Хто б там що не казав, але традиції
самогоноваріння мають на наших теренах міцні (з будь-якою ознакою цього слова)
і давні корені. Втім термін «самогон» з’явився порівняно не так і давно, коли держава
спробувала монополізувати виробництво хмільних напоїв. Гострослови, врешті, з
цього приводу іронізують, що ігнорування державної та корпоративної монополії
на виробництво алкоголю – вже теж історична українська традиція. А щодо
давності, то виготовляли на наших теренах спиртовмісні напої у домашніх умовах
з давніх давен, коли такий промисел називали медоварінням, пивоварінням,
винокурінням.
На Поліссі, де, власне, лише аматорське
виноградарство почало культивуватися останніми десятиліттями, класичне виноробство
так само має незначний вік, хоча й вироблялися у наших краян вина з тутешніх
ягід та фруктів – яблук, вишень, слив, лісових ягід тощо. Натомість технологію
винного бродіння тут ще в давньоруські часи успішно замінили штучним
зброджуванням сусла – житнього, ячмінного, пшеничного з додаванням меду.
Використовували також зброджений березовий сік.
Перші такі напої саме й називали
«медами». Пригадаймо, приміром, казково-билинний переказ застілля: «І я там
був, мед-пиво пив…»
Наразі досі у нас престольно-храмові
свята іменують «медом». В церковних архівах ця традиція визначена
словосполученням «ситити канун», де
слово «ситити» у своїй первісній формі тлумачиться як «підсолоджувати медом
напій або настоювати мед на чомусь», а канун – стародавня назва медового напою та пива на храмове свято. Відтак
тривалий час і «медоваріння», і «пивоваріння» якраз і були процесами з
виготовлення хмільного
питва.
Приміром, у візиті (огляді)
Радомисльського Свято-Троїцького храму 1783 року зазначено, що церковне братство
тричі на рік влаштовує канун (робить мед): у день Трійці та у дні Святителя
Миколая – осіннього та весняного.
Втім деякі джерела вказують на
заснування в Радомислі гуральні ще в пору володіння містом Печерського
архімандрита Єлисея Плетенецького (1599-1624 рр.).
В опису радомисльського замку 1774
року, що його віднайшов і оприлюднив історик Леонід Тимошенко, серед докладно
перелічених на замковій території будівель та споруд, у яких містилась
уніатська митрополія, названі також господарські приміщення. Вказані у цьому
переліку, наприклад,
броварня, шпихлір (сховище) для горілки, хатина винника – винокура (так
іменувався колись ремісник, що виготовляв горілку та спирт), солодовня.
Горілчане виробництво на ту пору
пов’язували і з пивоварінням – тобто бродильним процесом, і з винокурінням – перегонкою
«пива». Від пива, тобто броварського промислу, попервах запозичили й назву
горілчано-виробничих приміщень.
Начиння самої броварні складалося з вмурованих
у печі двох котлів для куріння горілки та двох мідних буртаків обсягом у десять
коновок (відер), а також з дев’яти кадок для затирання, двох – бражних, двох –
солодових, трьох діжок, двох кадовбів (діж), двох цебрів та чотирьох коновок.
Неподалік розташовувалися ще дві
броварні, які здавалися в оренду вірогідно господарям австерії (постоялого
двору) та корчми, що розбудувалися на в’їзді в місто з боку Вишевичів.
А під ратушею, крім того, був льох
для справжнього виноградного вина, яке вочевидь завозилося й використовувалися
для святих літургій.
На малюнку Радомисльського замку,
виконаному художником І.Драгуном за історичною реконструкцією Л.Тимошенка,
броварня розташовувалась у східній його частині.
Крім церкви та замків, привілеї винокуріння
у різні епохи надавалися магнатам, корчмарям та шинкарям. За часів митрополіі в
селах Радомишльщини (в межах сучасного району) було обліковано 43 корчми та
шинки – в Березцях, Білій Криниці, Білківській Рудні, Борщеві, Великій Рачі,
Веприні, Верлоці, Вирві, Вишевицькій Гуті, Вишевичах, Гуті Забілоцькій,
Забілоччі, Заболоті, Заньках, Кичкирях, Котівці, Кочерові, Краснобірці, Кримку,
Ляховій (нині – Осички), Макалевичах, Малій Рачі, Меделівці, Межирічці, Миньківці,
Мінинах, Мірчі, Моделеві, Морогівці, Негребівці, Облітках, Папірні, Пилиповичах,
Потіївці, Раївці, Раковичах, Русанівці, Ставецькій слободі, Ставках, Старій
Буді, Чайківці, Чудині, Юрівці.
