З-під пера Густава Олізара

 

За оцінками сучасників його на російських імперських теренах відносили до когорти найвідоміших інтелектуалів першої половини ХІХ століття, адже був знаним письменником, поетом, публіцистом, журналістом, поціновувачем і знавцем старовини, зокрема, писемних пам’яток, до того ж, перебував, як мовиться, «на дружній нозі» з А.Міцкевичем, А.Фелінським, Ю.-І. Крашевським, Г.Ржевуським, О.Бальзаком, С.Монюшком, О.Пушкіним, О.Грибоєдовим та багатьма іншими митцями, з поважними та титулованими особами з аристократичної верхівки.

А ще – громадським і навіть державним та політичним діячем, адже певний час працював на чиновницькому поприщі, хоча й на виборній посаді, як маршалок Київської губернії. На ньому, щоправда, Густав Олізар (а мова саме про нього) довго не затримався, бо виглядав у цьому середовищі «білою вороною»: категорично не сприймав хабарів і намагався викоренити цю ганебну російську «традицію»; у випадку насильницьких дій поміщиків стосовно кріпаків – ставав на захист останніх, наполягаючи на наданні потерпілим від поміщицької сваволі селянам майже вільний статус «державних». Відтак за заклики до розкріпачення селянства потрапив у монаршу немилість і залишив службу.

Сучасний портрет Густава Олізара, виконаний художником Миколою Оникійчуком.

З книги Г.Олізара «Мемуари. 1798-1865».

До речі, за реєстрами першої половини ХІХ століття у сільських маєтностях Олізарів в Радомисльському повіті був надзвичайно високим відсоток шляхти, певна частина якої займалась землеробством, тобто – селянською працею. Як зазначає відомий дослідник шляхетських родів на Правобережних теренах Євген Чернецький, за відомостями 1834 року шляхетське походження там мали щонайменше 778 осіб (йдеться про шляхту так званого другого розряду). Зокрема в селі Мінини (воно з 1959 року входить до складу Ставків) таких налічувалося 53. Після дворянської реформи 1840 року їх переважно перевели до стану державних селян.

Від народження Густав-Генрик-Атаназі Олізар мав за поширеною в католицькому середовищі традицією потрійне ім’я, хоча в історичних та літературних джерелах зазвичай згадується передусім за першим із них. Походив він з відомого старовинного і православного роду Олізарів-Волчковичів. Саме його пращур Іван викупив у 1565 році Коростишів у чорнобильського урядника і, до того ж, родича Філона Кміти. Відтоді це містечко перебувало у власності нащадків до 1863 року. Стараннями кількох поколінь поріддя воно стало одним з найвідомішим і найпривабливіших поселень регіону.

В Олізаровому маєтку, приміром, зберігався багатющий родинний (і не тільки) архів Олізарів, захоплювала гостей господарів добірна картинна галерея. Ще одним багаторічним надбанням династії та однією з перлин її коростишівських володінь вважалась багатюща бібліотека, у якій налічувалося декілька тисяч книг, з-поміж яких вирізнялися унікальні й рідкісні видання ХV-ХVII століть. Саме вона часом ставала розрадою та натхненням для Густава у години зневіри чи відчаю.

Нині ж у провідних польських та іже з ними книгозбірнях зберігаються прижиттєві видання творів Густава Олізара, автографи невиданих ним писань, епістолярні зразки.

Його літературна спадщина тимчасом налічує дві частини поетичної збірки «Spomnienia» («Згадки»), цикл «Pielgrzymki» («Пілігрими»), вірші, оповідання й гавенди, публіцистичні, спогадові, журналістські дописи, що публікувалися в літературних журналах, альманахах. Вийшла навіть Олізарова брошура гомеопатичних порад (у співавторстві). До слова, у Коростишеві ним ще у 1840 році була відкрита бальнеологічна водолікарня.

Ліричні вірші, опубліковані у збірках, значною мірою стали відбитком неприхованого й водночас нерозділеного кохання до Марії Раєвської, відомої своїм жертовним і подвижницьким переселенням на сибірську каторгу вслід за засудженим чоловіком-декабристом Сергієм Волконським. З родиною Раєвських Густав, вочевидь, спізнався ще з дитячих літ, коли у 1811-12 роках вона мешкала в повітовому Радомишлі.

У «Пілігримах» поет віршованими засобами оспівав минуле рідного краю, його древлянське коріння, історію легендарного племені мичан-минчан, народні перекази й традиції.

Відомі надто переклади Олізара на польську античних латинських, а також французьких, італійських та німецьких класичних творів.

Захоплювався він, разом із тим, музикуванням, мав славу майстра витинанок.

 

Витинанка – автопортрет Густава Олізара.

До літературної творчості, зокрема до написання віршів, Густава заохотив згаданий Алоїзій Фелінський. А потім він уже й сам став зразком до наслідування для поетів-початківців.

Продовжуючи мову про літературне оточення Олізара, не можна не згадати про його участь у долі видатного французького письменника Оноре де Бальзака. Під час свого перебування в Україні 1850 року той, як відомо, одружився з Евеліною Ганською. З її родиною Густава здавна поєднували тісні дружні і навіть сімейні стосунки.

На початку ХІХ століття очільником шляхти Радомишльського повіту перебував Вацлав Ганський, що згодом став чоловіком Евеліни. А згаданий Генрик Ржевуський був її старшим братом. Зрештою Олізарова донька Лілі перебувала в шлюбі з кузеном «бальзакових» Ржевуських.

Густав Олізар не лише взяв на себе певну частину клопотів щодо вінчання, а й був свідком у вінчаного подружжя. Слід зазначити, що шлюбну церемонію, яка відбувалась у Бердичеві, проводив ксьондз Віктор Ожаровський – рідний брат другої Олізарової дружини.

