Перший серед перших

У славному літописі Радомишльської музичної школи він багато в чому став першим: першокласник першого шкільного набору, випускник першого випуску, перший з випускників школи, що вступив до консерваторії, та перший професійний музикант. Йдеться про Михайла Севрука - відомого музиканта-гобоїста, диригента, педагога, композитора, музикознавця.

Народився він 1 вересня 1950 р. в Радомишлі. У 1961-1966 роках навчався в Радомишльській дитячій музичній школі по класу труби у викладачів А.Клименка, В.Зайця і В.Москаленка. На навчання до музшколи Михайло прийшов у рік її відкриття, відтак був і серед перших випускників цього мистецького закладу.

Михайло Севрук (другий зліва у другому ряду) - учень першого класу

Радомишльської дитячої музичної школи.

У 1967 році після закінчення Радомишльської школи №2 він вступив до Житомирського музичного училища імені В.Косенка, де вивчав гру на гобої у знаних педагогів-музикантів І.Мостового, В.Носкова, В.Карамишева та диригування - у Д.Сірого. У 1968-1970 р.р. проходив військову службу у військовому духовому оркестрі у місті Овручі (військовий диригент - майор Г.Відомський).

Після закінчення музучилища у 1973 p. М.Севрук став студентом Київської Державної консерваторії ім. П.Чайковського, де навчався по класу гобоя у видатного педагога, гобоїста, вченого-музикознавця професора Є.Носирєва. Ще зі студентських років, з 1975 року, молодий музикант почав працювати артистом духового оркестру при Київському об'єднанні музичних ансамблів під керівництвом художнього керівника i диригента, педагога М.Косякова. А затим двадцять років, з 1976 до 1995 рр., його творчий шлях був пов’язаний  із Заслуженим симфонічним оркестром Держтелерадіо України, де він працював артистом-гобоїстом і асистентом диригента. Упродовж цих літ відомим мистецьким колективом керували визначні диригенти сучасності: С.Турчак, В.Гнєдаш, І.Блажков, В.Кожухар, Ф.Глущенко, І.Гамкало, А.Власенко, С.Власов, С.Госачинський, А.Білошицький, Є.Дущенко, В.Сіренко, В.Здоренко та інші.

Робота під їх орудою стала для Михайла Севрука неоціненною творчою школою. В складі оркестру він виконував у концертах і для звукозапису музичні твори різноманітних авторів,  жанрів, епох. За його участю записано сотні годин музики для фондів Українського радіо і телебачення, безліч музичних тем і фонограм до кінофільмів на Київській кіностудії ім.О.Довженка. У 1991-1995 рр. разом з оркестром М.Севрук побував на гастролях у Німеччині, Іспанії, Португалії, Франції, Італії та ін., де давалися концерти у найпрестижніших залах європейських столиць.

Паралельно з оркестровою діяльністю Михайло Іванович працював викладачем першої Київської дитячої музичної школи ім. Я.Степового, а також викладачем класу гобоя в Київському музичному училищі ім.Р.Глієра. Серед його учнів - соліст Національного Академічного симфонічного оркестру України Г.Кот, соліст симфонічного оркестру Національної телерадіокомпанії І.Болбот, музиканти С.Кононов, А.Кисілєвський, С.Чистота, М.Любар, С.Виноградов, Ю.Кірпіков та інші.

Зарубіжні гастролі з оркестром водночас суттєво вплинули на подальшу життєву долю музиканта і педагога.  Адже на Заході він побачив зовсім інше ставлення до серйозної музики, до тих, хто її творить і пропагує, до музикантів, врешті, яких там цінують не лише на словах. І у 1995 р. митець, що мав чеський родовід, переїжджає до Чехії, де займається педагогічною, а також активною та плідною концертною діяльністю, даючи сольні концерти і виступаючи у складі камерних ансамблів. Він викладає у Празькому музичному коледжі, пише ряд методичних посібників, музикознавчих праць, етюдів і творів для гобоя, флейти, фортепіано, труби, камерних ансамблів, стає власним кореспондентом у Чехії московського журналу «Оркестр».

Проте не полишив Михайло Севрук міцних зв’язків з рідним краєм, час від часу перевідуючи рідних, друзів, які тут мешкають. Свідченням його любові і відданості рідній землі стали написані ним краєзнавчі дослідження і матеріали з історії та сьогодення Радомишльщини, про музичні здобутки і надбання наших краян. До своєї батьківщини він поринає у своїх віршуваннях. Тож митець повсякчас у творчому пошуку, розкриваючи нові й нові грані свого таланту.

