Книжник з духовним родоводом

  

Нині навіть складно й уявити, що свого часу, виявляється, у селах працювали книжкові магазини. Те, що діяв такий, для прикладу, в Заболоті, засвідчує світлина, зроблена далекого вже 1965 року знаним радомишльським фотографом Віктором Кушніренком. На ній продавець торговельного закладу підбирає книги старшокласникам місцевої школи.

Можливо, комусь із заболотців знайомі, а декому й рідні, обличчя допитливих і небайдужих до писемного слова школярів, що зображені на фото.

А от завідував книгарнею звісний багатьом поколінням краян колишній місцевий освітянин, а, до того ж, духівник, регент та ще й пристрасний книголюб Сергій Феоктистович Шумовський (на світлині ліворуч), що походив із відомого в Заболоті, і не тільки, роду. Його батько зокрема упродовж кількох десятиліть ніс священницьку службу у Заболотській церкві в ім’я Святого Георгія.

Простежується їхня родова лінія з XVIII століття. У 1791 році парохом новозбудованої Михайло-архангельської церкви в селі Катюжанка Димерського деканату унійної митрополії став Павло Іоанович Шумовський. До речі, до священствування його рукопоклав митрополит Феодосій Ростоцький у Радомислі, що на ту пору був митрополичою резиденцією. З ліквідацією російською імперською владою Київської унійної митрополії священнослужитель та його парафія схилилися до православ’я.

До речі, в офіційних джерелах XVIII-ХІХ ст., зокрема й церковних, село означене як Котюжанка – за українською традицією через другу літеру «о», а вже згодом його почали іменувати на російський манер через «а».

У послужних реєстрах вказується, що навчався Павло Шумовський в Київській академії по класу риторики і мав дворянське походження. У 1802 році він став священницьким депутатом, наступного року – благочинним, в 1814 – протоієреєм, за віддану службу Божу нагороджувався оксамитною скуфією та хрестом на Володимирській стрічці.

Коли у 1828 році 67-літній отець Павло спочив у Бозі, служіння в храмі продовжив його син Максим, рукопокладений у священники після дияконської служби в Іванківській церкві.

Присвятили себе служінню Господу й сини катюжанського отця Максима та паніматки Ганни Петрівни.

У Чудинській Свято-Миколаївській церкві у 1856-1860 роках служив спочатку стихарним дячком, а згодом дияконом – Михайло Максимович Шумовський. Затим він ніс дияконську службу у Чоповицькій церкві, де й відійшов у засвіти 1874 року.

Після закінчення Духовної семінарії до родинних витоків повернувся Петро Максимович Шумовській, котрий правив у Катюжанському храмі в 1859-1898 рр.

Уроджений 1829 року в Катюжанці Павло Максимович Шумовський у 1851 році одружився з Марією Опанасівною Коцюбинською – донькою  Розважівського священника, й по тому був рукопокладений до священствування у Ворсівській церкві в ім’я святителя Миколая (до її парафії, до речі, входили Мірча і Ходори). Саме його стараннями тут у 1861 році відкрилась церковно-парафіяльна школа, що утримувалась коштом парафіян. Через рік за турботи про народну освіту єпархіальне правління нагородило Павла Шумовського набедреником.

У 1875 році його перевели до Малинської Димитрівської-Олександроневської церкви. Того ж року він був затверджений законовчителем місцевого народного училища. Отець Павло призначався слідчим депутатом, благочинним, спостерігачем парафіяльних шкіл повіту, духівником.

Його служіння Боже вшановане багатьма відзнаками – бронзовим хрестом в пам'ять Кримської війни, скуфією, камилавкою, нагородною Біблією, подяками, святішими благословеннями та ін. У 1899 він був переведений за штат. Біля Ворсівського храму на честь колишнього настоятеля храму встановлено пам’ятний знак.

В 1867 році у ворсівській священницькій родині народився син Феоктист, що гідно продовжив духовну місію своїх пращурів. Закінчивши у 1890 році дворічний курс семінарії, він рік учителював у Меленях Радомисльського повіту, а затим став священником Заболотської церкви. Особливу увагу священнослужитель приділив просвітництву серед селян.

Відомо, що ще з 1861 року в Заболоті засновано було церковно-парафіяльну школу, яка утримувалась  коштом парафіян. А клопотами й стараннями батюшки Феоктиста у 1896 році в Заболоті відкрилась другокласна учительська школа. Ф.Шумовський був призначений її завідувачем та законовчителем.

Цей навчальний заклад на багато літ став кузнею педагогічних кадрів спочатку для ЦПШ, а 1918-1924 рр. – для державної початкової освітньої ланки, коли вона іменувалась вчительською семінарією та педагогічною школою, і зрештою її приєднали до звісного Коростишівського педучилища (педтехнікуму). Натомість заболотський педзаклад став звичайною радянською школою (попервах – семирічна трудова).

Примітно, що освітні починання пастиря мали підтримку місцевого поміщика та відомого мецената Романа Вержбицького. На початку ХХ століття в Заболоті діяло вже чотири церковних школи: другокласна педагогічна, дві однокласні – зразкова при другокласній (у ній зазвичай практикували учні педшколи) і жіноча, а також реміснича. У парафії працювало, крім того, дві школи грамоти – у Котівці та Миньківці.

 

Колишній священницький та шкільний будинок у Заболоті.

 

Колись у цій будівлі працювали ремісничі класи.

Турботи отця Феоктиста про розвиток освіти серед селянських дітей не залишилися без уваги й відзнак єпархіального правління. Як законовчитель і пастир, що зі старанням викладає Закон Божий, він вшановувався подяками, винагородами, у 1906 році був нагороджений скуфією, у 1912-му – камилавкою, через рік – орденом Св. Анни 3 ступеня. Ф.Шумовський входив до складу Повітового відділення Київської єпархіальної училищної ради, очолював парафіяльну піклувальну раду, у 1914 році представляв духовенство Радомисльського повіту на Єпархіяльному з’їзді, був призначений місіонером благочиння, з початком Першої світової війни головував у місцевому піклувальному комітеті про біженців.

