У 1973-му з нагоди тогорічного ювілею Київ і Радомишль стали близнюками

 

Серед популярних різновидів колекціонування услід за філателією, що охоплює збирачів та дослідників знаків поштової оплати (передусім – марок), зазвичай називають фалеристику. Цим терміном означають захоплення та вивчення різного роду нагрудних знаків – нагород, відзнак і навіть звичайнісіньких сувенірних значків. За часів СРСР, притому, загін тих, хто колекціонував значки, був доволі представницьким і поступався, напевне, лише філателістам. Адже, як і марки, значки були недорогими й доступними. Коштували вони переважно 15-20 копійок і розповсюджувалися так само через мережу та кіоски «Союздруку», що були представлені у кожному місті й містечках і навіть у сільських відділках поштового зв’язку. І в Радомишлі, звісно, теж.

Далебі, відстежити випуск того чи іншого значка було практично неможливо. Бо на відміну від марок їхні зображення ніхто не узагальнював, і спеціалізованих каталогів не велося. Та колекціонери з різних куточків союзу знаходили один одного і обмінювалися фалеристичними новинами й новинками.

Зрештою, навряд чи хтось у ті часи не носив бодай якогось значка, не кажучи вже про, так би мовити, обов’язкові – піонерські, комсомольські чи їм подібні.

Мода на їх колекціонування поширилась у 1950-60-ті роки, і на неї швидко зреагувала промисловість, використовуючи для виробництва таких собі нагрудних сувенірчиків невибагливий алюміній та його різновиди. Для ряду підприємств, де вироблялися «серйозні» алюмінієві вироби, відходи використовували на значки, що слугували побічною продукцією, та ще й доволі запитаною. Часом тиражі значків, що потрапляли в «тему», обраховувалися мільйонами.

Їхня тематика загалом охоплювала географію (здебільшого міста, об’єкти, туристичні цікавинки чи пам’ятки), спортивну, культурно-мистецьку та інші сфери, різноманітні події – виставки, змагання, фестивалі, зібрання, дати, ювілеї, що їх прагнули увічнити в такий сувенірний спосіб. Тож, як і будь-яка пам’ятна річ, сувенірний значок так само використовувався насамперед з пропагандистською метою.

У 1973 році з нагоди 30-ї річниці визволення від гітлерівців у Києві випустили значок «Слава визволителям Києва». Такий напис містився на щиті, розміщеному поруч із зображенням відомого пам’ятника, встановленого у Національному музеї-заповіднику української військової звитяги (до 2023 року він мав назву «Битва за Київ у 1943 році») в Нових Петрівцях.

Слідом за столицею України невдовзі радянські війська вибили нацистів і з Радомишля. І цей факт також увічнили на значку. Щоправда, точнісінько такому як і для Києва. Не надто утруднюючи себе, заводські майстри просто змінили напис на щиті, зазначивши на ньому «Радомышль», але вже чомусь «загальнорадянською» російською мовою.

А щодо також «не нашого» пам’ятника на радомишльському значку, то, вочевидь, вважали його загальноукраїнським символом. Так що, коли комусь потрапляв або колись потрапить на очі такий знак, годі шукати відповідний монумент на Радомишльщині.

Втім цікаво: чи продовжили зазначене карбування з іншими містами?

 

 

«Імена Ти їх, Господи, відаєш»…

  

Коли путівець, що веде до кладовища в центрі Ставків, проминає таку собі «промзону» колишнього місцевого колгоспу, з його лівого боку привертає увагу мов би могильний пам’ятник, встановлений ще за добру сотню метрів до огородженого цвинтаря.

Це справді пам’ятник – меморіальний, і напис на ньому засвідчує: «В пам’ять односельчанам, померлим від голоду 1933 року».

Встановили його у 2009-му. За свідченнями ставчан, саме тут розташовувалося колись сільські могилки, на яких і ховали дев’ять десятиліть тому жертв голодної смерті. Як розповіла колишній сільський голова Ніна Овсієнко, хоронили їх без хрестів і надгробків, хіба що подекуди клали камінець у головах. А в кінці 1950-х колгосп вирішив збудувати на місці поруйнованого кладовища електростанцію.

По кістках померлих топталися будівельники, курсували машини з піском, каменем, іншими будматеріалами. Електростанція, зрештою, пішла в небуття. Разом з кладовищем, яке «посунули» далі. Втім нагадують про колишній цвинтар кілька надгробків, що дивом збереглися.

Марія Сніцаренко згадувала, що мертвих везли на цвинтар конячкою або возиком, кидали в яму без труни. Ціле кладовище з отаких померлих виникло на колгоспі біля пилорами…

За даними сільради, опублікованими в меморіальному виданні 2008 року «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Житомирська область», в ті голодні роки померло 93 жителі села Леніне (так іменувалися Ставки у 1924-2016 рр.), 16 – Мінин (це село у 1959-му «приєднали» до Леніного і зняли з обліку), 6 – Рудні Городецької, з поміж них – 52 дитини. Зазначено притому, що включено до цього скорботного реєстру тільки тих померлих від голоду односельців, яких вдалося встановити.

Як розповідав свого часу ініціатор спорудження пам’ятної стели знаний правозахисник Василь Овсієнко, що цьогоріч відійшов у Вічність, покійний Василь Бацук (по-сільському Галівей, який мешкав на Гончарівці) ще у 1967-му казав, що він нарахував 346. І, певно, мав рацію. Недарма й Президент Віктор Ющенко, що пробудив в Україні і в світі пам’ять про геноцид голодомору, зазначав, що в обласних книгах пам’яті зібрано 850 тисяч – хіба десяту частину імен загиблих, бо загалом в Україні померло голодною смертю 8-10 мільйонів селян.

Навіть в означеній «Книзі пам’яті» у переліку померлих від голоду-33, складеному на підставі Книг реєстрації актів про смерть у м.Житомирі, подано ще чотирьох жителів Леніного та Мінин, що, вочевидь, подалися до великого міста за порятунком. Причинами їхньої смерті вказано «старечу кволість» (у п’ятдесятирічного чоловіка), «запалення нирок» та «параліч серця» через виснаження.

Чи такий ось факт. Жодного померлого не названо у меморіальному виданні по Мар’янівці. Хоча наводилися в нашій газеті записані нащадками моторошні свідчення П.Онощенко з цього села, що, коли на початку 1933-го із закінченням запасів люди почали помирати, рідні та родичі – потихеньку, щоб ніхто не бачив, їли трупи своїх близьких, ризикуючи якщо не життям, то тюрмою. І був випадок, як у молодої пари народився синок, який довго не прожив, пішов на «харчі» для батьків.

