Хокейні баталії в Радомишлі

  

Написане в заголовку у тих, хто народився в останні років сорок, викличе напевне подивування. Проте десятиріччями раніше з-поміж спортивних ігор, якими залюбки захоплювалися тодішні радомишляни, одне з чільних місця обіймав саме хокей. Дарма що має ця гра сезонний – тобто, зимовий характер, та ще й обмежена погодними примхами. Бо й колись стійка морозна погода випадала не завжди, а останніми роками – й поготів. Та коли сковувало кригою водойми, передусім ставки чи озера, спортивно налаштована молодь ловила момент і за першим покликом своїх ватажків миттєво очищала при потребі лід від снігу, розмічала на ньому імпровізоване ігрове «поле», ставала на ковзани, брала до рук ключки й починала ганяти шайбу.

Втім на відміну від футболу, для гри в який часом достатньо було лише м’яча, бо ганяти його цілком можна й босоніж, хокей потребував особливого екіпірування. Насамперед – ковзанів, з якими було сутужно. Справжні хокейні, що їх у просторіччі називали «канадами», вважалися неабияким скарбом. Більш доступними були так звані «дутиші», призначені для хокею з м’ячем (бенді). Вони мали пряме лезо, на відміну від «канад», у яких воно на кінцях заокруглювалося. А ще у хід йшли «англійки» – низенькі, тоненькі й пласкі, дуже зручні для воротарів, як і навчальні двополозні, або чи не найпоширеніші тоді – «снігури», з круглим «носом». Бігові, призначені для перегонів, називали «ножами». Ковзани були «голими» – окремішніми, їх самотужки гострили точилом чи напилком та здебільшого прив’язували до взуття мотузками, дротом тощо.

Дехто не без успіху кріпив заклепками чи гвинтиками до черевиків, чобіт, часом без жалю позбуваючись підборів, і навіть до валянок – останнє знову таки було підхожим для стражів воріт, до того ж слугувало ще й захисними щитками. Для захисту також застосовували звичні тоді куфайки, ватні штани, танкові шоломи.

Ключки попервах вирізували з дерева – дощок, фанери. Підробляючи, підсобляли в цьому майстри з радомишльської меблевої фабрики. Використовувалися, якщо хто мав, і круглі ключки для бенді. Надалі, з набуттям популярності хокейної гри на наших теренах, з’явилися фабричні ключки у відділі спорттоварів універмагу. Але вироблялися вони тоді з пласкими гаками. І тут пішла голота на вигадки, аби зробити їх зігнутими, як у справжніх «профі», щоби завдавати шайбі під час кидка кращого підйому й обертання: гачки розпарювали в окропі й самотужки підгинали. Їх, крім того, обгортали ізолентою. Дефіцит справжніх гумово-металевих шайб у стихійних баталіях поповнювали дерев’яними чи підхожими камінцями. 

Зрештою зростання інтересу до гри на льоду у 1970-му спричинило до спорудження на міському стадіоні Радомишля вже справжнього хокейного майданчика з відповідними розмірами, обгородженого належними дерев’яними бортиками. Його зазвичай називали «коробкою».

Передував цьому роком раніше просто розчищений від снігу простір на стадіоні,  декілька разів политий водою, де «бортиками» слугували утрамбовані снігові кучугури. Виготовлені були з металу й справжні хокейні ворота. Як зазначав з цього приводу у газеті «Зоря Полісся» тодішній голова спорткомітету Рудольф Левін, ініціаторами була міська молодь, що зорганізувалась у шкільні та вуличні хокейні команди.

У першому товариському матчі на, можна сказати, офіційному майданчику збірна міста впевнено перемогла суперників з Чайківки. Райгазета, що не оминула увагою цю подію, писала, що радомишляни були краще підготовленими, вони швидко пересувалися по катку, легко маневрували, частіше атакували ворота своїх суперників. Звідси й результат – 20:4. А ще зазначалося, що попри тріскучий мороз підтримати хокеїстів прийшло чимало вболівальників.

 

Фрагмент першої хокейної зустрічі на радомишльському стадіоні. 1969 р.

Фото Олега Волотовського.

Майданчик містився там, де тепер облаштовано міні-футбольне поле зі штучним покриттям. Попервах заливати його водою допомагали пожежники, згодом до стадіону підвели водогін.

Відтак у радомишльських ентузіастів хокею з’явилась можливість і тренуватися, і грати у цілком пристойних, як на той час, умовах. Й не лише для особистого задоволення. Час від часу суперничали між собою міські й руднянські хокеїсти. А створена хокейна збірна міста невдовзі зіграла на обласному рівні.

У тому ж 1970 році в Радомишлі пройшов хокейний турнір першості обласної ради ДСТ «Колос». Суперниками радомишлян, що вже мали більш-менш пристойну амуніцію, були хокеїсти Житомира, Олевська й Черняхова. Житомирян господарі перемогли 3:2, а от суперникам з Черняхівського району поступилися 2:3 і в підсумку стали другими. Тож перший офіційний млинець видався не таким уже й глевким. Щоправда, невдовзі радомишльська команда, представлена переважно учнями школи №6, тримала вдома екзамен із тодішнім лідером обласного хокею житомирським «Спартаком», і тут досвідчені житомиряни наочно вказали господарям на їхній рівень, перемігши з рахунком 6:1.