Газета «Зоря Полісся», 8 лютого 2013 р.

Радомишль музичний

А Веприн колись був містом!

Про деякі віднайдені невідомі раніше сторінки історії села

У переказах жителів Веприна згадується стародавній мурований чималенький льох, що був тут колись, і у якому начебто у пору Визвольної війни 1648-1654 років лаштувалося козацьке сховище пороху. Чим же привернуло увагу це нині типове й невелике за розмірами село увагу козацьких старшин? Та, виявляється, у XVII столітті його статус був значно вагомішим.

У подимній податі Київського воєводства від 25 січня 1683 року Веприн обліковано як місто (!), яке є власністю пана Динова. Тож недарма на одній з тогочасних карт України, укладеній у середині століття французьким інженером Гійомом Бопланом, з-поміж сучасних населених пунктів Радомишльщини означені лише Радомисль і Веприн (її фрагмент - на наведеному малюнку).

Щоправда, розміри Веприна, вочевидь, були незначними, бо вказано, що з чотирьох димів до скарбниці воєводства сплачується один злотий. До володінь цього магната входили також місто Кухарі (5 димів), села Заруддя (13 димів) і Малевичі (можливо, так помилково названо Макалевичі - 10 димів). Врешті й Радомисль, що так само зазначений у цьому переліку містом, теж тоді нараховував 4 дими. Недарма історики і дослідники називають цей історичний період для нашого краю роками запустіння і руїни.

А серед найранніших писемних згадок про Веприн в історичних джерелах, мабуть, слід назвати Тарифну подать від 5 травня 1631 року, за якою вепринці з трьох димів сплачували до казни три злотих. Село належало тоді до маєтностей Києво-Печерської лаври.

Врешті стародавність Веприна підтверджує й історія тамтешньої церкви в ім’я Архістратига Михаїла. У її візитації, проведеній 1784 року Радомисльським деканатом, зазначено, що «за давністю віків відомостей про побудову не вчинено».

Документи XVIIІ століття дають підстави стверджувати, що Веприн не входив до митрополичого маєтку уніатської церкви, резиденція якої містилась у Радомислі, проте все ж перебував під її юрисдикцією. Діяльність митрополії суттєво сприяла залюдненню і розвоєві краю. І у 1784 р. у Веприні налічувалося вже 413 жителів.

Одним із поширених у ту пору господарських методів управління маєтностями стала їх оренда. Таку форму застосовано було зокрема щодо єврейського населення, яке тоді масово почало ширитися на правобережжі України. Євреї сплачували подушну подать, наразі регулярно здійснювався їх перепис. За даними таких переписів у 1765-1789 р.р. чисельність євреїв у Веприні коливалась від 5 до 15 осіб. Одна з єврейських родин відкрила у селі корчму.

З 1772 року разом з навколишніми поселеннями Веприн перейшов у власність Юрія Галецького, підсудка Овруцького.

А на початку ХІХ століття це село, що входило до Радомисльського повіту Київської губернії, стало місцем дії твору відомого польського письменника і громадського діяча Міхала Чайковського, знаного в літературі під псевдонімом Садик-паша. Свій твір за жанром автор визначив гавендою (різновид оповідки, розповідь у якій ведеться від одного з персонажів), що поширеною була в ті часи. Вона мала назву «Старокияни. 1809». Проте головні її дійові особи зібралися не в Києві, а у Веприні.

Дещо дивно, чому саме Веприн привернув увагу знаного письменника. Та певні пояснення цьому вимальовуються з майнових прав Чайковських.

1794 року власністю цієї родини стали маєтності на бердичівщині – села Гальчин і Агатівка. Так от, дісталися вони городничому Київського воєводства Станіславу Чайковському (батькові майбутнього письменника) за заставним контрактом від попереднього господаря – овруцького земського судді Михайла Галецького. Частина гальчинського маєтку згодом стала належати Міхалу Чайковському (він, до речі, і народився в Гальчині у 1803 році). Але недовго. Після його участі у польському повстанні 1831 р. належні йому володіння були конфісковані у казну.

Ймовірно, що зі смертю Юрія Галецького (1792 р.) управляти маєтностями, розташованими у різних краях і задалеко одне від одного, його родині було вже не під силу. Та скоріше за все на рішення відмовитися від Гальчинських володінь вплинули борги, адже йдеться у їх відчуженні про заставу, яку внесли Чайковські.