Тимчасом у родині заболотського пастиря зростало п’ятеро діток: Сергій, Палладій, Віра, Олімпіада та Антоніна. Всі вони коштом батька здобули духовну освіту. Сергій та сестри згодом вчителювали у Заболотській педшколі.

Народжений 1892 року Сергій Феоктистович був старшим у родині. Він теж став на церковну службу. Після закінчення в 1914 році Київської духовної семінарії його призначили псаломником Свято-Троїцького храму у Кищинцях Васильківського повіту.

У пору революційних потрясінь повернувся до рідного Заболотя, де взявся до вчительства. І не тільки. Колишній учень Заболотської школи та дослідник її історії Микола Якимчук у своїх споминах про шкільні роки із захватом згадує спів церковного хору, керованого Сергієм Шумовським, зазначаючи притому, що школа і церква були головними осередками культури в селі.

На схилі літ Сергій Феоктистович знайшов собі відраду й турботу у книжництві, у такий спосіб продовживши традиції роду.

До речі, в Центральному Державному історичному архіві Києва зберігається подання катюжанського благочинного Павла Шумовського до єпархіального правління, датоване 1813 роком, про потребу в придбанні книг за доданим реєстром.

Онука Сергія Феоктистовича і правнучка Феоктиста Павловича Шумовських Алла Панциліус, що приїздила у 2014-му в рідний Заболоть на святкування 120-річного ювілею школи, розповідала, що разом з нею правнуків у роду шість. Троє з них осіли в Житомирі, інші – на Полтавщині, під Києвом, у Дніпрі. Продовжили рід вісім праправнуків, зростають прапрапра…

 

Продовжувачі роду Шумовських на відзначенні 120-річчя Заболотської школи .

На тих урочистостях чи не вперше отця Феоктиста вшанували як фундатора школи, відзначивши вагоме просвітництво і його дітей. Й таке покликання вони пронесли через усе своє життя.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 травня 2026 р.

 

Як подорожував Радомишлем універмаг

  

У 1956 році на Першотравневі свята в Радомишлі на розі вулиць Сталіна (з 1961 року – Ломоносова, а нині – з первісним найменням Велика Житомирська) та Міськради відкрився новий магазин, що гучно іменувався райунівермагом. Мабуть, і без вказаних координат впізнати його дислокацію на наведеній світлині неважко, як і саму споруду, що функціонує дотепер, щоправда, дещо в іншій ролі, хоча так само магазинній.

Втім така торговельна структура існувала в місті й раніше, адже універмагом офіційно іменувався один з підрозділів райспоживспілки, що об'єднував ряд спеціалізованих закладів, які тулилися у різних торговельних приміщеннях в центрі міста – з правого боку вулиці Сталіна за тодішньою автостанцією у бік площі і навіть в магазинчиках на самій площі.

Появу універмагів в СРСР пов’язують з урбанізацією і намаганням формувати в суспільній свідомості символи уявного достатку. Слідом за великими містами у повоєнну пору 1950-1960-х років «універсальні магазини» почали з’являтися в райцентрах, не оминувши, звісно, і Радомишль.

Власне, у новому «раймазі» міста, як його часом називали в народі, теж розмістилися лише декілька відділів з так званої «промтоварної групи»: готового одягу, тканин, галантереї-трикотажу-парфумерії та взуття.

Натомість звільнені промтоварниками торговельні площі в закладі, де зараз порядкує «Автолідер», обійняв відділ культурно-побутових товарів районного універсального магазину.

Він був тут представлений побутовою та теле- радіотехнікою, музичними інструментами, канцелярським приладдям, книгами, художніми виробами, фотоприналежностями, спорттоварами та ін. Серед містян побутувала його спрощена назва «культмаг».

 

У новому культмазі. Колоризовані світлини 1956 року.

Тоді, певно, й стало традиційним явище, коли новосілля в торговельній сфері спричиняли цілу низку переселень тих чи інших закладів, «покращуючи обслуговування трудящих».

Універмаг зокрема справив чергове новосілля у 1963-му, коли на міській площі, на ту пору – Червоній, відкрилася двоповерхова торговельна споруда. У ній попервах містилося чотири заклади: на другому поверсі – кафе і ресторан, а на першому – гастроном (під кафе) та універмаг (під рестораном).

Втім вже через 5 років гастроном зайняв місце універмагу, коли той переїхав до нової власної двоповерхівки, яка згодом стала «Дитячим світом».

 

Такий вигляд мав попервах відкритий у 1968 році в Радомишлі новий універмаг з власною назвою «Світанок» – гарною й українською. Привертає увагу й первинне мозаїчне оздоблення фасаду також в українському стилі. Хоча, вважається, побудували цей магазин на головній площі міста насамперед тому, аби бодай трохи затулити Свято-Миколаївський храм, що зазвичай потрапляв до фотооб’єктивів для панорамних світлин міста, «псуючи» ту чи іншу пропагандистську картинку.

У 1982 році з уведенням в дію Торговельного центру універмаг обійняв у ньому другий та третій поверхи зі входом з боку площі.

І по тому його мандри містом уже припинилися. Натомість з’явилися універмаги в селах – передусім в центрах спожтовариств: Вишевичах, Кочерові, Потіївці, а ще – в Лутівці.

 

У травні 1966-го відкрився універмаг в Лутівці.

А у першій радомишльській «універсальній» офіційній споруді зразка 1956 року містилися згодом у різні роки культмаг та госптовари, поки теж не переселилися в окремі спеціалізовані магазини (пригадаймо, для прикладу, популярні в місті магазини «Техніка», «Меблі», «Господарчі товари» та їм подібні), а ще – магазин для обслуговування пільговиків і деякі інші. Сільмаги натомість стали магазинами товарів повсякденного попиту.

Тож, як це не раз траплялося в радянській історії, за укрупненням завжди наставала пора зворотних «реформ», коли гору брали спеціалізація та вузькопрофільність. Нині в умовах конкуренції вони нормально уживаються, доповнюючи одне одного і надаючи покупцям право вільного вибору.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 травня 2026 року.

