пʼятниця, 13 червня 2025 р.

Світлини прапрадіда


Наш краянин Олександр Катеринич віднайшов у старому родинному альбомі світлини свого прапрадіда Василя Марковича Федоренка (частина з них, до речі, зроблена у знаній колись радомишльській «Художній фотографії В.Гржибовського»).

Свого часу від прабабусі Олександр дещо чув про нього. Вона зокрема розповідала, що її батько мовби працював волосним писарем в Радомишлі, хоча сам походив із Заболотя. Відомо також, що був мобілізований на Першу світову війну, воював у районі Рівного. Після революції 1917-го демобілізувався. Начебто був «почетным гражданином». Прабабуся згадувала, що всім селом до нього йшли люди, як до «грамотного», щоби пояснив, як народ буде жити без царя.

Василь Федоренко під час перебування у війську.

Дружину Василя Марковича звали Аліна Семенівна, у дівоцтві вона була Соболевською. А ще мав прапрадід брата, котрий учителював у Заболоті…

 

Родина В.Федоренка.

Звичайно, спогади, що передавалися від одного нащадка іншому, не завжди можуть достовірно відтворити давні події або факти. Проте інформація, надана Олександром, доволі цікава і таки має документальні підтвердження.

Передусім слід зазначити, що у переписних реєстрах 1897 року в родині заболотських селян Марка Михайловича і його дружини Юхимії Василівни було означено четверо дітей: три сини і донька. Настарший – 26-річний Трохим (на час перепису він був одруженим і мав сина), наймолодша – 9-річна Дарина. А між ними – 17-річний Василь і 14-річний Пилип. Середульші на ту пору навчалися у Заболотській второкласній школі. У просторіччі її називали учительською, адже цей заклад готував вчителів для шкіл грамоти і церковно-парафіяльних. Згодом обоє в ній працювали.

 

Брати Трохим і Пилип Федоренки.

Колишній випускник Заболотської педшколи (так вона іменувалась після приходу до влади більшовиків) Олексій Смольський згадував з-поміж своїх шкільних учителів Пилипа Марковича Федоренка, а серед персоналу школи він називає також діловода й обліковця Василя Марковича Федоренка.

Стосовно можливої волосної діяльності Василя Федоренка, то у Радомишлі він її здійснювати не міг, бо волосних установ у місті, що було центром повіту і до жодного волосного поділу стосунку не мало, просто не існувало. Найближчі волосні центри містилися у Вишевичах, Кичкирях, Потіївці (цій волості підпорядкувалося село Заболоть), Малині.

Проте у 1919 році, коли справжніми володарями багатьох волостей ставали українські повстанські загони, більшовики «з міркувань безпеки» перенесли центр колишньої Потіївської волості з Обліток до Заболотя.

Пилип Маркович Федоренко, крім того, увійшов до історичного літопису села своєю участю у подіях першої російської революції. У 1906 році, коли заболотські селяни постали проти поміщицької сваволі, саме він закликав їх до непокори. У ту пору він учителював у селі Заруддя Розважівської волості, і пристав до нелегальної Спілки сільських учителів Радомисльського повіту. У Спілці він мав псевдо «Притика». Ця організація вважалась імперською владою незаконною, і її учасників 1906-го заарештували. За вироком суду Пилип Федоренко отримав шість місяців тюрми.

За словами Олександра Катеринича, до встановлення радянської влади Василь Маркович не дожив, оскільки з війни повернувся з туберкульозом. Поховали його нібито в Заболоті, але вже під час Другої світової місце захоронення було розбомблене, відтак залишилося невідомим.

Відсутні відомості й про подальший життєвий шлях Пилипа Марковича. А от Аліна Семенівна тимчасом похована в Малині.

Між тим, у переписних аркушах 1897 року вказано родину Захара Михайловича Федоренка – брата Марка Михайловича, у якій теж означено чотирьох дітей (двоє синів і дві доньки)...

Не оминула рід заболотських Федоренків і сучасна російсько-українська війна. Загинув на ній, захищаючи від ворога рідну Україну, Віктор Володимирович Федоренко (1972-2024).

 

Воїн-захисник України Віктор Федоренко.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 13 червня 2025 р.

 

неділя, 1 червня 2025 р.