Отак і перетнулися долі цих родів. Тож саме Михайла Галецького, який володів на межі XVIIІ-ХІХ століть Вепринським маєтком і був до того ж підкоморієм Радомисльського повітового коморського суду, зробив головним оповідачем своєї гавенди інший Михайло – Чайковський.

У ХІХ столітті у Веприні діяла лісосплавна пристань, де заготовлений ліс в’язали у плоти і сплавляли за течією. За даними 1856 року тут працювало 34 робітники, сплавлено було 8 лісових плотів загальною вартістю у 898 рублів, у 1862 р. - 44 робітники сплавили 11 плотів на 1948 рублів.

Крім того у різні роки в селі працювало два шкіряних і один винокурний заводи, екіпажна фабрика, лісовий склад Х.Векслера, крамниця Б.Бухман, лісопромислову діяльність тут вели Ф.Рапопорт, С.Фафер, Ш.Броцький.

За реформою 1861 р. в повітах було запроваджено волосний поділ. Веприн увійшов до складу Вишевицької волості і за підпорядкованістю входив до 3-го поліційного стану, 6-ї дільниці урядника, 1-ї дільниці мирового судді, судового слідчого і мирового посередника. Він був одним з найбільших сіл волості і за чисельністю населення поступався лише волосному центрові. У 1865 р. у Веприні нараховувалося 1080 жителів.

У 1880 р. вепринська Михайлівська церква належала до 6-го класу приходу, до її парафії було також приписане с.Вирва, парафіян налічувалося 820 чоловіків і 835 жінок. А ще тут мешкали 41 католик і лютеранин, 48 євреїв. При церкві діяла церковно-парафіяльна школа, у якій навчалося 50 учнів: 48 хлопчиків і 2 дівчат. У 1913 р. цей навчальний заклад іменувався парафіяльним двокласним училищем, завідував яким К.Ганькевич. Служителями культу в кінці ХІХ – на початку ХХ століття були священики П.Буткевич, Я.Коломацький, М.Коломацький.

У 1903 р. тут проводив етнографічні дослідження К.Квітка.

За переписом 1926 р. у Веприні нараховувалося 2442 жителі, 564 двори. Ще 341 мешканець проживав на довколишніх Вепринських хуторах.

Останній радянській перепис 1989 року зафіксував у Веприні 1093 мешканця, перший і поки що єдиний український (2000 р.) – 842. У 2010 р. тут було 670 жителів. На перше січня 2013 року село налічує за даними сільської ради 630 жителів. Так що тенденцій до відновлення давнього статусу, на жаль, не помітно.

Газета «Зоря Полісся», 8 лютого 2013 р.

Сайт "Мій Веприн"

«Пропагуєш українську мову – ворог народу!»

Оповідаючи 1971 року в автобіографії про свій життєвий шлях, відомий український геолог, наша землячка Єлизавета Матвієнко кількома рядками згадала одного із своїх братів - Оникія, звернувши увагу на те, що у 1922-23 р.р. він брав активну участь у формуванні комнезаму і сільськогосподарської комуни у Кичкирях – селі на Радомишльщині, де народилися і зростали Матвієнки. 

Певно, хоч у такий спосіб Єлизавета Матвіївна прагнула зберегти добру згадку про рідну людину, що у 1938-му потрапила під криваві жорна сталінських репресій.

Хоча на ту пору Оникій офіційно уже був реабілітований, на оприлюднення фактів репресій діяла, проте, негласна заборона. Відтак обмежилась щодо цього Є.Матвієнко лише ремаркою про брата: «нині покійний»…

Народився Оникій 15 листопада 1899 р. у кичкирівській селянській родині Матвія Васильовича і Параскеви Максимівни Матвієнків. Батьки були неписьменними, одначе подбали, щоби усі семеро дітей отримали освіту, і не лише початкову – у місцевій ЦПШ, а й більш ґрунтовну. Приміром, старший син Михайло закінчив Радомисльську двокласну школу, інші діти навчалися у земській школі сусіднього села Ставків, що давала добрі знання для продовження навчання у закладах вищого рівня і випустила зі своїх стін чимало знаних нині земляків.

