пʼятниця, 13 березня 2015 р.

Бурхливий вир Михайла Чайковського

У численних походеньках “Джеймса Бонда” ХІХ століття була протоптана й радомишльська стежина


Його вважали одним з найвідчайдушніших авантюристів ХІХ століття, адже упродовж свого бурхливого життя він повсякчас перебував у вирі головних політичних подій, а виконуючи найпотаємніші місії, примудрився притому побувати на службі у, здавалося б, найзапекліших супротивників і ворогів – у французів, росіян, поляків, турків. Водночас його вважали за свого патріота й оборонця народи, що прагли незалежності від на той час сильних світу сього: поляки, українці, серби, болгари. Недарма ж народилося тоді між них поширене повсюдно гасло «За нашу і вашу свободу».
Певно, тому й знаний він під різними іменами, що їх йому надавали у таборах тих, кому служив: Садик-паша, Міхал, Міхель, Михайло. А от прізвище Чайковський, успадковане його пращурами від козака-січовика Чайки, цілком засвідчувало український родовід, до якого додалося й польського гонору. Мати до того ж була правнучкою гетьмана І.Брюховецького, котрий, щоправда, зганьбив себе перед українцями запроданством Московії.  


Вочевидь своїм бунтівним норовом Михайло Чайковський удався в діда по матері - Михайла,  що походив із Глембоцьких та мав лиху славу і серед поляків, і серед козаків, притому закликав нащадків найбільше остерігатися російського підступу. Подібні козацько-шляхетські вільнолюбні погляди сповідував й дядько, теж Михайло Глембоцький, котрий опікувався хлопцем після передчасної смерті його батька Станіслава, городничого Київського воєводства. Опікун зокрема рішуче відхилив запропоновану племінникові заманливу посаду при дворі російського імператора після закінчення ним престижного Бердичівського ліцею Джона Уолсея.
Наразі цілком закономірно Михайло Чайковський пристав до польського повстання 1831 року. Він, між тим, дав вільну своїм кріпакам, запропонувавши натомість увійти до повстанського загону, був до того ж ад’ютантом одного з проводирів повсталих – свого тестя Кароля Ружицького.
Після придушення заколоту бунтівник спочатку хотів податися до козацької Задунайської Січі, однак опинився у Парижі і став таємним французьким агентом на розбурханих Балканах, потрапивши вже у немилість до польських патріотів. Попервах балканська місія була доволі успішною. Адже йому вдалося організувати військовий переворот у Сербії.
Коли ж 1851 року зазнала провалу його спроба підняти повстання болгар проти турків, Чайковський несподівано перекинувся служити турецькому султанові, змінивши до того ж католицьку віру на мусульманство. У Туреччині він створює козацькі загони, що об’єднали подібних йому найманців та вигнанців з усіх усюд. Втім під час Східної війни 1853-56 рр. козацьке військо Садик-паші (так його нарекли турецькі володарі укупі з наданим генеральським званням) на передовій не перебувало, обмежившись, так би мовити, прикриттям тилу. Хтозна, що вони могли утнути, опинившись на українській землі. Бо перед втечею до Порти Чайковський уже намагався сколихнути українське повстання.
Коли бойові дії скінчились підписанням не зовсім зрозумілого миру і не так, як напевне хотілося Чайковському, бунтівна кров підбурила його підняти заколот уже проти самого султана, аби посадити на престол його сина. Проте козацьке військо виявилося розпорошеним і небоєздатним, до того ж сам вірогідний спадкоємець престолу не виказав щонайменшого бажання посунути у такий  спосіб чинного правителя.
Наразі бунтівника мали заарештувати, одначе він у черговий раз вислизнув і виринув знову при французькому дворі. Тут Михайло Чайковський намагався умовити Наполеона Третього почати війну проти Росії, але той не тільки не пристав на цю авантюру, а й звелів «радникові» залишити Францію. Відмовилося підкорятися Чайковському і його козацьке військо.
«Недруг мого недруга – мій друг» - мабуть, такою логікою керувався новий російський самодержець Олександр ІІ, несподівано пригрівши опального відчайдуху на своїх теренах. 69-літнього Чайковського, який навернувся тепер уже до православ’я, обдарували чималим пенсіоном і маєтком на Чернігівщині, ощасливили одруженням (пятим на віку) з 19-літньою государевою хрещеницею. Найдивовижніше, що своє фінансове забезпечення збіглому надала й Туреччина.
Здавалося б, у його житті мали запанувати спокій та лад. І попервах так воно й було. Умиротворений Михайло Чайковський цілком поринув у своє давнє захоплення письменництвом. З під-його пера виходять твори про події, учасником яких він був сам, мемуарні спогади.
Популярністю свого часу користувалися «Повісті козацькі і гавенди», написані Чайковським на українську тематику. Приміром, дія його гавенди (так звався популярний у давнину розповідний жанр, у якому події висвітлюються від першої особи) «Старокияни. 1809» відбувається в Радомисльському повіті у селі Веприні, власниками якого свого часу були добре знайомі письменникові Галецькі. Власне, Чайковський сповна знав аристократичну верхівку Радомишльщини початку ХІХ століття, тож зробив дійовими особами твору власників Ставецького маєтку Дуніних-Вонсовичів, Борщівського – Третяків, своїх прямих родичів Глембоцьких та Чайковських, присутні в оповіді відомі на наших теренах Олізари, Вороничі, Пеньківські, Прушинські.
Згадані ці особистості й у мемуарних спогадах і роздумах Михайла Чайковського, що були надруковані у «Київській старовині». Мемуари, щоправда, вийшли вже після смерті автора та були процензуровані від пропагованих ним ідей федерального устрою слов’янських народів. Водночас цей твір привертає увагу тим, що докладно розповідається в ньому про родовід письменника, який, слід зазначити, дуже тісно переплетений з Радомишльщиною.


