Радомишль у XVIII столітті: від руїни до піднесення

Кінець XVII століття в українській історіографії називають Руїною. Це означення насамперед характеризує суспільно-політичну ситуацію на українських теренах, пов’язану із занепадом та розпадом державності, та водночас безпосередньо висвітлює знелюднення і запустіння багатьох регіонів України внаслідок тривалого збройного протистояння українських козацьких і польських військових формувань, спустошливих набігів татарських зайд. Таке становище спостерігалось і на Радомишльщині, що засвідчено зокрема грамотою короля Яна ІІІ Собеського від 1682 року про передачу Радомисля (такою була назва міста до 1946 р.) та навколишніх маєтностей Києво-печерського монастиря в управління львівському уніатському єпископу Й.Шумлянському. У королівському декреті зазначається, що ці володіння «без охорони й догляду прийшли у стан великого спустошення».

Проте по справжньому господарювати на Радомишльщині уніатська церква почала більш ніж за півстоліття по тому. Бо хоча за «Вічним миром» 1686 р., укладеним між Росією і Польщею, Радомисль у складі Лівобережжя відійшов до Речі Посполитої, ситуація тут залишалась нестабільною. Приміром, на межі XVII-XVIII ст. у Радомисльській волості владарювали козацькі повстанські загони С.Палія. Радомисль був одним із охоронних форпостів цієї вільної козацької області. Час від часу влаштовували тут свої вилазки гайдамацькі ватаги. Не полишала спроб повернути свої маєтності православна церква. 1711 року Київщина потерпіла від чергового нападу татар. Тож, не наважуючись, вочевидь, поринати у вир збройних сутичок та конфліктів, уніатська церква надає  радомишльські землі в орендне володіння. Але це теж не мало ефекту, бо орендарі змінювалися мало не щорічно. Як наслідок – 1714 року в Радомислі нараховувалося тільки 14 дворів (для порівняння: за реєстром 1682 року їх тут було 160).

Наразі лише після певної політичної стабілізації уніатська церква остаточно вступила в свої права в Радомисльських маєтностях, вирішивши влаштувати у містечку власну резиденцію. Бо у Києві, що належав Росії, а тому тримався православ’я, вона осісти не могла.

В 1746 році у Радомислі облаштувалась консисторія - керівний адміністративний і судовий орган, що відав майном, метричними справами, розглядав деякі злочини проти релігії та церкви, віровідступництво і т. ін.

Радомисль став місцем проведення уніатських церковних соборів, синодів, на які з’їжджалися сотні делегацій з усіх єпархій. Тут рукопокладалися й висвячувалися єпископи та священики. Мабуть, упродовж всієї своєї історії не бачило місто стільки сановних гостей.

Резидування митрополитів Греко-католицької Церкви в Радомислі всіляко сприяло його розвиткові. Тож невипадково у багатьох історичних джерелах йдеться про розбудову і піднесення Радомисля у ХVIII столітті. У тому числі й про соціально-економічний та господарський розвиток, як основу будь якого суспільного облаштування.

У містечку й навколо нього діяли тартак (лісопильня), гамарня, броварня, винокурня, цегельня, папірня, рудні, гути, кузні, млини, поташеві, смолокурні та інші промисли, розвивалося землеробство, тваринництво. Відтак активізувались торговельні зв’язки, ефективною була оренда землеволодінь, що не могло не сприяти залюдненню регіону. Тут були корчма, постоялий двір. Містився Радомисль на важливому транспортному і торговельному і шляху, що вів з Європи до Києва.

У 1780 році в Радомисльському ключі до митрополичих володінь належало кілька десятків маєтків. Серед них - містечко Радомисль, села Микгород, Рудня, Папірня, Лутівка, Чудин, Березці, Мала Рача, Велика Рача, Кримок, Білка, Межирічка, Краснобірка, Вишевичі, Меделівка, Біла Криниця, Хомівка, Забілоччя, Негребівка, Гута Забілоцька, Потіївка, Облітки, Стара Буда, Нова Буда, Дубовик, Загалом Радомисльському деканатові підпорядковувалося містечко Радомисль і 21 село.

Тут названо лише населені пункти, що нині входять до складу Радомишльського району, а загалом володіння митрополії охоплювали сучасну Малинщину, Брусилівщину, Коростишівщину, Сквирщину, Димерщину.

