Дослідниця українських надр

16 вересня 1895 року у Кичкирях, волосному центрі Радомисльського повіту, в селянській родині Матвія Васильовича і Параскеви Максимівни Матвієнків народилась донька, яку нарекли Єлизаветою. Вона була сьомою дитиною в сім'ї, мала ще п'ятьох братів і сестру. Цифра сім, кажуть, є щасливою. Тож судилося Лізі пройти тернистий, але звитяжний шлях.

А починалося її сходження до науки, як здебільшого велося тоді на селі, із церковної парафіяльної школи, що діяла в Кичкирях при Свято-Покровській церкві. Навчання в ЦПШ давалося Лізі Матвієнко досить легко, хоча згадувала вона його згодом як нудне й нецікаве. Отож, здобувши у 1906 р. початкову освіту, вмовила дівчина батьків віддати її вчитись до земської двокласної школи сусіднього села Ставки. До речі, там уже тоді вчились її старші брати. Так що інтерес Лізи до цього навчального закладу був закономірним. Слід зауважити, що школа Ставецька вважалась однією з кращих сільських земських шкіл повіту. І найтепліші спогади залишились у Єлизавети Матвіївни про вчителів цього закладу О.Вангенгейм, Є.Воронкову, Н.Савіну, С.Пашкову, О.Пащенко та інших.

Тож під впливом цих самобутніх педагогів Ліза Матвієнко вирішила стати вчи­телькою, і за рекомендацією улюбленої вчительки Євдокії Антонівни Воронкової 1911 року вона вступила до Київської жіночої вчительської семінарії ім. К.Ушинського.

Через чотири роки молода вчителька Є.М.Матвієнко була направлена до Бердичівського повіту. Свій трудовий шлях почала Єлизавета Матвіївна вчитель­кою Сестренівської двокласної земської школи (нині Козятинського району на Вінниччині). Тут і зустріла вона буремні роки революцій, переворотів, соціальних потрясінь. Коли ситуація трохи стабілізувалась, 1923 р. Є Матвієнко подалась до рідних країв і стала вчителькою Радомисльської семирічної трудової школи (нині міська школа №1). В Радомислі вона отримує схвальні оцінки за свою працю, бере активну участь у профспілковому русі. А ще - мріє про вищу освіту. І через рік окрвиконком направляє Єлизавету Матвіївну на навчання до Київського інституту Народної освіти (нині — держуніверситет ім. Т.Шевченка) на геолого-географічний відділ факультету професійної освіти. Її всерйоз захоплює географія, і після закінчення інституту в 1928 році Є.Матвієнко рекомендують до аспірантури при Геологічному інституті Академії наук УРСР.

Її науковим керівником у 1928-1929 рр. був видатний геолог і дослідник Полісся академік П.А.Тутковський. Під його керівництвом Єлизавета Матвіївна, зокрема, бере участь в  експедиціях по дослідженню Словечансько-Овруцького кряжу на Житомирщині. До складу цієї невеликої географічної партії входили також професор геології Т.Закревський і буровий майстер Т.Солонина. І хоча спорядження тогочасних геологів було досить-таки  примітивним, дослідники зібрали чимало різних порід, особливу увагу звертаючи на унікальні Овруцькі пісковики - надзвичайну сировину для обладнання домен, пірофілітові сланці, що використовувались для жаростійких пальників, досліджували умови їх залягання і  характер розповсюдження. У 1931 р. Є. Матвієнко здобуває вчений ступінь кандидата геолого-мінералогічних наук.

Життя молодого вченого було доволі насиченим. Узимку — педагогічна робота в щойно відкритому Геолого-розвідувальному інституті на вищих інженерних-курсах та гірничому і геофізичному факультетах. А влітку експедиції -на Донбас, Поділля, Верхів'я Дніпра.