Нависла страшна сокира в голодні роки й над колишніми Мінинами. Як писала тодішня райгазета «Боротьба за соціалізм», Мінинську сільраду, що їй підпорядковувалася також Рудня Городецька, у вересні 1933-го за зрив завдань партії й уряду з осінньої сівби занесли на так звану «чорну дошку». Показник мінинців був найнижчим у районі – засіяно було лише 1,8 відсотка запланованих до посіву площ (до речі, не оминули тоді цієї покари господарства, що мали показник навіть більший за 20 відсотків). Це вже, щоправда, відбувалося після офіційного припинення голоду, але соціальної напруги та поневірянь селян не зменшило. Адже «чорні дошки» слугували адміністративно-репресивним засобом колективного покарання: в селах, що потрапляли у цей каральний список, припинялась торгівля й постачання крамом, товари з магазинів вилучалися й вивозилися у «благополучні села», колгоспам заборонялося кредитування й блокувалися рахунки, селянам закривався доступ до млинів та іншого.

Одначе, жертв голоду там зареєстровано на кілька порядків менше, ніж у сусідньому Леніному, хоча за кількістю населення ці села не надто різнилися. За переписними реєстрами 1925 року в Леніному нараховувалося 1682 мешканці, а у Мінинах 1340. Як свідчила Валентина Красна з Мінин, коли люди в селі почали голодувати, голова місцевої артілі Петро Оладько знайшов вихід з цього скрутного становища. Він організував харчування людей, що працювали в господарстві, дав розпорядження різати спеціально необлікованих тварин, на бульйонах з яких для слабких варили суп. Крупу діставали у тільки йому відомих місцях. Двічі на день працівники колгоспу отримували їжу. До супу видавався хліб, випечений із борошна з різними домішками. Працездатні частину їли самі, а решту несли додому, щоб прогодувати сім’ю. Звичайно, це не була висококалорійна, повноцінна їжа, але завдяки їй мінинцям вдалося  сяк-так триматися у лихоліття. Петра Оладька занесено до меморіального видання Українського інституту національної пам’яті «Людяність у нелюдяний час», присвяченого доброчинцям-праведникам, які у 1932-33 рр. допомагали вижити тим, хто голодував.

А жахливу картину голодного мору доповнюють й збережені в архівах отакі ось спогади ставчан та мінинців, яким пощастило трагедію пережити.

 

Уляна Гончаренко:

– Як прийшов той голодний час, то їли і гнилу картоплю, і коріння татарника, і цвіт акації, і глід, і черепашок... Якось чужий хлопчина ішов дорогою та й сів на лавочці біля нашої хати. Поки йшла до нього, щось плямкав губами, а коли підійшла, то побачила, що він уже Богові душу віддав. Приїхав хтось конем, та й завезли бідолаху на цвинтар.

 

Надія Крепченко:

– До нашої хати часто навідувався хлопець. Василем звали. Підтримували  його, чим могли і як могли, але скоро в юнака почали пухнути ноги, потім він помер, і його теж відвезли на кладовище. Ми таки вижили й іншим допомагали. Батько рибу ловив. Але як же хотілося їсти! І що бачили, те їли. Дуже доброю була макуха з ріпаку, рижію. А потім усі перехворіли на дизентерію. Брат потрапив у лікарню. Ледь урятували... А літо тоді було холодне, дощове. Аж до Маковія не було де висушити колосочка, щоб ту зернину кинути в рот. Чула я, що в урочищі Глибочок у голод й людоїдство було – дітей різали і їли. А тітка Настя ходила в Радомишль під церкву та й просила або хліба, або копієчку, щоб купити їстівне. А хто ж то дасть?..

 

Яків Федорець:

– Мені тоді було п'ять років. Гуляли ми на болоті. Ішов тудою якийсь чоловік. Просив їсти, охляв дуже. А що ми могли йому дати? Самі хотіли їсти, а не було чого. То він там і вмер голодною смертю. А на моїх очах помер із голоду дядько Денис. Тоді померли в дитячому будинку мої брат Микола і сестра Ганя. А в тітки Палажки померла дочка Ольга…

 

Микола Сергієнко:

– Сім'я в нас була велика, їсти не було чого. І в один день у нас померли батько, брат Пилип і сестра Надя. В один день голод їх забрав на той світ...

Голод робив людей байдужими, жорстокими. Пригадують очевидці, що у 30-х роках стояла хата біля клубу (це зліва від центральної дороги, як спускатися до річки). Сім'я там жила, дітей чимало. Батько їхній був іще живий, але вже видно було: помре. І хтось вигукнув: «Везіть на цвинтар, кинете в яму, він там дійде».

 

Олександр Гончаренко:

 – У 1932 році батька заарештували за те, що закопав у хаті зерно, яке «червона мітла» нещадно вимітала в усіх селян. Він, мабуть, відчував, що насувається голод, тому думав передусім, як вижити родині. Мені було найважче, бо залишився з мачухою, від якої не те, що їжі, а й ласкавого слова ніколи не чув. Сором зізнаватися, але як настала голодна пора, то, щоби вижити, промишляв по чужих хатах. Вистежував, коли господарів не було вдома, і залазив через вікно до якоїсь господи, а там скоріш до печі, до казанка, щоб хоч щось попоїсти. Одного разу зловила мене господиня на гарячому і добряче віддубасила. Потім порався по городах, вишукуючи у землі бодай якусь невикопану морквину, цибулину чи ще щось, що можна було б з’їсти. А по селу, мов тіні, пересувалися опухлі від голоду люди, в чиїх очах читалося одне – їсти, їсти, їсти… Тих, хто помирав, як скотину кидали в одну яму, засипали її, коли вона наповнювалась. У школі вчителі побачили, що я геть виснажений, і, знаючи ставлення до мене мачухи, поклопотали, щоб мене взяли в дитячий будинок у Радомишлі. Це й урятувало від голодної смерті.

Пам’ятаймо жертв Голодомору, поминаймо їх – іменних і безіменних, позаяк «імена Ти їх, Господи, відаєш»…

 

Газета «Зоря Полісся», 24 листопада 2023 р.

 

Як незбудована радомишльська залізниця допомогла працевлаштуватися гнаному журналісту й письменнику

 

У травні 1912 року в україномовній газеті «Рада», що видавалась у Києві й набувала в ту пору розвою та популярності, було опубліковано цікаве дослідження з окресленими в ньому обнадійливими перспективами спорудження залізничної колії Радомисль – Ірша. Підготував його оглядач і співробітник видання Хведот Майстренко.  Хоча, далебі, спирався оповідач на брошуру фахівця управління Південно-Західних залізниць Андрія Макаренка (згодом він був серед очільників Директорії), що в ній подавалося докладне соціально-економічне обгрунтування цього проєкту.

Йшлося зокрема про те, що потреба сполучення Радомисля зі залізничною мережею почала розглядатися далеко за 1895 рік. Саме управління Південно-Західних залізниць тоді клопотало про будівництво колії до центру Радомисльського повіту від роз’їзду Сокільча лінії Київ – Козятин (за 12 км від Попільні), адже повітовий Радомисль відігравав значну роль в економічному житті поліського регіону. Поліщуки сюди спродували дерево, кустарні вироби, дьоготь, смолу, скло, збіжжя та інші продукти сільського господарства. З прокладанням Києво-Ковельської залізниці, що, на жаль, обійшла Радомисль, тутешня, кажучи сучасною термінологією, логістика дещо звузилась, проте господарське значення цього міста залишалось високим.