Коли мова має значення

 

Свого часу російський проімперський історик Василь Ключевський, якого важко запідозрити в особливих симпатіях до України та українства, на питання, якою була мова стародавньої князівської Руси, відповів: «А ви послухайте, як ото розмовляють малоруські підкиївські селяни, ото тією мовою й розмовляли тоді у Києві». На підтвердження цих слів учений наводить окання з підкресленим і незмінним «о», а також пом’якшення дієслів у третій особі («пишеть», «велить», «імуть»); вимовляння «г» як видихного латинського «h» та ін.

«Народна мова», як зрозуміла народові, присутня у князівських законодавчих актах, грамотах. Додайте сюди збережені стародавні графіті зокрема в Софії Київській, або ж на зброї чи посуді, що цілком зрозумілі й теперішнім нащадкам-українцям, як і цілком сучасні українські імена – Володимер, Василько, Іванко, Олекса, Олена, Михалко, чи самоназва «кияне».

Така мова, звісно, панувала не лише на навколокиївських теренах а й далі – повсюдно на тодішній Малоросії, як означали Україну імперські ідеологи. І вона упродовж віків зберігала свої корені, дарма що її носії розсіювалися тодішніми завойовниками поміж різними імперіями та державами. Згадаймо хоча б події Української революції 1917-1922 років, коли навколо ідеї незалежної української державності об’єдналися українці і сходу, й заходу, і півночі, й півдня, що відчули себе українцями й поєдналися саме на мовних засадах.

Між тим, ще Нестор-літописець розподіляв слов’янські та інші народи, що дають данину слов’янській Руси, за мовною ознакою. До перших він відніс полян, древлян, волинян, бужан, полочан, новгородців, дереговичів, сіверян, а до других – чудь, весь, мерю, мурому, черемисів, мордву, що мають свою мову.

Стародавні хроніки тимчасом також рясніють питомими українськими слововкрапленнями. Звідси промовисто випливає, що саме російська мова може бути діалектом української, а не навпаки, адже українська якою була, такою й лишилась, а штучно створена за Петра першого російська увібрала в себе й українську, й усі меря-мокшанські, й фінську, й татарську та запозичену церковно-слов’янську (староболгарську). Поступово вона почала домінувати на імперських просторах, адже стала головною в діловодстві, книгодрукуванні та інших сферах, а відтак – в освіті, науці тощо.

І хоча часто-густо українські духовні лідери проповідували потребу селянського просвітництва, якраз навчання, в якому за імперських часів, звісно, домінувала російська, сприяло мимовільній русифікації селянства, як основного етномовного носія. Позаяк саме «неосвічене» село передусім зберігало українські мовні засади.

Виразний приклад навів у газеті «Рада» письменник та журналіст Спиридон Черкасенко, що у 1912-му був присутнім на резонансному процесі у київській судовій палаті, де слухалась справа про вбивство молодим радомисльським селянином урядника. Проте не перипетії злочину справили враження на літератора. У його нотатках закарбувалося інше.

Серед свідків перебував тесть звинуваченого, також селянин Радомисльського повіту.

Звернувшись до нього, судовий голова запитав:

– Свідєтєль, што ви знаєте по етому дєлу?

Здавалося б просте питання, одначе, селянин, зачувши своє ім’я та прізвище, лупнув на суддю очима й промовив: «Га?»

Суддя ставить своє питання вдру­ге у тій же формі. У відповідь знов флегматич­не й досадне – га?

Феміда нервується, люди посміхаються, дехто здога­дується, що селянин не розуміє російської.

– Што ти ґакаешь! – знову звер­тається до свідка суддя,– ти говорі, ізвєсно лі тєбє што-нібудь по етому дєлу?

Мовчання.

– Ну-у! – і вкрай знервований суддя пере­ходить на українську мову. – Був ти при тому? Бачив щось? Чув? Знаєш щось про те, хто вбив урядника?

Селянське обличчя раптом одухо­творилося й опритомніло, очі втратили свою порожнечу та засвітилися природним розу­мом, і старий ніби допіру дістав здат­ність до розмови: він поволі, але ви­разно й зрозуміло викладав суддям те, що знає, – немов над дідом сім баб пошептало.

У чому ж крилася та чарівна сила, що приму­сила забалакати такого, здавалося, безнадійного недоріку, мов німого?..

Відповідь напрошувалась тільки одна: у нерозумінні казенної російської мови, що надто різнилась від рідної, української, якою споконвіку розмовляли тут з діда-прадіда.

Селянин з Київщини. 1912 рік.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 23 травня 2025 р.