Оникій виявив потяг до гуманітарних наук, його цікавили передусім українська мова і література, які упродовж віків вживалися виключно на побутовому рівні і лише з утворенням Української Народної республіки почали утверджуватися в суспільному, освітньому й науковому середовищах на українських теренах. Проте революційні потрясіння дали змогу Оникієві тільки 1923-го року стати студентом лінгвістично-літературного відділення факультету профосвіти Харківського інституту народної освіти.

З 1927 року після закінчення вишу О.Матвієнко працює викладачем на Центральних курсах українознавства і у Харківському університеті. А коли 1930 р. у Києві було організовано Інститут мовознавства Всеукраїнської Академії Наук, він став аспірантом утвореної в складі Інституту Харківської філії. Його науковим керівником був відомий учений Кость Німчинов, що до цього викладав у Харківському ІНО і ще там запримітив обдарованого студента Матвієнка. У Харківській філії Інституту мовознавства Німчинов працював до 1934 р., а потім переїхав до Москви (втім, дещо забігаючи наперед, зазначу, що це не врятувало вченого від розгорнутих по тому репресій проти українських мовознавців). Оникій таким чином був його останнім харківським аспірантом, що успішно захистив дисертацію і з 1934 р. став науковим співробітником Інституту.

У 1935 році О.Матвієнко переїжджає до Києва і стає науковим співробітником відділу сучасної української мови Інституту мовознавства ВУАН. Водночас молодий доцент викладає на кафедрі мовознавства Київського університету. Його наукові дослідження і розробки стосувалися передусім проблем граматики, синтаксису та стилістики української мови. Вже одна з його перших праць «Стилістичні паралелі. (Проти пуризму)», що вийшла окремим виданням у 1932 р. і лягла в основу дисертації, викликала резонанс у мовознавчому науковому середовищі. Праці О.Матвієнка широко представлені у тогочасних друкованих збірниках Інституту мовознавства та Харківського університету. Він брав участь у створенні журналу «Мовознавство», що почав виходити з 1934 р.

Оникій Матвієнко працює поруч з такими відомими вченими, як Л.Булаховський, С.Василевський, М.Грунський, Н.Каганович, М.Калинович, І.Кириченко, А.Кримський, П.Мустяца, Є.Тимченко.

Інститут мовознавства  у 1930-і роки розглядався керівною верхівкою УРСР, як ідеологічна установа.  Його організаційні проблеми вирішувалися винятково постановами Політбюро ЦК КП(б)У, уряду, що підписувалися першими особами республіки – С.Косіором, В.Чубарем, М.Хрущовим. Відтак інститут і його співробітники, яких нараховувалося лише два десятка, перебували під невсипущим наглядом партійних органів та НКВС, а репресії проти них були особливо жорстокими і нищівними.

Щонайперше репресивна машина спрямувала свою міць проти так званого «скрипникового» українського правопису, який дістав тавро шкідливого й націоналістичного. Одним з керівником робочої групи, що працювала над змінами до тієї мовної конституції, був академік Наум Каганович, директор Інституту мовознавства та його Харківської філії у 1933-37 рр. До роботи були залучені й ряд співробітників інституту. Засуджувалися та переглядалися також укладені на тих правописних засадах термінологічні словники.

Орієнтиром у роботі для мовознавців Й.Сталін призначив «марксистську мовну теорію» академіка М.Марра, що проголошувала класовість мови та її характер як надбудови над виробничими силами суспільства. Тому будь-який відступ від цих постулатів розглядався як «шкідництво» і «буржуазні прояви».

Наразі «пильне око» інформує Президію ЦВК УРСР про «контрреволюційних наукових робітників» в Інституті мовознавства, про їх «ворожі, антирадянського, контрреволюційного змісту статті». Тож проти мовознавців, головною провиною у діяльності яких вбачали пропаганду української мови і намагання очистити її від іншомовних слів, у тому числі й російських, було спрямовано усі можливі репресивні заходи. Потрапив під них і Оникій Матвієнко. 11 червня 1938 р. він був безпідставно заарештований, а вже 22 вересня страчений у Києві (у Биківні). Посмертно реабілітували вченого-мовознавця, нашого земляка Оникія Матвійовича Матвієнка у 1967 році.

Михайло Грушевський свого часу охарактеризував подвижництво своїх колег-істориків словами, які сповна стосуються й українських мовознавців: «Величезна більшість робітників пройшла в нашій науковій роботі ледве, анонімно, псевдонімно, але кістьми своїми замостила ті рови і провалля, які повиривали на українському шляху ворожі сили».