Уніатські митрополити змогли не лише утримати колишні маєтності Печерського монастиря, а й примножити їх, налагодити роботу промислових підприємств, заснувати нові поселення.

Акцент у господарюванні був зроблений насамперед на відродження давніх промислів регіону.

Одне з чільних місць посідало рудництво. Адже покладами болотної руди, з якої виплавлялося залізо,  древлянська земля була в давнину надзвичайно багата. Руду копали у заплавах Тетерева, Мики, Сухарки. В історичних джерелах зустрічаються десятки назв рудень, пов'язаних із сучасною Радомишльщиною: Городецька (зберегла свою назву й донині), Кичкирівська (на р.Миці), Кримська (Кримоцька), Вепринська, Макалівська, Вирва, Облітківська (на р.Шлямарці), Заньківська (на р.Осечі), Лутівська тощо.

Залягала болотна руда переважно неглибоко, на два-три заступи від поверхні грунту, і являла собою кругляки бурого залізного каменю. Вміст заліза у болотній руді становив здебільшого 30-50 відсотків. Викопані валуни перемивали і возами звозили вже безпосередньо на «залізний завод» – рудню. Завідував цим виробництвом рудник, якому підпорядковувались підручні робітники – рудокопи, залізняки, ковалі. Рудня була водночас металоплавильним і ковальським підприємством.

Руду, а також мергель і деревне вугілля засипали у горно, де за допомогою міхів температура сягала 700-800 градусів. Роздувалися міхи своєрідним насосом, який приводився в дію млиновим колесом (тому й ставилися рудні на берегах річок). У горні руда перетворювалась на крицю – густу масу з залишками окалини і шлаків. Мергель, розтоплюючись, вбирав ці домішки в себе, утворюючи «жужель». Потому чорнове залізо випалювали ще, перековували, допоки воно остаточно не набувало потрібних властивостей. Тут же ковалі перетворювали виплавлений метал у знаряддя праці – передусім сільськогосподарський інвентар (плуги, борони, лопати, сапи, коси), підкови, цвяхи, сокири, кайла, колісний реманент та ін. А ще на руднях у значних масштабах вироблялась зброя. Очевидно полонізацією краю було спричинене те, що металоплавильне підприємство Радомисля у документах XVIII століття згадується як гамарня. За відомостями 1785 року оренда гамарні приносила митрополії 2500 злотих. 

Поташевий промисел давав змогу отримувати не лише поташ (калієва сіль вугільної кислоти), який у ту пору широко застосовувався при відбілюванні і фарбуванні тканин, у миловарні, виробництві скла тощо, а й цінні супутні компоненти. Поташ отримували виварюванням з дерев'яного попелу, який при цьому розподілявся на фальбу (поташевий напівфабрикат, випалений, але ще не смальцьований попіл) і смальцюгу. Останню отримували після перепалення вже заготовленої золи (фальби) у спеціальних печах - гартах, що входили до виробничого комплексу поташевої буди. Вироблялися також дьоготь, деревне вугілля. Фальба, смальцюга і готовий поташ нарівні зі збіжжям були важливими предметами експорту.

Постачався поташ на місцеві склоробні виробництва – гути, з поміж яких відомі Гута Забілоцька і Гута Потіївська, що розташовані на склоносних піщаних грунтах і мали достатні запаси необхідного для скловиробництва (гутництва) піску. Назви відповідних оселених пунктів збереглися донині. Існує на сучасній Радомишльщині й село з назвою Поташня, що неподалік Гути Забілоцької.

Щодо функціонування за часів митрополії Радомишльської паперової мануфактури історики одностайної думки не мають. У ряді досліджень виробнича діяльність папірні, заснованої 1612 року в Радомислі архімандритом Києво-печерської лаври Є.Плетенецьким для забезпечення папером лаврської друкарні, окреслена лише XVII століттям. Водночас ряд дослідників (І.Огієнко, Л.Тимошенко) припускають, що діяла вона і у XVIIІ ст. Вочевидь у зв’язку з цим потребує ретельнішого дослідження видавнича справа уніатської митрополії тієї доби. 

Свідчення про пивоваріння за часів митрополії підтверджують його давні традиції у наших краях, які нині гідно продовжує одне з провідних сучасних підприємств міста – пивобезалкогольний комбінат «Радомишль». Офіційною датою заснування цього заводу є 1906 рік. Хоча декілька років тому нинішні власники підприємства з доброго дива зробили його на двадцять років «старшим», пославшись при цьому на віднайдену ними рецептуру радомишльського пива, датовану 1886 роком. Звичайно, рецептура і заснування заводу - речі далеко не тотожні, бо існували до теперішнього заводу й інші пивоварні, зокрема й та, що, як бачимо, діяла у митрополичих володіннях ще у XVIIІ столітті.