Серед письменних набутків Густава Олізара особливої популярності зажили його «Мемуари», вперше видрукувані, щоправда, по смерті автора – у 1892 році у Львові. Помітною бібліографічною подією стало друге їх видання українською мовою, здійснене 2023 року в Житомирському видавництві «Бук-Друк». Переклав і підготував їх до друку звісний філолог, літературознавець (передусім фахівець з польської літератури) і вчений полоніст Володимир Єршов. У передмові до книги науковець називає Олізарові мемуари енциклопедією Правобережної України першої половини ХІХ століття, позаяк автор описує життя багатьох міст, містечок та регіонів, розповідає про відомих і невідомих людей з політичного та мистецького середовища, висвітлює тогочасні події.

 

Помітне місце в них відведене й Радомишльщині, і не лишень адміністративною приналежністю до неї Коростишева. У радомишльських повітових спогадах Густава Олізара згадуються місцеві можновладці, шляхтичі, військові, повітові очільники, з якими його поєднували ділові та дружні стосунки. Серед них, для прикладу, – власники довколишніх маєтностей Вонсовичі, Чайковські, Злотницькі, Галецькі, Міхаловські, Понговські, Проскури.

З особливою симпатією, приміром, оповідач змальовує колоритного володаря Ставецького маєтку королівського шамбеляна Адама Дуніна-Вонсовича. З-під пера мемуариста він постає надзвичайно привітним господарем, котрий залюбки приймав зазначене шановне товариство у своєму палацику, щедро пригощаючи гостей не лише так званими «французькими винами», що вироблялися в Бердичеві, а й численними дотепними та соковитими побрехеньками у стилі барона Мюнхгаузена і навіть безпосередньо з твору Еріха Распе, переносячи ці фантазії на місцевий грунт.

 

Колишній палац Дуніних-Вонсовичів у Ставках на світлині 1912 року, поліпшеній та колоризованій ШІ.

Скажімо, старий шамбелян, син якого супроводжував Наполеона у його російському поході, під час власних байок про ту кампанію неодмінно наводив приклади синових розмов з французьким імператором про справи Радомишльського повіту. В іншій казочці він оповідав про упійманого ним у Тетереві, звісно ж, біля Ставків, щупака, якого, проте, випустив у воду, але в нашийнику з написом, що, коли хтось упіймає цю рибину, то хай запросить автора тексту, в якому навів відомості про себе, на обід. І через років десять таке запрошення надійшло нібито аж з Архангельська.

Висвітлено в записках Олізара окремі епізоди із заколоту декабристів, польського повстання 1830 року, що відбувалися на Радомишльщині. Декабристська оказія тут була пов’язана з арештами Івана Повало-Швейковського, Михайла Бестужева-Рюміна і самого автора.

Попри зрадницьку позицію у загарбанні російською імперією значної частини Речі Посполитої внаслідок її другого поділу Антонія Злотницького, котрий за свою «послугу» отримав значні землеволодіння в Радомишлі й довкола нього, Олізар без політичної симпатії, проте з удячністю згадує його допомогу в забезпеченні йому «алібі» під час грудневого бунту 1825-го. Це на певний час відтермінувало, але й не вберегло нещодавнього губернського маршала від ув’язнення та переслідувань.

А потім після польського січневого повстання 1830 року він удруге дивом оминув каторжної долі, хоча й відбував заслання на Курщині. Бо ж до очільників повсталих належав старший брат Густава – Нарциз, як сенатор каштелян бунтівного Царства Польського. Крім того, приятелював Густав Олізар з Онуфрієм Галецьким – ватажком місцевого повстанського загону. У 1817-1820 і 1825-1831 роках той був маршалком Радомишльського повіту, одним з небагатьох повітових очільників, що підтримував непопулярні серед знаті та магнатів заходи й реформи губернського предводителя Олізара.

Наступна спроба поляків звільнитися з-під російського ярма, що спалахнула в листопаді 1863-го, не тільки змусила Олізарів продати Коростишів, а й остаточно остаточно утвердила Густава в прагненні провести залишок життя в еміграції. І за два роки по тому в Дрездені він відійшов у засвіти.

Звісно, Коростишів і тамтешній маєток посідають значне місце в «Мемуарах». Адже в ньому провів значну частину свого життя їхній автор, передавши свої тамтешні володіння синові Карлу.

За Густавого управління, приміром, у містечку збудували суконну фабрику, його коштом утримувались училище та лікарня. І на довершення – понад Тетеревом було закладено чудовий і навдивовижу мальовничий парк з оранжереєю, а також озерами, струмочками, гайками – природними й новонасадженими, що перетиналися оздобленими архітектурними прикрасами й скульптурами алеями, котрі вели до гротів у скелях, підземель, залишків стародавньої фортечної стіни, затишних альтанок для відпочинку, човнів для водних прогулянок тощо. Володар, притому, навіть започаткував спортивні човнові перегони річкою. В.Єршов, між тим, називає парк Олізара теж надзвичайно вагомим мистецьким твором коростишівського романтика.

Його залишки донині приваблюють відвідувачів, слугуючи однією з окрас сучасного міста. Звісно, не минають вони в ньому й інших примітних місць, пов’язаних з Густавом Олізаром. Серед них – пам’ятник славетному діячеві і митцеві, виконаний знаним скульптором Віталієм Рожиком.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 26 червня 2026 р.

 

Книжник з духовним родоводом

  

Нині навіть складно й уявити, що свого часу, виявляється, у селах працювали книжкові магазини. Те, що діяв такий, для прикладу, в Заболоті, засвідчує світлина, зроблена далекого вже 1965 року знаним радомишльським фотографом Віктором Кушніренком. На ній продавець торговельного закладу підбирає книги старшокласникам місцевої школи.

Можливо, комусь із заболотців знайомі, а декому й рідні, обличчя допитливих і небайдужих до писемного слова школярів, що зображені на фото.

