Були в давнину рудні...

Це місце на Тетереві біля Чудина, що під Радомишлем, місцеві жителі називали Жужелем. Річка мала тут згин, отож течія повсякчас омивала високі кручі, які, одначе, стояли непорушно. Вибратися з води на берег видавалося надзвичайно складно: ґрунт у місці обриву був напрочуд слизьким і міцним, як камінь, щоправда, доста поруватим. Певно, через таку шпаристість в ньому полюбляли робити собі гнізда ластівки. А підсихаючи, він трохи рудішав і різнобарвно виблискував на сонці…

Слово «жужіль» в українській мові пов'язується із залізорудним промислом, одним із найдавніших виробництв на древлянських землях. Власне, саме наш край вважається колискою рудництва і металургії в Україні. Адже заболочена місцевість давала достатньо рудної сировини і супутніх копалин, суцільні ліси сповна забезпечували залізне виробництво паливом.

У грамоті князя Володимира Ольгердовича під 1390 роком, якою підтверджувалися володіння сквирських князів Рожиновських, у їх переліку разом із стародавнім Мицьком названо й Рудню. Хоча її географічне розташування точно не вказане, дослідники, проте, ототожнюють ту Рудню з теперішнім передмістям Радомишля.

Плавили залізо наші пращури з болотної руди, покладами якої древлянська земля була в давнину надзвичайно багата. В історичних джерелах зустрічається десятки назв рудень, пов'язаних із сучасною Радомишльщиною: Городецька (зберегла свою назву й донині), Кичкирівська (на р.Миці), Кримська (Кримоцька), Білківська, Вепринська, Макалівська, Вирва, Облітківська (на р.Шлямарці), Заньківська (на р.Осечі), Лутівська (на р.Лутаві). В описі маєтностей Києво-Печерської лаври, зробленому 1593 р., навколо Радомисля налічено 7 рудень, кожна з яких давала за рік 500-700 пудів заліза. Найпродуктивнішою вважалась Радомисльська. Містилась вона на березі Тетерева на місці сучасного передмістя, яке й досі в народі називають Руднею. До речі, річище Тетерева у ту пору протікало повз Микгород і Рудню, зливаючись з Микою аж біля місця, що нині зветься «скелями». А дві річки до того з'єднувалися багатьма рукавами, один з яких і став згодом теперішнім руслом Тетерева…

Руду копали у заплавах Тетерева, Мики, Сухарки. Залягала вона переважно неглибоко, на два-три заступи від поверхні грунту, і являла собою кругляки бурого залізного каменю. Вміст заліза у болотній руді становив здебільшого 30-50 відсотків. Викопані валуни перемивали і возами звозили вже безпосередньо на «залізний завод» – рудню. Завідував цим виробництвом рудник, якому підпорядковувались підручні робітники – рудокопи, залізняки, ковалі. Рудня була водночас металоплавильним і ковальським підприємством.

Руду, а також мергель і деревне вугілля (його заготовляли на поташнях) засипали у горно, де за допомогою міхів температура сягала 700-800 градусів. Роздувалися міхи своєрідним насосом, який приводився в дію млиновим колесом (тому й ставилися рудні на берегах річок). У горні руда перетворювалась на крицю – густу масу з залишками окалини і шлаків. Мергель, розтоплюючись, вбирав ці домішки в себе, утворюючи отой самий «жужель». Потому чорнове залізо випалювали ще, перековували, допоки воно остаточно не набувало потрібних властивостей. Тут же ковалі перетворювали виплавлений метал у знаряддя праці – передусім сільськогосподарський інвентар (плуги, борони, лопати, сапи, коси), підкови, цвяхи, сокири, кайла, колісний реманент тощо. А ще на руднях у значних масштабах вироблялась зброя.

Відтак, зважаючи на козацькі війни ХVІІ століття, попит на продукцію рудень був неабиякий. Приміром, під час визвольної війни 1648-1654 рр. ціна на віз заліза для козаків зросла з 6 до 8 злотих. Та й характер бойових дій, які велися тоді у нашому краї, переконує, що поліські рудні з їх стратегічними можливостями надзвичайно цікавили ворогуючі сторони. Разом з тим, перебуваючи у горнилі війни, рудні руйнувалися. У такий спосіб супротивники прагнули позбавити один одного потенційних зброярень. Отож нерідко траплялося, що рудники і ковалі поповнювали козацькі загони.

У 1618 р. повсталі робітники з радомисльської рудні, проголосивши себе «вільними козаками», громили монастирські і панські маєтки. М.Грушевський, досліджуючи ці події, назвав околиці Радомисля одним з вільних «козацьких гнізд». Проте повстання не мало широкого розмаху і швидко було придушене.

Радомисль і  його околиці в кінці ХVІІІ століття.

(Л.Тимошенко. «Нариси з історії Радомишля»)

У переліку промислів митрополичих уніатських маєтностей ХVІІІ століття рудня в Радомислі не згадується. Натомість ідеться про радомишльську гамарню. Гамарні – це також металоплавильні виробництва, за змістом тотожні рудням. Очевидно, відбувся розподіл і праці, і відповідної назви, оскільки на гамарню звозилась руда з навколишніх рудень, вже як суто рудовидобувних промислів. А вживання в ті часи назви «гамарня», вірогідно, було викликане тодішнім ополяченням краю. Адже в описі Радомисльського повіту у пору його утворення (1795 р.) зазначено, що тут налічується 229 винокурних, мідних і залізних заводів. 
    У ХІХ столітті поліські рудні своє значення втрачають. Ставилися вони в місцях покладів болотної руди, які були не безмежними і внаслідок багаторічного видобування вичерпувалися. У повіті, проте, побувало декілька розвідувальних експедицій, що вивчали доцільність і можливості відновлення рудних промислів навколо Радомисля. Одначе ці спроби успіхів не мали передовсім через незначні залишки запасів руд, малу їх продуктивність і невисоку якість виплавлюваного з них заліза. За даними 1856 року в Радомисльському повіті вже рахувалося лише 5 діючих рудень, розташованих у північній частині повіту задалеко від Радомишля.
    Припинила свою діяльність і радомишльська рудня. Поселення навколо неї на ту пору стало невеликим селом, за яким закріпилась назва Рудня. Але прадавній промисел наших предків знайшов тут своє продовження. Надзвичайного поширення дістала у наших краях ковальська справа. У 1900 році в межах сучасного Радомишльського району налічувалося 48 кузень. 
    Символічно, що теперішнє металоплавильне підприємство Радомишля – машинобудівний завод, що починався в кінці ХІХ ст. з чавуноливарних майстерень, а нині потерпає від економічної скрути, розміщений саме у передмісті Рудня. А от село з такою назвою в 50-х рр. минулого століття увійшло в межі Радомишля і з офіційних реєстрів зникло. Але, зберігаючи стародавню традицію, зоставалась вулиця Руднянська, найбільша в цій частині міста. І найдавніша. У радянській період, та й у новітні часи, на жаль, теж,  її неодноразово намагалися перейменовувати, одначе патріотам міста вистачало мужності відновити і зберегти цю назву, як пам'ять про славне історичне минуле. Віриться, що буде так і далі.

   До речі, ще один куток цієї околиці здавна має назву Клепичина, походячи, очевидь, від слова «клепати» (одне з його значень – «кувати»). Тож традиції стародавніх рудень продовжуються в сьогоденні.

Газета «Зоря Полісся», 25 січня 2000 р.

Газета «Житичі», березень 2000 р.