Ставецький палац та його зодчий

Надзвичайно вагому новину повідомив нещодавно мені пошуковець та дослідник старовинних маєтків житомирянин Ігор Довбиш. Він надіслав фотокопію сторінки з книжки польського письменника-мемуариста та історичного публіциста Євстахія Івановського «Спогади минулих років» («Wspomnienia lat minionych»), на якій йдеться про архітектора, що спроектував палац Дуніних-Вонсовичів у Ставках. Ним був Ян Рембертович.

Ось що оповідає про нього автор «Спогадів»:

«Рембертович з академії Краківської був не тільки досконалим геодезистом, а й архітектором. Залучався він комісією казенною до виготовлення різних планів, до побудови каналів у Литві для організації сполучення між Балтійським та Чорним морями. Плани ті через ліквідацію Речі Посполитої реалізовані не були. Після поділу Польщі переїхав на Україну, де займався вимірюваннями.  За свої розробки та роботу отримував гарну винагороду, тож заробив чималий капітал. Орендував великі угіддя в маєтностях Ілінських, але швидко витратився на господарчих оборудках і повернувся до проектування.

Він виміряв усі володіння гетьмана Браницького, залучив до геодезичних робіт молодих сільських хлопців, які вміли читати й писати. Тож Білоцерківщина зі своїх підданих отримала власних геодезистів.

Затим осів у Коростишеві, де мав власну садибу. Був землевпорядником у тамтешніх маєтностях. За його малюнками було побудовано палац Вонсовичів у Ставках, цвинтарну готичну погребальну каплицю Моршковських у Ходоркові. Виконав гарний план костелу в Мошнах для графа Воронцова, що був одружений з графинею Браницькою і мав намір новий костел побудувати, але цей задум не втілився. Для цього плану Воронцов замовив йому в Лондоні геодезичні інструменти».

Втім у розповіді Івановського зодчий ставецького «палацику» (так дослівно написав мемуарист) вказаний просто Рембертовичем. Звали ж його Яном. Саме Ян Рембертович означений під 1790 роком в списку геодезистів, яким Його Королівською величністю надано привілей на здійснення такої діяльності (отримання привілею було запроваджене в 1788 р.).

Слід сказати, що професія Рембертовича за версією Івановського подана польскою «geometra», що дослівно перекладається як геодезист. Власне, геодезія як наука почала набувати розвитку у 17 столітті, коли було винайдено барометр та зорову трубу. Завдяки останній на озброєнні землевпорядників та будівничих з’явилися перші спеціальні геодезичні інструменти – нівелір та теодоліт. Ймовірно якраз про такий інструментарій для Рембертовича попіклувався М.Воронцов.

У ХVIII столітті геодезист був уже поширеним і затребуваним фахівцем на європейських теренах. На нього покладалося встановлення меж, вимірювання та картографування земельних територій, їх ландшафтне впорядкування та інше.

Відомо також, що як фаховий землевпорядник Ян Рембертович у 1782 році був залучений каштеляном кам’янецьким Л.Швейковським для владнання земельного спору з Четвертинськими з приводу розмежування суперечливого лісового масиву. Проєкт врегулювання Рембертович підготував, зазначивши, проте, що частина лісу є спадщиною Четвертинського. І це засвідчено відповідними документами. Відтак ті ділянки їм належать законно, а тому будуть задокументовані у їхній власності. Фахівець наголосив, що вчинити інакше не може, бо це буде «чистою фабрикацією», за що доведеться відповідати перед судом. Тобто, репутаційні ризики для нього важили більше, ніж матеріальні чи покровительські чинники. Недарма запрошений він був до роботи в маєтностях Браницьких, Воронцова, Олізарів, виявивши хист і в архітектурному плануванні. До речі, Я.Ліпоман, коли став управителем Білоцерківських володінь великого коронного гетьмана Ф.-К.Браницького, рекомендував господареві для землевпорядкувальних робіт Я.Рембертовича як найкращого тогочасного фахівця у цій сфері.