Газета «Зоря Полісся», 11 січня 2013 р.

На добру пам’ять співцеві зелених струн

Радомишльщині безумовно пощастило, що свого часу нею промайнула життєва стежина Василя Скуратівського, відомого народознавця, етнографа, фольклориста, письменника, журналіста. Так, промайнула, бо провів він у Радомишлі лише два роки. У 1965-1966-му Василь Тимофійович працював у редакції Радомишльської районної газети «Зоря Полісся». Одначе - роки плідні, несамовиті, які гартували, зміцнювали, карбували його хист, його натхненне журналістське й письменницьке слово.

Василь Скуратівський, 1965 р.

І ось з нагоди чергової річниці уродин митця і дослідника біля редакційної будівлі зібрались громадськість і шанувальники таланту і рідні подвижника українського національного духу не лише з Радомишля і району, а й з сусідньої Малинщини, зі столиці, аби віддати данину його світлій пам’яті, встановивши на стіні поруч зі входом до редакції меморіальну дошку.

 А й справді пощастило нашому краю. Бо з одного боку багатовікова й різноманітна палітра народних традицій, звичаїв, творчих надбань Радомишльщини, які Василь Скуратівський бачив на власні очі та власноруч відкривав і досліджував, знайшла своє закономірне місце у багатющій творчій і науковій спадщині митця, пошуковця і дослідника.

Удова митця Надія Качалка і донька Ярина Скуратівська з редактором газети "Зоря Полісся" Наталією Данилюк в приміщенні редакції .

З іншого боку - запал та ентузіазм Скуратівського дав вагомий поштовх народознавчому й етнографічному рухові на самій Радомишльщині. Скажімо, на сторінках райгазети і на районному радіо він першим оспівав талановитий пісенний колектив з села Меделівка, який нині широко знаний не лише на українських теренах, а й у закордонні. Колектив цей, до речі, узяв собі означення  «фольклорно-етнографічний» за основними напрямками діяльності Скуратівського на ниві народознавства і назву «Берегиня», яку має й перша книга письменника-культуролога, що враз зробила його відомим. Оповідаючи свого часу про співочих меделян, Василь Скуратівський назвав їх переспіви піснями зелених струн, зважаючи на барви рідного йому поліського краю.  Втім, не одна сотня таких струн забриніла від доторку митця не тільки на Поліссі, а й повсюдно в Україні, де водили його мистецькі й наукові дороги.

За ініціативи і безпосередньої участі Василя Тимофійовича в нашому краї відродилось та ствердилось оновлене і повернене з праминувшини купальське свято, популярність та географія якого з роками тільки ширяться.

Оспіване Скуратівським Купальське свято на Радомишльщині, 1966 р.

На нижній світлині В.Скуратівський "виходить" з кадру.

Втім, Василем Тимофійовичем він став у більш зрілому віці, коли радомишльський період біографії був уже далеко позаду. А тоді, коли приїхав до Радомишля відроджувати райгазету, цей дещо сором’язливий і приязний юнак був просто Васею, як згадує метр радомишльської журналістики, просвітянин Анатолій Пилипенко, що ступав на журналістську стежину під впливом Скуратівського і поруч з ним:

- Не раз йому дорікали на райкомівському «килимку» за образну і барвисту мову, з якої сплітались його дописи до газети. Проте повчальники залишились такими собі «временщиками», а Василева творчість непідвладна будь-яким владним вітрам, бо стала справді народним надбанням.

Надія Качалка, Михайло Хай, Ярина Скуратівська, Анатолій Пилипенко, Микола Дмитренко.

А ще у своєму виступі на зібранні Анатолій Борисович підкреслив, що варто і потрібно показати світові Скуратівського як поета, навівши соковиті зразки його поетичної творчості.

Саме Василь утворив і плекав у Радомишлі започатковану при районці літературну студію «Світанок», з якої вийшли відомі на Радомишльщині і не тільки майстри поетичного слова, як той же Анатолій Пилипенко, Ніна Коминар, карбував тут свій поетичний хист Василь Овсієнко.

- Самобутній талант В.Скуратівського живився з народних джерел, - підкреслила старший науковий співробітник Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Галина Олійник. – Пригадую, як у наших спільних етнографічних експедиціях він наполягав: нічого не додавайте від себе, а пишіть слово в слово так, як баба скаже. І мав рацію: бо то і є наш народ та його справжня талановитість і геніальність, що оберігають невмирущі традиції звичаєвості.