Та урок пішов на користь, бо через рік радомишляни вже впевнено виграли обласну першість товариства «Колос», реваншувавшись у черняхівців і перемігши олевських хокеїстів. Увійшли до складу збірної облради товариства, що в обласній першості області серед ДСТ посіла третє місце, – Владислав Кульчицький, Володимир Яницький, Анатолій Камишев, Олександр Ходаковський, Борис Шльомін, Олег Євграшин. До когорти тогочасних радомишльських хокеїстів належали також Юрій Петровський, Юрій Балашов, Петро Дяченко, Вадим Хохлов, Валерій Самоплавський, Володимир Роговченко, Валерій та Леонід Молодики, Володимир Сич, Євген Кукушкін, Олександр Статкевич, Анатолій Богайчук, Олег Білозерський, Леонід Березівський, Петро Лисогор, Віктор Фролков, Юрій Гарбаренко, Борис Воробйов, Олександр Бурба, Віктор Рипік, Петро Донгалевський, Володимир Онищук, Володимир Горбачов, Віктор Боженко, Сергій Довгаленко, Володимир Ангелов, Сергій Бучельников та інші.

 

 

Радомишльські хокеїсти 1970-х: Володимир Роговченко, Григорій Шкідченко, Леонід Березівський, Анатолій Камишев, Борис Шльомін, Олександр Бурба.

 

До кидка готується Леонід Молодико.

Утворилися хокейні команди і в поселеннях Радомишльщини. У 1977 році хокей увійшов до програми Перших зимових спортивних ігор району. Першість на них вибороли хокеїсти райцентру, що представляли райспоживспілку, друге місце посіла вишевицька команда, третє – великорацька. Через три роки на обласних таких змаганнях радомишляни стали третіми. Суперничали на обласному рівні й хокеїсти Білої Криниці.

У 1979-му розігрувався Кубок міста, перемогу в якому святкував «Спартак» (завод капронових виробів). До слова, саме капроновики опікувалися  в ті роки стадіоном, у тому числі й хокейною коробкою. Того ж року проводилися дитячі змагання на призи клубу «Золота шайба» (аналог футбольного «Шкіряного м’яча»), де юні радомишляни по тому змагалися в обласній першості.

У хокей грали, звісно, хлопчаки, парубки, старші за віком чоловіки. А переважно вечорами при світлі прожектора на ковзанах каталися на стадіоні й представниці прекрасної статі, прагнучи подеколи повторювати найпростіші піруети своїх кумирів з фігурного катання.

Пробували свої сили радомишляни і в ковзанярському спорті. Були навіть намагання організувати ковзанярську секцію у спортшколі, але через погодні примхи і відсутність належних тренувальних умов від цієї ідеї відмовились. Хоча практичні заняття на льоду юні ковзанярі проводили на Льодовому стадіоні в Києві. Між тим, ковзанярі Радомишля, яких готувала тренер ДЮСШ, майстер спорту з ковзанярських перегонів Наталія Пузікова, у 1981 році посіли друге місце в області.

Втім за браком морозів і ковзанок хокейні та ковзанярські баталії поступово згасли. Адже хокей і катання на ковзанах стають надбанням винятково майданчиків зі штучним льодовим покриттям, яких в Україні обмаль.

Одначе морозна зима 2017-го поновила інтерес до хокею і дала змогу хокеїстам Радомишльщини стати на лід, аби підготуватися до проведеного тогоріч відкритого обласного чемпіонату, що проходив у Житомирі на ковзанці ТЦ «Глобал». Новостворена команда «Радомишль-Потіївка» здобула перемоги над суперниками з Полонного Хмельницької області та Бердичева, поступилась чемпіонові турніру – житомирянам і в підсумку стала третьою. Примітно, що серед кращих у команді були ветерани Олександр Ходаківський та Анатолій Кобилянський, котрі починали свої хокейні «університети» ще у 1980-ті, засвідчивши, що набуті колись ковзанярські навички зберігаються дотепер.

 

Автор на ковзанці київського стадіону «Динамо». 1976 р.

А світлини, представлені тут, – з колекції колишнього спортсмена й хокеїста зокрема, а згодом дослідника історії радомишльського спорту доброї пам’яті Бориса Шльоміна та з власного зібрання автора.

 

Газета «Зоря Полісся», 5 лютого 2025 р.

 

Від каплиці – до костелу

 

Доволі поширеною в інтернеті є світлина, підписана як католицький храм у Житомирі на Крошні (на верхньому фото). Насправді на ній – костел у Радомишлі. В цьому неважко переконатися, оглянувши подану нижче поштівку з друкарським написом «г. Радомысль. Костел». Адже збігаються на світлинах не лише обриси споруди, а й «обрамлення»: дерева, бічний антураж тощо.

Власне, по деревах можна визначити, що житомирська світлина – давніша. Бо на «молодшому» фото, що було видрукуване в радомишльській друкарні Е.Заєздного, деревця вже доволі підросли.

Житомиряни датують свій відбиток кінцем ХІХ століття, радомишльський - це початок ХХ-го. Відомо, що житомирське фото, яке нібито зберігалось у котрійсь із житомирських родин, виготовлене з матеріалів одеського фотографа та підприємця Йосипа Покорного і обрамлене в паспарту. В кінці ХІХ століття в Житомирі діяло його представництво фотографічних бланків та художньої літографії. Зрештою слід подякувати житомирянам за віднайдене та збережене чудове якісне фото Радомишльського костелу.

Що стосується католицького храму на Крошні, то його збудовано було 1908 року. Він діє дотепер і за своєю архітектурою суттєво різниться від давнього радомишльського.

 

Костел Святого Вацлава на Житомирській Крошні.

Світлина з мереж.

