Сьогодні – дитсадок, а завтра – школа

З першого погляду може здатися, що на цій світлині, яка зберігається в родинних альбомах багатьох радомишлян, – школярі-першачки, адже майже усі дітки – в узвичаєній колись за радянських часів шкільній святковій формі. Проте напис на ній промовисто засвідчує: на фото, що зроблене 30 серпня 1961 року, – випуск вихованців дитсадка №1 міста Радомишля.

Вказана дата значною мірою пояснює шкільне вбрання дітвори, адже наступного дня, як це раніше велося, випускники дитсадка вже йшли до школи (урочистості з початку навчального року колись зазвичай проводилися 31 серпня), і зайве витрачатися батькам на «випускне» вбрання потреби не виникало. І було це для багатьох не по-кишені, та й у ту щасливу злиденну пору поняття випускного бального дрес-коду просто не існувало. Як і не було відповідного одягу в магазинах. До речі, не лише святкового. Для тодішньої дитини (добре це пам’ятаю зі своїх дитячих літ) вважалась подією будь-яка обновка чи бодай якийсь найпростіший смаколик. Тож теперішнє матеріальне забезпечення дітлахів, навіть попри економічні проблеми усіх наших незалежних років, на порядок вище.

Пошукайте для порівняння випускні фото в радомишльських дитсадках останніх літ і навіть десятиліть. Зверніть, до того ж, увагу на інтер'єр і облаштування у самих закладах та на їх зовнішній вигляд. Хто виховувався в радянському дитсадку, може порівняти із «злиденним» теперішнім українським.

До речі, у 1961 році, в пору «щасливого дитинства», що його дітям забезпечували компартія та радвлада, у Радомишлі було аж два дитсадки, притому містилися вони у пристосованих будинках, побудованих ще до 1917-го «клятими капіталістами». Перший і єдиний типовий дитячий садок у місті (за номером 5) побудували лише в 1965 році. Відтак велика кількість діток дошкільними закладами взагалі охоплена не була. До речі, черги в дитсадки існували аж до падіння СРСР.

Втім на світлині випускники дитсадка та їхні наставники таки почуваються радісними, як завжди такими бувають спомини про давні літа, коли, за хрестоматією, «були ми юними й щасливими».

Хто ж вони, оці щасливці, що на фото? Допомогли мені впізнати їх зокрема присутні на цій світлині Вячеслав Дроздовський, Зоя Іванченко, Ольга Бернацька, а також колишні працівниці дошкілля Таміла Вдовенко і Тетяна Борецька.

Зізнаюсь, що декого з дітлахів я й сам знав зі свого дитинства, адже ця світлина, що на ній рідна мені людина, була колись і в нашому сімейному альбомі. Хоч, здавалося б, небагато часу минуло, але всіх, на жаль, поки що встановити не вдалося.

Отже, 1-й ряд: Ольга Бернацька, ?, Тетяна Ханюченко, Вячеслав Дроздовський,  вихователька Анастасія Михайлівна Майстренко, Любов Якубовська, Віктор Бондаренко, Валентина Лукіна.

2-й ряд: Віктор Буряков, Леонід Молодико, ?, Іван ?, Людмила Чудовська, Борис Шльомін, Тамара Світова, Володимир Васильєв, Наталія Світова.

3-й ряд: вихователька Надія Андріївна Гребеннікова,  завідувачка Ніна Борисівна Шльоміна, Володимир Стеценко, Римма Радовільська, Володимир Гмизін, Надія Якименко, няня Марія Назарівна Петрівська, Юрій Кузнєцов, Зоя Іванченко, кухарка Єфросинія Кирилівна Веселовзорова, Рихальська ?, ?, медсестра ?, музичний вихователь Оксентія Григорівна Плотнікова, вихователька ?.

Цьогоріч випускникам 61-го виповнилося здебільшого 70. Проте багатьом з них – було б. Бо вже відлетіли у Засвіти. Звісно, як і їх вихователі та наставники…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 13 грудня 2024 р.

 

  

Давня поштівка нагадала про чеські початки Радомишльського пивоварного

 

У старих фотоальбомах наших батьків та пращурів часто-густо поруч із родинними світлинами зберігаються поштові картки. Свого часу з поширенням поштового листування вони набули неабиякої популярності. На прямокутнику з цупкого паперу майже конвертного формату (зазвичай 10х15 або ж трохи більшого чи меншого) можна було накидати з десяток речень рідним та близьким, аби повідомити, що все гаразд, всі живі й здорові і т. ін., не вдаючись до розлогих епістолярних викладів. Або ж – надіслати привітання до іменин, свят тощо, використовуючи спеціальні вітальні листівки, на яких були відповідні художні зображення.

На тих же, що використовувались для коротеньких листів, з розвитком фотографії зокрема поширилися поштові картки з видрукуваними на них краєвидами поселень, країн чи країв. Здавна вони є предметом захоплення філокартистів – колекціонерів листівок.

З приємністю згадую, як у Варшаві в музеї Королівського замку мені випала нагода оглянути якраз розгорнуту там виставку поштівок із зображенням цієї споруди – їх там було представлено понад 300 видів.

До переліку міст, що зображені на поштівках, на початку ХХ століття увійшов і повітовий Радомисль.

Листівки з радомисльськими краєвидами, увічненими тогочасними місцевими фотографами, серед яких згадуються М.Дубравський, З.Козловський, В.Гржибовський, М.Камінський, друкувалися в знаній у місті друкарні Е.Заєздного.

Донедавна краєзнавцям було відомо 24 їх види. У 2024-му до цього реєстру додалося ще два, що з’явилися на популярному інтернет-аукціоні антикваріату. На одній з них – міська управа Радомисля. На іншій – краєвид на місто, відзнятий з лугу десь із того місця, де нині зливаються Тетерів та Мика.

Обидві листівки потрапили на розпродаж, вочевидь, із Чехії, принаймні саме туди адресувалися вони з Радомисля. Надіслав їх у липні 1909 року сестрі та батькам такий собі Яромир Червенек з коротким родинно-побутовим текстом. Відправник дякує рідним за отримані листи, шле усім зичення здоров’я, висловлює жаль з приводу смерті дідуся. Кількома словами оповідаючи про Радомисль, він бідкається на страшенну 35-градусну спеку і те, що вже два місяці не було дощу. А ще – зауважує, що в день, коли отримав листа від батьків, приїхав до міста пан Вольман.

 

Останній факт вельми цікавий і дає змогу припустити, що адресант листівки мав стосунок до Радомисльського пивоварного заводу, заснованого 1906 року на паях братами-чехами Альбертом і Францом Альбрехтами та їхнім компаньйоном Адольфом Тайфертом. Невдовзі до співзасновників підприємства додався ще один чех – Ярослав Вольман, якого напевно й згадують Червенки.

 

Радомишльський пивоварний завод. 1960-ті роки.

Чехи, слід зазначити, не тільки заснували пивоварню в Радомислі, а й долучилися до організації виробництва на ній. За переказами, неперевершеним пивоваром на радомисльському пивзаводі вважався колись чех Цибулька.