Такі словесні доводи переконливо підтверджувала й статистика. Зазначено, наприклад, що після задоволення місцевих потреб кожен рік зостаються у регіоні чималі залишки вівса – 400 тисяч пудів, пшениці – 466, борошна – 550, висівок – 250, картоплі – 200, льону – 7, конопель – 3, сіна — 360, худоби – 90, свиней – 25, м’яса та шинки – 12, яєць – 50, будівельного дерева – 600, дров – 700, шкіряних виробів – 187, каменю – 200, виробів із сукна – 92, з дерева – 40, інших вантажів –100. Натомість жителі Радомисля й найближчих околиць щорічно завозили з інших місцевостей для власних потреб 46 тисяч пудів цукро-рафінаду, 24 – бакалії, 13 – гастрономії, 45 – гасу та нафти, 45 – тканих виробів, 18 – побутової та промислової хімії, 10 – медикаментів, 75 – солоної риби, 25 – вина й горілки, 8 – тютюну та тютюнових виробів, 100 – заліза і чавуну, 15 – мила, 5 – паперового товару, 12 – свічок, 40 – цементу, вапна і т. ін., 40 – вугілля, 15 – мішків, 30 – сільськогосподарського знаряддя й машин, 25 – фруктів, 100 – інших речей.

Звісно, що всі перераховані вантажі – і те, що вивозиться, й що завозиться, – доставлятимуться залізничною гілкою Радомисль – Ірша, заощаджуючи час і кошти: адже вартість залізничних перевезень значно дешевша від кінної доставки. Крім того, 35 тисяч пасажирів (таким є очікуваний пасажиропотік) спекаються не надто приємної їзди тутешніми трактами на труських диліжансах чи балагулах.

Врешті, будівництво гілки, за підрахунками, потребуватиме 683485 рублів. Натомість її річний валовий прибуток становитиме 70869 руб. (2531 руб. за версту). Відтак завдяки гілці казенні залізниці отримають 454 883 рублі прибутку на рік…

Беззаперечні й переконливі аргументи, зреалізувати які, відомо, завадила світова війна й наступні соціальні та економічні потрясіння.

До наведеного ваговитого аналізу додав Майстренко й особисті враження від відвідин Радомисля, куди його, як зізнається, «одного разу на довгенький таки час закинула могутня сила «незалежних обставин». Та він був удячний долі, що дала йому змогу втішитися красою міста та його околиць. Оповідач з приємністю описує «прямі бруковані вулиці, чепурні, білі будиночки, оточені рясними, зеленими садочками, з-за яких побідно визирають і грають на сонці золотими хрестами міський собор та його близька сусідка парафіяльна церковця».

«Це рай, справжній рай!» – написав він, коли «побачив заквітчану кучерявими вербами ніжну річечку Мику, що під самісіньким підніжжям міста злилась з буйноводним красенем Тетеревом, щоб спільними силами постачать городянам і погожу воду для питва, і чудову прохолоду в літню спеку, щоб легко держать на гладенькому дзеркалі свого лона човни не самих тільки рибалок, а й городян, охочих розім’яти свої руки веслами; а зразу ж за Тетеревом – темножовта стіна несходимого вікового соснового бору»…

Прізвище автора цих рядків мало про що говорить сучасним радомишлянам, і не тільки їм. Але у першій третині ХХ століття воно було доволі активно представлене в публічній царині на тогочасних українських теренах. Як журналіст Хведот Майстренко відомий роботою не лише в «Раді», а й у таких виданнях як «Маяк», «Шлях», «Нова Рада», «Нова громада». Знаний також своїм чималим літературним доробком.

 

Ще у 1901 році добіркою його віршів відкривався листопадовий випуск популярного «Літературно-наукового вісника» (до слова, слідом друкувалися поезії значно відомішої нині Катрі Гриневичевої). Їх було опубліковано за авторством Федота Шелудька – таким є справжнє прізвище митця.

Народився він 7 (19) червня 1877 року в селі Андріївка Гадяцького повіту на Полтавщині (цікаво, що зі згаданим А.Макаренком вони були земляками) в селянській родині, по батькові – Макарович. Здобув початкову освіту у сільській школі, затим писарчукував у волості.

А згодом, вірогідно, й виникли оті згадані й завуальовані ним «незалежні обставини». Позаяк у його біографії зазначено, що у 1898-1903 роках зазнавав судового переслідування нібито за образу «Господа Бога», а також як політичний був заарештований та ув’язнений у Лук’янівській тюрмі.

У 1904-му його забрали до війська і доправили на Далекий Схід у горнило російсько-японської війни. Десятиліттям по тому, маючи вже військовий досвід, воював на Першій світовій. Свої враження з обох воєн вояк у 1918-му виклав у книжці нарисів «В вогні і крові (силуети війни)», що викликала певний суспільний резонанс і схвально сприймалася читачами. Критика зазначала, що її автор не з тих, хто підфарбовує, підбілює чи припудрює страшне обличчя війни, тож без зайвого патріотизму виклав те, що сам бачив, чув, переживав, почував, розвінчуючи, до того ж, велокоросійські шапкозакидацтво та надзвичайну місію росіянців з одночасним намаганнням перекроїти «хахлов» на свій лад (як бачимо, й дотепер ці настрої у московитів не змінилися).

Після повернення з далекосхідного театру воєнних дій Федот Шелудько одружився, а в суспільному середовищі став відтоді Майстренком та ще й Хведотом, засвідчивши відданість давнім українськомовним традиціям, для яких звук «ф» є чужим і незвичним. Недарма повсякчас його замінювали на «п», «х» або ж «хв». Під цим псевдонімом друкувалися його газетні публіцистичні матеріали, літературні твори.

Пробував він себе у різних жанрах. Побачили світ декілька книжок з дитячими віршиками та віршованими казками й загадками, що ними був захопився поет. Одначе подеколи дістали ті творіння чимало критичних стріл. Втім, попри критику, увійшли згодом деякі з них до збірок дитячих творів та навчальних читанок. А поезії Майстренка-Шелудька включив Іван Франко до виданої ним антології української лірики.

Газетярська робота знайшла втілення в багатьох злободенних публіцистичних публікаціях. Примітно, що неодноразово висвітлювалась ним у них і радомисльська тематика. Вона, приміром, стосувалася покар, які виносилися селянам такими собі самоврядними волосними судами або сільськими громадами, діяльності селянських банків та кредитних установ, переселенського й емігрантського руху, тих чи інших моральних засад тощо.

У революційному вирі, що спалахнув у 1917-му, Хведот Майстренко цілковито віддався українській справі. Пропагував він її, перебуваючи у війську. Тим часом, з військовими потребами побував знову на Далекому Сході, а повертаючись звідти, з приємністю повідомляв до Києва про український рух на далекосхідних і сибірських просторах.

Пристав по тому до української партії соціалістів-федералістів. До кола її очільників та лідерів належали зокрема Сергій Єфремов, Андрій В’язлов, Олександр Лотоцький, Олександр Шульгин, Іван Огієнко, Іван Фещенко-Чопівський. Більшість із них після поразки української революції емігрували, ті ж, що лишилися, за більшовицького владарювання потрапили в опалу та зазнали гонінь і переслідувань.

Не оминув цієї участі й Майстренко. Зі своїми суспільно-політичними поглядами він став небажаним у новітній радянській пафосній журналістиці. Натомість з політики мусив перекваліфікуватися на науково-популярну, технічну й іншу господарську тематику.

Врешті, зважаючи на поданий на початку вагомий радомисльський «залізничний» досвід, таки знайшов собі пристановище – у відомстві Південно-Західних залізниць в якості технічного редактора його офіційних видань.

У 1926-му громадськість відзначила 25-річчя творчої діяльності Хведота Майстренка. На жаль, інформації про подальшу долю цього самобутнього літератора й журналіста наразі віднайти не вдалося.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 листопада 2023 р.

 

Скорботне літо 1953-го позбавило випускників пам’ятних фотокарток

 

Нові часи, нові звичаї… Сучасники, що нині прагнуть зберегти світлини власні та родинні, вже використовують задля створення альбомів цифрові та інтернетні ресурси. Щоправда, для їх наповнення зафіксованими на фото миттєвостями минулого звертаються усе ж до паперових знімків, що зберігаються у старих альбомах. Зрештою, це таки реальна можливість донести їх до наступних поколінь.

Цікаву фотогалерею з історії Іршанської школи започаткував на створеній фейсбучній сторінці «Ірша. Школа вчора, сьогодні, завтра» колишній її учитель Сергій Рябченко, що нині вже на заслуженому відпочинку.

Іршанська школа. Світлина 1952 року.

Він зокрема поставив за мету розмістити на ній усі фото шкільних випусків, що їм присвятив один з розділів сторінки.

Натепер віднайдено та оприлюднено 38 випускних світлин. Для повноти додано до колекції, крім того, фото випуску вечірньої школи робітничої молоді, що діяла в Ірші. А от з «основних», як скрушно зазначає пошуковець, немає деяких з перших та останніх. Що стосується найдавніших, ще довоєнних та перших повоєних, то, на жаль, тогочасних випускників уже немає серед сущих на нашій землі. Подеколи відгукувалися нащадки. Втім не всі, з ким таки вдалося зв’язатися, володіють сучасними цифровими технологіями, тож є сподівання, що таки посприяють бабусям та дідусям їхні діти й онуки.

Водночас Рябченко із жалем констатує, що запізно почав ці пошуки. Як не прикро, але, коли відходили у вічність колишні шкільні вчителі, виїздили із села, про це не думалося, тож їхній фотоспадок навіть рідним, скоріше за все, виявився непотрібним. Дещо відтак уже втрачене назавжди. Звісно, міг би бути свого часу створений куточок історії школи і в самому закладі. Але й колись, і тепер учителі-історики, як не прикро, особливого інтересу до такої ідеї не виявляють.

Сам Сергій Володимирович за фахом вчитель біології та хімії, продовживши у шкільних науках справу батьків (вони також тривалий час учителювали в Ірші). Позаяк на відміну від сучасних тамтешніх освітян, що здебільшого є «варягами», і селище, і школа рідні для нього. А за своїм основним, так би мовити, профілем він, до речі, доволі знаний на довколишніх теренах як пристрасний садівник та городник.

Зрештою, занурившись у фотографічну шкільну минувшину, відкрив для себе біолог та хімік чимало історичних тонкощів і цікавинок.

Скажімо, у 1962-63 роках випусків у старших класах просто не було. У ті роки в СРСР здійснювався перехід з десятирічної до одинадцятирічної середньої освіти, тож після випуску десятикласників наступний випускний, але вже 11-й клас, виходив із стін школи через два роки. І навпаки: у 1966-му, коли десятирічка повернулась «на круги своя», випускалися зі шкільних стін одночасно 11-й та 10-й класи. З подібних реформаторських причин «випадають» деякі роки випусків і в наш час.

А от випускних світлин 1953 року не існує взагалі. І не тільки з Іршанської школи, а й повсюдно по колишньому Радянському Союзу. У тогорічному березні й надалі країну Рад охопила «невимовна туга й жалоба за померлим вождем усіх народів, дорогим товаришем Сталіним». Звісно, на тому скорботному тлі не могло бути мови не тільки про випускні бали у школах, а й про традиційні загальні фото випускників. Їх просто заборонили. Хтозна, можливо, десь і траплялися якісь аматорські знімки, проте до професійних фотоательє таких замовлень не робилося.

 

Перший шкільний дзвоник у 1954-му.

Щодо відсутніх у зібранні інших випускних фото Іршанської школи, зберігаються сподівання, що вони з часом таки поповнять шкільну колекцію, й не лише віртуальну. А добрий приклад іршанців хай надихає до його наслідування ентузіастів по всіх усюдах.

 

Газета «Зоря Полісся», 3 листопада 2023 р.

 

 

«Щасливі на годинник не зважають…»

 

Судячи із приповідки, винесеної в заголовок, радянські люди почувалися одними із найщасливіших, адже тривалий час в колишньому СРСР годинник, особливо наручний, вважався предметом розкоші. Бо ж доступні вони були далеко не всім. Передусім за ціною.

Власне виробництво у Радянському Союзі налагодили лише у 1929 році, завдяки закупівлі двох збанкрутілих годинникових підприємств в Америці. До Другої Світової війни їх виготовили лише декілька мільйонів на таку величезну країну (і наручних, і настінних, і настільних).

По війні цей процес пришвидшився, проте лише у 1980-х годинник став по кишені практично кожному.

А як же відслідковували час до того? На селі, відомо, часовим орієнтиром слугувало сонце, за яким вкладалися спати і прокидалися, поралися по господарству й випасали худобу. Тим часом сама худоба самотужки доволі точно визначає пору, коли слід вирушати з пасовища до обійсть.

У виробничих поселеннях здавна традиційно скликав до робочих місць сигнал заводського чи фабричного гудка.

Слугувала таким собі ранковим будильником ще й сповіщала громадян про поточні години й хвилини радіоточка, що, практично не змовкаючи, балакала майже у кожному помешканні. А ще свого часу транслювалися радіопередачі через гучномовці на міських та сільських вулицях чи майданах.

Ранкова радіотрансляція починалась зазвичай о шостій ранку, а по тому призвичаєний слухач цілком міг визначати час за передачами, що, як правило, виходили в однакові часові відрізки. У моїй пам’яті, наприклад, досі закарбувалися ранкові програми, що йшли одна за однією: новинні випуски з Москви та Києва, ранкова гімнастика, радіостанція «Колос», обласне мовлення, «Піонєрская зорька» чи «Піонер України», за якими цілком орієнтувалися, коли прокидатися, займатися ранковою гігієною, снідати та вирушати до школи. До того ж періодично транслювалися «сигнали точного часу» (в сучасних інтернетних пристроях часова функція відтворюється в режимі так званого «реального часу»).

Хоча, скільки себе пам’ятаю, у нас дома висіли на стіні «ходики» з гиркою на ланцюжку, згодом з’явився досить масивний настінний заводний пружинний годинник «з боєм». Особливим шиком вважався у ту пору (та подекуди й нині, одначе,  уже в якості антикваріату) «годинник із зозулькою». Час від часу (даруйте за каламбур) часові механізми розладнувалися чи ламалися, і їх доводилося здавати у ремонт майстрові. Діяла колись у Радомишлі й така сервісна служба з незмінним годинникарем Семеном Ліберманом…

А вже на уроках особливою увагою користувалися ті з однокласників, хто мав наручного годинника. До них звертався запитувальний погляд: скільки там залишилося до «дзвінка»? У мене на руці власний показник часу з’явився у сьомому класі (перейшов «у спадок» від старшого брата). Начебто - «Ракета».

Тож наші співгромадяни таки обходилися без годинників.

Пригадується у зв’язку з цим доволі анекдотичний випадок, що мав місце у колишньому вишевицькому колгоспі, коли головував у ньому відомий краянин-господарник Леонід Тарасюк. Одного разу керівникові увірвався терпець, позаяк засідання правління господарства постійно починалися з півгодинним, а то й більшим запізненням через несвоєчасне прибуття його учасників. Отож Леонід Ничипорович, відкриваючи нарешті чергове затримане зібрання, привселюдно доручив головбухові взяти в колгоспній касі гроші і негайно поїхати в райцентр та купити усім членам правління по годиннику – найдорожчому. Місію було швидко й успішно виконано. Тож на тому ж таки засіданні голова «урочисто» усім вручив «подарунки», одначе звелів бухгалтерові вирахувати їхню вартість із зарплати. Виховний ефект подіяв: засідання відтоді починалися вчасно, а колгоспний актив змушено, але таки обзавівся потрібною в побуті та на виробництві річчю, хоча й власним коштом.

Можливо, щоби щасливі радянські люди при нагальній потребі таки могли спостерігати його плин, доволі поширеним явищем стало встановлення годинників для загального огляду в людних місцях – на майданах, вулицях, адміністративних, побутових будівлях, в транспортних вузлах і т. ін. Та звична механічна система для цих приладів не завжди була придатною, адже потребувала постійного підзаведення, корегувань тощо.

Відразу по Другій Світовій війні в Радянському Союзі налагодилося виробництво електромеханічних міських годинників – фасадних, стовпових та ін. І поступово вони почали з’являтися на вулицях великих і малих міст. Не став тут винятком і наш Радомишль. На оцих світлинах 1960-х років, приміром, їх зафіксовано на стовпах на центральній міській площі, на розі вулиць Міськради та Леніна (нині Мала Житомирська).

 

За словами звісного радомишльського умільця та майстра на всі руки Сергія Зубчика, що знається й на годинниках, блок управління до них зазвичай розміщувався у розташованому поруч приміщенні, звідки подавалися безпосередньо на годинник електричні імпульси, якими рухалась стрілка. На випадок відключення електрики обладнання підживлювалося батареями або акумулятором.

Та слугували вони, схоже, недовго – чи то через недосконалість, чи недовговічність. Вироблялися, зрештою, до 1966 року. А потім з одного боку почали з’являтися електронні, а з іншого – таки більш доступними для «щасливого» населення стали ручні.

Тепер, відомо, годинник, як покажчик часу, присутній на кожному мобільному телефонному пристрої, якими практично поголовно послуговуються і старші за віком люди, й дітвора. Проте не втратив своєї привабливості й годинниковий механізм на руці. Він, щоправда, тепер став свідченням певного статусу носія годинника. Ну, майже так, як для членів правління колгоспу в описаній вище історії. Нині, притому, той статус часто-густо вимірюється захмарною для пересічних громадян вартістю власного часоміра.

Втім, як розповідав знайомий бізнесмен, що послуговується наручним годинником, він для нього нерідко видається дуже зручним вже під час різного роду засідань, нарад, коли виникає потреба зовні непомітно простежити час (як колись у навчальному закладі), а раз-по-раз зазирати у смартфон, якого потрібно дістати, часом відкрити, – виглядає не надто етично. Так що «нещасним» віп-персонам без годинника – ніяк.

А міські хронометри, особливо нагальна потреба в яких теж відпала, стали подеколи таким собі доповненням інтер’єру або ж невід’ємним елементом збереженої старовини для історичних місць чи споруд: як то ратуш, вокзалів, башт. Хтозна, можливо колись прикрасить артефактний годинник і котрусь відреставровану стародавню споруду й у Радомишлі.

 

Газета «Зоря Полісся», 3 листопада 2023 р.

 

Шукаючи «таємничі» Чоповичі

  

У матеріалах науково-практичної конференції «Шляхетство Полісся України. Старовинні роди Овруцької шляхти», що проходила у 2018 році і передусім присвячувалась дослідженням історії найвідоміших старовинних овруцьких шляхетських родів (серед них зокрема пов’язані з Радомишльщиною Баранівські, Васяновичі, Левківські, Меленєвські, Скуратівські, Чопівські), мою увагу привернув включений до збірника уривок з праці Ю.Чоповського-Кононученка «Історія Чопович на річці Ірша». У ньому стверджується, що це поселення не має жодного стосунку до згаданого у багатьох архівних та історичних джерелах Чоповичів, що ще з XVI століття входили до володінь Києво-печерського монастиря, позаяк належні монастиреві Чоповичі розташовувались на річці Тетерів. Чи не найголовнішим «аргументом» наводяться реєстри монастирських володінь з переліченими у них поселеннями, розташованими на Потетерев’ї. Тож там, робиться висновок, лежали й Чоповичі, належні Києво-печерським архімандритам [12, с.198-211].

Зізнаюся, що за свою більш ніж тридцятирічну краєзнавчу дослідницьку практику не зустрічав жодного історичного документа про існування на річці Тетерів поселення з назвою Чоповичі, що невідомо коли і як розчинилося на звивинах історії, на відміну від Чоповичів на Ірші, що існують дотепер.

Між тим, в історичних документах ніде не вказується його прив’язка до Тетерева, а от про належність до Ірші подекуди зазначається. Якби таких села було два, то їх напевне всякчас розділяли б за належністю до конкретної річки. І така-от оказія: будь-які намагання віднайти бодай натяки приналежності згадуваних в історичних джерелах Чоповичів до берегів Тетерева неодмінно ведуть … на Іршу.

Приміром, те, що у відомому Описі рухомого й нерухомого майна, належного Києвопечерському монастирю 1593 року, Чоповичі віднесені до «Потетерев’я», аж ніяк не означає, що вони розташовувалися на цій річці. Йдеться у ньому загалом про, кажучи сучасною мовою, басейн Тетерева. Адже зазначені в цьому ж розділі також села Шибенне і Забілоччя, що так само лежали не на Тетереві, та рудня на річці Миці [2, с.386; 8, с.231].

Знаний польський історик Генрик Літвін у своїй ґрунтовній праці «З народу Руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569–1648)», описуючи тогочасні Лаврські володіння, відносить Чоповичі не до Радомишльської (Тетерівської) волості, а до «розпорошених сіл в Овруцькому повіті», називаючи серед них ще й Журжевичі, Зубровичі, Росохи, Зайків [6, с. 163].

Підтверджує таке твердження інший відомий польський дослідник Александер Яблоновський. Описуючи володіння Печерського монастиря у ХVII столітті в своїй праці «Ziemie ruskie. Ukraina (Kijów-Bracław)», він подає Чоповичі у загальному переліку монастирських земель [13, 181], натомість відмежовує їх від Радомисльської волості повіту Житомирського. Притому, належними до волості наведені в тому реєстрі поселення, що лежали не на Тетереві [13, 174]. Тобто, знову таки згадані Чоповичі стосунку до річки Тетерів не мали.

Розташування Чоповицьких маєтностей Києво-печерського монастиря на Ірші засвідчує чимало документів 16-17 ст. Проте відправним для такої приналежності слід, вочевидь, вважати Грамоту князя Андрія (Боголюбського), котрою він, нібито за заповітом свого батька Юрія Довгорукого, дарував цьому монастиреві чималі земельні володіння. До них зокрема увійшли сільця, котрі «сидять по Тетереву вниз і по інших річках, тобто по Миці, Рачці, Білці, на річці Ірші… у своїх межах,  з усіма податями медовими й грошовими і десятиною з усілякої ріллі…» [8, с.231]

І хоча Андрієва грамота має в науковому середовищі ознаку сумнівної, саме вона прислужилась Лаврі в узаконенні належних їй з кінця XVI століття маєтностей.

Власне, й самі Чопівські визнавали свою Чоповицьку вотчину приналежною до Лаврських земель. У 1581 році, коли Києво-печерські володарі якраз прагнули легалізувати начебто надані Андрієм Юрійовичем привілеї, Чопівські скаржилися на архімандрита Мелетія Хребтовича і монастирську братію за зазіхання на маєток Чопівських. Вони водночас вказували, що їхній предок Ігнат Чоп записав Києво-Печерському монастирю на поминання загиблих у битвах шістьох своїх синів щорічну данину зі свого маєтку Чоповичі – кад меду та ін. [7, с.45]

Наведені Чоповичі у Списку маєтностей Києво-печерського монастиря 1646 року. До нього теж входить чимало сіл, розташованих на Ірші та інших річках басейну Тетерева. Для прикладу: Потіївка, Вереміївка, Облітки, Буки, Ніжиловичі, Воробієвичі, Різня, Дідівщина, Голяки, Томаші, Рутвенці та ін. [7, с.279].

У відкритих джерелах наводиться чимало актових записів про межові й земельні суперечки, що виникали між Лаврою та землевласниками Чоповичів й інших довколишніх сіл у першій половині XVII століття. Скажімо, понад десять років точилась суперечка лаврського архімандрита Є.Плетенецького з володарями малинських земель Єльцями за межові угіддя між Чоповичами і селами Романовичі, Головки та іншими [7, с.163].

Овруцького старосту Аврама Мишка було покарано за невиконання судового рішення про наїзди та пограбування маєтку Чоповичі Києво-печерського монастиря [7, с.113]. Тож недарма дослідники малинської історії вказують 1519 рік першою відомою писемною згадкою про Чоповичі, як село Овруцького повіту [5, с.62].

В ухвалі купного суду 1629 р. по справі про крадіжку меду з бортей селян села Липлянське серед свідків названо «села Чопович, з громади Чопівської Бориса, боярина монастиря Печерського київського» [4, с.77]. Йдеться тут саме про іршанське володіння.

У 1682 році Лаврські маєтності, до яких входили й Чоповичі, що внаслідок розорення прийшли в запустіння, Грамотою Короля Яна ІІІ були передані в опіку львівському унійному єпископу Йосипу Шумлянському. Аби не виникало сумнівів, що йдеться саме про поселення на Ірші, тут названо також Зимовичі та Білку, що лежать не на Тетереві [7, с.357].

Більше того, року 1683-го Чопівські, попри те, що Королівською грамотою їм було підтверджено і поновлено права на володіння належними їм землями в «колишніх межах і розташуваннях (щоправда, за умови відправляти до королівського війська на випадок війни двох озброєних вершників) [4, с.183], зобов’язалися сплачувати Й.Шумлянському ті ж податки, що й Києво-печерському монастирю [7, с.360].

Наведені джерела переконливо вказують на приналежність до володінь Києво-Печерського монастиря Чоповичів, розташованих на Ірші.

Проте суперечки між Чопівськими та унійною митрополією, що осідала в Радомислі, продовжились і у XVIII столітті.

На захист своїх привілеїв на Чоповицькі володіння митрополія, посилаючись на «успадкування» їх від Києво-Печерського монастиря, знову таки підняла княжу грамоту Андрія Юрійовича. З іншого боку – взагалі поставила під сумнів права Чопівських на володіння Чоповичами, що їх вони начебто мали за метрикою від 12 червня 1570 р. У справі 1760 року стверджувалося, що суперечка ця має багато різних ускладнень, адже, окрім Чопівських, селом володіли й інші особи [8, с.206]. Тобто, не заперечуючи прав інших власників, які володіли Чоповичами ще у Лаврські часи, церква відстоювала свої права на чоповицьку частку. Власне, у наведених джерелах здебільшого йдеться про те, що Києво-Печерському монастирю належала частина Чоповичів [11, с.894].

Серед інших осіб, для прикладу, були Макарівські, згадувані в наведеній справі 1629 р., а ще Дідківські, що їм 1691 року призначалась винагорода від царів московських за розорення, завдані «московською війною» в їхніх маєтках, до переліку яких увійшли й Чоповичі, звідки селяни втекли за Дніпро. [7, с.377]

Стосовно ж Чопівських – 1766 року Коронна метрика Речі Посполитої надала митрополитові Ф.Володковичу посвідку, що у книгах Великої та Малої метрики за час з 1570 до 1576 року немає записів привілею короля Сигизмунда Августа Чопівським на маєток Чоповичі або Чопівка [8, с.240].

Митрополія також посилалась на посвідку 1763 року, що у книгах литовської метрики за час до унії Чоповичі не згадуються, «хіба що під іншою назвою» [8, с.206].

Втім у документах унійної митрополії, датованих 1755 роком, зареєстровано витяг з Гродської книги Луцького замку 1520 р. про введення нащадків Василя Чопівського (Василь, Іван та Макар Васильович) у володіння селом Чоповичі [8, с.178].

Зрештою у відстоюванні своїх прав на Чоповицькі церковні угіддя Чопівські, схоже, таки взяли гору. Позаяк у переліку унійних маєтностей, що у володіння ними року 1780-го вступав новорукоположений митрополит Я.Юноша-Смогоржевський, Чоповичі відсутні.

Відтак і в книзі Л.Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии»  Чоповичі віднесені не до колишніх уніатських сіл, що після загарбання Російською імперією українського правобережжя Речі Посполитої дарувалися або розпродувалися, а до поселень, які перебували у відомстві державного майна. Хоча Чоповицька церква до 1839 року зберігала відданість унії, а її настоятель був благочинним усіх уніатських храмів Київської губернії [9, с.127, 128]. Не згадує краєзнавець, одначе, й про належність Чоповичів у минулому до лаврських володінь, хоча, здавалося б, мав би акцентувати на цьому, як службовець Київської духовної консисторії [8, с.12, 13].

На цьому, власне, пошуки буцім розташованого на Тетереві села Чоповичі можна й припинити, бо версія, що церковні ієрархи заснували його тут, позбувшись однойменного іршанського володіння, виглядатиме ще більш фантастичною.

Тим не менше, ще одне поселення з найменням Чоповичі таки існувало і лежало … теж на Ірші. В довідковому офіційному виданні «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795-2006 роки» в переліку населених пунктів, що розташовувалися на цих теренах, названо селище Чоповичі та село з такою ж назвою. Повідомляється, що у 1938-1977 рр. до складу Малинського, Чоповицького та Коростенського районів у різні періоди входили селище Чоповичі і однойменне село Чоповичі, які були центрами відповідних селищної та сільської рад. Зрештою у 1977 році село було включене в смугу селища Чоповичі [1, с.496].

На німецькій мапі 1942 року позначено двоє Чоповичів, розташованих поруч. Звісно, біля Ірші.

Втім з тамтешніми історико-адміністративними пертурбаціями хай «розбираються» усе ж місцеві дослідники.

 

Література та джерела

1. «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795-2006 роки». – Житомир: «Волинь», 2007.

2. Архив Юго-Западной России. Ч.1, т.1 – Київ, 1859.

3. Архив Юго-Западной России. Ч.ІІІ, т.2 – Київ, 1868.

4. Архив Юго-Западной России. Ч.IV, т.1 – Київ, 1867.

5. Костриця М., Кондратюк Р., Тимошенко В. Історико-географічний словник Малинщини. –  Малин, 2005.

6. Літвін Г. З народу Руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569—1648). – Київ: Дух і Літера, 2016.

7. Описание документов архива западно-русских униатских митрополитов. т.1. – Санкт-Петербург, 1897.

8. Описание документов архива западно-русских униатских митрополитов т.2. – Санкт-Петербург, 1907.

9. Похилевич Лаврентій Іванович (1816 – 1893). Матеріали до засідання бібліотечного клубу «Національні святині» 20 грудня 2005 р. – Київ: ДНАББ імені В.Г.Заболотного, 2005.

10. Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. – Київ, 1864.

11. Новицький І. Указатель к изданиям временной комиссии для разбора древних актов. т.2. – Київ, 1883.: с.894

12. Шляхетство Полісся України. Старовинні роди Овруцької шляхти: матеріали науково-практичної конференції, 20-21 квітня 2018 року. – Київ: ТОВ «НПВ Інтерсервіс», 2018.

13. Яблоновський О. Ziemie ruskie. Ukraina (Kijów-Bracław). T. 1. // Zrodla Dziejove. т.20 – Варшава, 1894.

 

 

 

Поширений нині поетичний світлий образ берізок у давнину мав згорьовано-каральне забарвлення

 

Серед прадавніх лісових промислів нашого древлянського краю вагому роль відігравали ті, що пов’язані з використанням беріз. Ця лісова порода всякчас обіймала на тутешніх теренах чималі обшири. Свідчення цьому – поташеві, дьогтьові, вугільні та супутні з ними виробництва, що ще з Середньовіччя традиційно розташовувалися у березових гаях чи поблизу з ними. Вказують на це зокрема історичні назви ряду поселень, які засновані були в ту пору і збереглися дотепер разом зі своїми первісними промислово-березовими найменнями: Поташня, Нова Буда, Стара Буда. Здавна послуговувалися поліщуки березовими віниками – для прибирання чи для лазні. Широко застосовується береза в народній медицині.

А от за російського царату березові угіддя слугували ще й місцем заготівлі… різок. Адже тілесні покарання були вагомим елементом імперської політики. Вони цілком офіційно застосовувалися в освітніх закладах, у війську, у в’язницях, не кажучи вже про поширену покару кріпаків поміщиками-самодурами. Чимало подібних прикладів наводиться в тогочасних мистецьких творах.

«В духовних школах старші – а ще в давнину – мали велику власть, навіть мали право різками дати; то їх тіні боялась дітвора і сиділа нишком, нічичирк», – оповідав у романі «Люборацькі» Анатолій Свидницький, описавши розправу, яку часом влаштовували учням учитель та цензор (такий собі по-сучасному староста класу). Одначе герой твору зізнавався, що призвичаївся до різки, бо то йому вже не первина: «Хай би були спершу не били, як я ще боявсь різки; а тепер мені байдуже…»

Попри християнську традицію освячення у Вербну неділю вербових гілочок, що ними символічно «обдаровували» одне одного, у справжніх екзекуціях використовувалися передусім березові. Недарма здавна поширеним є фразеологізм «березова каша», яким означають покарання різками. Хтозна, можливо, з огляду на наведені біблійні засади залюбки застосовувалися різки, як метод впливу на недбалих учнів якраз у церковно-парафіяльних школах. Як зазначав краєзнавець Микола Осадчий, у російсько-імперській шкільній освіті загалом налічувалося 42 каральних методи впливу на учнів. Позаяк із застосуванням різок подекуди виникали проблеми, бо ж далеко не кожен регіон міг похвалитися відповідними березовими «ресурсами».

У 1849 році до Київського губернатора офіційно звернулися Таврійські та Херсонські губернські правління з проханням повідомити, чи може їм з Київської  губернії щорічно поставлятися відповідно 9 тисяч і 20 тисяч пучків березових різок для покарання злочинців, оскільки в південних губерніях березових гаїв немає.

З Києва подібні циркуляри спрямували у «лісові» повіти, до яких, звісно, належав і найбільш заліснений Радомисльський.

Покарання солдата різками «крізь стрій» зображено на малюнку Тараса Шевченка. 

У 1902 році право засудження селян за дрібні злочини до кари на тіло до двадцяти ударів різками було надане волосним судам. Застосовували його часом і сільські сходи. «Цей пережиток азіятщини дістав широке розповсюдження, – писав у газеті «Рада» її оглядач Хведот Майстренко. – Чи було, чи не було за що, але шмагали березовими дубцями старих і молодих, не минали ні батьків, ні дідів… Селяни не зносили зневаги, моральних мук, часто й густо занепащали себе: вішалися, топились…»

Слід зазначити, що покарані в такий спосіб особи, крім того, назавжди діставали своєрідне прокляття: вони позбувалися будь-яких прав до участі в громадських справах, не могли обиратися чи призначатися на казенні посади. Тогочасна статистика засвідчила, що впродовж якихось двох років «різкове» тавро лише в Радомисльському повіті отримали 1052 селянина.

Зрештою Царським маніфестом від 11 серпня 1904 р. про милості, даровані з нагоди Святого Хрещення спадкоємця престолу, ганебні тілесні покарання було скасовано як для селян, так і у війську. У в’язницях вони подеколи ще діяли до 1917-го…

Різочка тимчасом таки залишилась впливовим засобом у родинному вихованні, хоча теж насамперед умовним. Як, приміром, «подаруночок» для неслухів від Святого Миколая.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 вересня 2023 р.