Традиція «шинкарства» напочатку продовжилась і за Російського
панування.
У статистичному описі Київської
губернії 1852 року, зробленому цивільним губернатором Іваном Фундуклеєм, подано
докладний виклад річного споживання міцних напоїв – вина, рому, портеру,
лікерів та горілки. Щоправда, за словами упорядника, офіційна статистика подає лише спиртне
– спожите забезпеченим населенням, зазначаючи, що «визначити міру споживання
звичайного хлібного вина та пива немає можливості». А щодо законних закладів, то у Радомислі в ту пору
працювало 63 торговельних лавки, 2 трактири, 12 випивальних будинків (російською
«пітєйних домов», тобто – шинків).
В середині ХІХ століття в Радомисльському
повіті запрацювали перші промислові
гуральні, що вже іменувалися
винокурнями.
Власне, й сам процес тримав давню назву винокуріння – тобто «гарячого»
виробництва «вина», що ним називали всі міцні хмільні напої, вироблені
перегонкою браги.
Таку ж технологію по суті застосовували
й громадяни, що згодом у ХХ столітті міцно дістали на свою адресу означення
«самогонників». Сам же самогон, тобто продукт винокуріння, поперед прозивали «сивухою», вказуючи на
неочищені від сивушних олій спиртні напої.
Перша в Радомисльському повіті
винокурня була облаштована в Хабному його власниками Стецькими. У 1850 році ці
маєтності придбав Олександр Горват, збудувавши у своїх володіннях згодом ще дві
гуральні.
На хуторі Бадзялівка, що біля
Великої Рачі, відкрив винокурню Антон Злотницький, одначе працювала вона
недовго.
У Любовичах орендував поміщицьку
гуральню знаний радомисльський купець Нафтула Горенштейн.
У 1885 році у повіті нараховувалося
12 винокурень з продуктивністю 1059560 рублів. Загалом задіяний на них був 151
робітник (в середньому на одній гуральні їх працювало 10-15). Перероблялась
головним чином картопля, паливом слугували дрова. «Вино» збувалося на місці,
лише незначна його частина доправлялась у Київ та Житомир.
Цікаво, що одна з повітових винокурень
працювала на хуторі з промовистою назвою Медвино, яка вірогідно вказувала на
давні корені тамтешнього медо-винного промислу.
На цей же період припадає існування
в Радомислі пивоварного заводу купця Меєра Соколика (1874-1894 рр.). Він
містився у дерев’яній будівлі на вулиці Великій Київській (тепер –
Старокиївська) в місцині, поки ще відомій як «крохмалка». Орендував його Аврум
Лукошевський, а завідував підприємством Йосип Каспер.
У 1888 році поміщик Аполон Лоський
заснував винокурню у своїх вишевицьких володіннях, завідував якою Йосип Віман.
Щоправда, у 1900-му він продав маєток разом з гуральнею Петру Тимофієвичу, а
той у свою чергу – генералові Михайлу Фабриціусу.
Назагал у 1900 році в
Радомисльському повіті працювало 14 винокурень.
Втім на ту пору їх можливості
самостійного господарювання знівелювалися запровадженням у 1894–1902 роках
державної монополії на горілку. Хоча винокурні заводи так само залишилися у
приватній власності, увесь вироблений ними спирт скуповувався казною, очищався
в ректифікаційних цехах, що діяли на державних винних (горілчаних) складах, та продавався у казенних винних лавках. Тобто, монополія розповсюджувалась лише на
очищення (ректифікацію) спирту і продаж виробленої з нього горілки та інших
міцних напоїв.
Реклама з Київського календаря на 1898
рік.