До речі, родинним гніздом Червенків видається давнє місто Смихів (у 1922-му воно, щоправда, увійшло в межі Праги) – знаний центр чеського пивоваріння. Саме смихівська броварня ще у 1913-му розробила і впровадила популярну дотепер пивну торговельну марку «Старопрамен». Чи варилося таке пиво в Радомислі – невідомо, натомість тогочасні тутешні напої таки мали закордонне походження: «Пільзень» (нині вживається дещо видозмінена назва «Пілзнер»), «Віденське», «Бок бір». Та й сама радомишльська пивоварня попервах теж іменувалась заводом «Пільзень». Втім надалі опікувався підприємством самотужки А.Тайферт. Він притому відкрив три власних ресторани: два в Радомислі і ще один – у Кочерові.

Альбрехти тимчасом у 1913-му заснували пивзавод «Волинь» на Житомирській Крошні, що колись вважалась чеським поселенням.

З Житомира прибув до Радомисля і Ярослав Вячеславович Вольман. Зрештою в губернському центрі Волині у лютому 1912 року він пішов у Засвіти й упокоєний на тамтешньому католицькому цвинтарі. На надгробку, що його, за твердженням відомого житомирського краєзнавця та історика Геннадія Махоріна, спорудив місцевий майстер Йосиф Длоугі, зазначено, що поховано там співвласника пивоварні в Радомислі. Разом з пивоваром покоїться й прах його доньки Милуськи, уродженої 1901 року, яка не прожила на цим світі й рочку…

 

Що стосується зафіксованої на світлині панорами Радомисля, то вона дає змогу огледіти тогочасні міські споруди й будинки. Пан Яромир підписав світлину на листівці чеською: «частковий погляд на повітове місто Радомисль», додавши дещо незрозумілу цифру у 24000. Якщо це кількість населення, то явно завелика, адже у 1913-му вона майже сягнула тільки 15 тисяч. Якщо територія – то незрозуміло, в яких одиницях, бо того ж 1913 року місто обіймало площу в 280 десятин (306 гектарів)

Врешті відчувається, що відправник листівки прибув до Радомисля порівняно недавно, бо ще не надто добре орієнтувався і в місцевих будівлях, зокрема культових. Римо-католицький костел (у ньому тепер Будинок культури) він позначив, як стару православну церкву. Натомість якраз старий Свято-Троїцький храм підписав «Католицьким костелом».

Наразі завдяки пивзаводові та його чеським засновникам і фахівцям дійшов до нас через 115 літ ще один цікавий фотофакт з радомишльської минувшини.

 

Від автора. Чеський текст з листівки перекладав на українську самотужки. Чеська мова, до речі, доволі зрозуміла, адже недарма вважається «найчистішою» з-поміж слов’янських. Проте дякую за слушні уточнення й підказки панові Марцелу Гедбавному.

 

Газета «Зоря Полісся», 13 грудня 2024 р.

 

«Згідно з існуючим порядком…»

 

У різного роду біографічних анкетах, що їх у радянську пору зазвичай заповнювали при прийомі на роботу, існувала графа про соціальне походження батьків. У такий спосіб система прагнула вираховувати й фільтрувати потенційно небезпечних, а то й ворожих для влади елементів. І хоча «вождь народів» Й.Сталін прорік, що «син за батька не відповідає», у репресивні 1930-ті тим, у кого родителі значилися дворянами, купцями, торговельниками, фабрикантами чи навіть власниками дрібних кустарних виробництв, це часто-густо слугувало додатковим підґрунтям для нашвидкуруч сфабрикованого вироку.

Майбутньому вченому-філологу, літературознавцю, поету, перекладачу й педагогу Абраму Марковичу Веледницькому з походженням, можна сказати, пощастило. Воно було далеко не пролетарським чи бідно-селянським, але таким собі нейтральним і досить поширеним – «із службовців». Для єврейства часів Російської імперії це виглядало доволі рідкісним явищем. Проте Марко Ошевович Веледницький на межі ХІХ-ХХ століть дійсно обіймав службову посаду прикажчика в Радомисльському лісництві. Слід зазначити, що воно попервах мало радомишльське означення аж ніяк не за місцем розташування, бо в різні роки осідок лісництва базувався на лісових дачах у Небелиці, Ставищах, на Лисій горі. Зрештою, міграції споконвіку були притаманні єврейським родинам.

До слова, прізвище Веледницький вказує на походження цієї сімейної гілки з містечка Веледники  на Овруччині, що нині як село Нові Велідники стало знаним місцем єврейського паломництва. Проте саме в Радомислі, як зазначено у тих же анкетах, 29 жовтня 1894 року в родині Марка та Фейги Веледницьких народився хлопчик, якого нарекли Абрамом. Був він наймолодшою дитиною, мав сестру Сару та братів Бенціона і Якова.

У місті над Тетеревом промайнули дитячі роки Абрама. Тут хлопчина закінчив Талмуд-Тору, а потім подався на свої хліби. Попервах влаштувався конторником на паперовій фабриці у Шклові Могилівської губернії, а на початку другого десятиріччя ХХ століття перебрався до Києва. Невдовзі здібний юнак вступив на юридичний факультет університету св.Володимира.

Навчання перервали революційні потрясіння. У 1919-му Абрам опинився у лавах Червоної Армії. Через два роки за запитом Наркомату освіти його демобілізували для «педагогічних потреб». У 1921-24 рр. Веледницький завідував у Києві дитячим будинком, затим викладав у середніх навчальних закладах – трудових школах, технікумі. Водночас відвідував філологічні та літературні студії, захопився поезією, яка друкувалась у єврейській періодиці. Молодий поет долучився  літературної групи «Відервукс», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників.

У 1922 році вийшла друком перша його поетична збірка – «Прояснення». За нею побачили світ книжки «Прихід» (1928), «З молодим класом» (1932).

Того ж 1932-го Абрам Маркович вступив до аспірантури Інституту єврейської культури при Академії наук УРСР. Після закінчення навчання працював у цій установі науковим, а згодом старшим науковим співробітником. Водночас читав лекції в Київському театральному інституті, інших вишах, вів літературні гуртки та студії.

У 1934 році був одним із фундаторів створеної Спілки письменників України. Вже під егідою СПУ 1939 року вийшла збірка А.Веледницького «Поезії».

Абрам Маркович Веледницький.

Писав він на єврейській мові (ідиш). Його поетичним творам був притаманний ліризм, філософські мотиви. Друкувалися вони також українською в перекладі К.Герасименка, М.Зісми.

Веледницький теж був талановитим літератором-перекладачем. У його творчому доробку – переклади на єврейську творів Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, сучасних йому українських авторів. Був він знаний, крім того, як здібний літературний критик та літературознавець.

На тлі репресій 1930-х Інститут єврейської культури ліквідували. Натомість під егідою АН вдалося зберегти Кабінет єврейської культури, в якому А.Веледницький став літературним консультантом. Примітно, що це був чи не єдиний єврейський заклад в Україні, який уцілів після згортання націоналізації та закриття національних шкіл, культустанов тощо.

Під час німецько-радянської війни Кабінет та його співробітників евакуювали в Уфу, де дослідницька та пропагандистська діяльність продовжилась.