 

Україна вже має досвід, як вибивати російських зайд із Криму. А у Чонгарському прориві 1918 року відіграв важливу роль наш краянин

 

Після Берестейського миру, укладеного в лютому 1918-го Україною та її союзниками з більшовицькою Росією, Німеччина та Австро-Угорщина, визнавши Україну незалежною й рівноправною державою, уклали з нею союзницькі зобов’язання про військову допомогу з вигнання більшовицьких військ з території УНР. До юрисдикції УНР належав і Крим з розташованим у ньому Чорноморським флотом. Для виконання цієї місії Українська Центральна Рада у тогорічному квітні спорядила Кримську групу армії УНР, очолювану полковником Петром Болбочаном. До її складу входили кілька піших і кінних полків та кінно-гірський дивізіон, озброєні важкими гарматами, броньованими автомобілями, бронепотягами. Загалом мала група близько 9 тисяч бійців.

Головною перешкодою для проникнення в Крим, як і тепер, вважався Чонгарський перешийок. З великою Україною він тоді сполучався залізничним однопутним мостом. Саме уздовж залізничних шляхів у тогочасних баталіях здійснювалися головні військові дії. До того ж, доставити озброєння на півострів видавалося можливим також передусім залізницею. Очікуючи українського наступу бронепотягами, більшовики замінували міст, щоби при спробі прориву його підірвати. Усвідомлювали це і в групі Болбочана.

Відтак виник зухвалий задум захопити міст штурмовим загоном, очолити якій доручили сотнику Петру Зілинському. Пішим ходом та ще й зі зброєю – це теж виглядало малоймовірним, втрачався, крім того, елемент несподіванки. Тож штурмовики для швидкості своєї атаки осідлали звичайнісіньку дрезину – невеличку рухому платформу, що приводилась у рух мускульною силою.

Операцію прориву здійснили у ніч на 22 квітня. Загонові Зілинського на дрезині вдалося непомітно для ворога перетнути міст і вже у більшовицьких бойових порядках приголомшити його щільними кулеметними обстрілами та закидати гранатами. Ошелешений супротивник спромігся підірвати лише одну закладену міну, що, на щастя, не завдала шкоди ані мосту, ані залізничному полотну. Іншу знешкодили козаки.

Це вже слугувало «зеленим» світло для основних сил Кримської групи, що успішно перетнула Чонгар двома бронепотягами і потужним вогнем розбила й розігнала більшовицьку залогу. Шлях на Джанкой і далі було відкрито.

Втім похід Болбочана логічного завершення навесні 1918-го, на жаль, не дістав. Дотримуючись союзницьких угод, керівництво УНР наказало українським воякам вийти з Криму, де тимчасом дислокувалося німецьке військо.     

За твердженнями історика Сергія Громенка, Чонгарський прорив Болбочана та Зілинського – «це не була загальновійськова операція, це був шедевр спеціальних операцій. Й, за великим рахунком, саме так треба розглядати цей бій. І не артилеристам, і не піхотинцям мати тих звитяжців за героя, а саме військам спеціальних операцій. Але складна політична ситуація навколо Криму і необхідність союзу з німцями призвели до того, що Крим тоді, в квітні-травні 1918 року, так і не був приєднаний до України…»

Звитяжець бою за Чонгарський міст 1918-го року сотник Петро Зілинський мав уроджене прізвище Содоль, проте у реєстрах військових старшин армії УНР, значиться за придатком. Як і його брати Йосип та Михайло, що теж, будучи сотниками Другого Запорозького полку, під проводом Петра Болбочана брали участь у легендарній Кримській операції українського війська.

Народжені вони в селі Вирва Вишевицької волості Радомисльського повіту в сім’ї дрібного землевласника Вікентія Антоновича Содоля та його дружини Олени Вікентіївни. Втім належала родина до міщанського стану і була приписана до Малинського міщанського товариства, позаяк мали Содолі кузню, у якій глава родини ковалював. Між тим, походив Вікентій зі шляхетського роду, на належність до якого вказувало придаткове прізвище, що його й використали сини.

Про Петра Содоля відомо, що народився він 14 липня 1893 року. Освіту здобув у Київській гімназії, у 1913 році закінчив Віленське військове училище старшин. Як офіцер, воював на фронтах Першої світової війни, де за хоробрість удостоївся Георгіївської відзнаки. У жовтні 1917 року став до лав Армії УНР.

Петро Содоль-Зілинський.

Відтоді він залишався вірним Україні та її військові, присягу яким склав на прапорі Запорозького Полку:

Тобі, мій краю дорогий, складаю я свою присягу.
Тебе любить. 

        Тобі служить. 

                      За тебе вмерти біля Стягу.
І прапор наш жовто-блакитний клянусь до віку боронить,
І за народ забутий, рідний, останню кров свою пролить!

Поголос про мужнього командира поширився після боїв під Бердичевом у лютому 1918-го, де сотник Петро Содоль-Зілинський з кількома іншими старшинами зупинив більшовицький наступ і тримав свої позиції до підходу головних сил. 29 лютого «запорожці» розбили «червоних» під Северинівкою, а наступного дня українські частини увійшли в Київ. 2 березня саме Зілинський зірвав з Київської думи та пошматував більшовицький прапор…

Колишній «запорожець» Борис Монкевич у своїх спогадах називає Петра Содоля «легендарно-хоробрим» сотником, чия зухвала і відчайдушна атака на Чонгарський міст спричинила в «червоних» окопах таку паніку, що більшовики зопалу по своїх же позиціях почали стріляти, а потім панічно звідти втекли.

Втім до послужного списку бойового старшини в Українських Арміях під час визвольної боротьби 1917-21 років входить не лише перебування в складі Запорозького корпусу, а й командування  31-м Роменським полком за Директорії та 1-м Куренем 3-го полку Січових Стрільців, комендантство  в Ямпільському повіті на Поділлі, участь у героїчному Першому зимовому поході.

Після поразки першої Української революції ХХ століття Петро Содоль-Зілинський перебував в еміграції. Урядом УНР в екзилі він був підвищений до звання полковника. Спочатку мешкав у Галичині, по Другій світовій на деякий час осів у Західній Німеччині, а затим переїхав до США. У закордонні так само віддано займався українськими справами, активно діяв у Гетьманському Русі та багатьох інших українських організаціях, зокрема заснував і очолював Товариство Запорожців ім. полковника П.Болбочана в Америці. Усіляко пропагував і відстоював ідеї української державності та потребу її належного захисту від ворогів.

«Як військовик, він був переконаний, що вибороти свою Державу і права для свого народу може тільки сильне військо. Тому й козацькі традиції, які плекалися дуже дбайливо в його родині, їх він передав своїм синові і внукові, які, хоч і не в рідних військових формаціях, але служили в Арміях країни поселення...», – написав у прощальному слові по померлому Петру Содолю-Зілинському його соратник Роман Барановський.

Відійшов український вояк і патріот у засвіти в 93-річному віці 18 травня 1987 р. в Олбані, штат Нью-Йорк, США.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 25 серпня 2023 р.