А от завідував книгарнею звісний багатьом поколінням краян колишній місцевий освітянин, а, до того ж, духівник, регент та ще й пристрасний книголюб Сергій Феоктистович Шумовський (на світлині ліворуч), що походив із відомого в Заболоті, і не тільки, роду. Його батько зокрема упродовж кількох десятиліть ніс священницьку службу у Заболотській церкві в ім’я Святого Георгія.

Простежується їхня родова лінія з XVIII століття. У 1791 році парохом новозбудованої Михайло-архангельської церкви в селі Катюжанка Димерського деканату унійної митрополії став Павло Іоанович Шумовський. До речі, до священствування його рукопоклав митрополит Феодосій Ростоцький у Радомислі, що на ту пору був митрополичою резиденцією. З ліквідацією російською імперською владою Київської унійної митрополії священнослужитель та його парафія схилилися до православ’я.

До речі, в офіційних джерелах XVIII-ХІХ ст., зокрема й церковних, село означене як Котюжанка – за українською традицією через другу літеру «о», а вже згодом його почали іменувати на російський манер через «а».

У послужних реєстрах вказується, що навчався Павло Шумовський в Київській академії по класу риторики і мав дворянське походження. У 1802 році він став священницьким депутатом, наступного року – благочинним, в 1814 – протоієреєм, за віддану службу Божу нагороджувався оксамитною скуфією та хрестом на Володимирській стрічці.

Коли у 1828 році 67-літній отець Павло спочив у Бозі, служіння в храмі продовжив його син Максим, рукопокладений у священники після дияконської служби в Іванківській церкві.

Присвятили себе служінню Господу й сини катюжанського отця Максима та паніматки Ганни Петрівни.

У Чудинській Свято-Миколаївській церкві у 1856-1860 роках служив спочатку стихарним дячком, а згодом дияконом – Михайло Максимович Шумовський. Затим він ніс дияконську службу у Чоповицькій церкві, де й відійшов у засвіти 1874 року.

Після закінчення Духовної семінарії до родинних витоків повернувся Петро Максимович Шумовській, котрий правив у Катюжанському храмі в 1859-1898 рр.

Уроджений 1829 року в Катюжанці Павло Максимович Шумовський у 1851 році одружився з Марією Опанасівною Коцюбинською – донькою  Розважівського священника, й по тому був рукопокладений до священствування у Ворсівській церкві в ім’я святителя Миколая (до її парафії, до речі, входили Мірча і Ходори). Саме його стараннями тут у 1861 році відкрилась церковно-парафіяльна школа, що утримувалась коштом парафіян. Через рік за турботи про народну освіту єпархіальне правління нагородило Павла Шумовського набедреником.

У 1875 році його перевели до Малинської Димитрівської-Олександроневської церкви. Того ж року він був затверджений законовчителем місцевого народного училища. Отець Павло призначався слідчим депутатом, благочинним, спостерігачем парафіяльних шкіл повіту, духівником.

Його служіння Боже вшановане багатьма відзнаками – бронзовим хрестом в пам'ять Кримської війни, скуфією, камилавкою, нагородною Біблією, подяками, святішими благословеннями та ін. У 1899 він був переведений за штат. Біля Ворсівського храму на честь колишнього настоятеля храму встановлено пам’ятний знак.

В 1867 році у ворсівській священницькій родині народився син Феоктист, що гідно продовжив духовну місію своїх пращурів. Закінчивши у 1890 році дворічний курс семінарії, він рік учителював у Меленях Радомисльського повіту, а затим став священником Заболотської церкви. Особливу увагу священнослужитель приділив просвітництву серед селян.

Відомо, що ще з 1861 року в Заболоті засновано було церковно-парафіяльну школу, яка утримувалась  коштом парафіян. А клопотами й стараннями батюшки Феоктиста у 1896 році в Заболоті відкрилась другокласна учительська школа. Ф.Шумовський був призначений її завідувачем та законовчителем.

Цей навчальний заклад на багато літ став кузнею педагогічних кадрів спочатку для ЦПШ, а 1918-1924 рр. – для державної початкової освітньої ланки, коли вона іменувалась вчительською семінарією та педагогічною школою, і зрештою її приєднали до звісного Коростишівського педучилища (педтехнікуму). Натомість заболотський педзаклад став звичайною радянською школою (попервах – семирічна трудова).

Примітно, що освітні починання пастиря мали підтримку місцевого поміщика та відомого мецената Романа Вержбицького. На початку ХХ століття в Заболоті діяло вже чотири церковних школи: другокласна педагогічна, дві однокласні – зразкова при другокласній (у ній зазвичай практикували учні педшколи) і жіноча, а також реміснича. У парафії працювало, крім того, дві школи грамоти – у Котівці та Миньківці.

 

Колишній священницький та шкільний будинок у Заболоті.

 

Колись у цій будівлі працювали ремісничі класи.

Турботи отця Феоктиста про розвиток освіти серед селянських дітей не залишилися без уваги й відзнак єпархіального правління. Як законовчитель і пастир, що зі старанням викладає Закон Божий, він вшановувався подяками, винагородами, у 1906 році був нагороджений скуфією, у 1912-му – камилавкою, через рік – орденом Св. Анни 3 ступеня. Ф.Шумовський входив до складу Повітового відділення Київської єпархіальної училищної ради, очолював парафіяльну піклувальну раду, у 1914 році представляв духовенство Радомисльського повіту на Єпархіяльному з’їзді, був призначений місіонером благочиння, з початком Першої світової війни головував у місцевому піклувальному комітеті про біженців.

Тимчасом у родині заболотського пастиря зростало п’ятеро діток: Сергій, Палладій, Віра, Олімпіада та Антоніна. Всі вони коштом батька здобули духовну освіту. Сергій та сестри згодом вчителювали у Заболотській педшколі.

Народжений 1892 року Сергій Феоктистович був старшим у родині. Він теж став на церковну службу. Після закінчення в 1914 році Київської духовної семінарії його призначили псаломником Свято-Троїцького храму у Кищинцях Васильківського повіту.

