занапастив нещасну, що скоро віддала Богові душу. Затужив відтоді Гриць, та так, що до жодної дівиці душа його не звернулась, і бурлакою до смерті лишився, знаходячи відраду лише у степових чумацьких мандрах…

Як і інші твори циклу, «Чумак» написано живою народною мовою, з примовками, приспівками. У Маринині вуста письменниця, приміром, вклала приказку: «Молодик, як гвоздик! Тобі роги красні, мені очі ясні!..»

 

За твердженням літературознавиці Тетяни Різниченко, ця приповідка була записана Марією Маркович під час етнографічної подорожі на Радомишльщину. Її було виявлено у рукописній спадщині Марка Вовчка, яку син і другий чоловік майстрині слова передали знаному тогочасному літературознавцеві Василю Доманицькому. У цій унікальній збірні, як засвідчив дослідник, – автографи «Народних оповідань», листи, фольклорні записи (пісні, загадки, казки, перекази), український лексикон, чудернацькі прізвища і народні прізвиська, географічні назви, ботанічні, метеорологічні і навіть археологічні нотатки.

Як зауважує В.Доманицький, перші натяки на етнографічні пошуки Марія Вілінська зробила ще до заміжжя – 16-літньою, коли гостювала у тітки. Деякі сюжети для майбутніх оповідань теж були записані в народознавчих мандрівках подружжя Марковичів, що охоплювали й Радомисльський повіт.

Хто зна, чи не з тутешніх теренів й чумацьке народне оповідання. Де відбувається його дія, – у творі не вказано. Згадуються, проте, в ньому придорожнє село Кумиці, де перепочивали чумаки, та сусіднє з ним Дзвонарі. Вірогідно, назвала їх так письменницька фантазія, адже у сучасних реєстрах населених пунктів України такі поселення відсутні. Немає їх і в переліку поселень Київщини кінця ХІХ століття.

Втім відомо, що чумацький промисел здавна був поширений на Радомишльських просторах. Згадки про походи пращурів-краян у Крим по сіль присутні зокрема в переказах про минувшину Вишевичів, Забілоччя, Кримка, Межирічки. Зрештою дотепер представлене на Радомишльщині прізвище Чумак.

Маємо й такий ось вірогідно просто збіг чи випадковість, але Маринина родина в оповіданні «Чумаки» носила прізвище Мороз. Між тим, в українській народній пісенній спадщині зберігається пісня «Ой, Морозе, Морозенку, превдалий козаче…», що її колись почула від прислуги й записала Марія Маркович теж у Радомисльському повіті.

Ії рідні згадували, що як піде вона, бувало, на базар, то там цілий день прогаїть з молодицями та бабами – все розпитує, записує, придивляється до убрання і т. ін.

Доманицький, що, до слова, мав з Радомишлем родинні зв’язки, був не лише найревнішим захисником доброго імені та творчої спадщини Марії Вілінської-Маркович-Лобач-Жученко, а й чи не найретельнішим її дослідником. Адже суперечки щодо авторства українських (і не тільки) творів письменниці не вщухають і досі.

До речі, в листуванні з чоловіком, яке зберігалося сином письменниці Богданом, і що його дослідив Доманицький, за висновками вченого її українська значно досконаліша й багатша, аніж у Опанаса Марковича, тож подеякі твердження, що «Народні оповідання» нібито писані ним, виглядають вкрай сумнівними. Словесне багатство й мовне розмаїття  авторки засвідчують й інші листи, писані нею по-українському ще до виходу книжки.

Захоплено відгукувався про живу народну мову першої збірки Марка Вовчка Пантелеймон Куліш, завдяки якому вона й побачила світ. В одному з листів він, згадуючи, як письмовиця вголос читала оповідання «Чумак» ще до його публікації, «дивувався й любував її словом, завдяки якому так і бачиш того чумака, що йому і німець приївся, і степи він бачить безкраї…»

Недарма поява «Народних оповідань» одразу поставила їхню авторку в один ряд з корифеями української писемності і прислужилась її подальшому розвою та піднесенню.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6 лютого 2026 року.