 

«Дамо кожному покупцеві по шапці!»

  

– отаке гасло колись застосовували гострослови до торговельників, пародіюючи поширені в радянську добу заклики-звернення ЦК КПРС до трудящих напередодні знаменних комуністичних подій і дат. Окрім жартівливої гри слів, тут, до того ж, містився відвертий натяк на відсутність оригінальних головних уборів на полицях тодішніх магазинів.

Аби бодай якось угамувати попит і дещо урізноманітнити асортимент шапково-капелюшкових виробів, їх виготовленням займалися побутові майстерні. Діяла така свого часу і в Радомишлі.

 

Наведена світлина, що зберігалася у колишній школі-інтернаті в альбомах з історії закладу і, притому, засвідчує потребу в головних уборах, підтверджує, що містилась шапкова майстерня в будівлі колишнього промкомбінату (на його місці тепер – відкритий у 1982-му Торговельний центр).

Сам промкомбінат, організований 1944 року був таким собі конгломератом промислових артілей, що працювали на Радомишльщині ще з 1930-х років: «Кустпром», «Праця», «Промкооперація», «Трудовик», артіль інвалідів «Більшовик», а також товариств «Допомога» та «Самодопомога». Вони заготовляли й вичиняли шкіру, виконували замовлення з ремонту та пошиву різноманітних атрибутів одягу, взуття, ремонту й виготовлення хатніх меблів, займалися шорництвом, слюсарними роботами, надавали фотопослуги тощо.

Після утворення в 1961 році комбінату побутового обслуговування населення (узвичаєна скорочена його назва – побуткомбінат) більшість майстерень перейшли під його крило. Тож шапки по тому виготовляли вже побутовики.

Далебі згодом це стало уділом приватників, подеколи, так би мовити, «підпільних». Зазвичай саме їхнім витвором були так звані статусні пижикові шапки – з шкурок ондатри, що слугували ознакою приналежності до найвищої номенклатури, як і соболині. Нижче за рангом вважалися нутрієві, боброві, смушкові, овчинні. Для пересічних – кролячі. Траплялась і мисливська екзотика у вигляді вовчих, заячих, а то й собачих. Жінки віддавали перевагу шапкам з чорнобурки чи бодай лисиці. Елітні головні убори були доволі вартісними. Недарма ставали здобиччю крадіїв. Таким, з дозволу сказати, промислом свого часу навіть займався одіозний президент-утікач. Хоча згодом ажіотаж щодо шапок минув, тим паче «вушанки» взагалі вийшли з моди та повсюдно поширеного вжитку.

Втім початки виробничого шапкового промислу сягають на наших теренах давніх давен. Організованих форм він почав набувати у ХІХ столітті. Приміром, у реєстрах 1900 року серед дрібних торговельно-промислових закладів повітового міста Радомисля зафіксовано три шапкових майстерні та одна з пошиву дамських капелюшків. За відомостями 1913 року, капелюшки та кашкети виготовляли Цирля та Сура Желізняки, Рахла Немировська та Йосип Сагалов. Хутром промишляли Ушер Морогівський, Хаїм Соломинник, товариство «Співак і Ко».

Попит на головні убори безумовно забезпечувався, і не лише сезонними погодними потребами. Адже, для прикладу, формені картузи були обов’язковим атрибутом вбрання для чиновників і технічного персоналу різних мастей, школярів, гімназистів, студентів та деяких інших суспільних верств. Така традиція продовжилась і у радянські часи.

Цікаво, що у французькій мові майстрів, що їх виробляють, означають словом «шапельє», що промовисто вказує на приналежність до виготовлення шапок. Нині така професія стала рідкісною, адже пошив будь-яких видів чи фасонів уборів для голови давно поставлений на промислові рейки. Тож про жодні «дефіцити» годі й говорити. Як мовиться, за ваші гроші – будь-яка забаганка.

Колишні ж зразки шапкового чи іншого головного вбрання на власні очі можна побачити подекуди в музейних зібраннях. Скажімо, в Житомирському обласному краєзнавчому музеї експонується чоловіча шапка з Чайківки, виготовлена у 1930-40-х роках.

 

А ще – жіночі й чоловічі головні убори зафіксовані на давніх світлинах, картинах, що зазвичай промовисто й колоритно висвітлюють миті нашої минувшини.

 

1905 р. Парубки з Радомишльщини.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 березня 2026 року.

 

Слід у кіношевченкіані

 

Образ Великого Кобзаря надзвичайно широко представлений у літературі, музичному,  образотворчому та монументальному жанрах. Не оминули постать велета українського національного духу й кінематографісти.

Впервину він з’явився на кіноекранах 100 років тому ще за часів «великого німого». У 1926-му на Першій кінофабриці Одеси, що в ті роки вважалась справжньою кінематографічною Меккою, було знято масштабний двосерійний фільм «Тарас Шевченко». Фільм тривав 185 хвилин і став одним з найдорожчих на ту пору. Притому привітно зустріли його критика та глядач. Він з успіхом демонструвався й за кордоном.

Здійснив цю постановку один з найвідоміших майстрів дозвукового кіно режисер Петро Чардинін (у його доробку понад сто кіноробіт). Працював він у росії, в Італії, Франції, Німеччині, Латвії, а у 1923 році переїхав до Одеси, де й завершив свій життєвий та творчий шлях. Відтак його вважають одним з основоположників українського кіновиробництва.

До знімального колективу, який брав участь у творенні картини, увійшов справжній український мистецький та науковий цвіт. Сценарій написали Михайло Панченко (знаний як літератор, він був членом Української Центральної Ради, міністром освіти УСРР) та Дмитро Бузько (письменник і поет, у минулому перебував на дипломатичній роботі в Міністерстві закордонних справ УНР). Історичним та літературознавчим експертом-консультантом фільму виступив відомий учений і громадсько-політичний та державний діяч Сергій Єфремов. До консультування долучалися також провідні історики-академіки Михайло Грушевський та Олексій Новицький. Редакторську функцію виконав поет і мовознавець Михайль Семенко.