У 1898 році в повіті було споруджено
три казенних винних склади: Радомисльський №4 із завідувачем Іваном Сергєєвим),
Кухарський №5 в
Розважівський
волості (Володимир Пилипенко) та Ковалівський №6 у Приборській (Яків
Свистельников). Винний склад у Радомислі містився на провулку Бульварному (нині
вулиця Покровська). Тут було встановлено паровий двигун потужністю в 3 к.с.,
річна продуктивність становила 436,453 тисяч рублів (1909 р.). Працювало на
підприємстві 35 робітників.
Водночас було розгалужено мережу казенних винних лавок,
що їх в народі прозивали «монопольками». Дві таких лавки відкрилося в
Радомислі, діяли вони також у Вишевичах, Забілоччі, Кочерові, Мірчі, Раковичах.
Сама ж казенна горілка відтоді
дістала наймення «казьонки» на противагу «хлібному вину низької очистки», як
офіційно почали називати самогонну продукцію винокурень-гуралень, що за якістю
значною мірою поступалась ректифікованому державному продукту.
Контролювало горілчане виробництво та
споживання створене в Радомислі 1888 року повітове з випивальних справ
присутствіє, до якого входили предводитель дворянства, повітовий справник,
мировий суддя, землевласник та окружний наглядач. Останній з цього переліку
посадовців очолював акцизне управління округу №2, яке діяло з 1862 року і охоплювало Радомисльський
повіт. В різні роки цю посаду обіймали Берндт Морберг, Артемій Сердечний, Віктор Нейкірх,
Володимир Христіані, Павло Мейєр, Павло Говоров, Петро
Боримський. В містечках
та селах повіту за роботою гуралень наглядали штатні контролери та доглядачі. Для
обліку проданого казенного питва в акцизних управліннях запроваджувалась посада рахівника (ним попервах працював
Василь Шевченко).
Могила окружного наглядача Павла
Християновича Мейєра на старому православному кладовищі Радомишля.
Акцизні наглядачі водночас спільно з
поліцією мали звітувати про виявлені факти вживання населенням сивухи та
різного роду сурогатних рідин з відповідними каральними діями.
Кілька років тому обласні ЗМІ,
коментуючи здобутки сьогоднішніх радомишльських пивоварів (йдеться про класичний
сучасний пивзавод, заснований 1906 року на Микгороді братами Гнатом і Францом
Альбрехтами, до яких долучилися в компаньйони Ярослав Вольман і Адольф Тайферт), з
подачі краєзнавця Вадима Кіплінга розтиражували
витяг з рапорту справника Радомисльського повіту А.Сольського до губернської поліції
за 1913 рік: «Доводжу до Вашого відома, що в Радомислі набрало загрозливих
розмірів самогонне варення пива з наступним несанкціонованим продажем його.
Самогонне пиво, вироблене в домашніх умовах без належного дотримання санітарних
умов, викликає захворювання в тих, хто споживає його, всілякі, аж до кишкових
розладів і навіть смерті від отруєння. При виробництві самогонного пива
самогонники використовують навіть кал мишей, а вариться воно часто без
дотримання рецептури й нагадує за смаком не пиво, а звичайну брагу. Поліція
намагається контролювати несанкціонований продаж самогонного пива, й за
останній місяць нами виявлено та ліквідовано 7 домашніх цехів, а 11
самогонників були притягнуті до відповідальності...».
Про одну зі згаданих у рапорті жертв
«зеленого змія» роком раніше повідомила повітова газета «Радомислянин», коли 29
серпня від отруєння спиртним померла міщанка Пелагея Дородкова.
Із запровадженням
казенної винної монополії розгорнулась робота з пропаганди тверезого способу
життя. Для її координації та сприяння всім громадським організаціям, що вели таку
діяльність, в імперії було утворено мережу відповідних структур, підпорядкованих
міністерству фінансів. У повітах ці обов’язки
покладися
на комітети Кураторства про народну тверезість. У Радомислі такий комітет
організувався у 1896 році. За положенням його очолював предводитель повітового
дворянства, а до складу комітету входили настоятель Свято-Миколаївського
собору, повітовий воїнський начальник, поліційний справник, міський голова, голова
земської управи, гласні, товариш прокурора окружного суду, мирові посередники
та судді, штатні наглядачі міських училищ, інспектор народних училищ, директор
гімназії, наглядач церковно-парафільних шкіл, наглядачі та контролери окружного
акцизного управління, податні інспектори, повітові лікарі та інші особи. Обов’язки діловода в
різні роки виконували Каетан Бялобржевський, Андрій Шевченко.