Друга світова тимчасом принесла родині Абрама та Раїси Веледницьких трагічну звістку про загибель у 1942-му під Сталінградом сина Моїсея.

1947 року Абрам Маркович захистив кандидатську дисертацію, й здобув учений ступінь кандидата філологічних наук.

Та невдовзі почалась нова сталінська чистка, і репресії в СРСР відновилися. Війна притому вирівняла соціальний стан нових потенційних жертв, натомість у багатьох випадках переслідування чинилися винятково за національною ознакою. І першими жертвами нових гонінь стали євреї, в громадських національних інституціях яких влада побачила загрозу.

Відтак «дійшла черга» й до Академічного Кабінету єврейської культури. На хвилі боротьби з «безрідним космополітизмом» його ліквідували, а всіх співробітників заарештували. Позаяк у подальших арештантських обліках Веледницький означений як такий, що на час затримання був особою без певних занять.

Ордер на арешт та обшук датований 26 березня, проте відбулися ці протиправні дії двома днями раніше.

Арештувало його 5 відділення МДБ УРСР зі звинуваченнями за ст.54-10 ч.2, 54-11 КК УРСР.

4 серпня 1951 року Особливою нарадою він був засуджений на 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.

Письменник Григорій Полянкер, один з небагатьох, хто потрапив під горнило антиєврейських повоєнних гонінь, проте дожив до законодавчої реабілітації жертв того терору, у збірнику «З порога смерті» про потерпілих від репресій літераторів в розділі, присвяченому А.Веледницькому, написав, що у беріївських застінках йому інкримінували «типові» для репресованих злочини: шпигунство, націоналістичну пропаганду, антирадянську діяльність. Аби змусити вченого зізнатися в цьому, потяглися моторошні місяці знущань, тортур, наруги над людською гідністю.

 

(ЦДАГО).

Згодом, оскаржуючи судове покарання, Абрам Маркович відмовився від своїх зізнавальних показів, що їх дав під час «слідства», і повідомив про застосування до нього слідчими незаконних методів. Звісно, жодних «порушень соціалістичної законності» перевірками виявлено не було. 

Спочатку він був ув’язнений в Особливому таборі №10, розташованому в селищі Ольжерас Кемеровської області, що мав назву Очеретяного, де з кайлом і лопатою працював на родовищах та промислових об’єктах Кузбасу. З липня 1953-го – карався в Єнісейському ВТТ, потім в Омську.

 

Фото з кримінальної справи А. Веледницького (ЦДАГО).

Раїса Давидівна увесь цей час закидала зверненнями й клопотаннями уряд, органи прокуратури, держбезпеки, міліції, благаючи про перегляд справи, зняття безпідставних звинувачень і звільнення її немічного й хворого чоловіка, що мав хронічні захворювання нирок, гіпертонію, грудну жабу, проблеми з ногами.

Водночас клопотала жінка і про молодшого сина Йосипа, який був студентом Київської політехніки і нібито входив до вигаданого слідчими молодіжного націоналістичного єврейського гуртка, за що теж отримав тюремний термін.

Після смерті Сталіна цим клопотанням потроху почали давати хід.

Відтак Абраму Веледницькому спочатку зменшили термін покарання. Реабілітували ж лише через рік. 22 серпня 1955 року рішенням комісії з перегляду справ вирок Особливої наради було скасовано, а справу проти нього закрито. Тогорічного 9 вересня його звільнили.

Звільнено та реабілітовано було і Йосипа.

Недужим і слабим повернувся Абрам Веледницький у Київ. Та повернутися до повноцінної діяльності і творчості йому вже не судилося. Через чотири роки 19 жовтня 1959-го він відійшов у Засвіти, проте встиг до своєї кончини підготувати до друку літературно опрацьований ним збірник єврейського фольклору.

Після смерті літератора Спілка письменників України мала наміри вивчити неопубліковану творчу спадщину науковця й митця для можливого її посмертного видання. З цього приводу в лютому 1960 року заступник голови СПУ Юрій Збанацький офіційно звернувся до КДБ УРСР щодо повернення рукописів, вилучених під час арешту А.Веледницького. Відповідь була очікуваною: «книжки та рукописи, які належали Веледницькому Абраму Марковичу, згідно з існуючим порядком під час існування Міністерства державної безпеки, у грудні 1951 року були знищені».

 

Газета «Зоря Полісся», 29 листопада 2024 р.

 

«Цо, пан сам скльопав?» –

жартували колись поляки над радянським «горбатим» «Запорожцем». Проте, слід зазначити, конструкторська жилка була тоді притаманна багатьом ентузіастам автомобілізму, позаяк купити автівку у вільному продажу пересічні радянські люди змоги практично не мали. 

Наприклад, у пору поширення згаданого виробу ЗАЗу Радомишлем і довкруж курсував схожий на нього легковик, змайстрований місцевим умільцем Пилипом Бойком – техкерівником кінотеатру. Створена ним власноруч двомісна мікролітражка розвивала швидкість до 60 км на годину.

Світлина Юрія Тимошенка. 1967 рік.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 13 грудня 2024 р.

 

Радомишль зостався для нього світлим і незабутнім спогадом

 

Адміністративно-територіальну реформу в СРСР 1962-63 років, що її по тому охрестили Хрущовською, скасували у 1965-му. Укрупнені райони знову подрібнили, щоправда, дещо перетасувавши. Відтак у відновлених районах почалося поновлення та новоутворення тих чи інших структур, що також реформувалися й укрупнювалися. До таких належали й районні газети.

У Радомишлі, для прикладу, до 1962 року видавалась газета «Соціалістична перемога», що, як сповіщав її останній номер, датований 8 травня, припиняє випуск і передає свої територіальні повноваження та передплатників міжрайонній газеті «Прапор Жовтня», яка виходитиме у Малинському територіальному колгоспно-радгоспному управлінні.

Натомість 1 квітня 1965 року у відновленому Радомишльському районі вийшов перший номер новоутвореної газети «Зоря Полісся».

Зрештою газета не починалась на новому місці, вона навіть повернулась до свого «насидженого» упродовж багатьох літ помешкання і відновила валову нумерацію, що нині веде свій відлік з 1912 року. Проте формувати редакційний колектив новопризначеному редакторові Володимиру Залізку, який  переїхав до Радомишля з Овруча, довелося майже з нуля. З колишніх газетярів «Соцперемоги» повернулися до роботи в радомишльській районці лише троє, притому двоє, з огляду на пенсійний вік, – на короткий час, допоки з’явилися молоді й перспективні кадри.

Набирав їх редактор передовсім з інших районів, де бував у попередніх своїх газетярських справах чи з ким там знався. Зокрема з Олевська Залізко покликав 26-річного тамтешнього коректора Василя Скуратівського, хоча, як той згодом зізнавався, він виконував в олевському «Будівникові комунізму» обов’язки «спецкора при редакторові». Радомишльський дзвінок виявився для Василя несподіваним, але він після кількаденних роздумів зрештою погодився, зваживши, що з Радомишля ближче не лише до батьківського дому, а й до Житомира та Києва, які вже тоді манили його до себе.