Роль дорослого Тараса зіграв корифей сцени та екрану Амвросій Бучма.

Знялись у фільмі також знані виконавці Віктор Добровольський, Матвій Ляров, Наталія Ужвій, Юрій Шумський.

Керівництво мистецькою частиною здійснював видатний зодчий, художник і мистецтвознавець Василь Кричевський. Оповідаючи про свою роботу над фільмом, митець зазначив, що передусім прагнув досягнути візуально повної художньої, історичної та побутової правди столітньої давнини: без жодної фальші й нехтування подробицями. Недарма мистецький загал надзвичайно схвально оцінив художнє оформлення фільму.

Антураж та реквізит для кінокартини вишукували, видобували й вимолювали по всіх усюдах – в архівах, музеях, бібліотеках, крамницях і на базарах, просто по селах у місцевих жителів, котрі щось давнє ще зберігали у скринях, сховках, на горищах тощо. Втім багато з потрібних за сценарієм речей вже зникли з побуту 1920-30-х.

Проблема, наприклад, виникла з мажею – спеціальним возом для солі, що його використовували чумаки (чумакування, відомо, функціонувало до середини ХІХ століття). Зрештою знайшли її в етнографічному музеї Академії Наук. А за тим зразком, за словами Кричевського, старий майстер з-під Радомишля виготовив ще декілька таких само, з яких вдалося сформувати справжнісіньку чумацьку валку.

 

Радомишльська чумацька валка на кіноекрані.

Хто і звідки був той умілець, художник не деталізував. Проте переписні реєстри ХІХ століття засвідчують, що стельмахи, як здавна називають тих, хто майструє вози, колеса та їм подібне, вели свій промисел у багатьох селах колишнього Радомисльського повіту. Поширеним на Радомишльщині є й прізвище Стельмах.  Тут у давнину, до того ж, формувалися валки для походу у Крим по сіль…

А радомишльські мажі вірогідно перекочували згодом до екранізації іншої української класики – Гоголівського «Сорочинського ярмарку», знятого у 1938 році. Художньою компонентою цього фільму також опікувався Василь Кричевський.

Робота над «Тарасом Шевченком» припала на період так званої «українізації» в СРСР, коли більшовики, аби схилити до себе національну інтелігенцію і загасити національний спротив, що був одним з рушіїв української революції 1917-1922 років, на деякий час змирилися з «українським питанням». Та вже за кілька років культурну націоналізацію було згорнуто, а її «засвічених» проводирів піддали нещадним репресіям. До цього трагічного кола потрапили згадані М.Панченко, С.Єфремов, Д.Бузько, М.Семенко.

В.Кричевський у пору нацистської окупації спочатку переїхав до Львова, а згодом емігрував на Захід і осів у Венесуелі, де й доживав віку.

Не дивно, що за такого добору творців фільм «поховали», хоча чимало «німих» кінокартин лояльних до влади авторів час від часу демонструвалися і в епоху звукового кіно. Тим паче у 1951 році вже на Київській кіностудії імені Довженка зняли новий варіант «Тараса Шевченка», що по тому став «еталонним біографічним фільмом» радянського зразка про Кобзаря.

У 2013-му, одначе, «Довженко-центр» реставрував і оцифрував кінотвір 1926 року, щоправда, скорочений варіант, який призначався для дитячого глядача. Тож його за бажання можна переглянути в такій версії.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6 березня 2026 р.

 

Познаками великої містифікації

 

«І коли жителям стародавнього Мичеська стало затісно у своєму поселенні, вони зібралися на раду, та й вирішили переселитися на лівий берег Мики, аби заснувати там нове місто. А назвали його Радомислем – від радісної мислі, що зійшла на них, і від ради, що так намислила…»

З міської легенди.

 

Люблінська унія 1569 року, що об’єднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське в одну федеративну державу – Річ Посполиту, створила передумови для захисту зокрема й українських земель і від південної, і від східної експансії її агресивних та невгамовних сусідів – Османської імперії та Московії. 

Увійшло до об’єднаного державного формування й Київське воєводство, значні простори якого на ту пору ще не оговталися від татарсько-московських набігів, що спустошили Київщину у кінці ХV століття. Зрештою край зазіханням ординців поклали військові звитяги Костянтина Острозького та Михайла Глинського, здобуті на межі століть.

Мапа Київської Землі О.Андріяшева.

Вщент випалені зайдами поселення почали повертатися до життя. Зажевріло воно і в стародавньому Мичеську–Мицьку, поодинокі вцілілі мешканці якого, захистившись в околичних лісах, повернулися до рідних теренів.

На довколишні спустошені землі тимчасом звернули увагу архієреї Печерського монастиря київського, схилившись, до того ж, під покровительство Польської Корони. 1522 року король Сигізмунд І надав Печерській обителі захист та охоронну Грамоту, котру по тому незмінно підтверджували його наступники.

І, як стверджує дослідник церковної історії Василь Ульяновский, саме в рік Люблінської унії в документах, що вказують на приналежність до монастирської власності, з’являється нібито нове поселення Радомисль, яке невдовзі стає центром підпорядкованої Києво-печерській капітулі Тетеревської волості.

Дня десятого місяця квітня року 1579-го, як зазначає тогорічна Руська (Волинська) метрика, оригінал якої прочитав і розтлумачив історик Леонід Тимошенко, привілеєм короля Стефана Баторія, підписаним у Вільні, надано дозвіл архімандриту Печерському Мелетію Хребтовичу заснувати над рікою Тетерів замок і місто на власному монастирському ґрунті, що розташований на землі Київській між церковними селами печерськими Вишевичами, Чудином, Забілоччям, Росохами, Чоповичами, Воробієвичами і Міцами, а також Раковичами, Зоринськом та іншими притетеревськими спустілими поселеннями.