У 1933 р. Є.М.Матвієнко переходить на дослідну роботу до Київського науково-дослідного гідрометеорологічного інституту, вивчаючи режими ґрунтових вод, зсуви, складаючи відповідні карти. На цій роботі вона стала організатором першої в Україні гідрогеологічної і протизсувної станції. Проте не полишає вона й геології, працюючи начальником партії і науковим керівником окремих партій, які діяли, до речі, й на Житомирщині, зокрема, у Коростені, с. Бігунь.

А далі в житті Єлизавети Матвіївни настав чорний період. Надійшла страшна звістка, що жертвою репресій став брат Оникій, відомий мовознавець. Якось і її викликали певні «службові особи» і стали наполегливо «радити» написати наклепи на своїх співробітників, над якими нависло тавро «ворогів народу». Та совість фахівця, патріота і справжньої людини не погодилась із такими пропо­зиціями. А тому стала вона невдовзі рядовим гідрогеологом.

Війна застала Є.Матвієнко в Києві, де вона працювала викладачем геологорозвідувального технікуму. Переслідування і погрози довоєнних років не минули безхмарно, і Єлизавета Матвієнко була тоді тяжко хворою. Так що довелося їй сповна спізнати ще й лихоліття окупації.

Після звільнення, у лютому 1944-го Єлизавета Матвіївна відновлюється на роботі в Українському геологічному  управлінні. Завданням геологів тоді було, насамперед визначення родовищ будматеріалів, енергетичних ресурсів, сировини, що їх потребувало зруйноване війною народне господарство. Отож геолог Матвієнко веде наполегливі пошуки корисних копалин. До слова, в одній з експедицій вона працювала у 1944-45 рр. в рідному краї у заплавах Тетерева, Мики, Бистріївки. Тут геологи уточнювали вік і характер морських палеогенових покладів періоду кайнозою. (Згодом дещо з цієї колекції  Єлизавета  Матвіївна подарувала Радомишльському краєзнавчому музеєві). А ще - велись інтенсивні розвідки у «стратегічних» регіонах Подніпров'я.

Нерідко доводилося йти слідами інших. В одному з районів Дніпропетровщини геолого-здіймальній партії Є.Матвієнко, здавалося б, потрібно було лише під­твердити безперспективність пошуків на досліджуваній території. Попередня експедиція з таких міркувань охрестила її «пустушкою». Між іншим, побутував серед геологів для таких місцевостей й інший термін «ультрадерміти» - від російського «дерьмо». Саме на такій «пустушці» й було відкрито унікальне рудне родовище стратегічної сировини. За це відкриття 1958 р. Єлизавета Матвіївна Матвієнко була удостоєна Ленінської Премії. Занесено її було й до Книги Трудової слави Міністерства геології і ЦК галузевої профспілки СРСР. Груди прикрасили урядові нагороди.

Не поривала Єлизавета Матвіївна зв'язків із рідним краєм, краєзнавцями Радомишльщини. Неодноразово виступала з лекціями та бесідами у школах і колективах району. Зоставила вона цікаві спогади про свої дитячі роки, цікавилась історією рідного краю. До речі, міцна дружба довгі роки пов'язувала Є. Матвієнко з письменницею Зінаїдою Тулуб, в історичних творах якої знайшло відображення й минуле нашого краю.

Визнання додало їй творчої енергії, наснаги. Відтак веде Є. Матвієнко активну наукову діяльність, поєднуючи її з практичною роботою в Українському геологічному управлінні, «Київ-геології». Тут пропрацювала вона до 1970 р., коли вийшла на заслужений відпочинок за станом здоров'я. А за три роки по тому Єлизавети Матвіївни не стало.

Зосталися її численні учні, які шанують пам'ять вченого-геолога. Зосталося більше 30 наукових робіт, якими користуються теперішні покоління геологів. Зосталась вона і у вдячній пам'яті земляків.

Газета  «Зоря Полісся» (Радомишль), 19 березня 1997 р.