У пору революційних потрясінь повернувся до рідного Заболотя, де взявся до вчительства. І не тільки. Колишній учень Заболотської школи та дослідник її історії Микола Якимчук у своїх споминах про шкільні роки із захватом згадує спів церковного хору, керованого Сергієм Шумовським, зазначаючи притому, що школа і церква були головними осередками культури в селі.

На схилі літ Сергій Феоктистович знайшов собі відраду й турботу у книжництві, у такий спосіб продовживши традиції роду.

До речі, в Центральному Державному історичному архіві Києва зберігається подання катюжанського благочинного Павла Шумовського до єпархіального правління, датоване 1813 роком, про потребу в придбанні книг за доданим реєстром.

Онука Сергія Феоктистовича і правнучка Феоктиста Павловича Шумовських Алла Панциліус, що приїздила у 2014-му в рідний Заболоть на святкування 120-річного ювілею школи, розповідала, що разом з нею правнуків у роду шість. Троє з них осіли в Житомирі, інші – на Полтавщині, під Києвом, у Дніпрі. Продовжили рід вісім праправнуків, зростають прапрапра…

 

Продовжувачі роду Шумовських на відзначенні 120-річчя Заболотської школи .

На тих урочистостях чи не вперше отця Феоктиста вшанували як фундатора школи, відзначивши вагоме просвітництво і його дітей. Й таке покликання вони пронесли через усе своє життя.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 травня 2026 р.

 

Як подорожував Радомишлем універмаг

  

У 1956 році на Першотравневі свята в Радомишлі на розі вулиць Сталіна (з 1961 року – Ломоносова, а нині – з первісним найменням Велика Житомирська) та Міськради відкрився новий магазин, що гучно іменувався райунівермагом. Мабуть, і без вказаних координат впізнати його дислокацію на наведеній світлині неважко, як і саму споруду, що функціонує дотепер, щоправда, дещо в іншій ролі, хоча так само магазинній.

Втім така торговельна структура існувала в місті й раніше, адже універмагом офіційно іменувався один з підрозділів райспоживспілки, що об'єднував ряд спеціалізованих закладів, які тулилися у різних торговельних приміщеннях в центрі міста – з правого боку вулиці Сталіна за тодішньою автостанцією у бік площі і навіть в магазинчиках на самій площі.

Появу універмагів в СРСР пов’язують з урбанізацією і намаганням формувати в суспільній свідомості символи уявного достатку. Слідом за великими містами у повоєнну пору 1950-1960-х років «універсальні магазини» почали з’являтися в райцентрах, не оминувши, звісно, і Радомишль.

Власне, у новому «раймазі» міста, як його часом називали в народі, теж розмістилися лише декілька відділів з так званої «промтоварної групи»: готового одягу, тканин, галантереї-трикотажу-парфумерії та взуття.

Натомість звільнені промтоварниками торговельні площі в закладі, де зараз порядкує «Автолідер», обійняв відділ культурно-побутових товарів районного універсального магазину.

Він був тут представлений побутовою та теле- радіотехнікою, музичними інструментами, канцелярським приладдям, книгами, художніми виробами, фотоприналежностями, спорттоварами та ін. Серед містян побутувала його спрощена назва «культмаг».

 

У новому культмазі. Колоризовані світлини 1956 року.

Тоді, певно, й стало традиційним явище, коли новосілля в торговельній сфері спричиняли цілу низку переселень тих чи інших закладів, «покращуючи обслуговування трудящих».

Універмаг зокрема справив чергове новосілля у 1963-му, коли на міській площі, на ту пору – Червоній, відкрилася двоповерхова торговельна споруда. У ній попервах містилося чотири заклади: на другому поверсі – кафе і ресторан, а на першому – гастроном (під кафе) та універмаг (під рестораном).

Втім вже через 5 років гастроном зайняв місце універмагу, коли той переїхав до нової власної двоповерхівки, яка згодом стала «Дитячим світом».

 

Такий вигляд мав попервах відкритий у 1968 році в Радомишлі новий універмаг з власною назвою «Світанок» – гарною й українською. Привертає увагу й первинне мозаїчне оздоблення фасаду також в українському стилі. Хоча, вважається, побудували цей магазин на головній площі міста насамперед тому, аби бодай трохи затулити Свято-Миколаївський храм, що зазвичай потрапляв до фотооб’єктивів для панорамних світлин міста, «псуючи» ту чи іншу пропагандистську картинку.

У 1982 році з уведенням в дію Торговельного центру універмаг обійняв у ньому другий та третій поверхи зі входом з боку площі.

І по тому його мандри містом уже припинилися. Натомість з’явилися універмаги в селах – передусім в центрах спожтовариств: Вишевичах, Кочерові, Потіївці, а ще – в Лутівці.

 

У травні 1966-го відкрився універмаг в Лутівці.

А у першій радомишльській «універсальній» офіційній споруді зразка 1956 року містилися згодом у різні роки культмаг та госптовари, поки теж не переселилися в окремі спеціалізовані магазини (пригадаймо, для прикладу, популярні в місті магазини «Техніка», «Меблі», «Господарчі товари» та їм подібні), а ще – магазин для обслуговування пільговиків і деякі інші. Сільмаги натомість стали магазинами товарів повсякденного попиту.

Тож, як це не раз траплялося в радянській історії, за укрупненням завжди наставала пора зворотних «реформ», коли гору брали спеціалізація та вузькопрофільність. Нині в умовах конкуренції вони нормально уживаються, доповнюючи одне одного і надаючи покупцям право вільного вибору.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 травня 2026 року.

 

Перші маршрути Павла Тутковського

 

У сучасних довідниках, енциклопедіях, підручниках, які висвітлююють геологічну будову Житомирщини, зазначається, що чимала її частина розміщена на Словечансько-Овруцькому кряжі, котрий є залишком стародавніх гірських пасм.

Так його за основними межовими орієнтирами означив свого часу дослідник кряжу, видатний український геолог, географ і педагог, основоположник української географії та геології, академік Павло Тутковський.