Точною локацією осадження слугує вказане місце: на городищі, під яким річка з назвою Мика в річку Тетерів впадає. Тож дослідники документа однозначно ототожнюють новозаснованця з Радомислем, дарма що в привілеї його назва відсутня. А вже 1593 року замочок і містечко з цим найменням вкупі з деякими означеними селами увійшли до опису рухомого й нерухомого майна, належного Києвопечерському монастирю, при вступі на архімандритство Никифора Тура, що змінив Хребтовича.

У цьому переліку вказано Радомисль, а також розташовані біля нього селище Церковище з млином і рудня над річкою Микою, натомість зазначені в королівському привілеї Міци, що ідентифікуються зі стародавнім Мичеськом (Мицьком), відсутні.

Куди ж вони поділися за якихось лишень 14 років?

А нікуди, просто упродовж кількох попередніх століть це поселення, як з’ясувалося, мало свого законного власника.

Стародавній Мичеськ, відомо, в літописних джерелах вперше згаданий під 1150 роком у зв’язку з боротьбою за Великокняжий Київський престол Ізяслава Мстиславовича Благочестивого та Юрія Володимировича Довгорукого. 

Тимчасом 1390 року, як зазначається у працях краєзнавця Київщини ХІХ століття Едварда Руліковського, київський князь Володимир Ольгердович підтвердив сквирському князеві Юрію Івановичу Половець-Рожиновському володіння рядом населених пунктів, серед яких – Мицько при Тетереві (тобто – літописний Мичеськ). Дослідником притому на підтвердження наведено текст тієї дарчої грамоти. Юрій Іванович був правнуком князя половецького Тугорхана, до речі – тестя Великого князя Київського Святополка. Йшлося, крім того, в грамоті про приналежність дарованих земель ще дідові Юрія – Роману. Через 65 років по тому уже князь Київський Олелько Володимирович підтвердив привілей на ці маєтності Юрієвому синові – Михайлу Рожиновському.

Як вказує Е.Руліковський, залишалися Рожиновські власниками Мичеська-Мицька-Міци та його околиць і в середині XVI ст. попри те, що після ординських набігів перебували їхні маєтності в спустошенні й занепаді (власне, про навколомичеське запустіння згадувалося ще в документі 1455 року).

Втім на ту пору «занепав» і рід Рожиновських, в якому не лишилося наступників по прямій. Останнім значився Михайлів син князь Яцько, котрий перед смертю (він відійшов у засвіти 1536-го) заповів родові маєтності дядькові Івану Немиричу. А вже син спадкоємця Йосип Немирич 1568 року отримав з коронної канцелярії папери, що підтверджували права на колишні володіння Рожиновських, позаяк розгорнута передусім господарча активність Печерських монахів у примицькому Потетерев’ї, схоже, занепокоїла спадкоємців давнього й знатного князівського роду.

Вочевидь з іншого боку на Києво-печерських пагорбах так само стривожено перейнялися від’явленням законних власників уже, здавалося б, сповна привласнених володінь. Тож почали вишукувати можливості для узаконення своїх прав. І таки знайшли.

Відтак замість Мичеська, що його «прибрали» з радомисльського притину й «перемістили» на трикутник у міжріччі Тетерева й Мики, на світ Божий явилося новозасноване поселення, що дістало назву Радомисль. На нього, начебто, Немиричі претендувати вже не могли.

Одначе у Стефановому привілеї Мичеськ як Міцу не тільки згадано, а й, ще раз варт підкреслити, наголошено суттєве уточнення стосовно конкретного розташування нового поселення: на городищі над злиттям двох річок.

Словом городище в науковій термінології зазвичай означають місце, де збереглися рештки давнього укріпленого поселення. Стосовно слов’янських городищ йдеться про ті, що існували у V-XVII століттях. Таким городищем, якщо аналізувати історичні джерела та зокрема королівський привілей, саме й був літописний Мичеськ.

За узвичаєним упродовж п’ятьох століть твердженням з ним пов’язується сучасна міська околиця, яку іменують Микгородом. З XVIIІ століття він згадується як сільце, відділене від Радомишля лише річкою Микою. А поширена міська легенда розповідає про велике переселення мичан на протилежний радомишльський берег річки як радісну мисль, що охопила жителів поселення – тобто, підтверджує версію, що саме з теперішнім Микгородом слід уособлювати стародавній Мичеськ.

І якщо у ХVI–XIX століттях такий постулат без жодних застережень наводився й поширювався у тогочасних архівних та друкованих джерелах, то з розвитком археологічної науки його поставили під великий сумнів. Адже будь-які намагання підтвердити легендарну оповідку археологічними знахідками залишалися безрезультатними.

У 2009 та 2011 роках археологічна експедиція Інституту Археології НАН України, яка готувала матеріали для «Зводу пам’яток історії та культури Житомирської області», виконала в Радомишлі пошукові роботи на теренах сучасного передмістя Микгород. Археологи вкотре прагнули знайти на ньому давньоруські сліди, але – марно. Саме вкотре, бо, як підкреслюють учасники експедиції Сергій Павленко та Андрій Томашевський, жодне із попередніх досліджень їх теж тут так і не виявило. Йдеться зокрема про розвідки Петра Третьякова (1940 р.), Михайла Кучери (1973, 1985 рр.). М.Кучера до того ж пропонував шукати сліди літописного городища в інших частинах Радомишля.

Зрештою саме там вони й знайшлися, коли пошуки перемістилися на терасу над прирічковим схилом, якраз туди, де й нині єднаються в один потік Мика і Тетерів.

На території сучасного ліцею №3 та довкіл нього були знайдені численні археологічні зразки та артефакти часів середньовіччя. Відтак С.Павленко і А.Томашевський зробили висновок, що тут вірогідно й розташовувався дітинець городища літописного Мичеська.

У 2019-му вони, залучивши до пошуків ще й місцевих істориків-краєзнавців Сергія Галицького та Геннадія Цвіка, підтвердили свою тезу новими знахідками давньоруських слідів у непогано збереженому тогочасному культурному нашаруванні, виявленому під час будівельних земляних робіт на території згаданого навчального закладу, а також на Соборному майдані міста. 

