З доброго дива назва «Жигулі»
виявилась надзвичайно запитаною в колишньому СРСР. Бо саме цієї торговельної
марки, для прикладу, удостоївся тогочасний популярний «народний» автомобіль –
радянський «Фіат». Притому, що для автопрому таке наймення видавалося вкрай
нелогічним, адже зазвичай машини називалися за якимось милозвучним іменником в
однині. А тут раптом множина – та ще й приволзькі
гори, навпроти яких на протилежному березі ріки якраз і розташувався Автоваз.
До речі, ім’я для
італійсько-радянського автомобільного дітища обрали читачі журналу «За рульом»,
редакція якого влаштувала читацький конкурс. Перемогла в ньому назва «Лада», а
«Жигулі» посіли друге місце. Проте очільники міністерства й автозаводу таки
схилилися до «географічного» варіанту. І даремно. Адже невдовзі отримали
міжнародну мороку. Коли експортний варіант «Жигулів» запропонували на
закордонний авторинок, деякі держави, попри зацікавленість конструктивними
особливостями моделі, категорично не сприйняли… її назву.
З’ясувалося, що в ряді країн вона
була не те що немилозвучною, а й навіть некоректною. Скажімо, в арабському
світі таким словом означають злодія, у романських мовах воно співзвучне з
«жиголо», як прозивають гульвіс та жіночих утриманців, угорською взагалі
звучить як непристойна лайка. Тому назву «Жигулі» залишили лише для
внутрішнього ринку, а на зовнішньому продавалась «Лада».
Тимчасом закордонні витоки має й
інша надзвичайно поширена торговельна марка, пов’язана із Жигулями.
«Жигулівське пиво» теж за радянської доби дістало слави найпопулярнішого
шумливого напою.
Одначе започаткувалося його виробництво ще в
добільшовицькі часи під назвою «Вієнскоє» («Віденське»). Виробляли такий сорт зокрема на
Самарському пивоварному заводі (його офіційна назва – «Товариство Жигулівського
пивоварного заводу в Самарі»), засновниками та власниками якого були австрійці
на прізвище Вакано. До речі, один з них із іменем Альфред народився хоча і в
Австро-Угорщині, але на українських теренах – на Тернопіллі.
Розроблене ними «Віденське» мало
приємний солодовий аромат і колоритний зброджений смак з хмелевою гірчинкою.
Відтак повсюдно воно припало до вподоби пивним гурманам, котрі часом називали
його «золотим», зважаючи на колір. Тож завдяки своїй упізнаваності впевнено
тримало пальму першості і навіть часом згадувалося на сторінках художніх творів
(серед шанувальників напою називають зокрема С.Цвейга, В.Винниченка, О.Купріна
та ін.).
«Віденське»-«Вієнскоє» стало
візитівкою й відкритого у 1906 році Радомишльського пивоварного заводу
«Пільзен». Його залюбки споживали любителі пива не лише на Радомишльщині, а й у
повітах Київської, Волинської та інших губерній, навіть нібито й за кордоном.
Збереглися притому оригінальні радомишльські етикетки «Вієнского». Десь ще у
радянську пору, коли робився ремонт колишньої контори підприємства, на горищі
знайшли чималий невикористаний свого часу запас етикеток «Віденського» пива.
Вони швидко розійшлися по всіх усюдах і доволі широко дотепер представлені на
аукціонах антикваріату.
А використовували їх вочевидь до
1934 року, допоки на теренах СРСР варили й розливали «Віденське». З переліку
пивної продукції така назва зникла після відвідин Жигулівського заводу тодішнім
наркомом харчопрому А.Мікояном, котрий вирішив, що пролетарям країни рад пити
пиво з буржуазною маркою не годиться. Відтак популярний напій відтоді став
іменуватися як «Жигулівське», хоча й залишилась для його приготування
«віденська» рецептура. Проте, чого гріха таїти, дотримувалися її далеко не
скрізь і далеко не завжди. Бо нарікань на низьку якість пива було, хоч греблю
гати.
Стосувалося це й Радомишля, де теж
головним напоєм на лінії розливу пивоварні значилося «Жигулівське», яке й
увібрало на себе увесь критичний негатив.
Звісно, закарбувалось радомишльське «Жигулівське» й на етикетках підприємства. У різні роки вони мали різний дизайн. До речі, на тому, що використовувалося у 1980-ті, проглядається схожість з іще дореволюційним стилем «Віденського». Саме його згодом українські пивовари використали для відродження колишньої знаної австрійської марки.
А
інший символ «Вієнского» – орел – став у 1990-х емблемою радомишльської
пивоварні, коли вона входила до складу агрофірми «Прогрес».
Стосовно ж «буржуазних» назв,
змінених всесильним наркомом, то, потрапило під переінакшення також «Мюнхенське», яке
найменували «Українським» (одне й друге також розливали на пивзаводі в
Радомишлі).
Чимало теперішніх українських
виробників пива, тимчасом, повернулося до першопочатків жигулівського і знов
почало розливати знамените «Віденське», відновивши, при тому, на етикетках
традиційний для нього шрифтовий логотип.
«Віденського», одначе, у лінійці сучасної
продукції ПБК «Радомишль» немає, хоча, здавалося б, наявні для цього всі
історичні підстави. Натомість пиво «Жигулівське» у реєстрах українських
пивоварень присутнє. Воно, між тим, має для виробників певні економічні бонуси.
Адже торговельна марка на нього, що належала Жигулівському заводу, була
анульована – нібито з огляду на «пролетарське» походження. Втім, хтозна, чи не
було це запізнілим визнанням згаданої наркомівської крадіжки. Як там арабською
називають злодія?..
Газета «Зоря Полісся», 2 травня 2025 року.
Немає коментарів:
Дописати коментар