Павло Тутковський. 1890-і рр.

Примітно, що саме з сучасного Житомирського Полісся, зокрема з Радомисльського повіту починав учений свої пошукові дослідження. Закінчивши у 1882 році природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету ім. Св. Володимира, він, проте, залишився працювати у його стінах, зокрема був рекомендований на кафедру геології та мінералогії для підготовки до професорського звання. Водночас Тутковського призначили консерватором мінералогічного і геополітичного кабінету. На цій посаді влітку 1885 року він вирішив дослідити гранітові поклади понад річкою Тетерів за його течією, починаючи з містечка Коростишева.

Пізнання Радомишльщини, одначе, почалося для дослідника з… диліжансу, яким він добирався з Києва до місця призначення. Подорож на «незграбному повозі», як поіменував його Тутковський, справила на молодого науковця гнітюче враження.

«Це велика, негарна, здебільшого дуже обідрана, облуплена карета, що її везуть аж сім нещасних шкап, – описав він згодом цей транспортний засіб, що курсував свого часу між Києвом та Житомиром (до будівництва Києво-Брестського шосе цей маршрут проходив через Радомишль) у своїх спогадах. – Карету поділено на три відділи (або «класи»), а на її стелі кладуть багаж мандрівників, або «пасажирів», – скрині, кошики, клунки, ящики тощо, а часом перевозять ще й різний крам; уночі тут спить кондуктор, а іноді, якщо нема вільного місця у кареті, сюди пускають і невибагливих пасажирів… Всередині завжди буває дуже душно і тісно, нема куди подіти ноги, а голова мало не упинається безпосередньо у стелю, що на ній стрибають скрині та різні тягарі».

 

Подібний диліжанс курсував свого часу з Києва до Житомира й через Радомисль.

Рухався диліжанс вкрай повільно (8 або 9 верст на годину), виїздив він з Києва біля 4 години пополудні, а до Коростишева прибував близько четвертої ночі.

Попри вкрай ранній світанковий час Павлові вдалося на увесь «екскурсійний» період винайти собі помешкання для ночівель у старої вдови, яка зазвичай здавала кімнати студентам місцевої вчительської семінарії, що були вільними у літню канікулярну пору.

Нашвидкуруч поснідавши, Тутковський відразу вирушив у дорогу. У його похідній торбинці містилися молотки, мапи, подорожній журнал, бінокль та фотографічний апарат. Він попрямував донизу за течією правим берегом Тетерева, скільки встигне подолати за день. Подекуди на маршруті проглядалась ледь помітна узбережна стежина, що вела понад приміськими садибами і слугувала орієнтиром, оминаючи прибережні зарості й перешкоди. Річка швидко дзюркотіла між мальовничими великими кам'яними скибами. За садибами почався густий, прекрасний, високостовбуровий бір, і далі довелося йти вже без стежки по узбережній лісовій межі.

У пам’яті дослідника назавжди закарбувалися «задумливі й серйозні сосни, що наче сумують за своєю рідною північчю,.. веселі березки, що вкриті яскравою зеленню та пишаються своєю білою корою, молоді дубки і густі хащі кущів ліщини».

Пильне й уважне око мандрівника, що фіксувало місця для більш докладних обстежень, не проминало скиб суціль вкритого мохом заокругленого багатовіковим вивітрюванням лісового каміння, урвищ протилежного лівого берега, що являв собою безперервну смугу скель, досить швидкої течії ріки впоперек достоту заваленої кам'яними скибами, що утворювали пороги та «забори», подекуди майже повністю перегороджуючи річище й утворюючи бистрини та гарні водоспади, водокрути або коловертні, вкриті білою піною.

За багатою гірськими породами Козіївкою характер ріки й берегів дещо змінилися.

Далі «темний бір вже безпосередньо насувається до ріки та нависає над узбережними урвищами, – наче милуючись своїм відбитком у воді; зникають усмішливі луки, що пестують зір своєю яскравою зеленню; урочиста тиша панує під суцільним зеленим склепінням високостовбурових сосен; біля їх підніжжя не розростаються кущі, і грунт вкритий слизькою верствою глиці. Береги на обох боках ріки стають вищими та більш стрімкими і являють собою безперервний шерег величних сірих, урвищ; лише по деяких місцях вони вкриті лишаями та перетяті неправильними прямовисними й поземими росколинами; подекуди у нішах, на карнизах і уступах зеленіє шматок м'якого моху або усміхаються та рябіють квітки; дикі скелі з обох боків загороджують ріку, що виглядає чорною в своїй вузькій та глибокій долині та з ремством котить свої балакучі хвилі. Спуститися до самої ріки по стрімких уступах скель досить важко; надолі, біля самої води, в похмурому і гучному ущіллі, кожен звук, кожен шелест зміцнюється та повторюється луною. Чорні печері, що утворені самою природою, по деяких місцях зяють своїми отворами в кам'яній стінї; їх оточують величезні сірі скиби, що наче навалені одна на одну, а вершки скель, що кінчаються заокругленими моховатими камінями, подекуди нагадують руїни велетенських будівель. Ці могутні кам'яні велетні, що з обох боків обступили ріку, здається, вкриті ранами та рубцями (так виглядають їх печері та росколини); у деяких з них наче відрубано голову; в інших вона ще залишилася на вершку, але порубана, посічена і понівечена, деінде вкрита обрісниками (лишайниками), наче віспою. Крізь сіру відслонену поверхню гранітових скиб рябіють подекуди червоні точки й смуги, буцім криваві плями і крововиливи на тілі велетнів (це є металеві окисли, – залізні руди і вохри, що являються продуктом чи наслідком звітрювання). Підніжжя урвищ та декотрі поодинокі камені, що визирають з води, дивно гладко виполірувані отими поцілунками хвиль, що вічно, на протязі тисячоліттів, відновлюються, а сама долина ріки має подекуди вигляд глибокого коридору, вирубаного у Гранітових массах».