Тож, «переселивши» стародавніх мичан, а з ними і давньоруський Мичеськ з дітинця на микгородський такий собі «півострів» між Тетеревом та Микою, Києво-печерська архімандрія спробувала подібним чином відмежуватись від Мичеська на користь Радомисля і водночас почала, крім того, вишукувати свої свідчення про права на землі мичан. Адже Немиричі почали готувати судові претензії до Печерських самозванців.

Відтак на тлі суперечок з Немиричами монастирські предстоятелі раптом винайшли залізний аргумент, «відшукавши» грамоту від 1159 року, якою начебто син Юрія Довгорукого Андрій Боголюбський  (Китай) за батьковим велінням подарував  Києво-печерській обителі Мичеськ укупі з іншими землями й поселеннями, що їх на тлі спустошливих набігів ординців київські ченці устигли прибрати до рук. До відома, в родоводі Юрія і, звісно ж, Андрія також, присутнє половецьке коріння по жіночій лінії.

Зрештою у 1590 році, коли суперечка набирала дедалі скандальніших обертів, архімандрит Хребтович вирішив подати оригінал «достовірної» Андрієвої грамоти сеймові Речі Посполитої. Але, на біду (який прикрий збіг!) дорогою вона згоріла під час ночівлі чернечої делегації в належному Печерському монастиреві Василькові, до речі, теж за тією ж грамотою. Від надзвичайно важливого «історичного документа» залишилися лише окрайці обгорілого пергаменту, що вже аж ніяк не могли слугувати доказами давніх привілеїв. Відтак печерські старці звернулися з проханням пошукати його можливу копію в Константинопольському патріаршому архіві. І вона, звісно, «знайшлась». Й відтоді почала фіксуватися у зібраннях давніх документальних актів. Хоча не раз висловлювалися й висловлюються цілком обґрунтовані сумніви щодо її достовірності.

Відомі вчені-дослідники Павло Клепацький, Іван Огієнко, Іван Андріяшев, сучасні корифеї церковної історії згадані В.Ульяновський і Л.Тимошенко звертають увагу на помітні сліди фальсифікації грамоти, текст якої не відповідає вповні давньоруським мовним традиціям, суперечить подеколи історичним фактам, виявленим пізніше. До того ж, князь Андрій взагалі не мав повноважень видавати такий привілей у 1159 році, адже на ту пору був непричетним до Київського владного осідку. Він заволодів Київщиною внаслідок свого карально-грабіжницького походу тільки через десять літ.

Власне, погоджується з наведеними сумнівами й церковний історіограф, митрополит Євгеній Болховітінов. Відстоюючи зміст документа, він, одначе, зазначає, що Андріїв «список виявився сумнівним за деякими анахронізмами і обставинами, несумісними з історією», пояснюючи, щоправда, разючу невідповідність труднощами й особливостями перекладу тексту княжої грамоти Константинопольським логофетом (очільником патріаршої канцелярії) або ж тлумачем руським. Попри непереконливе пояснення водночас утішає, що на ту пору центром ухвали верховноцерковних рішень для Києва був Константинополь.

Далебі дивно, чому про цей документ жодним словом не обмовлено в привілеї Стефана Баторія, і раптом виплила та з’явилася з небуття грамота, коли постала загроза судового відчуження. Втім, схоже для суду вона теж не вважалась ваговитим доказом, на відміну від доводів Немиричів-Рожиновських.

2 липня 1616 року до київського земельного суду зі скаргою на самозванство печерських архімандритів звернувся онук Йосипа Немирича Стефан, вимагаючи від тодішнього монастирського предстоятеля Єлисея Плетенецького повернення маєтків. Притому не лише Мичеська, а й Радомисля та  інших, внесених до грамоти Андрія-Китая.

Але, як зауважує Е.Руліковський, позивач припустився фатальної помилки. Замість того, аби послатися на скріплені королівською печаткою заповітні права на колишні володіння Рожиновських, Стефан Немирич з доброго дива уплів до справи «законного» спадкоємця з їхнього роду – такого собі Юрія, котрий стверджував, що є онуком Яцька Рожиновського. Одначе, як з’ясувалося, – вигаданим, бо насправді він був Рожновським і до давніх половецьких князів та їхнього спадку жодного стосунку не мав. Вивів його «на чисту воду» королівський секретар Захаріяш Яловицький, що мав схожу судову суперечку з самопроголошеним  «нащадком». До того ж, поділився цим викриттям з Києво-печерським архімандритом Плетенецьким.

Таким чином занепокоєного і розгубленого настоятеля порятувала не «залізна Андрієва грамота», а сумнівний нащадок Рожиновських. Остаточно ж судову справу стосовно приналежності Мичеська та іже з ним вирішили на користь монастиря у 1629 році. Сприйняв з полегшенням судовий вердикт уже наступник Плетенецького, який помер трьома роками раніше, – Захарія Копистенський.

Згодом до «Китаєвих паперів»  у XVIII столітті вдалась унійна митрополія, коли доводила свої права на колишні володіння Печерського монастиря, які їй передавалися королівським привілеєм 1682 року. Звертаючись у 1759 році до Київського гродського уряду, митрополит Флоріан Гребницький зазначав, що частина наданих маєтностей на ту пору була захоплена приватними особами. Притому у запиті йшлося про підтвердження факту, що древній Мичеськ, про який упродовж попереднього століття ніде й ніхто не згадував, – це Радомисль.

Саме за митрополичого резидування в Радомислі виникло сільце Микгород (давніших відомостей про існування такої назви не віднайдено). На мапах кінця XVIII століття у ньому позначено кілька будиночків та церкву. Спираючись на архівні свідчення, Л.Тимошенко датує її будівництво 1764 роком. Храм, приписаний до Радомисльської Свято-Троїцької церкви, звели в пам’ять про князів Київських Андрія Юрійовича та Катерину (його бабусю) й іменували на честь перенесення мощей святителя Миколая. Це, власне, була цвинтарна церквиця для парафіян Рудні та Березець. Рудняни у ту пору біля неї й ховали своїх небіжчиків. Поодинокі сліди поховань там проглядаються дотепер.