 

Поблизу родовищ сировини

 

8 травня 1941 року черговий номер провідної республіканської більшовицької газети «Советская Украина» (з 1944 вона виходила під назвою «Правда Украины») було присвячено виконанню рішень пленуму ЦК КП(б)У, що відбувся напередодні і акцентував увагу на збільшенні виробництва будівельних матеріалів. В одній з публікацій цієї тематики зокрема зазначалося, що в Радомишльському районі для потреб місцевого будівництва будується вапновий завод, що вироблятиме  вапно з мергелю. Він має бути уведений в дію у другому кварталі поточного року. Власне, другий квартал на час виходу газети вже був у розпалі, і до його завершення лишалося без малого два  місяці. Та ще менше – до 22 червня, коли почалась німецько-радянська війна. Тож завод тоді так і не запрацював.

Реалізувалися ж ці плани вже по війні, і навіть у подвійному вимірі. Бо ж недарма в тогочасних оглядах залягання корисних копалин на Радомишльщині вказувалося, що родовища вапняків і мергелю виявлені біля Веприна в долині струмочка Руда, а також у Вишевичах і Краснобірці. Саме такої сировини якраз і потребує виробництво вапни, яку отримують завдяки випалюванню цих порід копалин. До речі, в колишньому Мінбудматеріалів СРСР однією з нормативним вимог для підприємств з виробництва вапна було їх розміщення поблизу родовищ сировини.

Спочатку почав виробничу діяльність Вепринський вапнозавод. У 1950 році, ведучи мову про виробничі успіхи нового підприємства, радомишльська райгазета зазначала, що він успішно виконує плани з формування мергелю-сирця та з випалювання вапна.

Водночас привертає увагу перелік працівників заводу за професіями: формувальники, накидальники мергелю у шнейдер (різально-подрібнювальний агрегат), стільники (вистеляли отриману сировину та паливо шарами в піч), грабарі (копачі), відкривальники кар’єру, козлувальники (вони розбивали запечені брили готового вапна і розчищали піч від шлаку), випалювачі вапна. Цей реєстр притому засвідчує, що виробничий цикл був по суті кустарним, до того ж, ручним і фізично важким. Видобутий з кар’єру мергель зволожували, змішували, формували у валюшки і відправляли на сушіння…

А у 1958-му за п’ятнадцять кілометрів від Радомишля з’явилося підприємство, на брамі якого красів напис: «Краснобірський вапнозавод». Тут на східній околиці села розмістилися його виробничі та адмінбудівлі.

Будинок енергобази та два навіси для сушіння мергелю Краснобірського вапнозаводу.

 

Жінки вантажать висушений мергель на автомобіль для відправки в піч.

 

Майстер Андрій Гальченко перевіряє якість сушіння мергелю. 

Попервах роботи в Краснобірці теж виконувалися вручну. Проте вже через рік більшість виробничих операцій механізували, починаючи з видобутку сировини, що здійснювалась екскаватором, яким і завантажувався мергель на автомашини.

 

Добуває і вантажить мергель екскаваторник Павло Гонтаренко.

Крім того, на підприємстві змонтували новий агрегат, куди засипали сировину з автівок, а потім, як мовиться, – справа техніки. Вона – техніка – далі виконувала все сама. Ба більше: саме в Краснобірці випробовувався дослідний зразок нової експериментальної печі, розроблений фахівцями НДІ будівельної техніки. Як зазначалося, процес виробництва вапни завдяки такій новації став цілорічним (до цього вироблялась вапна лише в теплу пору року) і цілодобовим, а сам виробничий цикл (від завантаження сировини – до виходу готової вапни) не потребував попереднього сушіння і тривав дві-три години замість кількох діб.

А ще користувалась попитом місцевих (і не тільки) споживачів інша продукція краснобірських вапновиробників – цементна черепиця. І хоча доволі скорим часом її витіснив, маючи ряд суттєвих переваг,  шифер, який на тривалий час став в СРСР головним серед покрівельних матеріалів, і виробництво якого стрімко зростало, у сільських обійстях досі можна зустріти покриті тією черепицею господарські споруди.

 

Група робітниць черепичного цеху які виконують по півтори-дві норми за зміну.В першому ряду (зліва направо) – Лідія Ковальчук, Ніна Макаренко, Галина Герасименко, Алла Рознау; другий ряд – Людмила Дреус, Ольга Бадьор, Ганна Герасименко.

Власне, у пору укрупнень та адміністративно-виробничих реформ під завісу Хрущовського правління невеликі місцеві вапнозаводи виявилися зайвими, коли було зроблено акцент на масштабне виробництво цементу та вапни в гігантських обертових печах і відповідно у величезних обсягах.