За підтримки Кураторства
активну антиалкогольну кампанію вела церква. За її ініціативою у 1913 і 1914
рр. у місті відбулися урочисті свята народної тверезості.
Винокурень, проте не поменшало, а
навіть додалося. У Радомислі зокрема в 1909 році запрацював медоварений завод
за №22, що його побудував єврей Шимон Дистелятор. Характерне прізвище, чи не так?
До речі, серед
радомишльських міщан ХІХ-ХХ століть зустрічаються носії не менш промовистих
прізвищ – Винник, Винокур і навіть Винопал, вказуючи на зрозумілий родовий
промисел своїх пращурів.
У 1914 році якраз перед світовою
війною імператор Микола Другий своїм указом заборонив виробництво та продаж
алкоголю на імперських обширах. Дія запровадженого «сухого закону» обумовлювалась
військовою загрозою і спочатку обмежувалась періодом мобілізації, але потому була подовжена на увесь період
військових дій.
Саме мобілізовані до війська селяни,
обурені до того ж забороною оковитої, стали призвідниками антивоєнних «п’яних
бунтів», що прокотилися в липні 1914 р. на українських теренах. Найактивніший
характер вони мали в Радомисльському повіті. Передусім під погром потрапили бакалійні
та винні лавки. Лише упродовж 19 липня у 12 селах повіту було розгромлено 13
лавок. Багато крамниць постраждало в Радомислі. Аби заспокоїти розбурханий
натовп і відкупитися від погрому своїх магазинів, бакалійник Борух Шафіровський
з балкону власного будинку по вулиці Великій Чорнобильській (тепер у ньому
міститься правління райспоживспілки) пригоршнями набирав з великої посудини срібні
монети та кидав колонам, що рухалися вулицею.
Загалом з 18 по 22 липня, у дні наймасовіших
погромів, було розкурочено і пограбовано 50 крамниць, що зазнали збитків на 70 680
рублів. Постраждали й деякі винокурні, зокрема Вишевицька.
Потому гнів мобілізованих запасників
перемістився на панські та заможних селян господарства й садиби. Бунтівники
палили маєтки, запасалися зерном, паливом, деревиною і відвозили поцуплене по
домівках.
Пенязевицька поміщиця Маслова у
телеграмі, надісланій з цього приводу до Міністерства внутрішніх справ, назвала
погромників «п’яною бандою», що спричинила до трагічної ситуації.
Для втихомирення непокірних у повіт
викликали спеціальний каральний загін. А за наслідками погрому повітового
справника М.Завадського-Краснопольського, що не вжив належних заходів для його
придушення, виявивши «лібералізм», з посади усунули.
Після Лютневої 1917 р. революції,
коли з утворенням українського автономного уряду у багатьох сферах виникло
двовладдя, роботу винокурень спробували відновити. Втім, попри підпорядкування
промислового виробництва Києву акцизні органи, що контролювали алкогольний промисел, залишились у віданні Петроградського
Тимчасового уряду.
Позаяк на місцях виникло
занепокоєння з одного боку тим, що картопля з настанням тепла почала псуватися
в кагатах, з іншого – під загрозою захоплення опинилися сховища з уже
виробленим спиртом, що до них почали приглядатися вояки, які поверталися з
фронту часто-густо зі зброєю. І це в той час, коли бюджетна скарбниця була
порожньою.
Радомисльська повітова влада
Центральної Ради, заручившись підтримкою Києва, врешті дала гуральням «добро»
на виробничу діяльність, а перед Великоднем дозволила реалізувати запаси спирту
в селах, щоб виручені кошти направити у громадський капітал. Однак скорим часом
у повіт прибули урядники Російської «Казенної палати» та ще й у супроводі
чималого військового загону. Виробництво було зупинене й опечатане, гроші –
вилучені, а декого з місцевих керівників навіть взяли під арешт.
Звісно, на цьому тлі набувало розвою
самогоноваріння. І вже у серпні 1918 року Київська Президія комітету оборони
постановила: «Осіб, винних у продажу і виробництві спиртних напоїв, притягати
до суду польового ревтрибуналу і карати вищою мірою покарання – розстрілом»
Радянська влада спершу так само
продовжила дію «сухого закону», але поступово послабляючи та знімаючи заборони:
спочатку на вино, потім на пиво, а в
1925 р. виробництво завантажили у повні. І невдовзі алкогольна галузь стала
однією з найвагоміших складових радянської казни. Проте ректифікаційне
підприємство в Радомислі свою діяльність вже не відновило. А у 1930 р. на його
виробничих площах почав працювати маслозавод.
У 1930-1970 рр. на площах колишнього казенного винного складу
працював Радомишльський маслозавод.
Водночас влада рішуче взялась за
самогонників, що протягом десятилітньої алкогольної «засухи» прагнули своїми
обмеженими засобами хоч якось компенсувати відсутність легального спиртового
джерела. За першим радянським Кримінальним Кодексом 1924 року самогоноваріння
каралося позбавленням волі на 5 років з конфіскацією майна. Водночас міліція
преміювалась за кожен виявлений та знешкоджений самогонний апарат. На
заохочення міліціонерів спрямовувалось також 50 відсотків штрафів, що
накладалися на самогонників. І початкові
зведення реквізованого «шинкарського» обладнання вражали.
Та зусилля в боротьбі з
самогоноварінням часто-густо нагадували донкіхотівське протиборство з
вітряками. Бо ціна казенної горілки значно переважала сивушну.
Позаяк у голодні 1930-ті роки
самогоноваріння на наших теренах практично припинилося за браком сировини –
збіжжя, картоплі тощо. Хоча чув колись розповіді, що гнали самогон з цукровмісних
коренів рогозу – поширеної на Радомишльщині водяної рослини.
Не вдалося викорінити сивушний
промисел і німецькій окупаційній владі, яка також тримала самогонників у страху, а спійманих порушників
нещадно карала, вбачаючи в цьому не лише загрозу поширення алкоголізму серед
своїх вояків та службовців, а й потрапляння оковитої до партизанів, що використовували
її як антисептик для медичних цілей.
Хоча «народні месники», звісно,
вживали самогонку і з традиційною метою, піднімаючи нею бойовий дух за
прикладом «наркомівських ста грамів» у Червоній армії чи «пляшки шнапсу на
трьох» під час бойових дій для вояків Вермахту.
Партизани виготовляли сивуху й самі,
і мали по селах своїх постачальників, або ж – «реквізовували» у селян.
Іван Хитриченко, командир
партизанського з’єднання, що у серпні 1943-го розгромило в Радомишлі німецький
гарнізон, поділився спогадами, як завдячуючи самогонові, уникнув арешту. Це
трапилося на початку 1942 р., коли він, створюючи мережу підпільних груп, під
виглядом бляхаря мандрував притетерівськими селами. Одного разу у Расці під час
обіду в знайомих до хати нагрянули староста з двома поліцаями. Один з них
упізнав Івана, якого вже розшукували, і запропонував відправити його до
кущового відділку в Пісківку. Староста пішов за підводою. Двох інших стражів
окупаційного порядку господиня тимчасом запросила до столу і поставила бутель.
То, допавшись до сивухи, поліцаї сп’яніли настільки, що швидко поснули прямо за
столом. А Хитриченко спокійно вирушив далі, бо був переконаний: вони на
господарів не донесуть – інакше матимуть неприємності, що через самогонку дали
втекти колишньому енкеведисту та партійному секретарю. Так воно, врешті, й
сталося…
Жителька Іванкова Марія Хращевська
розповідала, як у ті часи чоловіки зазвичай гнали горілку в кущах за кілька
кілометрів від села, а потім ховали, щоб використати для власних потреб. Бо без
самогону в господарстві було важко. За півлітра тоді можна було багато чого
зробити й дістати. Згадувала жінка й випадок, коли сусід гнав самогонку під
вечір у полі, і його там застукали партизани. Він перелякався, бо думав, за
звичкою, що вони його
покарають за це. Але хлопці забрали бутель горілки, поплескали бідолаху по
плечу й пішли собі.
На межі 1941-42 рр. окупаційна
адміністрація оприлюднила ряд наказів про заборону та покарання самогонників.
Списки покараних публікувала газета «Голос Волині», що виходила в
Житомирі. Повідомлялося зокрема про накладений штраф у 1000 карбованців на
кількох мешканців сусідніх Коростишівського та Малинського району. Були
випадки, коли злісних гуральників карали розстрілом. Хоча тогочасні
«підпільники Кіндрати» виявляли і спритність, і винахідливість.
Уродженець Кочерова Антон Ляшенко у
своїх спогадах зазначав, що під час боїв на Радомишльщині восени 1943 року мама
відправила дітей до родичів у Кримок, де мало бути спокійніше. Так от, серед
кримоцьких вражень семирічному хлопчині добре запам’яталось, як тамтешні
мешканці гнали самогон. Трубку – «змійовик» – клали у велике дерев’яне корито і
час від часу засипали снігом, що приносили з вулиці.
Дещо схожу технологію приблизно в
такому ж віці я колись угледів у чудинської бабусі Лисавети. Охолоджувач теж
лаштувався у ночвах, куди періодично доливалась холодна вода з криниці. «Котел»
конструювався з двох баняків, один з яких накривав іншого, що ставилися в отвір
на чавунній плиті і зверху приважувалися цеглинами. Стики щільно замазувалися борошном
грубого помолу.
Бабуня всякчас попереджала, щоби
борони боже нікому не розповідав, що вона того дня поробляє, якщо хтось
цікавитиметься. Конспірація, звісно, трималась, але специфічний запах від
розігрітої браги таки ширився не лише двором, а напевне й далі.
Карикатура з радомишльської
райгазети. 1958 р.
Пригадується й те, як зчинявся
справжній переполох у селі, коли приїжджала районна міліція «трусити горілку».
Втім відомими лише селянам засобами зв’язку звістка про це миттєво долітала з
одного кутка на інший. Та лихо було, де той свіжий «аромат» не встигав
вивітритися.
Більшість, як і баба Лисавета, звісно,
виробляла оковиту не на продаж. Для села, де платню нараховували не грішми, а
«трудоднями», це була надійна валюта, хоча й рідка за сутністю, але «тверда» за
змістом. Але статистична звітність рахувала усіх під одну гребінку.
Уже в 1944 року на визволених від
гітлерівців територіях облвиконкоми ухвалили обов’язкові постанови «Про заходи по боротьбі з самогоноварінням та продажем
самогону населенням». Цим документом заборонялося населенню виробляти та
збувати самогон, а для порушників встановлювалась адміністративна
відповідальність (штраф до 3000 руб.)
або примусова праця строком на 6 місяців, а для злісних – навіть кримінальна
відповідальність. Виконання постанови покладалось на органи НКВД та голів
сільських рад.
І перш міліція таки виявляла активність,
адже потрібно було звітувати нагору цифрами та фактами. Проте недарма кажуть,
що голота на вигадки багата.
Оцю історію мені колись розповів
дядько Василь Грама, тітчин чоловік (до речі, нещодавно дізнався, що такий
родинний зв’язок в деяких українських регіонах означають терміном «стрий»).
Уроджений у Хомівці, він, пригадуючи повоєнні роки, повідав як місцеві жителі,
ховаючись від міліції, спритно гнали самогонку у довколишніх лісових
закапелках.
Прислужилась до цього військова
польова кухня на колесах, що її, пошкоджену, залишили біля села радянські
війська. Спритники хутко відремонтували та переобладнали трофей під самогонний
апарат і запустили в діло. А що: дрова в лісі завжди під рукою, навкруги озерця, болітця, ручаї –
тобто води для охолодження також вистачало. Заколотили брагу – й за роботу! І
вона мало не щодень справді кипіла. Назвали ж агрегат «Катюшею» на кшталт
легендарної реактивної артилерійської установки.