В історіографії відкриття костелу в повітовому Радомишлі датовано 1804 роком. Спочатку він діяв як католицька каплиця, підпорядкована Коростишівському костелу, а з 1820 року – Вишевицькому. Дослідник радомишльської минувшини історик Леонід Тимошенко, посилаючись на архівні джерела 1847 та 1869 років, зазначає, що спорудили її в будівлі колишнього митрополичого будинку. Притому засвідчено спорудження каплиці у «башті» митрополичих палат та «з матеріалу кам’яної брами». Ініціював будівництво ксьондз Залінський. Фінансувалося воно коштом парафіян, попри їхню незначну кількість.

З огляду на останній чинник місцева влада неодноразово клопотала перед губернськими чиновниками про її закриття для можливого облаштування в будівлі навчального закладу. Одначе згоди на це не давалося. Більше того, у 1914 році з утворенням Радомишльського деканату католицький храм у Радомишлі став костелом. Проте невдовзі в часи войовничого атеїзму його закрили за узвичаєним у ту пору формулюванням: за відсутності священнослужителя. Адже усіх їх піддавали нещадним репресіям. 

Відкрили храм у 1945-му, але знову ненадовго. У 1954-му його переобладнали під будинок культури, що функціонує в колишній культовій споруді дотепер.

Натомість з відновленням незалежності України, з огляду на ухвалені законодавчі акти про повернення реквізованих радянською владою культових споруд відповідним конфесіям, за погодженням з римо-католицькою громадою їй надали під приміщення для богослужінь і культових відправ будівлю колишньої районної бібліотеки. До речі, розташована вона поруч з будинком культури, і, можливо, частково видніється на «житомирській» світлині костелу.

Власним коштом віряни відремонтували й привели до ладу споруду, що тепер іменується каплицею Святого Станіслава. А в грудні 2018 року Радомишльська міська рада надала парафії дозвіл на розробку детального плану території по вулиці Міськради (поруч з адмінбудівлею сільгосптовариства «Нива») для спорудження нового храму. Хтозна, можливо, при проєктуванні культової споруди буде враховано й історичний вигляд колишнього радомишльського костелу.

 

Газета «Зоря Полісся», 7 лютого 2025 р.

 

Батько не тільки «парубка моторного», а й сучасної української словесності

 

У 1798 році в Петербурзі сталась непересічна подія, значимість якої для української культури та словесності зокрема неоціненна. В імперській столиці вийшли друком перші три частини поеми «Енеїда», яку написав невідомий тоді широкому загалові військовий, а до того канцелярист і навчитель з Полтавщини Іван Котляревський.

Видрукувано її було живою українською мовою, що доти ще не була представлена на книжному письмі.

Тож призначалась книжка передусім українцям. Хоча, як зазначають літературознавці, читали її й корінні росіяни-московіти, не зовсім розуміючи, проте милуючись і чудовою мовою, і дотепністю автора.

Зрештою саме на українських теренах віршована розповідь про пригоди «парубка моторного» здобула заслужене визнання й небачену популярність, що не вщухає дотепер. Як не згасають слава й велич автора, що їх пророкував наступний славетний український геній та просвітитель Тарас Шевченко: «Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди; поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть!»

Котляревський, здавалося б, не зробив нічого надзвичайного. Він просто переповів українською відомий античний твір Вергілія, що мав назву «Енеїда». Між тим, завдяки уже цьому факту, мова українців набула свого офіційного визнання. Філологи світу закономірно й беззастережно поставили її в один ряд з усіма мовами, якими перекладалися всесвітньо відомі античні твори.

Іван Котляревський притому зробив це навдивовижу майстерно, приправивши народним гумором, жартами, сатирою, бурлеском, знаними українцям означеннями, порівняннями, термінами та прикладами, що однозначно ствердило за поемою статус рідного та близького їм за духом твору.

Точнісінько як теперішні творці екранізацій чи театральних постановок класичних творів подеколи осучаснюють їх зрозумілим для нинішніх глядачів антуражем, а то й репліками, у такий же спосіб автор доніс українську «Енеїду» своїм землякам. У ній на тлі правічних подій згадуються славні козацькі походи, чумакування, фігурують українські міста і села, імена, фольклорні персонажі, звісні українцям повір’я, прислів’я та приказки

Україномовний варіант «Енеїди», створений Котляревським, вважається одним з найкращих у світі. Недарма українська версія Вергілієвої поеми посідала чільне місце у знаних книгозбірнях можновладців.

Іван Котляревський заслужено вбачається й засновником та класиком українського національного театру і драматургії. З 1819 року на сценах українських театрів ідуть його невмирущі п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», що теж завдяки своїй народності були й залишаються улюбленими для глядачів. До слова, користувалась успіхом постановка «Наталки Полтавки» в міському театрі повітового Радомисля місцевою трупою.

Попри виняткове значення особи митця для ствердження українства, його родовід малодосліджений. Він не був одруженим, відтак не мав нащадків. Коріння роду, між тим, йде від козацьких та священницьких початків. Дід по батькові майбутнього українського світоча служив дияконом в Успенському соборі Полтави, мати походила з козацького роду. Тож невипадково, успадкувавши духовні й ратні гени, Іван здобув церковну освіту, згодом певний час перебував на військовій службі і навіть брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1808 рр.

До войовничої іпостасі відомих носіїв прізвища Котляревський належать отаман Чорноморського козацького війська Тимофій Котляревський та російський генерал Петро Котляревський. Щоправда, обидва, маючи український козацький родовід, вірнопіддано служили імперським інтересам. Перший (до речі, теж удостоєний генеральського звання) після успішного Перського походу 1797 року «відзначився» придушенням бунту козаків-чорноморців. Другий, також учасник російсько-перської війни, набув «слави» кривавого підкорювача Азербайджану. При тім, мали вони у родоводі й духовну складову.

Слід зазначити, що прізвище Котляревський у XVIII-ХІХ ст. було поширеним серед священнослужителів ряду українських регіонів, зокрема й Радомишльщини. У 1851-1858 роках у Вепринській Михайло-Архангельській церкві стихарним дячком був Терентій Якимович Котляревський, син дячка зі Звенигородщини. По тому він дякувáв у прикиївському селі Мостище, де через сім літ у п’ятдесятирічному віці помер від сухот. Примітно, що за дячка відспівував батька його син Дометій, котрий продовжив родинну духовну традицію.

Представлені Котляревські у дворянських реєстрах ХІХ-ХХ ст. Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської, Таврійської та інших губерній Південно-Західного краю. У 1878-1880 рр. дільничним судовим слідчим Радомисльського повіту служив титулярний радник Іван Михайлович Котляревський. 1880 року дворянка Ольга Котляревська придбала 30 десятин угідь біля Потіївки в Малинському маєтку, що його розпродувала княгиня С.Щербатова. Одначе невдовзі збула ці землі іншим власникам.

Напевно, тримали носії відомого прізвища, котрі підтримували український дух, у власних бібліотеках безсмертне поетичне творіння свого славного однофамільця.

Адже користувалась «Енеїда» неабияким успіхом. Після першодруку твору читачі з нетерпінням чекали його продовження. До слова, у повному вигляді (в шести частинах) «Енеїда побачила світ вже після смерті автора. Тимчасом поширювався «самвидав» поеми у рукописних зшитках, що ходили по руках. Її з насолодою цитували, переспівували, бо ж була зрозумілою, близькою й рідною усім верствам українців.

Саме «Енеїда» започаткувала українську літературну мову, якою ми послуговуємося дотепер. Її, за зізнанням самого автора, він черпав з народних джерел – з вуст своїх одноплемінників-краян. Відтак твір Котляревського є найпереконливішою аргументацією теперішнім шовіністам «рускава міра», котрі раз у раз тиражують надуману тезу про штучність та вигаданість української мови.

У зв’язку з цим промовисте порівняння: Пушкін – основоположник сучасної російської літературної мови – прийшов на світ через рік після першодруку поеми Котляревського. Цей факт є неспростовним висновком первинності й вторинності одвічної дилеми, що ж було раніше: курка чи яйце…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 17 січня 2025 р.

 

Від Ляхової - до Осичок

 

7 червня 1946 року Президія Верховної Ради УРСР своїм Указом внесла зміни у назви цілої низки сільських рад і населених пунктів Житомирської області. В Указі зазначалося, що спрямований він на «збереження історичних та уточнення і впорядкування існуючих найменувань». Тож з такою нібито добропорядною й благородною метою було змінено назви 136 поселень.

Одначе навіть побіжний погляд на перелік перейменованих місцевих рад, селищ, сіл, колоній, хуторів промовисто вказував на те, що в такий спосіб передусім ліквідовувалися колишні національні назви – польські, чеські, німецькі. З останніми на тлі щойно завершеної кривавої війни, здавалося б, – зрозуміло. А от щодо двох перших, то, з одного боку, запроваджені зміни завершували перейменувальну кампанію, що почалась ще до війни з ліквідацією національних адміністративних одиниць (районів та сільрад), з іншого – стали реакцією на аж ніяк не відверте прагнення цих країн, що ними переможним європейським фронтом червона армія гнала гітлерівців до Берліну, добровільно приставати до радянського комуністичного блоку і відповідного впливу.

На сучасній Радомишльщині перейменування торкнулися кількох адміністративних одиниць тодішнього Потіївського району.

Серед них – село Ляхова, що відтоді стало Осичками, а Ляхівська сільрада відповідно – Осичківською. Польський слід тут був більш ніж відчутним, позаяк слово «ляхи» в назві здавна уособлює приналежність до польської нації та корони.

Перша згадка про Ляхову в писемних історичних джерелах датована 1784 роком. Зазначено притому, що в ній тоді нараховувалося 150 мешканців.

У переписних реєстрах євреїв 1787 р. про Ляхову йдеться, як про новозасновану слободу – поселення, яке мало вільний статус та ряд привілеїв. Воно розташовувалося на землях Францішки з Дзербицьких Третякової, каштелянової овруцької, та перебувало в посесії високовельможних шляхтичів Лазарських (з історіографії відомий представник цього роду Геронім, що в другій половині XVIII ст. був сусцептантом гродським Житомирським – урядником, який приймав у суді зізнання). Першопоселенцями слободи стали довколишні, а то й дальші шляхтичі. Більшість з них були католиками. Ляхова тоді належала до Борщівської парафії Греко-католицької церкви.

За ревізією повітової шляхти 1795 року, посесорами Ляхової вказані драбівський хорунжий Геронім Казимирович Лазарський, його брат – вендинський войський Кароль та їхній зять (чоловік сестри) Андрій Заблоцький.

До селянського стану тут належало 20 обійсть, у яких мешкало 137 осіб (73 чол. і 64 жін.), що означені корінними жителями. Хліборобством займалась лише половина господарів, з-поміж яких – родини Яковлевських, Лінніків, Лисенків, Ковзунців, Кічуків, Мизурських, Мартиновецьких, Харитончуків, Глухих, Білецьких, Матвіївих. Мешкали в селі також коваль Ілько Музичук, столяр Кузьма Лисенко, кравець Данило Майстренко, пастух Роман Нестерчук, чоботар Корній Муращенко і навіть винник Андрій Корінчик.

За російського панування з ліквідацією 1795 р. Радомисльського унійного осідку церкви Радомишльщини повернулися в православ’я. Але не всі. Прихильність папському престолу до 1839 року зберегла зокрема Борщівська церква з приписаними до неї поселеннями. Вірогідно, за отаку непокору Ляхова позбулась слобідського статусу й стала сільцем (за російськими канонами – «дєрєвнєй»), яке вже приєднали до парафії Заньківської церкви.

За ревізією 1866 року, у 80 облікованих дворах у Ляховій нараховувалося 467 мешканців. Окрім 6 євреїв решту означено малоросіянами, хоча 50 з-поміж них сповідували римо-католицьку віру, 36, до того ж, належали до дворянського прошарку.

За переписом 1897 року у Ляховій обліковано 1086 мешканців (554 чоловіків і 532 жінки). До селянського стану віднесено тільки 150 з них (81 ч., 69 ж.). Решту означено переважно радомисльськими міщанами.

Надалі такий соціальний стан суттєво змінювався, адже не влаштовував ані імперську, ані тим більше більшовицьку владу.

До меморіального видання «Реабілітовані історією. Житомирська область» увійшов 21 мешканець чи уродженець Ляхової, що в лиховісні 1930-ті були піддані репресіям комуністичного режиму. Десятеро з них за національністю поляки, 11 – українці. Переважно це одноосібники, ремісники. Їхні прізвища мають закінчення «-ський» («-цький»), «-евич» («-ович»), промовисто вказуючи на шляхетське походження жертв.

І вже за радянською логікою 1946 року, оскільки поляків у Ляховій не було, то й польська назва для села видавалась недоречною.

До слова, подібний, і, як бачимо, перевірений «аргумент» згодом використовували ініціатори зміни історичних назв деяких вулиць в Радомишлі. Мовляв, яка може бути, для прикладу, вулиця Руднянська, коли самого рудного промислу давно нема.

Зрештою нове найменування Осички стало національно (і не тільки) нейтральним.

Його здебільшого пов’язують з місцевою флорою, тобто поширеними тут осиковими лісовими угіддями. Разом з тим проглядалась мовна паралель Осичок з Осічею (пол. Osiecza) – давньою назвою села Заньки, розташованого за 6 верст на тамтешній річечці, що теж у давнину мала назву Осічі (нині – Шлямарка). Існує припущення, що на ній лежало декілька давніх навколопотіївських поселень з такою ж назвою. Відомо про ревне відстоювання їхніми мешканцями Осецькими давніх шляхетських привілеїв. Цікаво, між тим, що серед мешканців Ляхової у згаданих реєстрах 1795 року названо прізвище Осиковий. Можливо, – видозмінене Осецький.

Річечка Осіча тимчасом доволі віддалена від Осичок, відтак «прив’язувати» її сюди бодай топонімічно, звісно, недоречно. Тим паче, що неподалік Ляхової зафіксовано давній топонім, пов’язаний саме з осикою. Йдеться про розташовану за дві версти від поселення Осикову корчму, що позначена на мапах ХІХ ст., зокрема на Атласі Речі Посполитої XVI-XVII століть на землі Руські, виданому в 1889-1904 роках.

 

Містилась вона на краю невеликого лісового масиву, вочевидь осикового, і лежала на давньому битому шляху, що його тогочасні радомисляни іменували Русанівським, бо вів з міста до Русанівки, а далі йшов на Чоповичі. Дотепер цю місцину тутешні жителі називають Осиковим урочищем.

У згаданих єврейських переписах XVIII століття під 1789 роком обліковано в Осичках три корчми, одну з них притім наведено відокремлено – саме на відгалуженні Русанівського шляху до Ляхової.

До речі, в одній версті від неї в напрямку Радомисля розташовувалась ще одна – з назвою Вигода. Мабуть, таке розташування і справді вбачалося вигідним.

Корчемний промисел зрештою припинився в середині ХІХ століття, коли імперська російська влада взяла виробництво хмільних та міцних напоїв під акцизний контроль, і з’явилися промислові гуральні.

Тож Осиковий хутірець став згодом урочищем, що бодай у місцевих переказах зберігало давній топонім, який зрештою й відбився у сучасній назві села.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 3 січня 2025 р.

 

Сьогодні – дитсадок, а завтра – школа

З першого погляду може здатися, що на цій світлині, яка зберігається в родинних альбомах багатьох радомишлян, – школярі-першачки, адже майже усі дітки – в узвичаєній колись за радянських часів шкільній святковій формі. Проте напис на ній промовисто засвідчує: на фото, що зроблене 30 серпня 1961 року, – випуск вихованців дитсадка №1 міста Радомишля.

Вказана дата значною мірою пояснює шкільне вбрання дітвори, адже наступного дня, як це раніше велося, випускники дитсадка вже йшли до школи (урочистості з початку навчального року колись зазвичай проводилися 31 серпня), і зайве витрачатися батькам на «випускне» вбрання потреби не виникало. І було це для багатьох не по-кишені, та й у ту щасливу злиденну пору поняття випускного бального дрес-коду просто не існувало. Як і не було відповідного одягу в магазинах. До речі, не лише святкового. Для тодішньої дитини (добре це пам’ятаю зі своїх дитячих літ) вважалась подією будь-яка обновка чи бодай якийсь найпростіший смаколик. Тож теперішнє матеріальне забезпечення дітлахів, навіть попри економічні проблеми усіх наших незалежних років, на порядок вище.

Пошукайте для порівняння випускні фото в радомишльських дитсадках останніх літ і навіть десятиліть. Зверніть, до того ж, увагу на інтер'єр і облаштування у самих закладах та на їх зовнішній вигляд. Хто виховувався в радянському дитсадку, може порівняти із «злиденним» теперішнім українським.

До речі, у 1961 році, в пору «щасливого дитинства», що його дітям забезпечували компартія та радвлада, у Радомишлі було аж два дитсадки, притому містилися вони у пристосованих будинках, побудованих ще до 1917-го «клятими капіталістами». Перший і єдиний типовий дитячий садок у місті (за номером 5) побудували лише в 1965 році. Відтак велика кількість діток дошкільними закладами взагалі охоплена не була. До речі, черги в дитсадки існували аж до падіння СРСР.

Втім на світлині випускники дитсадка та їхні наставники таки почуваються радісними, як завжди такими бувають спомини про давні літа, коли, за хрестоматією, «були ми юними й щасливими».

Хто ж вони, оці щасливці, що на фото? Допомогли мені впізнати їх зокрема присутні на цій світлині Вячеслав Дроздовський, Зоя Іванченко, Ольга Бернацька, а також колишні працівниці дошкілля Таміла Вдовенко і Тетяна Борецька.

Зізнаюсь, що декого з дітлахів я й сам знав зі свого дитинства, адже ця світлина, що на ній рідна мені людина, була колись і в нашому сімейному альбомі. Хоч, здавалося б, небагато часу минуло, але всіх, на жаль, поки що встановити не вдалося.

Отже, 1-й ряд: Ольга Бернацька, ?, Тетяна Ханюченко, Вячеслав Дроздовський,  вихователька Анастасія Михайлівна Майстренко, Любов Якубовська, Віктор Бондаренко, Валентина Лукіна.

2-й ряд: Віктор Буряков, Леонід Молодико, ?, Іван ?, Людмила Чудовська, Борис Шльомін, Тамара Світова, Володимир Васильєв, Наталія Світова.

3-й ряд: вихователька Надія Андріївна Гребеннікова,  завідувачка Ніна Борисівна Шльоміна, Володимир Стеценко, Римма Радовільська, Володимир Гмизін, Надія Якименко, няня Марія Назарівна Петрівська, Юрій Кузнєцов, Зоя Іванченко, кухарка Єфросинія Кирилівна Веселовзорова, Рихальська ?, ?, медсестра ?, музичний вихователь Оксентія Григорівна Плотнікова, вихователька ?.

Цьогоріч випускникам 61-го виповнилося здебільшого 70. Проте багатьом з них – було б. Бо вже відлетіли у Засвіти. Звісно, як і їх вихователі та наставники…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 13 грудня 2024 р.

 

  

Давня поштівка нагадала про чеські початки Радомишльського пивоварного

 

У старих фотоальбомах наших батьків та пращурів часто-густо поруч із родинними світлинами зберігаються поштові картки. Свого часу з поширенням поштового листування вони набули неабиякої популярності. На прямокутнику з цупкого паперу майже конвертного формату (зазвичай 10х15 або ж трохи більшого чи меншого) можна було накидати з десяток речень рідним та близьким, аби повідомити, що все гаразд, всі живі й здорові і т. ін., не вдаючись до розлогих епістолярних викладів. Або ж – надіслати привітання до іменин, свят тощо, використовуючи спеціальні вітальні листівки, на яких були відповідні художні зображення.

На тих же, що використовувались для коротеньких листів, з розвитком фотографії зокрема поширилися поштові картки з видрукуваними на них краєвидами поселень, країн чи країв. Здавна вони є предметом захоплення філокартистів – колекціонерів листівок.

З приємністю згадую, як у Варшаві в музеї Королівського замку мені випала нагода оглянути якраз розгорнуту там виставку поштівок із зображенням цієї споруди – їх там було представлено понад 300 видів.

До переліку міст, що зображені на поштівках, на початку ХХ століття увійшов і повітовий Радомисль.

Листівки з радомисльськими краєвидами, увічненими тогочасними місцевими фотографами, серед яких згадуються М.Дубравський, З.Козловський, В.Гржибовський, М.Камінський, друкувалися в знаній у місті друкарні Е.Заєздного.

Донедавна краєзнавцям було відомо 24 їх види. У 2024-му до цього реєстру додалося ще два, що з’явилися на популярному інтернет-аукціоні антикваріату. На одній з них – міська управа Радомисля. На іншій – краєвид на місто, відзнятий з лугу десь із того місця, де нині зливаються Тетерів та Мика.

Обидві листівки потрапили на розпродаж, вочевидь, із Чехії, принаймні саме туди адресувалися вони з Радомисля. Надіслав їх у липні 1909 року сестрі та батькам такий собі Яромир Червенек з коротким родинно-побутовим текстом. Відправник дякує рідним за отримані листи, шле усім зичення здоров’я, висловлює жаль з приводу смерті дідуся. Кількома словами оповідаючи про Радомисль, він бідкається на страшенну 35-градусну спеку і те, що вже два місяці не було дощу. А ще – зауважує, що в день, коли отримав листа від батьків, приїхав до міста пан Вольман.

 

Останній факт вельми цікавий і дає змогу припустити, що адресант листівки мав стосунок до Радомисльського пивоварного заводу, заснованого 1906 року на паях братами-чехами Альбертом і Францом Альбрехтами та їхнім компаньйоном Адольфом Тайфертом. Невдовзі до співзасновників підприємства додався ще один чех – Ярослав Вольман, якого напевно й згадують Червенки.

 

Радомишльський пивоварний завод. 1960-ті роки.

Чехи, слід зазначити, не тільки заснували пивоварню в Радомислі, а й долучилися до організації виробництва на ній. За переказами, неперевершеним пивоваром на радомисльському пивзаводі вважався колись чех Цибулька.