Так описав Павло Тутковський Потетерев’я до Городського та Мінин. А ще він звертає увагу на сліди у цих місцях старовинних укріплень (шанців) та замковищ. Щодо Мінин, то його, як і Городське, дослідник, одначе, називає нічим не видатним, і навіть малопомітним з протилежного берега, зазначаючи водночас, що налічує це село 1155 мешканців, які володіють 1001 десятиною землі.

Зрештою саме навпроти Міниного завершився тогоденний піший шлях Тутковського, коли він дістався Рудні Городецької (через таку близькість у деяких джерелах вона також іменується Руднею Мінинською). Втім наводить дослідник й інше поширене серед місцевих мешканців назвисько цього села - Калинівка, зазначаючи, що заселено воно міщанами, яких на ту пору налічувалося 140. Ці два поселення сполучалися між собою гаттю млина.

Молодий учений тимчасом занотував, що «трохи нижче цієї гаті, на правому березі Тетерева, підносяться гарні чорні скелі ґнейсо-ґраніта, що його здобували тоді у каменярнях для потреб Києво-Житомирського шосе; ця гірська порода знаменита тим, що в ній відбувається хімічне перетворення скалинця-ортокляза на мінерал епідот (так звана епідотизація ортокляза); це є чорний або темно-сірий, дуже дрібнозернистий камінь, надзвичайно міцний і зв’язкий, що дзвенить при ударі молотком і виявляє невиразну, майже правильну шаруватість». Тутковський притому виявив у ньому ще й додаткові мінерали: пляґіокляз, рогову свитню, кальцит, ґранат і епідот. І, як він переконався згодом, такі скелі тягнулися звідти до південної околиці Радомишля.

«Чорний камінь» біля «Повстанського хутора» (колишній хутір Жадок), що понад Тетеревом поблизу Ставків. Сучасне фото.

А тогочасні відвідини наразі завершилися в Рудні Городецькій. Попри ще молодечу міць та загартування після тринадцятиверстної «прогулянки» вкупі з подоланням гранітних скель та урвищ, дослідник відчував помітну втому, до якої додавався ще й відчутний тягар торбинки з видобутими зразками порід. У руднян, що скупчилися біля корчми й гучно та бучно справляли якусь гулянку, він сподівався винайняти візка з конем, щоб на ньому дістатися до Коростишева. Одначе уваги на дивного подорожнього люди не звертали, бо ж були тим паче доладу підпилими. Хоча второпали таки, чого він потребує, але й не допомогли, – відказавши, що жодного їздового в селі немає.

Зрештою шинкарка винесла Павлові кухоль пива, тож, утамувавши ним спрагу, він мусив повертатися пішим ходом. Тутковський при нагоді оглянув місцеву гнейсо-гранітну каменярню, поповнивши свій вантаж, і підказаною місцевими стежиною, що нею по прямій до шосе було з 5-6 верст, пішов. Щоправда, завдав йому той маршрут додаткових пригод, бо, як з’ясувалося, вів через болото, та ще й потрапив мандрівник під дощ. Але, скориставшись надійним помічником-компасом, таки дістався до місця.

«Отака була перша моя знайомість з Радомиським Поліссям 1885 року», – підсумував свою розповідь Павло Аполлонович.

Як не прикро, але активна дослідницька діяльність молодого вченого та зроблені ним перші наукові висновки наштовхнулися на протидію деяких «китів» університету, що категорично не сприймали його новацій та ідей. Настільки, що Тутковський у 1895-му змушений був залишити рідний виш. По тому упродовж 18 літ він викладав у навчальних закладах нижчого рівня – гімназіях, училищах, а в 1905 році навіть значився викладачем… зуболікарської школи в Києві. Однак марив науковою діяльністю – дослідженнями, розрахунками, експедиціями.

Відтак його поверненню до дослідницької праці та подальшому науковому зростові знову посприяв Поліський регіон. Цього разу – Житомирсько-Волинський. Спочатку Павло Тутковський став інспектором, а невдовзі директором народних шкіл Волинської губернії. Активно він долучився до наукових пошуків та досліджень як віце-президент Товариства дослідників Волині, організованого в Житомирі 1900 року. Поїздки краєм дали йому змогу безпосередньо займатися рідною геологією і не тільки. Не оминав він при тому й Радомишля та довкілля цього повітового міста.

Під його керівництвом здійснювалась геологічна зйомка Житомирського регіону для складання 10-верстової карти Волинської губернії, що потім прислужилась відкриттю й промисловому використанню покладів цілого ряду корисних копалин.

В кінці ХІХ століття Тутковський виконував геологічні дослідження вздовж Києво-Ковельсь­кої залізниці, яка саме закладалася. Вона, відомо, проходила Радомишльщиною, хоча й оминула повітовий центр, мешканці якого десятиліттями по тому мріяли бодай про гілку залізничного сполучення.

Втім у 1901 році в повітовому Радомишлі таки втілилась одна з розробок Павла Тутковського: для потреб місцевого ректифікатного підприємства було облаштовано першу в місті артезіанську свердловину. Зацікавившись свого часу артезіанськими джерелами, він здійснив розрахунки приблизної глибини залягання водоносних горизонтів, як от на теренах Київщини, виконав відповідні проєктні роботи водогонів.

Житомирський період вважається одним з найплідніших в життєписі вченого.  Його наукові праці цієї пори дістають широкого поширення й визнання на імперських просторах і в закордонні. У 1911 році він став першим з українських науковців доктором географії, захистивши дисертацію в Московському університеті, а в Казанському університеті йому, як кажуть тепер – екстерном, присвоїли ступінь доктора мінералогії та геогнозії за сукупність праць з мінералогії, палеонтології та загальної геології. Його багатогранна наукова діяльність поширилась на ряд супутніх до географії та геології галузей.