Герб роду Чайковських.

Зокрема дідові Михайлові Глембоцькому свого часу належали в Радомисльському повіті села Видибор і Жадьки.
В кінці ХІХ століття Криштоф Чайковський, дядько Михайла (рідний брат батька), був маршалком, тобто - предводителем дворянського зібрання Радомисльського повіту. У Минійках він тримав маєток, до якого входили також Березівка, Журавлинка, Переміжжя, Березівська Слобідка (це село магнат назвав за іменем своєї другої дружини Євандорфом). Після його смерті маєтності перейшли до брата Каетана.
Каетан Чайковський додав до цього переліку засноване ним і наречене своїм ім’ям село Кайтанівку. Володів він також маєтком у Ходорах.
Якраз поїздку до Ходорів описує Михайло Чайковський у своїх «Записках». 1827 року величезне сімейство Чайковських (було там усіх 38 душ) вирушило туди до дядька, який покликав їх до себе перед своєю кончиною. Каетан Чайковський був бездітним. Відтак дітям уже спочилих у Бозі своїх братів і сестер дідуган, що відміряв 90 з гаком років, мав оголосити свій заповіт.
Ходори запам’яталися Михайлові закинутим поліським сільцем, загубленим поміж лісів і боліт. Тож діставалися туди з величезними труднощами, дорогою довелося ремонтувати зламані колеса, міняти травмованих коней.
А ще оповідача вразила убогість і мало не жебрацький вигляд маєтку дядька, котрий був неабияким скупердяєм і скнарою, хоча мав мільйонні статки. Окрім значних землеволодінь на Київщині й Волині, староста бахтинський і підкоморій венденський (такими були його спадкові титули) володів кількома прибутковими руднями, склозаводом. Проте в будинку не виявилося жодного заскленого вікна (вони затулялися допотопними пухирями і проолієним папером), примітивне умеблювання було грубої сокирної роботи. Помираючий лежав не в ліжку, а на якійсь дерев’яній лаві, на сіннику без будь-якої постільної білизни.
Врешті, попри нетривалий опір слуги господаря, гості швидко знайшли у коморах і постіль, щоб розміститися на ночівлю, і їстівні припаси, аби зорганізувати хоч якусь трапезу.
Привезений Михайлом з Коростишева лікар зазначив, що стан хворого безнадійний. І надвечір той відійшов. Перед тим було оголошено заповіт Каетана Чайковського. Спадок небіжчика розподілили на чотири рівних частини – нащадкам трьох братів і сестер (останнім - одна доля на двох).
Михайло Чайковський, як син наймолодшого брата, мав право вибору частки. Відтак обрав більш привабливі маєтності за межами Радомишльщини – у Чуднівському ключі. Слід зазначити, що порядкував він там надзвичайно ефективно, а запроваджені деякі господарські новації мали гарний поголос.
Отримавши успадковану частку, міцно осів у Минійках двоюрідний брат Прот. Згодом він очолював повітове дворянство, дістав чин камер-юнкера двору його імператорської величності.
Потому родовід Чайковських на радомисльських теренах переплівся зі згаданими вище Вонсовичами (Прот одружився на їхній доньці Кордулі), Третяками (кузина Феодосія була дружиною повітового предводителя Целестина Третяка), вдруге – з Глембоцькими, до яких у якості приданого доньки Криштофа наразі перейшли Березівка, Кайтанівка, Журавлинка.
Ходори дісталися братові Прота Симфоріану, марнотратові й гультяю. За кілька місяців той розтринькав усі набуті статки, наробив купу боргів і у відчаї застрелився у якійсь придорожній корчмі.
Так само несподівано й гучно через шість десятиліть по тому скінчив свій земний шлях і сам Михайло Чайковський, підвівши риску такому ж розбурханому й мінливому власному життю.
Зрада і втеча молодої дружини, несподівана смерть прийомного сина вкупі з немилістю новокоронованого Олександра ІІІ, опалою і забуттям донедавніх друзів підштовхнули самотнього й нікому вже непотрібного такого собі «Джеймса Бонда» ХІХ століття до самогубства. Михайло Чайковський пустив собі кулю в скроню, коли життєпис вже й так ішов під завісу: йому тоді минуло 82. Тож своїм пострілом наостанок він ще раз таки привернув до себе увагу.


Газета «Зоря Полісся», 13 березня 2015 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар