Легендарна жінка, що була дружиною Легенди

 

4 грудня 1942 року у Львові гітлерівці влаштували масштабну облаву, заарештувавши 18 активістів ОУН. Їх кинули на поталу гестапівцям в одіозну тюрму на Лонцького. Серед схоплених був один з очільників Проводу ОУН та тереновий провідник Іван Климів, якого піддали нещадним тортурам, вимагаючи зізнань. Проте єдине, в чому «зізнався» бранець, було те, що він дійсно зветься Климів-Легенда, і, відказавши катам, що вони є бандитами, які окупували й грабують Україну, відмовився далі з ними говорити. По тому розлючені вороги забили його до смерті.

Легендою було найвідоміше підпільне псевдо героя, якого польські та радянські спецслужби нарівні зі Степаном Бандерою і Романом Шухевичем відносили до найнебезпечніших «злочинців» у середовищі українських націоналістів. За польської влади він сім років провів у тюрмах та концтаборі. Коли у 1939-му на його рідну Сокальщину прийшли «совіти», адміністрація в’язниці випустила всіх бранців на волю. Іван одразу подався у підпілля, бо ж НКВД полювання на нього ніколи не припиняло, обклавши сексотами всі родинні закутки.

Стараннями Легенди чи не в кожній місцині Галичини та Волині було створено осередки ОУН. Завдяки цьому вдавалося переправляти за кордон українську інтелігенцію, що потрапляла в поле зору пильних радянських органів. Декого з них навіть витягували з тюремних лабет.

Іван Климів вважався мозковим центром конспіративної роботи ОУН. Він розробив і втілив так звану подвійну мережу підпільних структур, коли у випадку провалу котроїсь ланки її функції автоматично перебирала на себе інша, а ще аналізував і впроваджував усі можливі дії в нештатних ситуаціях. Створив, кажучи сучасною термінологією, кількарівневий резерв кадрів. І ця система безперебійно діяла за будь-якого окупаційного режиму.

Про нього розповідали, що мав феноменальну пам’ять. Притому не робив жодних записів про організаційні справи, все до щонайменших дрібниць тримав у голові. Зокрема й щодо розміщення схронів з архівами та іншими важливими речами. Занотовував лише шифрові, відомі одному йому символи.

Ще у 1941 році, за рік до офіційного утворення УПА, Іван Климів заклав її основи, проголосивши себе Начальником-комендантом новоствореної Української національної революційної армії, що базувалась у 15 поселеннях і налічувала до чотирьох тисяч бійців. Проте після арештів гітлерівцями лідерів ОУН та переслідування її прибічників УНРА переформували в Українську народну міліцію.

Був він Міністром в Українському Державному Правлінні, очолюваному Ярославом Стецьком. Мав, до речі, за плечима правничий факультет Львівського університету, ніколи не вживав спиртного, не палив.

Трохи менше ніж за три місяці до загибелі тридцятитрирічний Іван Климів, що жив лише задля української визвольної справи і оминав розмови про плани на особисте життя, одружився. Попри те, що підпілля аж ніяк не сприяло розміреному подружньому життю, Іван усе ж пристав до прикладу своїх побратимів, прагнучи теж створити власну родину. Його обраницею стала на 12 років молодша від нього Галина Чуйко – донька відомого діяча українського національно-визвольного руху ще з часів УНР, кандидата до Проводу ОУН професора Петра Чуйка, котра студенткою так само рушила на прю боротьби за вільну й незалежну українську державу. Познайомилися вони роком раніше.

 

Іван та Галина. Шлюбне фото. Львів. Листопад 1942-го.

Уроджена 14 квітня 1921 року в Журбинцях на Бердичівщині, маминій батьківщині, дитячі й перші шкільні роки Галина провела в Радомишлі, де батько директорував у місцевій школі №1 ім.Т.Шевченка. В книжці спогадів «На вибоях епохи» вона оповідає про них, як про найкращий період своєї біографії, коли Чуйки нарешті зажили повним родинним життям.

 

Петро Васильович Чуйко і Надія ВасилівнаЧуйко (в дівоцтві Вовнюк).

 

Брат і сестра: Галина та Юрій. 1928 р. Радомишль.

У її пам’яті збереглися відвідини дитячого садка, неповторні шкільні свята та Шевченківські дні, чудовий великий сад біля школи й учительського будинку, що зберігся до наших днів.

 

Колишній учительський будинок школи №1 в Радомишлі, де у 1925-1930 роках мешкала родина Чуйків.

Після передчасної смерті мами (вона померла у 1929-му від туберкульозу) батько невдовзі перейшов працювати у вищу школу. Два роки він викладав у Житомирському сільгоспінституті, а потім у Києві – в планово-економічному, паралельно навчаючись в аспірантурі. Після перенесення столиці України з Харкова у Київ цей виш натомість перевели до Харкова, крім того, в Щербинівці на Донеччині відкрився його робітфак, який очолив і викладав у ньому Петро Чуйко.

Галина весь час перебувала разом з ним, а брат Юрій жив у бабусі в Журбинцях. У 1933-му році батько порятував їх від голодної смерті й забрав звідти до себе на більш ситий Донбас. Разом з рідними до нього під опіку тимчасово переїхало ще й семеро журбинецьких сусідських діток.

Згодом, аби уникнути можливих репресій, що поширилися повсюдно, Петро Васильович був директором школи в Золотоноші та водночас викладав у місцевому технікумі, затим очолив новостворену українську тридцяту школу в Житомирі.

Після її закінчення Галина Чуйко вступила до Київського університету на факультет української філології, а після першого курсу перевелась до Львівського університету.

 

Студентка Галина Чуйко.

На ту пору на Галичині працював і батько, що очолював відділ наросвіти в Солотвині. Зв’язок з ним обірвався з початком німецько-радянської війни.

Вона застала дівчину у Львові, де юнка свідомо долучилась до українського руху опору. Спонукала до цього участь у вікопомних Українських національних зборах 30 червня 1941 року, на яких ОУН під проводом С.Бандери проголосила «Акт відновлення української держави». Це сталося через день після вступу німців до міста Лева і виявилося несподіванкою для нацистів. Відтак через кілька днів почалися арешти оунівців. Організація перейшла в підпілля, визначивши своїм завданням боротьбу проти окупантів усіх мастей.

За кілька днів по тому Галину долучили до реєстрації учасників майбутніх «похідних груп», що розсосереджуватимуться Україною. Одного дня вона зустрілась із Легендою, що був у числі тих, хто послуговувався тими списками. Іван підійшов неї і сказав, що має відомості про батька. Він повідомив, що у перший день війни Петра Васильовича заарештували й відправили на схід.

Дівчина вирішила увійти до складу однієї з груп, аби вирушити до Києва – в столиці оунівці після вигнання більшовиків теж планували проголосити українську незалежність. Дорогою тимчасом сподівалась не проминути Журбинців. Зрештою до свого села вона таки дісталась, де побачилась з братом і ріднею, а далі вирушила до теж знайомого їй і адресами, і людьми Житомира.

Там Галина Чуйко увійшла до обласного проводу ОУН-Б, контактувала також із мельниківцями, серед яких були зокрема Омелян Сеник, Микола Сціборський, Олег Ольжич, Олена Теліга. На відміну від них бандерівці перебували на нелегальному становищі і всякчас переслідувалися. Тож Галина, не афішуючи відкрито свою приналежність до них, була таким собі відкритим контактом з легальним світом.

Одначе, коли в листопаді гестапо арештувало й розстріляло обласного провідника Василя Хому, керівництво проводом мимоволі лягло на її дівочі недосвідчені плечі. Втім, не маючи на те ні досвіду, ні знань, щонайперше вона змінила усі паролі для зв’язку всередині проводу та повідомила про ситуацію в центр.

Невдовзі до її помешкання завітало двоє гостей у словацькій військовій формі. В одному з них господиня впізнала Івана Легенду. Він, до слова, передав їй вітання від батька, який «знайшовся» у Золотоноші, де теж налагодив контакти з ОУН.

Однак житомирський візит Легенди мало не став трагічним. Його з Галиною та супутником заарештували. Галину, на яку, як з’ясувалося був донос, гестапівці, проте, відпустили, сприйнявши її як наївне дівчисько. Додому, на щастя, повернутися їй не вдалося: дорогою її перестріли хлопці з проводу, котрі скорим часом вивели Галину з міста й доправили до Києва. Зрадник потому таки переконав гітлерівців, що саме те «дівчисько» очолювало провід. Та за нею вже й слід схолов. А Легенду відпустили, бо сприйняли його, як котрогось вояка-залицяльника. Бо ж назвав він Галину своєю нареченою.

Невдовзі Іван офіційно освідчився дівчині і попросив її стати його дружиною. За згодою він звернувся й до Петра Чуйка, який написав доньці, що вирішувати їй. І вона прийняла Іванову пропозицію. Благословення на цей шлюб Легенда тимчасом отримав і від митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Повінчалися молодята 22 вересня 1942-го…

Після смерті Івана Климіва Галина вчителювала, займалась просвітництвом, працювала на підпільній повстанській радіостанції.

У 1944-му професор Петро Чуйко увійшов до кола основників Української Головної Визвольної Ради, очоливши по війні Український комітет в Авгсбурзі. Донька була з ним поруч.

 

Галина Чуйко. 1944 рік.

У Німеччині Галина вдруге вийшла заміж – за Романа Петренка, одного з бойових командирів УПА-Північ. До речі, конспіративні засади, запроваджені Климівим-Легендою, знайшли відбиток і в його долі: насправді був він Євгеном Татурою, проте повертатися до справжнього наймення не став. Згодом подружжя, як і Петро Чуйко, переїхало до США.

За океаном Галина працювала в українській редакції радіостанції «Голос Америки», перекладачем в урядових структурах, викладала українську мову, вела благодійну діяльність, брала участь в українських громадських організаціях.

Попри мрії й сподівання Галині Чуйко-Климовій-Петренко так і не вдалося знову побувати в Радомишлі, де зосталась мамина могила і перебував брат. Після Другої світової, яка скалічила його, Юрій Чуйко до скону своїх днів жив і учителював у цьому місті. Натомість за незалежної України знайшли та перевідали його син Романа й Галини тезко Юрій з дружиною Ганною. А брат і сестра Чуйки згодом побачилися вже в США.

Листи від Івана Климіва – Легенди Галина зберігала до кінця життя. Відійшла вона у Вічність 11 серпня 2011 року.

 

Газета «Зоря Полісся», 23 травня 2025 року.

 

Трефова шістка з радомишльською ознакою

 

Загальновідомо, що Радомишль представлений на багатьох географічних мапах, починаючи із XVI століття. Та виявляється не тільки на мапах, а й на … картах. Так-так, ідеться про відомі ще з Середньовіччя гральні карти, які в уяві багатьох уособлюються передусім з узвичаєними валетами, дамами, королями, тузами, ну, звісно, й з дрібнотою від 2 до 10.

Проте існують різноманітні сувенірні, колекційні колоди, на картах у яких зображені інші цікаві для гравців, і не тільки, тематичні малюнки й сюжети. Мали вони не лише ігрове, а й пізнавальне та навчальне спрямування і призначалися зокрема для дітей та підлітків. Зрештою, не всі картярські ігри належать до азартних, є серед них розважальні і суто дитячі, поширені також різноманітні пасьянси, головоломки, фокуси, ворожіння і т. ін.

У 1829 році в Санкт-Петербурзі з’явилися в продажу «Географічні карти Росії із зображенням гербів, костюмів і призначенням верств до двох столиць задля користі юнацтва». Попри «географічний» заголовок це були саме гральні карти. У колоді містилося 60 карт, проте безпосередньо для гри призначалося, за французькою традицією, тільки 52 з них.