Василь Скуратівський на світлині 1965 року.

До речі, Скуратівський став у новоствореній «Зорі Полісся» третім штатним працівником редакції. Першим, як і було узвичаєно, був, звісно, редактор, другим – бухгалтерка, а наступним на посаду літ-працівника 20 березня було призначено «Скуратівського Василя Тимофійовича з зарплатою 80 крб. на місяць». До речі, для переїзду з Олевська йому з редакційного кошторису навіть виділили «підйомні» в розмірі місячного окладу.

Відтоді в номерах «Зорі Полісся» почали регулярно друкуватися матеріали за підписом «Василь Скуратівський» або ж «Я.Колос» (такий він обрав собі газетярський псевдонім).

Втім нові газетні штати всякчас впорядковувалися, притиралися й тасувалися, тож згодом Скуратівський став секретарем, відповідальним секретарем, а з 13 серпня 1965-го – кореспондентом-організатором місцевого радіомовлення. Саме з цією посадою передовсім і асоціювали його журналістський радомишльський період.

Хоча, як зізнавався згодом у своїх спогадах сам Василь Тимофійович, оте літпрацювання й секретарювання – не для нього. Адже доводилося з ранку до опівночі, за його оригінальним висловом, калантаситися в редакції та друкарні, наражатися на конфлікти «з метрами місцевого газетярства», яким було не до вподоби, що якийсь молокосос каструє їхні матеріали.

Можливо, на зміну посад вплинули й Василеві постійні сесійні «відпустки» – він заочно навчався у Київському держуніверситеті. Тож подеколи на заміну йому доводилося залучати додаткову тимчасову штатну одиницю. Ті, хто розуміються на редакційному процесі, знають, що це – безперервний конвеєр, де кожна ланка вкрай важлива і, коли вона з якихось обставин випадає, – трапляється збій.

Та найбільше потерпав він від браку часу для творчості, котрої насамперед потребувала його душа. Певною розрадою стала започаткована Скуратівським літературна сторінка «Світанок» у газеті та однойменний гурток при редакції, що під його началом об’єднав закоханих у поетичне й красне письмо краян.

До нього зокрема увійшли редакційні колеги Василь Зайчук, Ніна Коминар, Сергій Хруленко, Марія Гордієнко, Василь Сніцаренко, талановиті місцеві автори «зі стажем» Софія Варницька, Федір Шкулій, Віра Сінькевич, Анатолій Пилипенко, Василь Січкар, Григорій Покотило, школярі, що подавали надії, – Лідія Степаненко, Алла Костюшко, Василь Овсієнко.

Притому студійці «Світанку», як мовиться, теж не варилися у власному соку, а доносили свої письменні набутки радомишлянам публічно. Стали традиційними творчі звіти, літературні вечори, що проводилися у закладах культури. Скажімо, за ініціативою В.Скуратівського до Радомишля завітала представницька письменницька де-легація, до якої входили Г.Донець, Ю.Кругляк, І.Цюпа.

Крім того, у місцевому Будинку культури світанківці провели вечір пам’яті відродженого з небуття поета Віктора Кіпчука, що став на поетичну стежину на початку ХХ століття поруч з тодішніми українськими літературними корифеями.

Своєю наставницею й духовною підтримкою в «Зорі Полісся» Василь Тимофійович називає Марію Гордієнко – талановиту журналістку і поетку. Її разом з чоловіком Анатолієм Пилипенком «прихопив» із собою з Овруча редактор Залізко. Попервах вони були для Скуратівського в Радомишлі найближчим дружнім колом.

Не без іронії Анатолій Борисович любив згодом розказувати про їхні новорічні посиденьки зі співанками на межі 1966-67 років. «Василь зазвичай заводив своїм тоненьким голоском, а ми вже підспівували. І така у нас була бесіда!» – захоплено згадував оповідач.

А ще, на думку Пилипенка, необхідно показати загалові Скуратівського як самобутнього й цікавого поета. Між тим, саме за вірші та поетичні «кучеряві» метафори й неологізми в прозі йому чи не найбільше перепадало від місцевих радомишльських можновладців.

Перший секретар райкому партії Фоміна «радила» Василеві кинути вірші, образна мова яких їй, до того ж корінній росіянці, видавалася незрозумілою через такі, для прикладу, рядки: «А я пером вистругую рожню, щоб вірші нанизати інтермеццом». А от за нариси про «людей з народу» – районна очільниця його хвалила. До речі, саме Скуратівському, попри його мовну «кучерявість», було згодом доручено написати нарис про знатного Героя Соцпраці Л.Тарасюка.

Василь Тимофійович розповідав, що, коли його якось викликали на компартійний «килимок», секретар Радомишльського райкому з ідеоло­гії почав збиткуватися над віршем «Іду на суд», чіпляючи творові ярлик «викривлення радянського способу життя». В якості «аргумента» ідеолог навів рядок: «Я віддаюсь на суд людських законів», що, на його переконання, свідчить про нехтування автором радян­ськими законами, а також моральним кодексом будівника комунізму. До того ж, поставив у провину молодому поетові те, що окремі факти порушення законодавства той узагальнив як систему. Скуратівський спробував заперечити, що брав за приклад центральну пресу, де публікуються куди гостріші вірші. Одначе отримав наполегливу «пораду» друкуватися там і собі.

Після тієї «накачки» Василеві поетичні рядки в «Зорі Полісся» тривалий час не публікувалися, хоча він так само опікувався літературного сторінкою газети та гуртком-студією. Натомість поезії Скуратівського з’явилися в Овруцькій райгазеті, з якою радомишльські газетярі започаткували такий собі творчий обмін літературними сторінками.

Керований Василем Тимофійовичем «Світанок» перебував під пильним оком не лише місцевих чинуш. Згодом він потрапив до карної справи, яку «всевидячі органи» відкрили проти Василя Овсієнка – першої у «послужному списку» майбутнього правозахисника. Його контакти зі Скуратівським, що підтримувалися й по від’їзді Василя Тимофійовича з Радомишля, не проминули повз їхню увагу. Та й сам Овсієнко ще, вочевидь, перебував під юнацьким переконаннями завжди та скрізь говорити правду і в полоні ілюзій та хибних уявлень про кегебістську систему, котра запевняла, що сприяння слідству полегшує провину, тож після арешту мимоволі «здав» усіх, з ким обмінювався самвидавом.

У цьому він щиро зізнавався, вже коли остаточно вийшов на волю після без півроку 14-літніх ув’язнень і отримав можливість відкрито висповідатися у своїх спогадах та мемуарах, щоб покаятися, згадуючи серед своїх гріхів і Скуратівського.

А у тім, що Овсієнкові доведеться таки сісти за ґрати, слідчий, допитуючи Василя Тимофійовича, звинуватив зокрема й радомишльську літстудію при райгазеті, котра виховувала підсудного в «антирадянському дусі».

Хтозна, можливо, це таки вплинуло на подальшу поетичну творчість Василя Скуратівського, позаяк поетичної збірки у його багатому творчому спадку так і не з’явилося.