До того ж, виснажилися й невеликі родовища вапняків, а завозити сировину бозна звідки, теж виглядало марнотратством. Та й за законами ринку у всі часи собівартість виробів у великому за обсягами і малому виробництві, не кажучи вже про механізацію й автоматизацію, завжди була й буде на користь перших.

Відтак після згортання реформувань у реєстрах промислової галузі відновленого у 1965-му Радомишльського району заводи з виробництва вапни вже відсутні. Водночас згадується новоутворене підприємство під назвою «Заводоуправління будматеріалів». У його структурі, між тим, діяв цех з виробництва цементної черепиці. Втім це, як мовиться, вже дещо інша історія...

Світлини Віктора Кушніренка 1958 і 1959 рр. 

Газета «Зоря Полісся», 30 січня 2026 року.

 

  

Виставка, що спонукала до пошуків

 

Напередодні циклу християнських зимових свят Центральний державний історичний архів України, що в Києві (ЦДІАК), представив документальну виставку, присвячену історії українського церковного зодчества. Її ідея видається не лише привабливою та цікавою, а й спонукає до пошуків.

Як зазначає директор Центрального державного історичного архіву України (м.Київ)  Ярослав Файзулін, з давніх часів важливу роль в житті українців відігравала віра й церква. Наявність або відсутність церкви в селі чи місті, її вигляд, все, що пов’язане з її будівництвом чи ремонтом, свідчило про розвиток громади, наповнювало її життя значущістю й глибоким змістом, розцінювалося як найважливіша спільна справа.

Багато українців, підтримуючи спорудження церкви, навіки вписували свої імена в історію краю. Бо це те, що мало залишитися після них. Церковне будівництво стало свого роду мистецтвом. Над зведенням церков працювали майстри особливого обдарування й таланту. Традиції церковного будівництва передавалися з покоління в покоління. Візуальні образи окремих споруд, що збереглися, численні світлини, рисунки й плани пам’яток, знищених в добу російського тоталітаризму, але які дійшли до нас бодай у вигляді малюнків, креслень фасадів, фотофіксацій чи в інший спосіб, свідчать про існування окремого типу української архітектури, що суттєво відрізнявся від російського. Менш помпезний – без масивних позолочених «цибулин», які бовваніють над всією спорудою.

«Зовнішній вигляд малоруського храму відрізняється простотою, – писав свого часу професор Київського університету Григорій Павлуцький, – храм не має будь-яких зовнішніх прикрас. Це надає йому строгого характеру й становить відміну південно-руського храму від північно-руського дерев’яного храму, в декорації якого важливу роль відіграють прикраси в суто народному смаку... Малоруський храм простий, не має прикрас й вигадливих подробиць, але загалом він відрізняється строгим і вишуканим виглядом; у ньому яскраво виражена певна ідея: люди створили тут просту й задушевну пам’ятку своєму почуттю, яке стремить до неба; в цьому пориві, в цьому стремлінні до неба вилилася вся малоруська архітектура; у всіх лініях і формах явно виявилося спрямування увиш».

У фондах Центрального державного історичного архіву України, м. Київ збереглися сотні планів і креслень церков Київщини й інших регіонів України XVII-поч. XX століть, які є чудовими ілюстраціями з історії українського церковного зодчества.

 

Для виставки архівісти відібрали по 2-3 зображення майже до кожного з повітів колишньої Київської губернії. Підготували їх для огляду  колишні і теперішні працівники архіву Олексій Кузьмук, Вікторія Ляшенко, Олексій Вятчанін, Олена Баранова, а також Музей Вінниці та професор Арсен Зінченко.

З церков колишнього Радомисльського повіту на виставці представлені Свято-Троїцькій храм містечка Коростишева і теж церква в ім’я Святої Трійці села Макалевичі.

Макалевицька церква. 1822 р.

Джерела ХІХ століття вказують, що давній храм у Макалевичах було побудовано в 1782 році турботами тамтешніх парафіян – місцевих мешканців. Зведений саме в українському церковному стилі. Попервах він був приписаний до Вепринської церкви, а з 1796 року став самостійним. До Макалевицької парафії входило також село Мигалки, що розташоване по інший бік Тетерева.

