Шукаючи «таємничі» Чоповичі

  

У матеріалах науково-практичної конференції «Шляхетство Полісся України. Старовинні роди Овруцької шляхти», що проходила у 2018 році і передусім присвячувалась дослідженням історії найвідоміших старовинних овруцьких шляхетських родів (серед них зокрема пов’язані з Радомишльщиною Баранівські, Васяновичі, Левківські, Меленєвські, Скуратівські, Чопівські), мою увагу привернув включений до збірника уривок з праці Ю.Чоповського-Кононученка «Історія Чопович на річці Ірша». У ньому стверджується, що це поселення не має жодного стосунку до згаданого у багатьох архівних та історичних джерелах Чоповичів, що ще з XVI століття входили до володінь Києво-печерського монастиря, позаяк належні монастиреві Чоповичі розташовувались на річці Тетерів. Чи не найголовнішим «аргументом» наводяться реєстри монастирських володінь з переліченими у них поселеннями, розташованими на Потетерев’ї. Тож там, робиться висновок, лежали й Чоповичі, належні Києво-печерським архімандритам [12, с.198-211].

Зізнаюся, що за свою більш ніж тридцятирічну краєзнавчу дослідницьку практику не зустрічав жодного історичного документа про існування на річці Тетерів поселення з назвою Чоповичі, що невідомо коли і як розчинилося на звивинах історії, на відміну від Чоповичів на Ірші, що існують дотепер.

Між тим, в історичних документах ніде не вказується його прив’язка до Тетерева, а от про належність до Ірші подекуди зазначається. Якби таких села було два, то їх напевне всякчас розділяли б за належністю до конкретної річки. І така-от оказія: будь-які намагання віднайти бодай натяки приналежності згадуваних в історичних джерелах Чоповичів до берегів Тетерева неодмінно ведуть … на Іршу.

Приміром, те, що у відомому Описі рухомого й нерухомого майна, належного Києвопечерському монастирю 1593 року, Чоповичі віднесені до «Потетерев’я», аж ніяк не означає, що вони розташовувалися на цій річці. Йдеться у ньому загалом про, кажучи сучасною мовою, басейн Тетерева. Адже зазначені в цьому ж розділі також села Шибенне і Забілоччя, що так само лежали не на Тетереві, та рудня на річці Миці [2, с.386; 8, с.231].

Знаний польський історик Генрик Літвін у своїй ґрунтовній праці «З народу Руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569–1648)», описуючи тогочасні Лаврські володіння, відносить Чоповичі не до Радомишльської (Тетерівської) волості, а до «розпорошених сіл в Овруцькому повіті», називаючи серед них ще й Журжевичі, Зубровичі, Росохи, Зайків [6, с. 163].

Підтверджує таке твердження інший відомий польський дослідник Александер Яблоновський. Описуючи володіння Печерського монастиря у ХVII столітті в своїй праці «Ziemie ruskie. Ukraina (Kijów-Bracław)», він подає Чоповичі у загальному переліку монастирських земель [13, 181], натомість відмежовує їх від Радомисльської волості повіту Житомирського. Притому, належними до волості наведені в тому реєстрі поселення, що лежали не на Тетереві [13, 174]. Тобто, знову таки згадані Чоповичі стосунку до річки Тетерів не мали.

Розташування Чоповицьких маєтностей Києво-печерського монастиря на Ірші засвідчує чимало документів 16-17 ст. Проте відправним для такої приналежності слід, вочевидь, вважати Грамоту князя Андрія (Боголюбського), котрою він, нібито за заповітом свого батька Юрія Довгорукого, дарував цьому монастиреві чималі земельні володіння. До них зокрема увійшли сільця, котрі «сидять по Тетереву вниз і по інших річках, тобто по Миці, Рачці, Білці, на річці Ірші… у своїх межах,  з усіма податями медовими й грошовими і десятиною з усілякої ріллі…» [8, с.231]

І хоча Андрієва грамота має в науковому середовищі ознаку сумнівної, саме вона прислужилась Лаврі в узаконенні належних їй з кінця XVI століття маєтностей.

