Його й
досі, попри те, що відійшов у засвіти, вважають провідним народознавцем сучасності
в Україні. Адже без перебільшення знамениті книги, написані ним - «Берегиня»,
«Посвіт», «Погостини», «Покуть», «Русалії», «Святвечір», «Кухоль меду» та ряд
інших - не просто стали етнографічною і народознавчою класикою, вони
допомогли українцям усвідомити й відчути свою спадковість з багатьма
поколіннями пращурів, пізнати і приміряти до себе глибинні пласти багатовікових
і невмирущих традицій, нагадавши, чиїх батьків ми діти.
Йдеться
про вірного сина й відданого патріота України Василя Скуратівського, який до
своєї загальновизнаної народознавчої величі додав талант письменника, поета,
журналіста. В основі його творів - свята,
обряди, народна мораль, родинні взаємини, українське національне виховання – ті
споконвічні засади, на яких тримався і, слід сподіватися, й надалі
триматиметься рід український.
Життєві
шляхи дослідника і пошуковця виявилися, на жаль, короткими, як за узвичаєними
мірками. Лише 66 літ відміряла йому доля. Але вони виявилися надзвичайно
плідними й насиченими. Невтомний пошуковець і першовідкривач надзвичайно
поспішав жити і творити. Тож кожен з його прожитих років був вартий кількох.
Наразі
непросто однозначно осягнути й ті два роки, які Василь Тимофійович провів у
Радомишлі. То була пора, коли його талант лише починав себе виявляти, набираючи
розгону і розвою. Непримітний, здавалося б, радіоорганізатор райгазети «Зоря
Полісся» встигав писати вервечкою кореспонденції, нариси, репортажі, вірші,
вести літературну студію, відкривати співочі й музичні таланти радомишлян,
відроджувати на тутешніх теренах прадавні народні звичаї. Одна з таких традицій
– купальське свято, яке відтоді по сучасному вирує та іскриться на
Радомишльщині вже піввіку.
Врешті
завдяки Скуратівському багатюща палітра вікових надбань поліщуків поширилась на
неосяжних просторах землі української. Недарма ж бо не без гордощів він називав
свій рідний край (малою батьківщиною митця і науковця є хутір Великий Ліс на
Коростенщині) незайманою цариною етнографічно-фольклорної спадщини, яку і сам
досліджував та пропагував, і залучав сюди багатьох своїх однодумців та
послідовників. У милі його серцю місця народознавець з приємністю приїздив на
творчі зустрічі, що ставали не просто спілкуванням з читачами й земляками, а й
своєрідним звітом перед ними. І скрізь його щире слово знаходило добрий відгук
у серцях.
У 2012-му Василь Скуратівський повернувся й до рідного йому Радомишля, де мав добрих
друзів, приятелів, колишніх колег. Повернувся, щоправда, символічно. На будівлі
райгазети «Зоря Полісся», яку він відроджував у 1965-66 роках, митцеві,
журналісту і досліднику вдячні краяни встановили меморіальну дошку, виготовлену
потіївським скульптором Петром Лантухом.
А за два роки по тому громадськість міста, газетярі, музейники, працівники культури зійшлись
сюди, аби вшанувати 75-річний ювілей Василя Тимофійовича Скуратівського. Своїми
думками про його непересічну постать та особистість поділилися з присутніми
редактор газети «Зоря Полісся» Наталія Данилюк, журналіст і краєзнавець
Володимир Молодико, голова районного об’єднання Всеукраїнського товариства
«Просвіта» ім. Т.Шевченка Геннадій Цвік, секретар міської ради Валентина
Легенчук, голова районної ради Віктор Міхненко, спеціаліст з охорони культурної спадщини райвідділу культури Володимир Науменко. Вдячні радомишляни поклали
квіти до пам’ятки та вклонилися народознавцю за подвижництво, за щедрі ужинки
добутих і донесених українцям духовних скарбів.
Немає коментарів:
Дописати коментар