Мала митрополія власну будівельну організацію, так звану Радомисльську фабрику.

Історичні джерела свідчать, що більшість церков на Радомишльщині були закладені, збудовані, перебудовані або відновлені саме у ХVIII столітті , тобто в пору перебування тут уніатської митрополії. Це зокрема Михайлівська церква у Веприні (1721), церква Різдва Богородиці у Вишевичах (1726), Свято-Троїцька церква у Чайківці (1710), церква Воскресіння Христового у Ставках (1740), Покровська церква в Кочерові (1751), Михайлівська церква в Забілоччі (1752), Покровська церква в Кичкирях (1770), церква Різдва Пресвятої Богородиці в Межирічці (1753), Свято-Миколаївська церква в Чудині (1770), Свято-Троїцька церква в Макалевичах (1782), а ще храми у Верлоці, Заньках, Моделеві та інші.

Кафедральною церквою уніатських митрополитів став Свято-Троїцький собор у Радомислі, збудований 1730 року на місці колишньої православної церкви, що згоріла від пожежі.

Церкві Святої Трійці належали чималі земельні володіння. За генеральною візитацією 1783 року радомишльські священнослужителі мали у церковному господарстві 50 гектарів землі.

Цікаво, що у цьому документі одиницею виміру земельної площі названо для ріллі «день поля», а для сіножатей – «косар» («день косаря»), які вказували на середню продуктивність праці тодішніх землеробів – біля 60 соток (59,75). Така земельна міра веде початок ще з античних часів. Землеволодіння Свято-Троїцької церкви становили відповідно 40 днів поля і 44 косаря.

На утримання церкви місцеві землевласники сплачували медову данину. Одиницею виміру цього податку була «польська кварта меду» (пів-третини більця), якого на користь церкви надходило 84 кварти (у нинішніх одиницях – 84 літри).

Крім того прихожан зобов’язали сплачувати священику восени «встановлену з давніх давен роківщину: кожен, хто мав грунт – по корцю (центнеру) жита, а городники – по одному злотому, а дякові перші – по одному злотому, другі – по пів злотому». У церковній казні на 1783 рік нараховувалося 4162 злотих у вартості посуду і 296 злотих 23 грошей – готівкою. Для порівняння – за 5 років витрати церкви становили 5286 злотих.

Свято-Троїцька церква у Радомишлі. Фото 1920-х рр.

За відомостями 1777 р., у містечку податки стягувалися з 70 димів, 105 волів, 30 коней, чиншу надходило до церковної казни 440 злотих, оренди - 2100 злотих. Додаткові податі накладалися на будівництво чи ремонт церков. Вони подеколи були досить обтяжливими, викликаючи певний спротив.

Розпочала митрополія й будівництво нового мурованого собору в своїй резиденції. 1783 року на міській площі митрополит І.Юноша-Смогоржевський заклав його перші камені.

Крім того в Радомислі започаткувався чоловічий монастир, відкрилась духовна семінарія. Припускається, що саме в ті часи було прокладено мережу підземних ходів під містом, що якраз і сполучали між собою всі ці уніатські установи та виходили за межі міста.

Своєму історичному розвиткові у ХІХ столітті та в наступні періоди Радомишль значною мірою має завдячувати тому, що був свого часу митрополичою резиденцією. І це стало вагомим чинником, що саме Радомисль у 1795 році був визначений центром новоутвореного повіту спочатку Волинської, а за два роки – Київської губернії. Адже якраз у колишній митрополичій резиденції було розміщено більшість повітових установ, за часів митрополії тут сформувалися міцні адміністративні та господарські засади.  Радомисль став одним  з найбільших містечок краю за кількістю населення (за реєстром 1795 року тут нараховувалося 3,6 тисячі жителів). А тому уніатський період посідає важливе значення в історії міста і має бути належно поцінований та пошанований.

Повідомлення на Всеукраїнській науково-історичній конференції «Радомишль в історії Української церкви. 1682-1840 роки».

8 червня 2012 р., м.Радомишль,

Історико-культурний комплекс «Замок Радомисль».