Про п’ять халуп та близько 20 мешканців Микгорода йдеться в реєстрах ХІХ століття й інших тогочасних джерелах.

 

Микгород на плані 1798  року.

На тлі наведених документів та фактів виглядає легенда про велике переселення мичан великою містифікацією і видається вкрай сумнівною, як і відповідна «радісна мисль». Та й те сказати: навіть якщо мичанам стало затісно на своєму напівострівці між Микою та Тетеревом, з котрого дива було переселятися усім, притому не залишивши жодних слідів свого кількавікового перебування там. Адже мали люди власні обжиті помешкання, садиби, господарство тощо. Полишати їх, щоб будувати й облаштовувати щось нове, – нелогічно. Тим паче, «новозаснований Радомисль» – ось він поруч, через річку. Тому оселятися в ньому мали б нові родини мичан чи зайшлі люди.

Втім «радісна мисль», схоже, таки мала місце. Та вона свого часу зійшла на печерських архімандритів, які не лише «прибрали» прадавній Мичеськ зі справжнього радомишльського осідку, а й узагалі  відмежували його від Радомисля, аби легалізувати вподобані і привласнені ними давні мичеські володіння.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 лютого 2026 р.

 

Радомишльські чумацькі мотиви Марка Вовчка

 

У 1857 році в Санкт-Петербурзі вийшла книжечка «Народні оповідання» невідомого доти автора Марка Вовчка. Пізніше розкрилося, що під таким чоловічим псевдонімом за звісним хрестоматійним прикладом «Жорж Санд» надрукувала власні твори жінка – Марія Маркович, що в дівоцтві була Вілінською. Адже за узвичаєними тоді поглядами жіноче авторство вже наперед могло викликати упереджено-негативне ставлення до творів, якими б досконалими вони не були, та й літературне середовище на ту пору складалося передусім з чоловіків. Тож «Марко Вовчок» була єдиною українською жінкою-письменницею в середині ХІХ століття. І, до речі, за спогадами сучасників своє псевдо вона не любила, але мусила користуватися.

Дебютна її книжка здобула визнання й популярності в українських літературних та громадських колах. Щирі й надзвичайно реалістичні оповіді родинно-побутової тематики, проникнуті тугою й трагізмом, схвально зустрів і читацький загал. Згодом критика окреслила їхню жанрову тематику як оповідання-«долі».

До видання увійшло 11 невеликих україномовних творів, серед яких було й оповідання «Чумак». У ньому йдеться про сумну долю закоханого парубка Гриця, якого розлучили з коханою дівчиною Мариною, що її батьки примусом віддали заміж за заможного нелюба та ще й лихого на вдачу. Він і занапастив нещасну, що скоро віддала Богові душу. Затужив відтоді Гриць, та так, що до жодної дівиці душа його не звернулась, і бурлакою до смерті лишився, знаходячи відраду лише у степових чумацьких мандрах…

Як і інші твори циклу, «Чумак» написано живою народною мовою, з примовками, приспівками. У Маринині вуста письменниця, приміром, вклала приказку: «Молодик, як гвоздик! Тобі роги красні, мені очі ясні!..»

 

За твердженням літературознавиці Тетяни Різниченко, ця приповідка була записана Марією Маркович під час етнографічної подорожі на Радомишльщину. Її було виявлено у рукописній спадщині Марка Вовчка, яку син і другий чоловік майстрині слова передали знаному тогочасному літературознавцеві Василю Доманицькому. У цій унікальній збірні, як засвідчив дослідник, – автографи «Народних оповідань», листи, фольклорні записи (пісні, загадки, казки, перекази), український лексикон, чудернацькі прізвища і народні прізвиська, географічні назви, ботанічні, метеорологічні і навіть археологічні нотатки.

Як зауважує В.Доманицький, перші натяки на етнографічні пошуки Марія Вілінська зробила ще до заміжжя – 16-літньою, коли гостювала у тітки. Деякі сюжети для майбутніх оповідань теж були записані в народознавчих мандрівках подружжя Марковичів, що охоплювали й Радомисльський повіт.

Хто зна, чи не з тутешніх теренів й чумацьке народне оповідання. Де відбувається його дія, – у творі не вказано. Згадуються, проте, в ньому придорожнє село Кумиці, де перепочивали чумаки, та сусіднє з ним Дзвонарі. Вірогідно, назвала їх так письменницька фантазія, адже у сучасних реєстрах населених пунктів України такі поселення відсутні. Немає їх і в переліку поселень Київщини кінця ХІХ століття.

Втім відомо, що чумацький промисел здавна був поширений на Радомишльських просторах. Згадки про походи пращурів-краян у Крим по сіль присутні зокрема в переказах про минувшину Вишевичів, Забілоччя, Кримка, Межирічки. Зрештою дотепер представлене на Радомишльщині прізвище Чумак.

Маємо й такий ось вірогідно просто збіг чи випадковість, але Маринина родина в оповіданні «Чумаки» носила прізвище Мороз. Між тим, в українській народній пісенній спадщині зберігається пісня «Ой, Морозе, Морозенку, превдалий козаче…», що її колись почула від прислуги й записала Марія Маркович теж у Радомисльському повіті.

Ії рідні згадували, що як піде вона, бувало, на базар, то там цілий день прогаїть з молодицями та бабами – все розпитує, записує, придивляється до убрання і т. ін.

Доманицький, що, до слова, мав з Радомишлем родинні зв’язки, був не лише найревнішим захисником доброго імені та творчої спадщини Марії Вілінської-Маркович-Лобач-Жученко, а й чи не найретельнішим її дослідником. Адже суперечки щодо авторства українських (і не тільки) творів письменниці не вщухають і досі.

До речі, в листуванні з чоловіком, яке зберігалося сином письменниці Богданом, і що його дослідив Доманицький, за висновками вченого її українська значно досконаліша й багатша, аніж у Опанаса Марковича, тож подеякі твердження, що «Народні оповідання» нібито писані ним, виглядають вкрай сумнівними. Словесне багатство й мовне розмаїття  авторки засвідчують й інші листи, писані нею по-українському ще до виходу книжки.