Віктор Мішалов, Микола Дмитренко, Михайло Хай.

Саме ці багатющі традиції доносив народознавець сучасникам і нащадкам. Про творчу спадщину та самобутню мистецьку постать Василя Скуратівського вели мову голова Малинського районного осередку товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка Станіслав Гуменюк, доктор філологічних наук, головний редактор журналу «Народознавство» Микола Дмитренко, доктор мистецтвознавства Михайло Хай, поет, лауреат премії ім.І.Огієнка Василь Сташук, народний депутат України Євген Добряк, який взяв на себе витрати з виготовлення пам’ятки.

- Василь Тимофійович працював у різних місцях, але надзвичайно любив Полісся, - зауважила його донька  Ярина Скуратівська. - Цю любов він прищепив і мені, хоча я народилася й не тут. Тож хочу, щоб його земляки шанували і цінували те, що він робив, бо батько передусім прагнув, аби народні традиції, народна культура були не лише описані, а продовжувалися і розвивалися всіма наступними поколіннями.

Пані Ярина щиро подякувала всім причетним до встановлення меморіальної дошки і учасникам цієї культурно-мистецької події.

Співає дует "Колесо".

Доповнювали промовців своїм проникливим співом кобзар з далекої Канади Віктор Мішалов і дует співаної поезії «Колесо» з Малина.

Виготовив і встановив меморіальну дошку потіївський скульптор Петро Лантух, стараннями якого світлий образ Василя Скуратівського увічнений відтепер на будівлі редакції райгазети.

- Василь Тимофійович був надзвичайною людиною, талановитою, обдарованою. І найголовніше – патріотичною, - зазначив П.Лантух. - Саме таку особистість я й прагнув втілити у цій роботі, щоби радомишляни не лише пам’ятали свого видатного земляка, а й наслідували, брали за приклад.

Зображені скульптором біля портрета митця кетяги червоної калини якнайкраще символізують подвижницьку діяльність В.Скуратівського в ім’я України, її народу і його невмирущих одвічних традицій.

Саме таким невтомного митця і дослідника пам’ятатимуть та оберігатимуть для нащадків вдячні радомишляни.

Газета «Зоря Полісся», 16 листопада 2012 р.

Рік 1812-й і Радомишльщина

Війну 1812 року в радянській, а тепер і російській історіографії називають Вітчизняною. Офіційна історична наука незалежної української держави вже дає їй назву за європейськими стандартами – Франко-російська. Хоча в Україні ту далеку війну теж сприймають як частку своєї історії, бо дещо зачепила вона сучасні українські землі територіально, та, найголовніше, тисячі наших пращурів взяли у ній участь.

НАШ ВНЕСОК У ВІЙНУ

Дослідники зазначають, що у регулярній російській армії, яка воювала з Наполеоном (а під його владою на ту пору перебувала майже вся Західна Європа), українці становили значний відсоток. Серед рядового складу він сягав 50, а після Бородінської битви - 70 відсотків, серед молодшого офіцерського складу – 80, старшого офіцерського складу – 20.

Серед вищого командування російської армії корінних українців не було, проте багато хто з вищих чинів був пов’язаний з Україною. Більше того – безпосередньо з Радомишльщиною. Так, головнокомандувач Російського війська фельдмаршал М.Кутузов мав маєток у Горошках (нині - Володарськ-Волинський). І хоча адміністративно Горошки належали до Волинської губерніїї, села Шершні, Соболівка, Старики, Рудня Шершнівська, Зубівщина (нині - Коростенського району), що входили до цього маєтку, підпорядковувалися Радомисльському повіту Київської губернії. В історичних джерелах є свідчення, що знаний полководець ладнав у зв’язку з цим у Радомислі деякі майнові, земельні, орендні справи.

Один з улюбленців Кутузова генерал-лейтенант М.Милорадович, полки якого внесли вирішальний внесок у Бородінську, а також у Краснинську і Вязьминську битви, ще на початку війни був військовим губернатором Київщини, а тому багато його розпоряджень, наказів безпосередньо стосувалися повітового Радомисля.