Врешті, потрапивши у полон етнографічних досліджень, він, свідомо чи несвідомо, теж відсунув поезію та літературне письменство на другий план. Позаяк народознавчі студії стали для нього головною справою науково-дослідницького та творчого життя.

Тимчасом його початки вже були помітні і в Радомишлі. Саме тут, зокрема, він долучився до відродження Купальських ігрищ та традицій. У газеті, як і у власній творчості, дослідник започаткував свій народознавчий «місяцелік», у якому описував особливості того чи іншого місця року за власними й народними спостереженнями.

99Василь Скуратівський на Купальському святі в Радомишлі (праворуч «виходить» з кадру).

Газета, радіо, літературна творчість, етнографічні спостереження, громадська робота – залишається тільки гадати: і як на все те студентові-заочнику вистачало часу?! А ще ж парубкував і на радомишльських дівчат заглядався, як згадували колеги…

Загалом упродовж майже дворічної роботи в «Зорі Полісся» тут побачили світ 73 його публікації. Вони свідчать, що йому були підвладні різні газетні жанри й теми – кореспонденції, повідомлення, репортажі, нариси, замальовки, інтерв’ю, публіцистичні роздуми, рецензії, а також – оповідання, новели, етюди, поезії. Вражає й галузева розмаїтість публікацій: він чудово орієнтувався у виробничих, господарських проблемах, зі знанням справи висвітлював діяльність закладів та працівників освіти, медицини, культури тощо. Географія його творчих відряджень по тодішньому Радомишльському району охоплює ряд сіл Радомишльщини, серед яких – Борщів, Раковичі, Верлок, Заболоть, Глиниця, Чайківка, Меделівка. І це тільки доробок, залишений на газетних шпальтах. Тодішні технічні можливості, на жаль, не давали змоги зберегти в архівах радійний продукт.

1 грудня 1966-го наказом редактора радомишльської газети «Зоря Полісся» кореспондента радіомовлення т.Скуратівського В.Т. звільнили з посади в зв’язку з переходом на роботу в обласну газету «Комсомольська зірка». Втім у Житомирі він довго не затримався, проторувавши свій творчий шлях у Київ – до творчих вершин і до визнання. Цікаво, що й там певний час працював у молодіжній пресі, але вже в знаному й популярному республіканському друкованому органі «Молодь України».

Вже потім з отих вершин Василь Скуратівський, оглядаючись на пройдений шлях, з приємністю зазначив: «Що б там та як, проте радомишльський період був для мене не тільки школою мужніння, але й зостався світлим і незабутнім спогадом про давно минулі юначі літа».

Відтак і для Радомишля слід, що його тут залишив, здавалося б, звичайний кореспондент та радіоорганізатор – помітний і ваговитий. Завдячуючи йому, багатовікова й різнобарвна палітра народних традицій цього краю посіла належне місце у багатющій науковій та творчій спадщині митця, пошуковця і дослідника. Його діяльність дала поштовх народознавчому й етнографічному рухові на Радомишльщині. Далеко за її межами поширилися відкриті ним народні таланти, набувши піднесення та розвою.

У 2012 році на будівлі райгазети «Зоря Полісся» вдячні краяни встановили меморіальну дошку Василеві Скуратівському, виготовлену потіївським скульптором Петром Лантухом. Відтоді саме на цьому місці радомишляни і гості регіону вшановують видатного українського етнографа, письменника, народознавця.

Вшанування пам'яті Василя Скуратівського. 2019 р.

З поетичної спадщини Василя Скуратівського

МАТЕРИНСЬКА ОСІНЬ

За селом, на вибитій дорозі,

Зажурилась, затужила осінь.

Літом бабиним кудись спішила.

– Сядь, прохав.

                   Не глянула, не сіла.

Я дивлюся, мушу сумувати:

Десь отам моя старенька мати

За село виносить сум без злості:

– Чи приїде син-то мій у гості?
Чи приїде?..

                 Й сиве геть волосся

З-під хустини світом побрелося...

Я стою, гадаю гадку й досі,–

Чим матуся схожа вся на осінь?

Жовтень 1965-го, м. Радомишль.

ІДУ НА СУД

Я віддаюсь на суд людських законів:

О, будьте суддями –

                    не букв, не милосердя!..

А десь стріляють

                    в поцілунки з полігонів;

А десь завчасно рвуться

                                струни Верді.

А десь...

     Не десь – отут, ось поруч диво:

Сусід дружину вдарив –

                            кров'ю вмилась;

Дружку моєму

                   дівчина зустрілась, –

І він із правої кільце

                            зніма на ліву…

Учора шеф так лагідно, так чинно

Читав наказ:

             «Звільняю робітницю...»

А ми мовчали.

                 Знали – без причини,

Жмакали в жменях

                          розпашнілі лиця.

А ми мовчали...

                  Думали, як хами:

Своя сорочка ближча і дорожча...

А разом з тим же

                  хамська кріпла площа

І совість наша м'ялась під ногами...

Спішу на суд,

                    де совість є законом.

Байдужість – злочин,

              злочин – значить лихо.

І я нестиму кару – бачив і воронив.

Отож судіть мене.

             Так треба.

                         Я караюсь – тихо!

Листопад 1965-го,  м. Радомишль.

Газета «Зоря Полісся», 25 жовтня 2024 року.

Звичайне шкільне фото…

 

Цінність і значимість старих фотографій полягає на лише в тому, що вони зберігають для нащадків обличчя і зображення рідних та близьких людей, що вже відійшли у Вічність, а часто-густо  відтворюють, крім того, довколишній колоритний антураж з минувшини. Тло, на якому фотографувалися люди, дає змогу побачити вулиці, будівлі, приміщення, речі, краєвиди, що не збереглися дотепер.

Ось як, скажімо, на світлині, оприлюдненій Станіславою Горай із Кримка, з її уже далеких шкільних літ. Фотооб’єктив зафіксував краянку в 1976 році у день останнього шкільного дзвоника разом з однокласником по радомишльській школі №2 Сергієм Духнічем (на жаль, уже покійним) на розі сучасних вулиць Малої Житомирської та Міськради. Позаду школярів – споруди, що давно канули в Лєту.

 

За ними видніється колишній будинок Нафтули Горенштейна, родоначальника відомої ще з ХІХ століття династії місцевих магнатів. На ньому так само проглядалися архітектурні та оздоблювальні особливості, як і на знаній будівлі його сина Герарія, що збереглась на Присутственій вулиці (тепер у ній адмінприміщення лікарні) і нині приваблює своєю оригінальністю туристів та гостей Радомишля.

В радянський період у помешканні Нафтули цілком вільно розміщувалися райвно, станція юних техніків, краєзнавчий музей у пору його заснування, а ще – дитяча консультація та молочна кухня. У 1982-му будівлю знесли. На її місці райспоживспілка збудувала типову коробку з металу і скла, в якій облаштували кав’ярню «Вітерець».

Праворуч на знімку – кіоск, так само колишній, де упродовж кількох десятиліть містяни літнього сезону частувалися прохолодною газованою водою. Склянка її тут коштувала 4 копійки з сиропом (навіть подвійним, а то й потрійним, кожна його додаткова доза додавала до вартості 3 коп.), а «чистої» – копійку.