Чому ж карт нараховувалося 60? Бо такою була на ту пору кількість головних адміністративних одиниць імперії – губерній та інших територіальних утворень. Тож вісім мали суто інформаційне спрямування.

Лицьовий бік кожної гральної карти, що мала розмір 100х67 мм, поділявся на чотири частини. У лівому верхньому куті зображувався губернський чи відповідний йому герб, у правому – числове або зображувальне значення карти різної масті. Внизу справа – типове для регіону жіноче або чоловіче вбрання, зліва – перелік повітів губернії. На звороті подавалися, власне, мапи губерній. Тож для азартного картярства, у якому всі карти повинні мати абсолютно тотожний зворотній бік, вони не годилися.

Трефова шістка стала картярським символом Київської губернії. А серед дванадцяти тогочасних її повітів за номером 7 вказано повітовий Радомисль. Такою цифрою він був позначений на губернській мапі, що зображувала, крім міст, обриси головних річок (звісно, й Тетерева) і трактів, як і того, що вів через Радомисль з Києва до Житомира.

Створив ці унікальні графічні символи маловідомий, проте дипломований вільний художник Костянтин Грибанов, за плечима якого була Петербурзька Академія Мистецтв. Навчався він у ній одинадцять років за класом історичного живопису і навіть удостоївся двох срібних медалей. Але класичне малярство покликанням для нього так і не стало. Натомість увійшов він до образотворчих анналів як художник-ілюстратор. І саме завдяки малюванню гральних карт. Грибанов, до речі, першим на імперських теренах як професійний живописець долучився до карткового розпису. І мав по тому доволі знаних послідовників.

Напевне ідеї ілюстрування карт виникли у нього на чиновницькій службі. Після закінчення художнього вишу працював живописець спочатку… у Міністерстві фінансів на поприщі новостворюваних земств, а згодом – у Військово-топографічному депо Головного штабу, де в ту пору було створено «Географічний атлас Російської імперії, царства Польського і Великого князівства Фінляндського».

Остання посада розвинула ілюстративні здібності й надихнула Костянтина Матвійовича на створення карт. Тим паче, зображені ним на гральних картах мапи губерній майже один в один повторювали відповідні малюнки атласу. З міністерської посади запозичив він ряд статистичних відомостей. Ще одним джерелом для ілюстратора стали костюмні замальовки зокрема з книги І.Георгі «Опис усіх народів, що у Російській державі живуть». Їх, як і мапи, художник відтворив з дивовижною точністю.

Через тридцять років Грибанов свої географічні карти перевидав під назвою «Альбом географічних карт Росії, розташованих на 80 аркушах за басейнами морів, або Чудовий та повчальний дитячий Гран-пасьянс». Цього разу в колоді їх було 80 (70 губерній і 10 регіонів з іншою управлінською структурою). Проте вони вже не мали картярських символів та мастей, а містили значно розширену пізнавальну інформацію і призначалися, як вказувалося в анотації, для дитячих пасьянсів. У новому виданні художник додав до опису Київської губернії географічні, історичні, природні, господарські та демографічні особливості регіону. Ці характеристики зазначалися і на аверсі, і на реверсі карти. Літера «Е» на карті була складовою напису «БассЕйнъ Чернаго моря», який утворювався з вірно розкладеного карткового ряду, а 31 на зворотному боці – порядковий номер.

 

Тимчасом у першому виданні впадає в очі примітна деталь. Так звані «великороські» губернії, що входили колись до складу Московії, означені в колоді «Географічних карт» червоними мастями, а ті, що були утворені на загарбованих й військовою силою приєднаних до імперії українських, білоруських, литовських, польських, латвійських, естонських, кавказьких, заволзьких та сибірських землях, – чорними. З чим пов’язаний такий кольоровий поділ, залишається лише гадати. З одного боку, червоним зазвичай символізують любов і успіх, чорним – гніт, лихо та біду. Одначе з іншого, червоний – це ще й ворожнеча, агресія, а також кров на руках завойовників, що дотепер її несуть своїм сусідам.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 2 травня 2025 року.