Через два роки Павло Аполлонович повернувся до Києва і своєї Альма-матер. Вченого відразу обрали приват-доцентом кафедри географії, а через рік – професором. За його ініціативою в університеті і не тільки створюється ряд важливих наукових та дослідницьких структур.

На тлі революційних змін 1917 року і проголошення незалежної України він бере активну участь створенні Української академії наук, сприяючи розвиткові повноцінного українського наукового середовища. Четвертим за списком П.Тутковський увійшов до переліку 12 перших українських академіків і був обраний головою правління академії.

Одним з перших українських науковців він запровадив читання лекцій українською мовою, активно відстоював, розробляв і впроваджував українську наукову термінологію, у тому числі в природничих науках.

Перший президент УАН Володимир Вернадський не без підстав вважав його найкращим знав­цем неорганічної природи України.

Власне, більша частина величезної наукової спадщини Павла Аполлоновича Тутковського передусім стосується українських обширів. І надзвичайно близькому йому Поліссю, звісно, теж.

«Природа нашого Полісся являє стільки своєрідної краси і знаменитих явищ, стільки пам’яток, віддалених геологічних подій, що може дати на довгі літа рясний матеріал для праці вчених, митців, поетів», – писав академік, маючи на увазі під наступною дослідницькою працею й своїх учнів та послідовників.

До їх когорти належить зокрема уродженка Кичкирів Єлизавета Матвієнко. Майбутня звісна геологиня, чиї пошукові звитяги були відзначені Ленінською Премією СРСР, у 1928-1929 рр. навчалась в аспірантурі під його науковим керівництвом.

До речі, її польове трудове хрещення з благословення Тутковського почалося з експедиції саме на Овруцько-Словечанський кряж. Продовжуючи почате вчителем і наставником, молода науковиця особливу увагу приділила пошуку й дослідженню особливостей овруцьких пісковиків та піропрофілітових сланців, що були вкрай важливими для металургійної галузі, яка тоді потребувала викопних ресурсів для свого розвитку. Водночас натхненні Павлом Аполлоновичем дослідники мимоволі милувалися неповторними й мальовничими краєвидами цього краю, називаючи його Поліською Швейцарією.

Гармонійне поєднання красивого й корисного в природному світі завжди вважалося основою для справжніх науковців, до яких безумовно належав і Павло Тутковський. І це виразно проглядається у наведених вище його описах Поліського краю, що полонив дослідника і по тому всякчас надихав. У науковому доробку видатного вченого, до речі, нараховується більше тисячі праць.

 

 

 

«Дамо кожному покупцеві по шапці!»

  

– отаке гасло колись застосовували гострослови до торговельників, пародіюючи поширені в радянську добу заклики-звернення ЦК КПРС до трудящих напередодні знаменних комуністичних подій і дат. Окрім жартівливої гри слів, тут, до того ж, містився відвертий натяк на відсутність оригінальних головних уборів на полицях тодішніх магазинів.

Аби бодай якось угамувати попит і дещо урізноманітнити асортимент шапково-капелюшкових виробів, їх виготовленням займалися побутові майстерні. Діяла така свого часу і в Радомишлі.

 

Наведена світлина, що зберігалася у колишній школі-інтернаті в альбомах з історії закладу і, притому, засвідчує потребу в головних уборах, підтверджує, що містилась шапкова майстерня в будівлі колишнього промкомбінату (на його місці тепер – відкритий у 1982-му Торговельний центр).

Сам промкомбінат, організований 1944 року був таким собі конгломератом промислових артілей, що працювали на Радомишльщині ще з 1930-х років: «Кустпром», «Праця», «Промкооперація», «Трудовик», артіль інвалідів «Більшовик», а також товариств «Допомога» та «Самодопомога». Вони заготовляли й вичиняли шкіру, виконували замовлення з ремонту та пошиву різноманітних атрибутів одягу, взуття, ремонту й виготовлення хатніх меблів, займалися шорництвом, слюсарними роботами, надавали фотопослуги тощо.

Після утворення в 1961 році комбінату побутового обслуговування населення (узвичаєна скорочена його назва – побуткомбінат) більшість майстерень перейшли під його крило. Тож шапки по тому виготовляли вже побутовики.

Далебі згодом це стало уділом приватників, подеколи, так би мовити, «підпільних». Зазвичай саме їхнім витвором були так звані статусні пижикові шапки – з шкурок ондатри, що слугували ознакою приналежності до найвищої номенклатури, як і соболині. Нижче за рангом вважалися нутрієві, боброві, смушкові, овчинні. Для пересічних – кролячі. Траплялась і мисливська екзотика у вигляді вовчих, заячих, а то й собачих. Жінки віддавали перевагу шапкам з чорнобурки чи бодай лисиці. Елітні головні убори були доволі вартісними. Недарма ставали здобиччю крадіїв. Таким, з дозволу сказати, промислом свого часу навіть займався одіозний президент-утікач. Хоча згодом ажіотаж щодо шапок минув, тим паче «вушанки» взагалі вийшли з моди та повсюдно поширеного вжитку.

Втім початки виробничого шапкового промислу сягають на наших теренах давніх давен. Організованих форм він почав набувати у ХІХ столітті. Приміром, у реєстрах 1900 року серед дрібних торговельно-промислових закладів повітового міста Радомисля зафіксовано три шапкових майстерні та одна з пошиву дамських капелюшків. За відомостями 1913 року, капелюшки та кашкети виготовляли Цирля та Сура Желізняки, Рахла Немировська та Йосип Сагалов. Хутром промишляли Ушер Морогівський, Хаїм Соломинник, товариство «Співак і Ко».

Попит на головні убори безумовно забезпечувався, і не лише сезонними погодними потребами. Адже, для прикладу, формені картузи були обов’язковим атрибутом вбрання для чиновників і технічного персоналу різних мастей, школярів, гімназистів, студентів та деяких інших суспільних верств. Така традиція продовжилась і у радянські часи.