До речі, родинним гніздом Червенків видається давнє місто Смихів (у 1922-му воно, щоправда, увійшло в межі Праги) – знаний центр чеського пивоваріння. Саме смихівська броварня ще у 1913-му розробила і впровадила популярну дотепер пивну торговельну марку «Старопрамен». Чи варилося таке пиво в Радомислі – невідомо, натомість тогочасні тутешні напої таки мали закордонне походження: «Пільзень» (нині вживається дещо видозмінена назва «Пілзнер»), «Віденське», «Бок бір». Та й сама радомишльська пивоварня попервах теж іменувалась заводом «Пільзень». Втім надалі опікувався підприємством самотужки А.Тайферт. Він притому відкрив три власних ресторани: два в Радомислі і ще один – у Кочерові.

Альбрехти тимчасом у 1913-му заснували пивзавод «Волинь» на Житомирській Крошні, що колись вважалась чеським поселенням.

З Житомира прибув до Радомисля і Ярослав Вячеславович Вольман. Зрештою в губернському центрі Волині у лютому 1912 року він пішов у Засвіти й упокоєний на тамтешньому католицькому цвинтарі. На надгробку, що його, за твердженням відомого житомирського краєзнавця та історика Геннадія Махоріна, спорудив місцевий майстер Йосиф Длоугі, зазначено, що поховано там співвласника пивоварні в Радомислі. Разом з пивоваром покоїться й прах його доньки Милуськи, уродженої 1901 року, яка не прожила на цим світі й рочку…

 

Що стосується зафіксованої на світлині панорами Радомисля, то вона дає змогу огледіти тогочасні міські споруди й будинки. Пан Яромир підписав світлину на листівці чеською: «частковий погляд на повітове місто Радомисль», додавши дещо незрозумілу цифру у 24000. Якщо це кількість населення, то явно завелика, адже у 1913-му вона майже сягнула тільки 15 тисяч. Якщо територія – то незрозуміло, в яких одиницях, бо того ж 1913 року місто обіймало площу в 280 десятин (306 гектарів)

Врешті відчувається, що відправник листівки прибув до Радомисля порівняно недавно, бо ще не надто добре орієнтувався і в місцевих будівлях, зокрема культових. Римо-католицький костел (у ньому тепер Будинок культури) він позначив, як стару православну церкву. Натомість якраз старий Свято-Троїцький храм підписав «Католицьким костелом».

Наразі завдяки пивзаводові та його чеським засновникам і фахівцям дійшов до нас через 115 літ ще один цікавий фотофакт з радомишльської минувшини.

 

Від автора. Чеський текст з листівки перекладав на українську самотужки. Чеська мова, до речі, доволі зрозуміла, адже недарма вважається «найчистішою» з-поміж слов’янських. Проте дякую за слушні уточнення й підказки панові Марцелу Гедбавному.

 

Газета «Зоря Полісся», 13 грудня 2024 р.

 

«Згідно з існуючим порядком…»

 

У різного роду біографічних анкетах, що їх у радянську пору зазвичай заповнювали при прийомі на роботу, існувала графа про соціальне походження батьків. У такий спосіб система прагнула вираховувати й фільтрувати потенційно небезпечних, а то й ворожих для влади елементів. І хоча «вождь народів» Й.Сталін прорік, що «син за батька не відповідає», у репресивні 1930-ті тим, у кого родителі значилися дворянами, купцями, торговельниками, фабрикантами чи навіть власниками дрібних кустарних виробництв, це часто-густо слугувало додатковим підґрунтям для нашвидкуруч сфабрикованого вироку.

Майбутньому вченому-філологу, літературознавцю, поету, перекладачу й педагогу Абраму Марковичу Веледницькому з походженням, можна сказати, пощастило. Воно було далеко не пролетарським чи бідно-селянським, але таким собі нейтральним і досить поширеним – «із службовців». Для єврейства часів Російської імперії це виглядало доволі рідкісним явищем. Проте Марко Ошевович Веледницький на межі ХІХ-ХХ століть дійсно обіймав службову посаду прикажчика в Радомисльському лісництві. Слід зазначити, що воно попервах мало радомишльське означення аж ніяк не за місцем розташування, бо в різні роки осідок лісництва базувався на лісових дачах у Небелиці, Ставищах, на Лисій горі. Зрештою, міграції споконвіку були притаманні єврейським родинам.

До слова, прізвище Веледницький вказує на походження цієї сімейної гілки з містечка Веледники  на Овруччині, що нині як село Нові Велідники стало знаним місцем єврейського паломництва. Проте саме в Радомислі, як зазначено у тих же анкетах, 29 жовтня 1894 року в родині Марка та Фейги Веледницьких народився хлопчик, якого нарекли Абрамом. Був він наймолодшою дитиною, мав сестру Сару та братів Бенціона і Якова.

У місті над Тетеревом промайнули дитячі роки Абрама. Тут хлопчина закінчив Талмуд-Тору, а потім подався на свої хліби. Попервах влаштувався конторником на паперовій фабриці у Шклові Могилівської губернії, а на початку другого десятиріччя ХХ століття перебрався до Києва. Невдовзі здібний юнак вступив на юридичний факультет університету св.Володимира.

Навчання перервали революційні потрясіння. У 1919-му Абрам опинився у лавах Червоної Армії. Через два роки за запитом Наркомату освіти його демобілізували для «педагогічних потреб». У 1921-24 рр. Веледницький завідував у Києві дитячим будинком, затим викладав у середніх навчальних закладах – трудових школах, технікумі. Водночас відвідував філологічні та літературні студії, захопився поезією, яка друкувалась у єврейській періодиці. Молодий поет долучився  літературної групи «Відервукс», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників.

У 1922 році вийшла друком перша його поетична збірка – «Прояснення». За нею побачили світ книжки «Прихід» (1928), «З молодим класом» (1932).