Зокрема, 27 червня 1812 р., через три дні, як у ніч на 12 (24) червня 1812 р. без оголошення війни армія Наполеона Бонапарта перетнула західний кордон  Російської імперії і почала свій похід на Москву, до повітових міст Київщини було надіслано циркуляр, яким зобов’язано було повітову владу забезпечити формування козачих полків. Доводився й розрахунок: від 152 душ населення один козак мусив прибути на коні й озброєний, у власному «приличному одязі», включно із взуттям та запасною білизною, та від 1738 душ - один кінь зі збруєю та шкіряний мундир для унтерофіцерів і трубачів.

Відповідно з цією рознарядкою з Радомисльського повіту потрібно було забезпечити відправку 277 кінних козаків і ще 23 коней. На виконання цього припису 5 липня радомисльський бургомістр П.Слюсаренко закликав на нараду ратманів А.Киселівського та Л.Левківського, де було взято до уваги повідомлення городничого А.Шумакова зокрема про «відправлення з радомисльських міщан для українського козацького війська шести чоловік козаків на 15 число цього місяця». А вчинити розкладку з повіту за числом душ на поставку козаків зобов’язали міщанських старшин.

Рознарядку було виконано, і радомишльські новобранці разом з козаками Махнівського, Сквирського і Липовецького повітів увійшли до 1-го полку з Київської губернії, що був розквартирований у Махнівці.

Трохи пізніше у Радомислі було дислоковано один з піших полків Чернігівського ополчення, що  перебував у резерві, а відтак не лише формувався, а й утримувався місцевим коштом. А ще для забезпечення російської армії продовольством, фуражем, спорядженням в повітових містах створювалися так звані «магазини» — тилові бази.

Також у Кам'янці-Подільському, Київській і Волинській губерніях були створені загони «лісової варти», що формувалися із казенних лісових наглядачів та вартових для відправки до Другої армії. Серед цих добровольців були й радомишляни.

Проте про цілковиту добровільність призову говорити не доводиться. Бо вже 10 липня бригадний командир Українських полків І.Вітте рапортував губернатору М.Милорадовичу про потребу призначити з повітів Київської губернії для нагляду за особами, мобілізованими у козацькі полки, по 20 представників шляхти «для попередження втеч і нагляду за людьми,… в міру прибуття унтер-офіцерів, шляхтичів буде відпущено».

Хоча, щоби заохотити українців іти до війська, за «височайшим» царським рескриптом проголошувалося запровадження у полках українського козацького устрою зі збереженням у повоєнний час регулярного козацького війська, а також звільнення від кріпацтва козацьких родин. Та, забігаючи наперед, слід констатувати, що по війні царат свого слова не дотримав. Так само не повернула держава й обіцяні гроші, спрямовані громадами на козацькі та ополченські полки. Український народ пожертвував на військові потреби значні кошти, багато продовольства, фуражу, волів, коней, засобів транспортування, брав активну участь у будівництві оборонних споруд. На українське ополчення витрачено загалом 9 млн. рублів, 13,5 пудів срібла та кілька кілограмів золота.

Втім, українці свій бойовий запал довели передусім героїзмом і мужністю, виявлені ними у бойових сутичках з ворогом.

ЗВИТЯЖЦІ  З РАДОМИШЛЬСЬКИМ ГАРТОМ

В академічній багатотомній «Історії Української РСР» згадується звитяга солдата Івана Гальченка з Радомисльського повіту (таке прізвище поширене, зокрема, серед жителів Малої Рачі). Походив він із селянського роду, і з кріпаків 1810 року був рекрутований у військо до лейб-гвардії Семенівського полку. Мав гарну статуру – широкоплечий, високий, кремезний, та й на вроду гарний. Неабияку хоробрість і відвагу виявив вояк-радомислянин у Бородінській битві, відзначився також у боях під В’язьмою, при Кульмі, у походах в Європу. Героїзм Івана Гальченка було пошановано орденом  св. Анни та ще п’ятьма орденами і медалями.

Свого часу в радомишльському історико-краєзнавчому музеї експонувався орден Станіслава (срібний хрест), якого був удостоєний радомишлянин Д.Дорошенко, що виявив відвагу у битві під Малоярославцем. На жаль, згодом ця реліквія з фондів музею за нез’ясованих обставин зникла.

Серед героїв війни 1812 року є й ряд видатних постатей, чий життєпис пов’язаний з Радомишлем. Серед них -  генерал Карл Сіверс. Звання генерал-майора йому надали у 1803 році з призначенням шефом Новоросійського драгунського полку, для формування якого він був відряджений до Радомисля. Полк, зазначу, формувався з ескадронів Чернігівського, Тверського, Сіверського і Смоленського драгунських полків з додаванням місцевих рекрутів і складався з п’яти ескадронів. Шефський статус над Новоросійським полком генерал Сіверс обіймав до 1814 року, коли інститут «шефів» було скасовано.