От вам і звичайне шкільне фото…

 

Газета «Зоря Полісся», 11 жовтня 2024 року.

 

Сліди доктора Нобеля і Ко

На світлині, що її зробив і зберіг у своєму фотоальбомі радомишлянин Олександр Пирогов, зафіксовано руйнування в 1986 році торговельної точки, відомої містянам старшого покоління як «кєросінка». Вона розташовувалась на вулиці Базарній край сучасного Шевченківського скверу.

Тут колись торгували гасом (керосином), що до запровадження скрапленого балонного, а з 1993-го природного газопостачання правив за вагомий засіб для приготування їжі на примусах, керогазах та їм подібних пристроях. Свого часу вони теж були елементом технічного прогресу, змінивши дров’яні або вугільні плити чи навіть печі.

Втім гас у російській імперії попервах вважався завеликою розкішшю для пересічного населення, адже постачався він з Америки, де ще в середині ХІХ століття запровадили його промислове виготовлення.

Справжнім проривом тут стала діяльність на імперських теренах знаменитої родини шведських винахідників та підприємців братів Нобелів – Роберта, Людвіга та Альфреда. Засноване ними Товариство нафтового виробництва, відоме за назвами «Бр. Нобель» та «БраНобель», у 1879 році організувало розробку Бакинського нафтового родовища, що на довгі роки слугувало для імперії головним джерелом нафтодобування та переробки. Завдяки цьому гас виявився цілком доступним для споживачів, зрештою як і інші нафтопродукти.

На межі ХІХ-ХХ століть в Радомишлі запроваджено було освітлення вулиць гасовими ліхтарями. Невдовзі на зміну їм прийшли електричні, хоча й так само похідні від нафти, позаяк у 1911 році в місті було введено в дію дизельну електростанцію. Поступово набирали поширення дизельні двигуни у промисловій сфері. Тож потреба в безперебійному постачанні нафтового палива повсякчас зростала.

У довіднику «Весь Південно-Західний Край» 1913 року зазначено, що в Радомишлі та на станції Ірша Південно-Західної залізниці діють склади гасу й нафти братів Нобелів. Тож легендарна «кєросінка» вела свій початок саме звідти.

Одначе, коли компанія «Бр. Нобель» дісталась до повітового Радомисля, її брати-засновники вже спочили в Бозі. Натомість порядкував справами син Людвіга Емануїл. У нього у 1918-му прибуткове виробництво експропріювали більшовики. Відтак подібна доля спіткала й усі належні Нобелям структури та підрозділи.

Проте діяння і звершення славнозвісних шведів дотепер залишаються на слуху. Насамперед – завдяки знаменитому їхньому представнику Альфреду, зі спадкового капіталу якого засновано найпрестижнішу у світі премію – Нобелівську. Його статки формувалися завдяки численним винаходам і науковим розробкам, найбільш поширеними з яких є динаміт та інші вибухові речовини. Удостоєному докторського ступеня вченому й винахіднику належало 355 патентів, він володів понад 90 фабриками в 20 країнах, хоча безпосередньо ними, ясна річ, не керував.

Власне, його участь у товаристві «БраНобель» теж була суто фінансовою: справи в ній вели Людвіг та Роберт. Натомість саме кошти Альфреда кілька разів рятували компанію від банкрутства.

Слід зазначити, що деякими його винаходами ми послуговуємося й досі. Альфред Нобель, для прикладу, першим розробив і запатентував газовий лічильник. Він винайшов сучасну фанеру, якою свого часу по повній користувалась колишня радомишльська меблева фабрика.

Здавалося б, віджили своє в побуті і гас, і гасові ліхтарі та лампи, але на тлі російської військової інтервенції та цілеспрямованого терористичного нищення росіянами української енергосистеми про них згадали, як про можливу альтернативу електричному освітленню.

Зрештою науково-технічний прогрес та будь-які новітні розробки зазвичай спираються на досвід і відкриття попередників.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 11 жовтня 2024 року.

 

Гнана людоловами

 

Епічний історичний роман Зінаїди Тулуб «Людолови» є для радомишлян культовим. Адже чи не вперше в популярному літературному творі одним з місць подій, що розгортаються в ньому, став середньовічний Радомишль, що в ту пору іменувався Радомислем. Містові над Тетеревом та Микою, який тоді входив до володінь Києво-печерської лаври, в романі присвячено окремий розділ, що має назву «Подорож до Радомишля».

Її, за уявою авторки, взимку 1617 року здійснили уславлений український гетьман Петро Сагайдачний та лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький. За сюжетом оповіді, Печерський управитель, який зібрався у справах до Житомира, покликав з собою Конашевича і наголосив притому, що дорогою неодмінно зупиняться в Радомишлі. Там лавра, котра ревно оберігала православну віру від поширення католицького впливу, опікуючись передусім освітою та культурою, розгорнула масштабну господарську діяльність. Услід за обладнаною в київській обителі друкарнею у радомишльській вотчині монастирська братія звела папірню, щоб друкувати книжки на своєму і не годувати друкарів-посполитів, як зазначив кир Єлисей. А ще ж додав настоятель, що «і рудню там поставив, і гамарню, і гуту, і попіл буде палити».

У ту пору, до речі, битий шлях з Києва до Житомира вів безпосередньо через Радомишль, тож оминути його подорожні аж ніяк не могли. Недарма дотепер збереглися в назвах найдовших радомишльських вулиць стародавні їх назви – Київські, Житомирські – Мала і Велика.

Усі свої тутешні промисли архімандрит з приємністю показав Сагайдачному, додавши полковникові, котрий невдовзі поверне собі гетьманський титул, поживу для роздумів про майбутнє облаштування козацької України.

Описано в романі й епізод з покаранням спійманих у Радомишлі козаків-бунтівників, позаяк, досліджуючи ці заворушення, Михайло Грушевський назвав околиці Радомишля одним з вільних «козацьких гнізд»

Серед інших учених, які сприяли письменниці у збиранні історичних джерел та відомостей для написання роману, Тулуб називає також академіків Д.Багалія, М.Василенка, А.Кримського, К.Харламповича, професорів П.Клименка, П.Смирнова, О.Оглоблина, А.Ярошевича. У контексті радомишльської минувшини тут слід виокремити вірогідні настанови Харламповича, як авторитета з церковної історії, Оглоблина, що досліджував давні промисли – поташеві, залізорудні, Клименка – знаного фахівця середньовічного адміністративного та виробничого цехового устрою тощо. 

Відтак авторка детально змальовує виробничі процеси, що з ними в Радомишлі Плетенецький знайомив гетьмана на рудні, папірні. І ці описи цілком реальні й фахові. Недарма на описану в романі технологію виготовлення паперу спираються дослідники та краєзнавці, відтворено її в «Замку-музеї «Радомисль», де відвідувачі мають змогу власноруч виготовити аркуш стародавнього радомишльського паперу.