Відомо, що представлені на виставці малюнок та креслення Макалевицького Свято-Троїцького храму виконав ієрей з Янівки Радомисльського повіту Власій Чернявський у 1822 році. У тогочасних клірових відомостях зазначено, що церква була однопрестольною. Зауважується також, що має для треб достатньо чаш та посудин срібних і позолочених, які зберігаються в ризниці.

На ту пору Макалевицька парафія належала до Вишевицького благочинія. Володів селом Михайло Галецький, що був підкоморієм повітового суду. Він, одначе, сповідував католицизм.

Ніс Божу службу в церкві 41-річний священник Дометій Хотинський. У його життєписі вказано, що після навчання в Київській духовній академії 1806 року був призначений дячком Києво-Подільської Введенської церкви. Через чотири роки його спочатку висвятили в стихарного дячка, затим у диякона, а потім рукопоклали священником до Макалевичів, де священствував до 1827-го.

Він змінив свого батька Стефана, що правив тут з 1796 року. Втім церковні реєстри вказують, що первосвященником самостійної церкви був Ігнатій Шулькевич, що заклав початки знаного роду священнослужителів Радомишльщини. А на час спорудження Макалевицького Свято-Троїцького храму у Вепринській церкві правив представник теж знаної священницької родини – Іван Таргоній.

Упродовж ХІХ століття в Макалевичах служили ще три представники династії Хотинських: сини Дометія - Петро (1839-1849), який, до того ж, виконував обов’язки депутата, представляючи духовенство в судах щодо священнослужителів, здійснюючи ревізійний контроль у парафіях, беручи участь у єпархіальних з’їздах і т. ін., а також Федір (1851). Михайло Федорович Хотинський ніс тут службу у 1872-1879 рр.

Пастирську місію в Макалевицькій парафії виконували також Михайло Білошицький (1827-1830), Артемій Суський (1830-1838), Йосип Якубовський (1852-1854), Андрій Франковський (1855-1862), Антоній Козляковський (1862), Авксентій Покосовський (1863), Михайло Горницький (1863-1869), Петро Колтоновський (1869-1872), Яків Стеткевич (1882), Григорій Ілліч (1883-1891), Йосип Андрієвський (1891-1892), Григорій Іщенко (1892-1895), Антоній Левитський (1895), Петро Кудрицький (1907-1917).

За цим переліком помітно, що священнослужителі в Макалевичах змінювалися доволі часто. За 120 років тут священствував щонайменше 21 батюшка, кожен з яких правив у середньому п’ять з лишком років.

Мабуть, їхня плинність певною мірою пов’язувалась з низькими доходами церкви. Через власну фінансову неспроможність, як зазначали клірові відомості, утримувався причет (за запровадженим 1842 року 6 класом до нього належали священник і дячок) з казни в недостатніх сумах.

Водночас таким собі уособленням багаторічних традицій храму видається стихарний дячок Василь Кудрицький, що служив у ньому впродовж 36 літ. Дарма що був далеко не безгрішним, бо ж за схильність до пияцтва зазнав церковної покари і відбував епітимію.

В 1858 році церква й дзвіниця зовні були покриті залізом та пофарбовані. Через сім років храм обарвили всередині й виконали його внутрішній розпис іконами.

За церквою закріплялося 33 десятини землі.

Відомо, що в середині ХІХ століття при храмі влаштували Богадільню, але за відсутності потреби в ній, споруда здавалась під найм.

Стараннями парафіян та священника А.Франковського у 1860 році відкрилося в Макалевичах церковне училище. Воно розташовувалося в будинку, що його винаймала парафія в одного з місцевих жителів. Попервах у ЦПШ навчалося 12 хлопчиків і 10 дівчаток.

Як зазначає історик Леонід Тимошенко, більшість церков Радомишльщини, споруджених в українському стилі уніатською митрополією за часів її резидування тут, у ХІХ столітті були перебудовані за московськими шатровими зразками. Макалевицька церква свій первозданний вигляд, одначе, зберегла. Вірогідно тому, що, як засвідчують описи, зведена була на кам’яних підмурах, тож трималась доволі міцно й не потребувала «оновлення».

Втім у пору більшовицького войовничого атеїзму храм у Макалевичах своє існування таки припинив, і тепер тут про нього вже нічого не нагадує. Хіба що зосталися згадки в сільських переказах та свідчення в архівах.

 

Газета «Зоря Полісся», 9 січня 2026 р.