Міліція, до якої все ж дійшли чутки
про таку оказію, влаштували за колісною гуральнею справжнє полювання. Але –
марно. «Катюша» була невловимою: сьогодні в одному кінці лісу, завтра – в
протилежному. Спробуй передбач! Врешті таки «зловили», але без особливого
вдоволення. Як з’ясувалося, надмірного «навантаження» не витримав і прогорів казан.
Пробували його латати, одначе, – не вдалося. Відтак пересувку залишили на
лісовому роздоріжжі з промовистим написом: «Катюша» здається!»
На поширення самогоноваріння,
торгівлі самогонкою «з-під поли»
та пияцтва в Поліських
селах звертали увагу у своїх звітах пропагандивні групи ОУН, що діяли у 1947-1950 роках на
теренах Потіївського, Радомишльського та інших районів Житомирщині. У
повідомленні «Романа» (Кудрі) за лютий 1950 р. розповідалося, як на районному
вчительському зібранні сільська вчителька з гіркотою зазначила, що «сьогодні ми, вчителі,
мали б кращий заробіток, якби гонили та продавали самогон, а не вчителювали».
У Хрущовські часи боротьба з
самогонниками активізувалась, до того ж, крім
морального боку акцент робився ще й на отримання ними нетрудових доходів
22 березня 1957 року Радомишльський
райсуд за самогоноваріння засудив на один рік позбавлення волі Михайла Хруля з Філонівки,
котрий не лише сам займався горілчаним промислом, а й давав свій апарат в
оренду іншим – за півлітру з гонки.
У березні 1960 р. перед товариським
судом через пияцтво постав житель Моделева Антон Сахневич, який виносив речі з
хати та за безцінь обмінював їх на самогон. Водночас суд розглянув справу
самогонника І.Волотовського, у помешканні якого виявили 7 відер закваски, а у
його тестя – самогонний апарат.
З іншого боку –
каральні заходи переважно здійснювалися поверхово й показово, бо навіть
радомишльська газета наводила факти, коли послугами самогонників користувалась
тодішня керівна верхівка.
Газета
«Соціалістична перемога». 1958 р.
Антиалкогольну кампанію, запроваджену в перебудовчі роки, порівнювали із
«сухим законом». Державні обмеження виробництва та продажу вино-горілчаних
виробів спричинили не лише новий бум самогоноваріння, а й підсадили затятих
пияк на різні спиртовмісні сурогати, денатурати й навіть парфуми. А у
пору тотальних дефіцитів запровадили талони навіть на горілку, і дехто притому
примудрявся ними приторговувати.
Водночас велося справжнє полювання
на підпільний ринок виробництва та реалізації. Приміром, у буфеті філіалу
заводу «Маяк» було викрито буфетницю, що потайки торгувала самогоном, який
гнала вдома. Тільки протягом 1990 року за виготовлення, зберігання, збут і
купівлю самогону в районі було притягнуто до відповідальності 738 осіб. У
самогонників вилучалися апарати, а в лісочку понад Черчею за комбікормовим
заводом міліція викрила підпільну гуральню, обладнану в землянці.
Зважаючи на такий тотальний наступ, самогонники вдавалися до перевірених
«партизанських» методів. Відтак постійні «свої» клієнти нерідко виступали
такими собі «зв’язковими». Бо «чужому» навряд чи так відразу
й продали б, побоюючись «підсадки». Як, скажімо, міліція ловила «на живця»
продавців, що відпускали спиртне неповнолітнім, коли свідомо посилала
підібраних підлітків купити вино чи горілку, і, якщо хлопчина виходив з
пляшкою, на торговельника відразу складався протокол.
Якось перепитав знайомого, котрого
зустрів на одній з вулиць, у якій він там справі. Той відказав: «Женю шукаю!»,
а потім змовницьки додав, що йдеться про місцеву «шинкарку». Щоправда, звали її
зовсім не Женею, а так чоловік зашифрував жінку (ту, що
жене горілку) за назвою оковитого напою від іншого його поширеного назвиська «самжене».
За часів незалежності «самогонне»
законодавство лібералізувалося. Принаймні кримінальну статтю з нього вилучили.