 

Втім детально описана радомишльська подорож з огляду на масштабність роману є лише його епізодом. Адже «Людолови» Зінаїди Тулуб висвітлюють масштабну картину життя України та суміжних із нею земель на початку XVII століття,  яскраво змальовуючи життя простолюду і сановників з тодішньої панівної верхівки.

Центральною постаттю роману є, безумовно, козацький проводир Конашевич-Сагайдачний. Між тим, в одному з російських видань книга вийшла саме з назвою «Сагайдачний». Водночас головна інтрига твору розгортається навколо легендарної володарки Порти Насті-Роксолани. Саме після «Людоловів» її образ набув історичного й мистецького поширення. Щоправда, використовуючи своє авторське право на художній вимисел, Тулуб робить Настю, що в романі має прізвище Повчанська, нареченою Сагайдачного. Хоча, якщо спиратися на історичні факти, справжня Настя Лісовська, що стала коханою дружиною турецького султана, за віком доводилася б гетьманові бабусею.

Ще одна відома історична персона роману – Галшка Гулевичівна, фундаторка відомої Братської школи у Києві, з якої згодом постала Києво-Могилянська академія. Вона, відомо, тримала маєтності на Радомишльщині, до них зокрема належали Раковичі. Згадано у творі й Галшчиного сина Михайла, що після смерті матері господарював у маєтку, щоправда, не кращим чином, відтак невдовзі його позбувся.

Втім про все це поціновувачі красного письменства могли й не дізнатися. Бо радянська цензура в особі сумнозвісного «укрліту» попервах винесла «Людоловам» вердикт націоналістичного твору й заборонила його друк в Україні. Натомість авторка, мовби передбачаючи подібний розвиток подій, підготувала два варіанти рукопису роману: український та російський. Перший подала в харківське видавництво «Молодой большевик», в якому його, всупереч схвальному відгуку редактора і підготовкою до друку,  врешті «забракували» та мали знищити. Другий надіслала в москву, де твір, нібито не без сприяння М.Горького, з яким Тулуб підтримувала дружні зв’язки ще з дореволюційних часів, таки надрукували в головному літературному видавництві СРСР «Совєтскій пісатєль». Діставши гучного московського ляпаса, укрлітівці дали задній хід, і в 1934 році у Харкові вийшов перший том роману, а за три роки – другий (до нього якраз і увійшла радомишльська оказія).

Українська історична романістика на ту пору була рідкістю, тож «Людоловів» зустріли «на ура», і вони справді пішли світом: у 1937-му примірники книги з портретом письменниці направили в Париж на Всесвітню виставку, тим паче, це був перший в українській літературі великий роман, написаний жінкою. Але популярний твір, що встиг розійтися чималим накладом (нечуваним на ту пору двадцятитисячним), таки потрапив під заборону. Свою ненависть «пильні органи» спрямували на авторку, яку в липні 1937-го заарештували зі звинуваченням у приналежності до надуманої контрреволюційної організації «Виборчий центр», що начебто прагнула протидіяти наступним виборам до Рад.

 

Зінаїда Тулуб.

Літературознавці й дослідники життєпису письменниці вважають, що головною «провиною» було те, у 1917-му Зінаїда Тулуб здійснила рішучий розворот від своєї попередньої російськості (її перші твори писалися російською мовою) до українства. За її словами, спонукало до цього детальне ознайомлення з біографією свого діда Олександра Даниловича, котрий товаришував з Тарасом Шевченком і входив до славнозвісного Кирило-Мефодіївського товариства.

Приниження, лайки й погрози, що сипалися у катівні НКВД із вуст слідчого з майже узагальненим прізвищем Хват, виморення, катування голодом паралізували волю бідолашної жінки й змусили її зізнатися у всьому, що їй інкримінували.

Комуністична пропаганда зазвичай на всі боки розпинала нелюдів з колишньої царської жандармерії чи охранки, натомість власних бузувірів про погонах винагороджувала епітетами, як людей «з гарячим серцем і чистими руками». Згодом, мов би порівнюючи жандармські й чекістські допити, що їх їй вдалося пізнати в житті, письменниця зауважила, що на відміну від брутального більшовицького лейтенанта-солдафона із садистськими схильностями ротмістр-жандарм, який мав вищу освіту й знався на літературі, мистецтві, був чемним, ввічливим, галантним.

Вже через два місяці після арешту Військова колегія Верховного суду СРСР засудила її до тюремного ув’язнення на 10 років, позбавлення політичних прав на 5 років з конфіскацією належного майна.

Останній присуд був найболючішим для письменниці, адже каральні органи вилучили і знищили її літераторські й родинні архіви, позбавивши можливостей навіть у майбутньому реалізувати свої творчі задуми.

Тюремний термін вона відбувала на Колимі в таборах гулагівськіх селищ Ягідне та Ельген – у нелюдських умовах, у холоді та антисанітарії, що сильно виснажили й без того слабке здоров’я жінки.

Після відбуття табірного терміну, її, незважаючи на звернення до найвищих владних органів СРСР, безстроково заслали до Кокчетавської області Казахстану.

Тільки  в червні 1956 року з розвінчанням культу Сталіна вирок щодо Зінаїди Павлівни Тулуб скасували, а інкриміновану щодо неї справу припинили «за відсутністю складу злочину».

Вона повернулась до рідного Києва та улюбленої літературної творчості, відлученою від якої була упродовж 19 років, її поновили у Спілці письменників. Схвально зустріли критики й читачі її новий роман «В степу безкраїм за Уралом» – також історичний, про життя у такому ж казахському засланні Тараса Шевченка (до речі, роботу над ним письменниця почала, коли сама перебувала «за Уралом»).

Ще за життя письменниці (вона відійшла у засвіти 26 вересня 1964 року) в новій авторській редакції тричі було видрукувано її знаменитих «Людоловів» (у 1957, 1958, 1961 рр.) , потому роман видавався в Україні ще шість разів. Тож мільйони читачів завдяки йому доторкнулися до художнього оспівування історичної минувшини України й Радомишля зокрема. 

Чи бувала вона в місті дії «Людоловів» – невідомо, проте з Радомишльщиною Зінаїду Тулуб єднав не лише її знаменитий роман та його знакові персонажі.

У пору дівоцтва гімназійною подругою майбутньої літераторки та, мовлячи кримінальною термінологією, «спільницею» була Марія Миклуха з Малина – племінниця відомого мандрівника. Батько дівчини Сергій Миклуха вважався одним з найбільших землевласників Радомисльського повіту, входив до місцевої аристократичної верхівки, засідаючи у повітових розпорядчих та піклувальних структурах і комітетах. Майя, як Марію поміж себе переважно називали гімназистки, захопилась народницькими ідеями і одного разу мимоволі долучила до своїх потаємних справ Зіну, попрохавши її передати спільній знайомій пакет, у якому, як з’ясувалося, були прокламації. Того ж вечора до Тулубів прийшли з обшуком жандарми, а наступного дня дівчину викликали у відділення. На щастя, їй вдалося ввести в оману слідчого та врятувати і себе, і Миклушку, як подеколи пестливо називала Марію подруга.

А в зрілі літа сусідкою Зінаїди Тулуб по сходовій клітці була знана наша краянка Єлизавета Матвієнко. Дві самотні жінки час від часу виливали одна одній свої згорьовані душі, гнані сучасними людоловами.