У 1812 році К.Сіверс командував 4-м кавалерійським корпусом 2-ої Західної армії. Був у справах 24 і 25 червня при переправі через Німан біля Миколаєва, 9 липня - під Могильовом, де зупинив просування авангарду корпусу маршала Даву до Старого Бихова. Відзначився у битві під Смоленськом 5 серпня. Командував ар'єргардом 2-ої армії до прибуття до Бородіна, маючи постійні сутички з ворогом: 15 серпня під Лужками, 20 - біля Гжатська, 22 - під Поповим, 23 - біля Колоцького монастиря, 24 - у Єльні. У Бородінській битві корпус Сіверса брав участь у боях за Шевардинский редут, за Семенівські (Багратіонові) флеші та Семенівський яр.

У рапорті з представленням списку генералів, що відзначилися у Бородінській битві, фельдмаршал М.Кутузов так характеризував генерала Сіверса: "Командував корпусом з відмінною хоробрістю та розсудливістю 24 і 26 чисел серпня в нападах і атаках ворожих". В нагороду за мужність і героїзм, виявлені у битві проти французьких військ при Бородіні, він був удостоєний 20 жовтня 1812 ордену Святого Георгія 3-го ст. № 249. По тому брав участь у закордонних походах, був комендантом Кенігсберга, згодом став членом сенату, удостоєний титулу дійсного таємного радника. Нагороджений крім того орденами Олександра Невського, Св.Анни 1-го ст.,  Св.Володимира 2-го ст.; Червоного Орла 1-го ст. (Прусія) та ін.

Серед перших командирів Новоросійського драгунського полку, що декілька років квартирував у Радомислі, - полковник Лука Денисьєв. До призначення командиром він був штабним офіцером полку, а полком командував у 1803-1806 рр. На початку війни 1812 г. вже в чині генерал-майора був шефом Сіверського драгунського полку, перебуваючи у 2-му корпусі Дунайської армії. Відзначився у баталіях під Брестом і Борисовим. Брав участь у закордонних походах 1813-1814 гг. Воював під фортецею Торн, при Бауцені, Лейпцігу, Парижі. Нагороджений Орденом Св. Георгія 3-го ст. № 209.

Зі славою звитяжця війн з Наполеоном прибув до Радомисля 1819 року командир Алексопільського полку полковник Іван Повало-Швейковський, що через шість літ став одним з провідників декабристського повстання. На військовій службі він перебував з 1805 року, коли його, 14-літнього підлітка, батьки, що походили з дворян (батько і дід були потомственими військовими), віддали на службу до гвардії Московського гренадерського полку, де Іван пройшов шлях від прапорщика до полковника. У послужному списку І.Повало-Швейковського – участь у багатьох бойових діях 1812-1814 рр.

У показаннях по справі декабристів, оповідаючи про свій життєвий шлях, він зазначав, що «був же у вогні проти супротивника 32 чи 33 рази». У Бородінській битві відважний офіцер був поранений і нагороджений орденом св.Анни 2 ст. За взяття Бельвіля - орденом св. Георгія 4 ст. Двічі (рідкісний випадок у російській армії) нагороджений іменною золотою шпагою «за хоробрість»: у битві при Гейльсберзі і битві під Лейпцігом. Одним з перших Повало-Швейковський увійшов до Парижа.

Срібною медаллю “В пам’ять 1812 р.” за взяття Парижа був нагороджений підполковник кавалерії Олександр Рузі, який у 1853-1858 рр. обіймав посаду Радомисльського городничого.

*     *     *

Війну з Наполеоном було переможно завершено у 1814 році. Вісім українських козацьких полків брали участь у так званій «битві народів» восени 1813 р. під Лейпцігом, де коаліцією військ Росії, Англії, Австрії, Прусії, Саксонії, Швейцарії, Іспанії та Португалії було завдано вирішальної і нищівної поразки наполеонівській армії. У березні 1814 р. шість українських козацьких полків у складі російської армії тріумфально вступили до Парижа. Проте перемога у війні нічого в долях українців і самої України не змінила, залишивши їх під імперським гнітом ще майже на два століття.

Газета «Зоря Полісся», 2 листопада 2012 р.