Цікаво, що в польській історіографії першої половини ХІХ ст. згадується інший Рембертович і теж з технічним профілем – Кароль, що вірогідно міг бути Яновим племінником. Він входив до Польського Корпусу військових інженерів і очолював саперний батальйон, а у 1830-31 рр. брав участь у Листопадовому повстанні, щоправда, потрапивши у полон, публічно відновив присягу російському імператорові. Його нащадки означені в реєстрі дворян Київської губернії 1906 р. 

Між тим, у «Спогадах минулих років» про Яна Рембертовича розповідається в розділі, присвяченому іншому Яну – Ваксману, впливовому шляхтичеві, що певний час мешкав у Приворотті, а затим спорудив маєток у Романівці Брусилівської волості Радомисльського повіту. Івановський, власне, переповів мемуарні спогади, залишені Ваксманом, що підтримував дружні зв’язки з місцевою знаттю – Т.Чацьким та його секретарем і економом Я.Ліпоманом, К.Свідзінським, Г.Олізаром, Й.Булгаком, Е.Михаловським, а також Рильськими, Єрличами, Чайковськими, митрополитом Євгенієм Болховітіним та іншими. Долучався до цього аристократичного товариства Рембертович, належали до нього й власники ставчанського маєтку Дуніни-Вонсовичі.

Вочевидь, Ваксман і сам бував у Ставках, залишивши невеликий опис тамтешнього маєтку. Його окрасою, зазначає він, був ошатний будинок, довкола якого розкинувся парк з віковими гарними деревами, липовими алеями. На садибі містилась також кам’яна католицька каплиця.

Палац у Ставках. 1912 р.

Власник Ставків граф Адам Дунін-Вонсович тривалий час служив у Варшаві, маючи титул шамбеляна Його Королівської величності (російський аналог камергера), нагороджений був орденом Святого Станіслава. До ставчанських володінь входили також Мар’янівка, Ставецька Слобідка та Юрівка. Належали Вонсовичам, крім того, маєтки на Волині – у Волиці Костянтинівського повіту, де мешкала Адамова мати Франциска, та Темногайцях Кременецького (там осідав рідний брат Францішек). Одружений Адам був на Анні-Марії з Немиричів.

Молодший син Йозеф з дружиною Елеонорою мешкали у Ставках. Якраз він і запросив Рембертовича до спорудження родинного палацу. Старший – Станіслав – служив у польському війську, а згодом пристав на службу до французького імператора Наполеона і під час Російського походу 1812 року перебував ординарцем та походним перекладачем Бонапарта.

Йозеф тимчасом теж був не надто лояльним до російського режиму, позаяк долучився до згаданих бунтівних Листопадових подій. На покару частину його ставчанських маєтностей конфіскували в казну, а згодом розпродали іншим власникам. Останньою спадкоємицею Вонсовичевих володінь стала Адамова донька Кордуля, що вийшла заміж за Прота Чайковського – ще одного з примітних персонажів та співавторів оповідей Івановського. Він зокрема залишив свідчення про Коліївщину та загін Бондаренка, мав наміри висвітлити обставини Кичкирівської «змови» Хоржевських під час повстання Т.Костюшка. Втім зоставив по собі цікаві й курйозні бувальщини та оповідки і сам каштелян Адам. До речі, писав про нього Генрик Ржевуський, називаючи «польським бардом». Зазвичай вважали його надзвичайно шанованою, шляхетною, милою й приємною людиною, що ставала душею будь-якого товариства. Він пересипав свої розповіді чи замальовки жартами, анекдотами, надаючи їм неповторного колориту.

І добре, що всі ті нотатки потрапили до рук Євстахія Івановського, теж уродженого на Житомирщині – в Халаїмгородку Бердичівського повіту (нині Городківка Андрушівського району). Додав він до них інші рукописні та усні свідчення, що втілилися в цілу низку друкованих праць про  історію, як Речі Посполитої, так і українських земель, на яких і сам жив та творив. Свої праці літератор друкував під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz, Eustachy Helleniusz. Цінними видаються його посилання на недоступні архівні матеріали чи ті, які вже взагалі не існують.

Наразі слід віддати належне Є.Івановському за подвижництво, за збережені сторінки далекої минувшини, на яких і донесені до нас згадки про ставецький палац та його зодчого.