Ними у коментарях до роману названо татар, що робили напади на Україну, аби захопити якнайбільше полонених на продаж, викуп чи як робочу силу. Іван Дзюба, що виніс надзвичайно високу оцінку романові у своєму есе «Славетна епопея Зінаїди Тулуб», додав до реєстру людоловів також польських магнатів, верхівку української старшини, перських, венеційських та інших работорговців – тобто всіх можновладців, для яких трудяща людина є річчю або товаром.

З огляду на тернисту долю не лише Зінаїди Тулуб, а й багатьох безневинно закатованих і репресованих чи переслідуваних радянською владою, під таке означення сповна підпадають і людолови комуністичної системи зі сповідуваними ними принципами «людини-гвинтика», що його всякчас можна підкрутити або й просто викрутити та викинути як непотріб взагалі.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 13 вересня 2024 р.

  

Віршовані шрами війни Олександра Кононенка

 

29 серпня 2024-го у військовому шпиталі від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання, помер розвідник-радист групи спецрозвідки ЗСУ Олександр Кононенко. Бойове завдання його підрозділ виконував у Курській області. Тут 24 серпня під час ворожого обстрілу він і отримав смертельні поранення.

Наступного дня на відеоканалі Всеукраїнської поетичної родини вийшла програма, у якому його ведуча волонтерка Марина читала вірші Олександра, написані ним цьогоріч. Вона зазначила, що за два дні перед тим спілкувалась із Кононенком, обговорюючи майбутній ефір, і що він планував обов’язково його подивитися. Домовились про наступне спілкування, але вже більше доби Олександр відсутній у мережі. Ефір відбувся. Проте вже без нього…

Мама загиблого воїна Олена Миколаївна розповідає, що син не вважав себе поетом, хоча мав тонку й чутливу до прекрасного душу. Захоплювався різьбленням по дереву, залишивши по собі гарні його зразки. А вірші почав писати з початком великого російського вторгнення. Олександр, до речі, тоді відразу взяв до рук зброю в лавах самоборони, у рідному Спірному організував для земляків щось на кшталт початкової військової підготовки, адже ворог підійшов майже впритул до регіону. А потім прилучився до лав морпіхів, перебуваючи у найгарячіших точках. Мав позивний «Конан» – за міфологічним непереможним воїном і власним прізвищем.

У вкрай рідкі вільні хвилини брав до рук книжку або ж записник зі щоденником, куди занотовував свої фронтові спостереження й враження. «Для нас ця війна священна, бо воюємо за свою сім’ю, дітей, батьків, село чи місто, за свою країну. Є тільки один шанс чи можливість на перемогу – вступити в бій. Вступити в бій і битися, допоки буде сили…» – написав він 4 серпня.

Викладав воїн на папір і свої віршовані рядки. У його віршах – теж власні роздуми, спогади, емоції, висновки. Попри певну недосконалість, вони непідвладні людській критиці, бо головний їхній критик – війна. Адже писалися в окопах, де не завжди випадав час навіть для фізичного перепочинку та перекуску, не кажучи про творчість. Клята війна, на жаль, позбавила воїна з поетичною душею вдосконалювати і свої вже написані віршовані рядки, і майбутні поезії.

Олександрова донька Анастасія тимчасом видала нещодавно в столиці збірку «Шрами війни» з татковими першими віршуваннями. Її Олександр Кононенко із вдячністю присвятив найріднішим людям – мамі, доньці, бойовим побратимам. Нині вже по його смерті готується до видання друга книжка – зі щоденниковими записами й неопублікованими віршами.

Свої вірші Олександр оприлюднював також на власній сторінці популярної соцмережі. Його останній вірш надруковано на ній 23 серпня…

 

 

ОСІНЬ

    Уже шипшина достигає.
    І пахне осінню в ці дні.
    А ми в чужім далекім краю,
    Не вдома, а на чужині.
       Так швидко літо пролетіло.
       Я й не побачив тих квіток,

       Що мама в клумбах посадила
       Скрізь біля дому та врядок.
    А осінь – в жовтім мерехтінні
    Малює все у камуфляж.
    Лиш стиглі ягоди осінні
    Наш милуватимуть пейзаж.
       Мчить час, немов нестримні коні,
       Як кулі швидкої проліт.
       Вже осінь зачепилась в скроні.
       Не зупинить її похід.

23 серпня 2024 р.

 

МАНДРІВКИ В СНАХ

    Люблю ці сни, короткі, лиш хвилини.
    У них немов мандруєш по світах.
    І стільки на дорозі сонній зрине!
    Багато з ким зустрінешся у снах.
       Заскочиш в дім, де мама, борщ домашній,
       Який зготує так лише вона.
       Донька – свій кекс фірмовий, справжній.
       Чай з медом. Разом вся рідня…
    Коти муркочуть – також бачить раді,
    Вівчар німецький влігся біля ніг.
    І тихо так, лиш вітер в винограді,
    І слів не треба, гарний сон заліг.
       І так не хочу очі відкривати,
       Хоч розумію – це лиш тільки сон.
       Броня, шолом, бліндаж натомість хати,
       Окоп, посадка й рідний батальйон.

30 червня 2024 р.

 

КОЖНОМУ СВОЄ

    А як собі ти уявляєш перемогу?
    Напевно – свято, вишиванки та салют.
    Щасливі всі, обійми край порогу.
    І в чистім небі вже ракети не снують.
       Та тільки ті, що вернуться додому,
       Цей день, мабуть, не будуть святкувать.
       Він стане днем жалоби і скорботи
       За душі тих, що в небесах летять.
    За тих бійців, що голови поклали,
    Щоб перемога у наш дім прийшла.
    За тих, кого рашистська нечисть вбила,
    У наших мирних селах і містах.
       І вернуться «герої» з закордонів
       У вишиванках, гарні, всі – орли,
       До серця – руку, прапори в долоні,
       Героям слава! «Ми перемогли!»
     А ми ж – у гори, в ліс, на тихі води,
    Подалі від подібних «перемог».
    Ми заслужили тишу і свободу.
    Ми це змогли.
                      Спасибі тобі, Бог…

31 травня 2024 р.

 

Народжений Олександр Григорович Кононенко 31 березня 1981 року в Броварах. Згодом родина переїхала в село Спірне Радомишльського району. Юнак закінчив Комарівську школу. Затим навчався в Радомишльському ПТУ-34, де здобув фах слюсаря.

У 1999-2000 рр. проходив строкову військову службу на посаді стрільця. Після служби жив мирним життям, полюбляв столярувати.

З початком повномасштабного російського військового вторгнення став до лав самооборони в Радомишлі, виконуючи різні завдання.

12 березня 2022 року був мобілізований до лав ЗСУ і як розвідник-радист увійшов до групи управління та зв’язку роти спец розвідки.

24 серпня 2024-го в ході наступальних дій біля села Калинів Курської області внаслідок ворожого артилерійського обстрілу отримав тяжкі поранення. На жаль, врятувати його не вдалося…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6, 13 вересня 2024 р.