Захоплено відгукувався про живу народну мову першої збірки Марка Вовчка Пантелеймон Куліш, завдяки якому вона й побачила світ. В одному з листів він, згадуючи, як письмовиця вголос читала оповідання «Чумак» ще до його публікації, «дивувався й любував її словом, завдяки якому так і бачиш того чумака, що йому і німець приївся, і степи він бачить безкраї…»

Недарма поява «Народних оповідань» одразу поставила їхню авторку в один ряд з корифеями української писемності і прислужилась її подальшому розвою та піднесенню.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6 лютого 2026 року.

 

Поблизу родовищ сировини

 

8 травня 1941 року черговий номер провідної республіканської більшовицької газети «Советская Украина» (з 1944 вона виходила під назвою «Правда Украины») було присвячено виконанню рішень пленуму ЦК КП(б)У, що відбувся напередодні і акцентував увагу на збільшенні виробництва будівельних матеріалів. В одній з публікацій цієї тематики зокрема зазначалося, що в Радомишльському районі для потреб місцевого будівництва будується вапновий завод, що вироблятиме  вапно з мергелю. Він має бути уведений в дію у другому кварталі поточного року. Власне, другий квартал на час виходу газети вже був у розпалі, і до його завершення лишалося без малого два  місяці. Та ще менше – до 22 червня, коли почалась німецько-радянська війна. Тож завод тоді так і не запрацював.

Реалізувалися ж ці плани вже по війні, і навіть у подвійному вимірі. Бо ж недарма в тогочасних оглядах залягання корисних копалин на Радомишльщині вказувалося, що родовища вапняків і мергелю виявлені біля Веприна в долині струмочка Руда, а також у Вишевичах і Краснобірці. Саме такої сировини якраз і потребує виробництво вапни, яку отримують завдяки випалюванню цих порід копалин. До речі, в колишньому Мінбудматеріалів СРСР однією з нормативним вимог для підприємств з виробництва вапна було їх розміщення поблизу родовищ сировини.

Спочатку почав виробничу діяльність Вепринський вапнозавод. У 1950 році, ведучи мову про виробничі успіхи нового підприємства, радомишльська райгазета зазначала, що він успішно виконує плани з формування мергелю-сирця та з випалювання вапна.

Водночас привертає увагу перелік працівників заводу за професіями: формувальники, накидальники мергелю у шнейдер (різально-подрібнювальний агрегат), стільники (вистеляли отриману сировину та паливо шарами в піч), грабарі (копачі), відкривальники кар’єру, козлувальники (вони розбивали запечені брили готового вапна і розчищали піч від шлаку), випалювачі вапна. Цей реєстр притому засвідчує, що виробничий цикл був по суті кустарним, до того ж, ручним і фізично важким. Видобутий з кар’єру мергель зволожували, змішували, формували у валюшки і відправляли на сушіння…

А у 1958-му за п’ятнадцять кілометрів від Радомишля з’явилося підприємство, на брамі якого красів напис: «Краснобірський вапнозавод». Тут на східній околиці села розмістилися його виробничі та адмінбудівлі.

Будинок енергобази та два навіси для сушіння мергелю Краснобірського вапнозаводу.

 

Жінки вантажать висушений мергель на автомобіль для відправки в піч.

 

Майстер Андрій Гальченко перевіряє якість сушіння мергелю. 

Попервах роботи в Краснобірці теж виконувалися вручну. Проте вже через рік більшість виробничих операцій механізували, починаючи з видобутку сировини, що здійснювалась екскаватором, яким і завантажувався мергель на автомашини.

 

Добуває і вантажить мергель екскаваторник Павло Гонтаренко.

Крім того, на підприємстві змонтували новий агрегат, куди засипали сировину з автівок, а потім, як мовиться, – справа техніки. Вона – техніка – далі виконувала все сама. Ба більше: саме в Краснобірці випробовувався дослідний зразок нової експериментальної печі, розроблений фахівцями НДІ будівельної техніки. Як зазначалося, процес виробництва вапни завдяки такій новації став цілорічним (до цього вироблялась вапна лише в теплу пору року) і цілодобовим, а сам виробничий цикл (від завантаження сировини – до виходу готової вапни) не потребував попереднього сушіння і тривав дві-три години замість кількох діб.

А ще користувалась попитом місцевих (і не тільки) споживачів інша продукція краснобірських вапновиробників – цементна черепиця. І хоча доволі скорим часом її витіснив, маючи ряд суттєвих переваг,  шифер, який на тривалий час став в СРСР головним серед покрівельних матеріалів, і виробництво якого стрімко зростало, у сільських обійстях досі можна зустріти покриті тією черепицею господарські споруди.

 

Група робітниць черепичного цеху які виконують по півтори-дві норми за зміну.В першому ряду (зліва направо) – Лідія Ковальчук, Ніна Макаренко, Галина Герасименко, Алла Рознау; другий ряд – Людмила Дреус, Ольга Бадьор, Ганна Герасименко.

Власне, у пору укрупнень та адміністративно-виробничих реформ під завісу Хрущовського правління невеликі місцеві вапнозаводи виявилися зайвими, коли було зроблено акцент на масштабне виробництво цементу та вапни в гігантських обертових печах і відповідно у величезних обсягах.

До того ж, виснажилися й невеликі родовища вапняків, а завозити сировину бозна звідки, теж виглядало марнотратством. Та й за законами ринку у всі часи собівартість виробів у великому за обсягами і малому виробництві, не кажучи вже про механізацію й автоматизацію, завжди була й буде на користь перших.

Відтак після згортання реформувань у реєстрах промислової галузі відновленого у 1965-му Радомишльського району заводи з виробництва вапни вже відсутні. Водночас згадується новоутворене підприємство під назвою «Заводоуправління будматеріалів». У його структурі, між тим, діяв цех з виробництва цементної черепиці. Втім це, як мовиться, вже дещо інша історія...

Світлини Віктора Кушніренка 1958 і 1959 рр. 

Газета «Зоря Полісся», 30 січня 2026 року.