Бердичів і Радомишль – пліч-о-пліч від давнини до сьогодення

У Бердичеві нещодавно відбулась Всеукраїнська науково-краєзнавча конференція «Бердичів від давнини до сьогодення», що присвячувалась 585-й річниці від часу першої писемної згадки місцевості, на якій виник Бердичів, 470-й річниці першої згадки про Бердичів в історичних документах, 170-й річниці від надання Бердичеву статусу міста та 70-й річниці Перемоги над нацистами у Другій світовій війні.

Участь у ній взяли науковці та краєзнавці з різних регіонів України й навіть закордоння. Голова правління обласного відділення Всеукраїнського товариства краєзнавців Павло Скавронський з приємністю зауважив, що вперше у такому зібранні на бердичівській землі була представлена краєзнавча спільнота Радомишля.

Дійсно, із задоволенням відгукнувся на запрошення побувати на цьому зібранні, бо випала добра нагода не лише поспілкуватися з колегами-ентузіастами краєзнавчої справи, а й детальніше ознайомитися з історичною спадщиною та пам’ятними місцями бердичівського краю.

До того ж цікаво було поєднати історичний розвиток та сучасний стан Радомишля й Бердичева, що мали і мають багато спільних рис.

Приміром, у XVIII-XIX та до половини XX століття обидва вони вважалися єврейськими містами. Бердичів взагалі відносять до найчисельніших поселень за кількістю іудеїв, називаючи його неофіційною єврейською столицею колишнього імперського простору. Радомишль, хоча значно й поступався кількісно, проте відсотковий прошарок був не на багато нижчим. Скажімо, за переписом 1896 року у Бердичеві єврейське населення міста становило 77 відсотків, у Радомислі – 71.

Відтак у обох містах єврейство однаковою мірою оберігало й поширювало свої національні засади, які промовисто проглядаються у їхній історії. Ці традиції майже обірвалися восени 1941-го, коли ними пройшла безжальна й кривава коса нацистського голокосту. Після того трагічного серпня для Радомишля і вересня для Бердичева лік євреїв тут почали вести вже на сотні, а після еміграційної хвилі 1990-х – на десятки й одиниці.

Втім в обох містах здавна органічно перепліталися й доповнювали одне одного національні надбання багатьох народів – передусім українців, євреїв та поляків. І радомишлянам тут варто перейняти у бердичівлян прагнення зробити місто привабливим для їхніх нащадків. Скажімо, у Бердичеві на загальному порталі однієї з будівель привернули увагу розміщені водночас три вивіски: «Польська бібліотека», «Музей бердичівського єврейства» та «Українська світлиця».

Спільним є й те, що певною мірою і Радомишль, і Бердичів, дещо втратили у своєму правочині через імперську політику зверхнього ставлення до історичної спадщини. Бо ж Радомисль офіційно вважається містом з 1795 року, Бердичів – з 1845-го, коли царськими Указами їм було надано статус повітових міст. Але офіційно – за визначеннями канонів Російської імперії.

Адже в польських і литовських метриках та джерелах більш ранніх періодів їх називають «містами». Це стосується, врешті, багатьох інших міст та поселень, що потрапили з Правобережжя під владу Росії. Притому вже сучасна українська історична наука не квапиться щось тут міняти.

Негативно вплинув на розвиток обох міст розвиток залізничного сполучення. Радомишль, відомо, залізниця обминула, відтак його промислово-економічний розвиток суттєво уповільнився, порівняно хоча б із сусідніми підпорядкованими повіту містечками (Малин, Коростишів). Через Бердичів залізничну колію проклали. Натомість місто втратило значення важливого вузлового посередницького ярмаркового та торговельного центру.

Колись Радомишль і Бердичів спільно, як повітові міста, перебували у складі Київської губернії, а у радянській період – Київської та Житомирської областей. Певно тому й поширеними були між ними обопільні міграційні процеси – родинні, службові тощо. Наразі поєдналися наші міста у долях багатьох знаних краян.

Приміром, бердичівськими й радомишльськими стежинами вели життєві дороги Михайла Чайковського (Садик-Пашу). У середині ХІХ століття кілька років Радомисльським городничим був відставний полковник, учасник Франко-Російської війни 1812 року Олександр Рузі, а потому його перевели на таку ж посаду до Бердичева. Слідом за ним подався й повітовий стряпчий Олександр Мачтет – батько майбутнього революціонера й письменника Григорія Мачтета. У Радомисльському й Бердичівському судах служив у різні роки Діонісій Бонковський – відомий, як автор знаменитої пісні «Ґандзя» та ряду інших. 

Бердичівську і радомисльську минувшину досліджував свого часу видатний історик та археолог Володимир Антонович. Втім уперше він побував у Бердичівському й Радомисльському повітах, проходячи тут студентську медичну практику.

Уродженець Радомисля відомий єврейський кантор Зайдель «Ровнер» Морогівський очолював хорову капелу в Бердичеві.

А от інший митець - композитор Віктор Томілін навпаки на певний час змінив Бердичів на Радомисль, куди переїхали його батьки.

На Бердичівщині вчителем починала свій трудовий шлях, а потому продовжила його вже у рідному краю, в Радомишлі, геолог, лауреат Ленінської премії СРСР Єлизавета Матвієнко.

У бердичівській землі дістала свій вічний прихисток радомишлянка Олена Веселовзорова – заслужений зоотехнік України, нащадок знаного роду Єгор’євих.

Тісно переплелися Радомишль та Бердичів у життєвій долі ученого, педагога, політичного діяча й патріота, члена-основника Української Головної Визвольної Ради Петра Чуйка. Дослідження про нього увійшло до програми і збірника матеріалів конференції.

Учасники зібрання мали змогу ще раз почути про наших славних земляків під час екскурсій по місту та його музеях. Й примітно, що бердичівська влада, втім, як і радомишльська, вбачає вагомою для розвитку міст туристичну галузь. За кількістю пам’ятних місць, вартих огляду, та музейних закладів радомишляни тут, звісно, поступаються. Хоча має Радомишль свою родзинку в особі «Замку «Радомисль», у Бердичеві туристичних перлин тимчасом куди більше.

Бо окрім краєзнавчого та згаданого музею єврейства, гості оглянули ще музей Джозефа Конрада, Санктуарій чудотворної Ікони Матері Божої Бердичівської у кляшторі (монастирі) Босих кармелітів, костел Святої Варвари, у якому Оноре де Бальзак вінчався з Евеліною Ганською (її родовід, між тим, пов’язаний був з Радомишльщиною), побували у православному храмі, що, як і радомишльський, носить ім’я Святителя Миколая (він, одначе, «молодший» від нашого на три десятиліття). Створюють й пропагують бердичівляни музейні кімнати у навчальних закладах, в установах і організаціях. Тут, до речі, діє музей історії освіти Бердичева. У Радомишлі такий уже давно «канув у Лету».

Навіть побіжне порівняння поки що, на жаль, не на користь радомишльській громаді. Бо для належного функціонування й привабливості туристичних об’єктів потрібні розвинена інфраструктура, благоустрій, та й санітарний стан має бути відповідним. І тут теж радомишлянам є чому повчитися і у бердичівської влади, і в інших сусідів.

Врешті конференція стала новим поштовхом для активізації краєзнавчої роботи. А ще було б добре, аби викладені міркування й певні висновки стосовно розвитку наших міст взяли собі до уваги відповідні управлінські й самоврядні структури.

Газета «Зоря Полісся», 8 січня 2016 р.