Проте адміністративна відповідальність залишилась, хоча її застосування тепер
не надто афішується.
Можливо, тому й більш-менш привільно
почуваються ті, хто виробляє оковиту для власного споживання.
Пригадується, у лихих дев’яностих на
власні очі бачив у вільному продажу в тоді ще майже державному господарському
магазині, що на базарі, «апарати для
дистиляції», котрі являли собою «напівфабрикат» самогонного апарата з кількох
з’єднаних трубок, до яких залишалося приладнати бідон та трилітрову банку сухопарника
для збирання сивушної олії.
Врешті сьогодні інтернет пропонує
тут безліч конструкцій, технологій, атрибутів і, звісно, рецептів. Знавці відкрито
діляться своїми секретами та порадами, як отримати якісний ректифікований
самогон і додати напоєві пікантності та смакової неповторності добавлянням
природних трав, рослин, плодів, продуктів у процесі настоювання чи під час
перегонки тощо. Не гребують розповісти про виготовлення самогону для себе або
його вживання й відомі особистості.
Не без приємності згадую, як мав
честь скуштувати лікувальні напої на травах, що ними почастував знаний народний
лікар–фітотерапевт Євген Товстуха.
Відтак для багатьох самогоноваріння
стало не те, щоб хобі, а певною мірою захисною реакцією, аби не наразитися на
фальсифікат та невідомо з чого й де вироблену горілку.
Бджолярі, між тим, досі виготовляють
класичну медовуху, медову бражку. Свого часу особливий вплив на організм
останньої мені випало спізнати, коли в пору армійської служби командир відрядив
групу воїнів, до яких увійшов і я, допомогти місцевому пасічникові перевезти
вулики.
З роботою
впоралися швидко. Окрім, звісно, меду, що його бджоляр передав на нашу солдатську
кухню, розрахувався він зі своїми помічниками ще й «кваском» – бражкою, попередивши
при цьому: «Хлопці, тільки обережно, бо ніг не буде!» До уваги нібито й взяли, бо пилося
справді легенько й приємно, мов квасок, та через деякий час усі лежали покотом
і цілком зі свіжою головою реготали, що не в змозі були зіп’ятися на ноги.
А от «Жені» й «Женечки» сировиною особливо
не перебирають, використовуючи доступний та вдосталь обкатаний цукор. В пору
радянського дефіциту на нього, щоправда, застосовували дешеві цукерки та
подібні цукровмісні вироби (до речі, у тодішній міліцейській звітності з’явився
новий різновид злочинів – крадіжки цукру та цукерок). Не гребували притому й
майже дармовою (тобто – краденою) мелясою, жомом, що їх подеколи завозили з
цукрових заводів для відгодівлі худоби.
Між тим, аби
уберегти ці кормові запаси від розкрадання самогонниками, зоотехнічні служби почали
додавати до них ліки, призначені до худоби. Препарат, не шкідливий для тварин, справляв
потому на споживачів виробленої з обробленої меляси оковитої, проносну дію з відповідними
наслідками. У цьому, судячи по міліцейських зведеннях 1989 року, переконалися на власних
шлунках зокрема пияки з Межирічки, Чудина, Заболотя.
Дехто тимчасом,
не дбаючи ні про власну репутацію, ні про здоров’я клієнтів, домішував до браги
сумнівні й навіть шкідливі інгредієнти, що нібито додавали пійлу «дурі». Хоча
самогонні «гурмани» безпомилково визначають походження та інгредієнти напою –
«сахарка», «хлібна», «бурячиха», «мелясівка», «бульбиха» чи «чемергес» (так
кажуть про низькоякісний та сумнівний продукт).
Не впливають на домашніх гуральників
і жодні інфляційні стрибки. У вже згадані дев’яності, пригадується, цукрові ціни
раз у раз зашкалювали. Проте самогонники цим надто не переймалися, зазначаючи,
що скільки б цукор не коштував, гнати горілку все одно буде вигідно. Так що
наведені вище слова бідолашної повоєнної вчительки залишаються актуальними.
Тож і гнали, і женуть.
І, схоже, «Катюша» таки не здасться!
Немає коментарів:
Дописати коментар