Того ж 1932-го Абрам Маркович вступив до аспірантури Інституту єврейської культури при Академії наук УРСР. Після закінчення навчання працював у цій установі науковим, а згодом старшим науковим співробітником. Водночас читав лекції в Київському театральному інституті, інших вишах, вів літературні гуртки та студії.

У 1934 році був одним із фундаторів створеної Спілки письменників України. Вже під егідою СПУ 1939 року вийшла збірка А.Веледницького «Поезії».

Абрам Маркович Веледницький.

Писав він на єврейській мові (ідиш). Його поетичним творам був притаманний ліризм, філософські мотиви. Друкувалися вони також українською в перекладі К.Герасименка, М.Зісми.

Веледницький теж був талановитим літератором-перекладачем. У його творчому доробку – переклади на єврейську творів Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, сучасних йому українських авторів. Був він знаний, крім того, як здібний літературний критик та літературознавець.

На тлі репресій 1930-х Інститут єврейської культури ліквідували. Натомість під егідою АН вдалося зберегти Кабінет єврейської культури, в якому А.Веледницький став літературним консультантом. Примітно, що це був чи не єдиний єврейський заклад в Україні, який уцілів після згортання націоналізації та закриття національних шкіл, культустанов тощо.

Під час німецько-радянської війни Кабінет та його співробітників евакуювали в Уфу, де дослідницька та пропагандистська діяльність продовжилась.

Друга світова тимчасом принесла родині Абрама та Раїси Веледницьких трагічну звістку про загибель у 1942-му під Сталінградом сина Моїсея.

1947 року Абрам Маркович захистив кандидатську дисертацію, й здобув учений ступінь кандидата філологічних наук.

Та невдовзі почалась нова сталінська чистка, і репресії в СРСР відновилися. Війна притому вирівняла соціальний стан нових потенційних жертв, натомість у багатьох випадках переслідування чинилися винятково за національною ознакою. І першими жертвами нових гонінь стали євреї, в громадських національних інституціях яких влада побачила загрозу.

Відтак «дійшла черга» й до Академічного Кабінету єврейської культури. На хвилі боротьби з «безрідним космополітизмом» його ліквідували, а всіх співробітників заарештували. Позаяк у подальших арештантських обліках Веледницький означений як такий, що на час затримання був особою без певних занять.

Ордер на арешт та обшук датований 26 березня, проте відбулися ці протиправні дії двома днями раніше.

Арештувало його 5 відділення МДБ УРСР зі звинуваченнями за ст.54-10 ч.2, 54-11 КК УРСР.

4 серпня 1951 року Особливою нарадою він був засуджений на 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.

Письменник Григорій Полянкер, один з небагатьох, хто потрапив під горнило антиєврейських повоєнних гонінь, проте дожив до законодавчої реабілітації жертв того терору, у збірнику «З порога смерті» про потерпілих від репресій літераторів в розділі, присвяченому А.Веледницькому, написав, що у беріївських застінках йому інкримінували «типові» для репресованих злочини: шпигунство, націоналістичну пропаганду, антирадянську діяльність. Аби змусити вченого зізнатися в цьому, потяглися моторошні місяці знущань, тортур, наруги над людською гідністю.

 

(ЦДАГО).

Згодом, оскаржуючи судове покарання, Абрам Маркович відмовився від своїх зізнавальних показів, що їх дав під час «слідства», і повідомив про застосування до нього слідчими незаконних методів. Звісно, жодних «порушень соціалістичної законності» перевірками виявлено не було. 

Спочатку він був ув’язнений в Особливому таборі №10, розташованому в селищі Ольжерас Кемеровської області, що мав назву Очеретяного, де з кайлом і лопатою працював на родовищах та промислових об’єктах Кузбасу. З липня 1953-го – карався в Єнісейському ВТТ, потім в Омську.

 

Фото з кримінальної справи А. Веледницького (ЦДАГО).

Раїса Давидівна увесь цей час закидала зверненнями й клопотаннями уряд, органи прокуратури, держбезпеки, міліції, благаючи про перегляд справи, зняття безпідставних звинувачень і звільнення її немічного й хворого чоловіка, що мав хронічні захворювання нирок, гіпертонію, грудну жабу, проблеми з ногами.

Водночас клопотала жінка і про молодшого сина Йосипа, який був студентом Київської політехніки і нібито входив до вигаданого слідчими молодіжного націоналістичного єврейського гуртка, за що теж отримав тюремний термін.

Після смерті Сталіна цим клопотанням потроху почали давати хід.

Відтак Абраму Веледницькому спочатку зменшили термін покарання. Реабілітували ж лише через рік. 22 серпня 1955 року рішенням комісії з перегляду справ вирок Особливої наради було скасовано, а справу проти нього закрито. Тогорічного 9 вересня його звільнили.

Звільнено та реабілітовано було і Йосипа.

Недужим і слабим повернувся Абрам Веледницький у Київ. Та повернутися до повноцінної діяльності і творчості йому вже не судилося. Через чотири роки 19 жовтня 1959-го він відійшов у Засвіти, проте встиг до своєї кончини підготувати до друку літературно опрацьований ним збірник єврейського фольклору.

Після смерті літератора Спілка письменників України мала наміри вивчити неопубліковану творчу спадщину науковця й митця для можливого її посмертного видання. З цього приводу в лютому 1960 року заступник голови СПУ Юрій Збанацький офіційно звернувся до КДБ УРСР щодо повернення рукописів, вилучених під час арешту А.Веледницького. Відповідь була очікуваною: «книжки та рукописи, які належали Веледницькому Абраму Марковичу, згідно з існуючим порядком під час існування Міністерства державної безпеки, у грудні 1951 року були знищені».

 

Газета «Зоря Полісся», 29 листопада 2024 р.