Власне, й самі Чопівські визнавали свою Чоповицьку вотчину приналежною до Лаврських земель. У 1581 році, коли Києво-печерські володарі якраз прагнули легалізувати начебто надані Андрієм Юрійовичем привілеї, Чопівські скаржилися на архімандрита Мелетія Хребтовича і монастирську братію за зазіхання на маєток Чопівських. Вони водночас вказували, що їхній предок Ігнат Чоп записав Києво-Печерському монастирю на поминання загиблих у битвах шістьох своїх синів щорічну данину зі свого маєтку Чоповичі – кад меду та ін. [7, с.45]

Наведені Чоповичі у Списку маєтностей Києво-печерського монастиря 1646 року. До нього теж входить чимало сіл, розташованих на Ірші та інших річках басейну Тетерева. Для прикладу: Потіївка, Вереміївка, Облітки, Буки, Ніжиловичі, Воробієвичі, Різня, Дідівщина, Голяки, Томаші, Рутвенці та ін. [7, с.279].

У відкритих джерелах наводиться чимало актових записів про межові й земельні суперечки, що виникали між Лаврою та землевласниками Чоповичів й інших довколишніх сіл у першій половині XVII століття. Скажімо, понад десять років точилась суперечка лаврського архімандрита Є.Плетенецького з володарями малинських земель Єльцями за межові угіддя між Чоповичами і селами Романовичі, Головки та іншими [7, с.163].

Овруцького старосту Аврама Мишка було покарано за невиконання судового рішення про наїзди та пограбування маєтку Чоповичі Києво-печерського монастиря [7, с.113]. Тож недарма дослідники малинської історії вказують 1519 рік першою відомою писемною згадкою про Чоповичі, як село Овруцького повіту [5, с.62].

В ухвалі купного суду 1629 р. по справі про крадіжку меду з бортей селян села Липлянське серед свідків названо «села Чопович, з громади Чопівської Бориса, боярина монастиря Печерського київського» [4, с.77]. Йдеться тут саме про іршанське володіння.

У 1682 році Лаврські маєтності, до яких входили й Чоповичі, що внаслідок розорення прийшли в запустіння, Грамотою Короля Яна ІІІ були передані в опіку львівському унійному єпископу Йосипу Шумлянському. Аби не виникало сумнівів, що йдеться саме про поселення на Ірші, тут названо також Зимовичі та Білку, що лежать не на Тетереві [7, с.357].

Більше того, року 1683-го Чопівські, попри те, що Королівською грамотою їм було підтверджено і поновлено права на володіння належними їм землями в «колишніх межах і розташуваннях (щоправда, за умови відправляти до королівського війська на випадок війни двох озброєних вершників) [4, с.183], зобов’язалися сплачувати Й.Шумлянському ті ж податки, що й Києво-печерському монастирю [7, с.360].

Наведені джерела переконливо вказують на приналежність до володінь Києво-Печерського монастиря Чоповичів, розташованих на Ірші.

Проте суперечки між Чопівськими та унійною митрополією, що осідала в Радомислі, продовжились і у XVIII столітті.

На захист своїх привілеїв на Чоповицькі володіння митрополія, посилаючись на «успадкування» їх від Києво-Печерського монастиря, знову таки підняла княжу грамоту Андрія Юрійовича. З іншого боку – взагалі поставила під сумнів права Чопівських на володіння Чоповичами, що їх вони начебто мали за метрикою від 12 червня 1570 р. У справі 1760 року стверджувалося, що суперечка ця має багато різних ускладнень, адже, окрім Чопівських, селом володіли й інші особи [8, с.206]. Тобто, не заперечуючи прав інших власників, які володіли Чоповичами ще у Лаврські часи, церква відстоювала свої права на чоповицьку частку. Власне, у наведених джерелах здебільшого йдеться про те, що Києво-Печерському монастирю належала частина Чоповичів [11, с.894].

Серед інших осіб, для прикладу, були Макарівські, згадувані в наведеній справі 1629 р., а ще Дідківські, що їм 1691 року призначалась винагорода від царів московських за розорення, завдані «московською війною» в їхніх маєтках, до переліку яких увійшли й Чоповичі, звідки селяни втекли за Дніпро. [7, с.377]

Стосовно ж Чопівських – 1766 року Коронна метрика Речі Посполитої надала митрополитові Ф.Володковичу посвідку, що у книгах Великої та Малої метрики за час з 1570 до 1576 року немає записів привілею короля Сигизмунда Августа Чопівським на маєток Чоповичі або Чопівка [8, с.240].

