Як краснобірський володар прагнув осушити місцеве болото, і що з того вийшло

 

На наших поліських теренах споконвіку поширені серед угідь низинні місцини, які важко піддаються окультуренню. Адже часто-густо після рясних дощів являли собою залиту водою ділянку, що майже не висихала, відтак ставала купинястою, перетворюючись у таке собі болітце. Власне, це і є болото, що в науковому обігу отримало назву гала.

Ціла низка таких заболочених низин, оточених підвищеною ріллею, здавна тяглась урочищем Борки між землеволодіннями Краснобірки й Заболотя. Найбільша з них сягала близько кілометра вздовж і з половини – завширшки, вкрита купинами й заросла дрібною берізкою та лозою. В описах дослідників згадується там, між іншим, примітна комахоїдна рослина росянка. З боку Краснобірки сюди тяглись піщані землі.

На початку ХХ століття володів цими маєтностями поміщик Іван Билина. Цікаво, що його батькові Зелиславові Билині вони свого часу дісталися у спадок від зовсім чужої людини. Такий собі тутешній повітовий суддя Станіслав Билина, що мало не маніакально був закоханий у власне прізвище, перед смертю здивував місцевих обивателів чудернацьким вчинком, заповівши свої землеволодіння просто однофамільцеві, хоча й знатного роду, аби їхнім власником після його відходу у світ інший так само залишилися Билини. Він мав, до слова, єдинокровних доньок, котрі, одначе, у заміжжі батькового прізвища, звісно, позбулися, відтак, за його уявленнями, на роль спадкоємців не підходили. Незбагненні шляхи твої, Господи…

Краснобірський володар Іван Билина, між тим, вважався одним з кращих господарників Радомишльщини. Мав він добру освіту, щоправда, юридичну, ведучи приватну практику. Втім цікавився й передовою сільськогосподарською думкою, тож намислив осушити болото і додати цей наділ до своїх орних угідь. Через поле було прокопано канаву для відведення води. Купини зрівняли, а поживний ґрунт із них вивезли на поле як добриво. Рік чи два по тому болото виорювали, засівали, але щось із канавою помилились, бо копали її «на око» без залучення землевпорядників з належними вимірювальними приладами. Тож вода так само залишалася, і врожай гинув. Зусилля виявилися марними, а болото там так і продовжилося.

У 1913 році при земстві Радомисльського повіту було утворено структуру з луківництва. Невгамовний Билина запропонував його фахівцям взяти місцину, з якою він стільки проморочився, для дослідів безкоштовно, притому брав на себе навіть частину витрат з осушування болота, сподіваючись, що почате ним таки матиме завершення. Відтак у Краснобірці було створено опорний дослідний пункт.

Та попервах глевкий млинець дістали уже й фахові осушувальники, що, одначе, ще не були обізнані з таким типом боліт. І навесні, оглядаючи заболочену ділянку, вони помилково прийняли її ґрунт за добре розкладений торф (а це був звичайний мул). З відповідними уявленнями й почали діяти. Тогорічна зима була безсніжною, весною теж значних опадів не було, тож засів вели на помірно зволоженій землі. До робіт з упорядкування водовідвідної канави руки відразу не дійшли. А коли влітку спохопилися, завершити не встигли, бо раптом рясно задощило. І майже вже посіяне (а засіяли галу багаторічними травами) замокло й загинуло.

Відповідні висновки було зроблено лише наступного 1914-го, коли таки взялися насамперед за канаву. Але з початком Першої світової війни роботи припинилися. Керівника пункту І.Горовенка та кількох науковців мобілізували на війну, а діяльність дослідницької організації підпорядкували військовим потребам. Все ж вряди-годи дослідження тривали, допоки їх остаточно не зупинили наступні революційні потрясіння.

Втім, як згадував згодом один із колишніх повітових луківників А.Варес, що вже опікувався іншими справами і в іншому регіоні, восени 1922-го йому проїздом випала нагода побувати в Краснобірці. Дослідник був приємно вражений, коли побачив на місці колишнього болітця пожнивну стерню. Низину таки вдалося осушити й перетворити на корисну ріллю. Притому місцеві селяни у розмові назвали їх своїми найкращими угіддями, зібравши на них навіть кращі врожаї, ніж на традиційно врожайних заболотських ґрунтах. Тож приємно було усвідомлювати, що кількарічні зусилля не виявилися марними, зокрема – й Билинини.

Зрештою виконані там досліди дали змогу луківникам визначити головні способи осушування гал. Один з них, що полягає в прокопуванні осушувальної канави через довколишні невеликі підвищення, якраз і застосували в Краснобірці.

Коли ж сусідні ділянки більш вищі, доречніше вдатися до прокладання підземної водовідвідної труби, адже глибока канава засипатиметься й осуватиметься, потребуючи для зміцнення берегів додаткових чималих витрат. Такий метод луківники Радомисльського земства тієї ж пори запропонували, приміром, Ставецькій сільськогосподарській школі, що мала намір осушити гала на своїх дослідних та прилеглих до них селянських ділянках. Щоправда, своїм коштом зреалізувати його можливостей навчальний заклад на знайшов, а селяни скооперуватися відмовилися.

Цілком придатним для осушування може бути й так званий вертикальний дренаж, коли пробивається шар мулу, і вода йде до нижніх горизонтів. Проте можливий він лише у випадку залягання під мулом легкопроникних для води ґрунтів.

І, нарешті, водовідвідну функцію може виконати водойма, яку викопують на найнижчому місці гала-болітця, що вбиратиме з нього воду.

Отаким от висновкам прислужилися досліди, що робилися на наших теренах століттям тому. Успішно їх тимчасом застосовують дотепер, хоча й на тлі безупинних дискусій навколо того, варто чи ні осушувати заболочені місцини.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 3 червня 2022 р.