Цікаво, що у французькій мові майстрів, що їх виробляють, означають словом «шапельє», що промовисто вказує на приналежність до виготовлення шапок. Нині така професія стала рідкісною, адже пошив будь-яких видів чи фасонів уборів для голови давно поставлений на промислові рейки. Тож про жодні «дефіцити» годі й говорити. Як мовиться, за ваші гроші – будь-яка забаганка.

Колишні ж зразки шапкового чи іншого головного вбрання на власні очі можна побачити подекуди в музейних зібраннях. Скажімо, в Житомирському обласному краєзнавчому музеї експонується чоловіча шапка з Чайківки, виготовлена у 1930-40-х роках.

 

А ще – жіночі й чоловічі головні убори зафіксовані на давніх світлинах, картинах, що зазвичай промовисто й колоритно висвітлюють миті нашої минувшини.

 

1905 р. Парубки з Радомишльщини.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 березня 2026 року.

 

Слід у кіношевченкіані

 

Образ Великого Кобзаря надзвичайно широко представлений у літературі, музичному,  образотворчому та монументальному жанрах. Не оминули постать велета українського національного духу й кінематографісти.

Впервину він з’явився на кіноекранах 100 років тому ще за часів «великого німого». У 1926-му на Першій кінофабриці Одеси, що в ті роки вважалась справжньою кінематографічною Меккою, було знято масштабний двосерійний фільм «Тарас Шевченко». Фільм тривав 185 хвилин і став одним з найдорожчих на ту пору. Притому привітно зустріли його критика та глядач. Він з успіхом демонструвався й за кордоном.

Здійснив цю постановку один з найвідоміших майстрів дозвукового кіно режисер Петро Чардинін (у його доробку понад сто кіноробіт). Працював він у росії, в Італії, Франції, Німеччині, Латвії, а у 1923 році переїхав до Одеси, де й завершив свій життєвий та творчий шлях. Відтак його вважають одним з основоположників українського кіновиробництва.

До знімального колективу, який брав участь у творенні картини, увійшов справжній український мистецький та науковий цвіт. Сценарій написали Михайло Панченко (знаний як літератор, він був членом Української Центральної Ради, міністром освіти УСРР) та Дмитро Бузько (письменник і поет, у минулому перебував на дипломатичній роботі в Міністерстві закордонних справ УНР). Історичним та літературознавчим експертом-консультантом фільму виступив відомий учений і громадсько-політичний та державний діяч Сергій Єфремов. До консультування долучалися також провідні історики-академіки Михайло Грушевський та Олексій Новицький. Редакторську функцію виконав поет і мовознавець Михайль Семенко.

Роль дорослого Тараса зіграв корифей сцени та екрану Амвросій Бучма.

Знялись у фільмі також знані виконавці Віктор Добровольський, Матвій Ляров, Наталія Ужвій, Юрій Шумський.

Керівництво мистецькою частиною здійснював видатний зодчий, художник і мистецтвознавець Василь Кричевський. Оповідаючи про свою роботу над фільмом, митець зазначив, що передусім прагнув досягнути візуально повної художньої, історичної та побутової правди столітньої давнини: без жодної фальші й нехтування подробицями. Недарма мистецький загал надзвичайно схвально оцінив художнє оформлення фільму.

Антураж та реквізит для кінокартини вишукували, видобували й вимолювали по всіх усюдах – в архівах, музеях, бібліотеках, крамницях і на базарах, просто по селах у місцевих жителів, котрі щось давнє ще зберігали у скринях, сховках, на горищах тощо. Втім багато з потрібних за сценарієм речей вже зникли з побуту 1920-30-х.

Проблема, наприклад, виникла з мажею – спеціальним возом для солі, що його використовували чумаки (чумакування, відомо, функціонувало до середини ХІХ століття). Зрештою знайшли її в етнографічному музеї Академії Наук. А за тим зразком, за словами Кричевського, старий майстер з-під Радомишля виготовив ще декілька таких само, з яких вдалося сформувати справжнісіньку чумацьку валку.

 

Радомишльська чумацька валка на кіноекрані.

Хто і звідки був той умілець, художник не деталізував. Проте переписні реєстри ХІХ століття засвідчують, що стельмахи, як здавна називають тих, хто майструє вози, колеса та їм подібне, вели свій промисел у багатьох селах колишнього Радомисльського повіту. Поширеним на Радомишльщині є й прізвище Стельмах.  Тут у давнину, до того ж, формувалися валки для походу у Крим по сіль…

А радомишльські мажі вірогідно перекочували згодом до екранізації іншої української класики – Гоголівського «Сорочинського ярмарку», знятого у 1938 році. Художньою компонентою цього фільму також опікувався Василь Кричевський.

Робота над «Тарасом Шевченком» припала на період так званої «українізації» в СРСР, коли більшовики, аби схилити до себе національну інтелігенцію і загасити національний спротив, що був одним з рушіїв української революції 1917-1922 років, на деякий час змирилися з «українським питанням». Та вже за кілька років культурну націоналізацію було згорнуто, а її «засвічених» проводирів піддали нещадним репресіям. До цього трагічного кола потрапили згадані М.Панченко, С.Єфремов, Д.Бузько, М.Семенко.

В.Кричевський у пору нацистської окупації спочатку переїхав до Львова, а згодом емігрував на Захід і осів у Венесуелі, де й доживав віку.

Не дивно, що за такого добору творців фільм «поховали», хоча чимало «німих» кінокартин лояльних до влади авторів час від часу демонструвалися і в епоху звукового кіно. Тим паче у 1951 році вже на Київській кіностудії імені Довженка зняли новий варіант «Тараса Шевченка», що по тому став «еталонним біографічним фільмом» радянського зразка про Кобзаря.

У 2013-му, одначе, «Довженко-центр» реставрував і оцифрував кінотвір 1926 року, щоправда, скорочений варіант, який призначався для дитячого глядача. Тож його за бажання можна переглянути в такій версії.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6 березня 2026 р.