Митрополія також посилалась на посвідку 1763 року, що у книгах литовської метрики за час до унії Чоповичі не згадуються, «хіба що під іншою назвою» [8, с.206].

Втім у документах унійної митрополії, датованих 1755 роком, зареєстровано витяг з Гродської книги Луцького замку 1520 р. про введення нащадків Василя Чопівського (Василь, Іван та Макар Васильович) у володіння селом Чоповичі [8, с.178].

Зрештою у відстоюванні своїх прав на Чоповицькі церковні угіддя Чопівські, схоже, таки взяли гору. Позаяк у переліку унійних маєтностей, що у володіння ними року 1780-го вступав новорукоположений митрополит Я.Юноша-Смогоржевський, Чоповичі відсутні.

Відтак і в книзі Л.Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии»  Чоповичі віднесені не до колишніх уніатських сіл, що після загарбання Російською імперією українського правобережжя Речі Посполитої дарувалися або розпродувалися, а до поселень, які перебували у відомстві державного майна. Хоча Чоповицька церква до 1839 року зберігала відданість унії, а її настоятель був благочинним усіх уніатських храмів Київської губернії [9, с.127, 128]. Не згадує краєзнавець, одначе, й про належність Чоповичів у минулому до лаврських володінь, хоча, здавалося б, мав би акцентувати на цьому, як службовець Київської духовної консисторії [8, с.12, 13].

На цьому, власне, пошуки буцім розташованого на Тетереві села Чоповичі можна й припинити, бо версія, що церковні ієрархи заснували його тут, позбувшись однойменного іршанського володіння, виглядатиме ще більш фантастичною.

Тим не менше, ще одне поселення з найменням Чоповичі таки існувало і лежало … теж на Ірші. В довідковому офіційному виданні «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795-2006 роки» в переліку населених пунктів, що розташовувалися на цих теренах, названо селище Чоповичі та село з такою ж назвою. Повідомляється, що у 1938-1977 рр. до складу Малинського, Чоповицького та Коростенського районів у різні періоди входили селище Чоповичі і однойменне село Чоповичі, які були центрами відповідних селищної та сільської рад. Зрештою у 1977 році село було включене в смугу селища Чоповичі [1, с.496].

На німецькій мапі 1942 року позначено двоє Чоповичів, розташованих поруч. Звісно, біля Ірші.

Втім з тамтешніми історико-адміністративними пертурбаціями хай «розбираються» усе ж місцеві дослідники.

 

Література та джерела

1. «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795-2006 роки». – Житомир: «Волинь», 2007.

2. Архив Юго-Западной России. Ч.1, т.1 – Київ, 1859.

3. Архив Юго-Западной России. Ч.ІІІ, т.2 – Київ, 1868.

4. Архив Юго-Западной России. Ч.IV, т.1 – Київ, 1867.

5. Костриця М., Кондратюк Р., Тимошенко В. Історико-географічний словник Малинщини. –  Малин, 2005.

6. Літвін Г. З народу Руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569—1648). – Київ: Дух і Літера, 2016.

7. Описание документов архива западно-русских униатских митрополитов. т.1. – Санкт-Петербург, 1897.

8. Описание документов архива западно-русских униатских митрополитов т.2. – Санкт-Петербург, 1907.

9. Похилевич Лаврентій Іванович (1816 – 1893). Матеріали до засідання бібліотечного клубу «Національні святині» 20 грудня 2005 р. – Київ: ДНАББ імені В.Г.Заболотного, 2005.

10. Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. – Київ, 1864.

11. Новицький І. Указатель к изданиям временной комиссии для разбора древних актов. т.2. – Київ, 1883.: с.894

12. Шляхетство Полісся України. Старовинні роди Овруцької шляхти: матеріали науково-практичної конференції, 20-21 квітня 2018 року. – Київ: ТОВ «НПВ Інтерсервіс», 2018.

13. Яблоновський О. Ziemie ruskie. Ukraina (Kijów-Bracław). T. 1. // Zrodla Dziejove. т.20 – Варшава, 1894.