пʼятниця, 31 жовтня 2014 р.

Перша книга нашого родоводу


Рік 1864-й цілком можна вважати роком народження українського краєзнавства. Адже того року у друкарні Києво-Печерської лаври вийшла книга «Сказання про населені місцевості Київської губернії, або статистичні, історичні та церковні замітки про всі сільця, села, містечка і міста, що в межах губернії перебувають». Написав її доти нікому невідомий служитель губернського церковного відомства Лаврентій Похилевич.


Що ж увійшло до цього видання, яке стало поштовхом для активізації досліджень рідного краю не лише на Київщині, а й у інших регіонах? Притому на багато десятиліть уперед.
Книга містить дванадцять розділів – по кожному повіту губернії. Ймовірно, з огляду на те, що волосний поділ у пору підготовки книги лише починав запроваджуватися, розділи поділялися на підрозділи за майновим статусом поселень (державної, приватної, церковної власності тощо). Тож населені пункти Радомисльського повіту, для прикладу, погруповані за такими ознаками:
- місто Радомишль - з навколишніми селами Рудня, Микгород, Лутівка, Папірня;
- поселення, що до 1795 року належали до Радомисльського або Поліського маєтку Київських митрополитів, спочатку православних, а потім уніатських – Чудин, Березці, Мала Рача, Велика Рача, Кримок, Білка, Межирічка, Краснобірка, Вишевичі, Меделівка, Біла Криниця, Хомівка, Забілоччя, Негребівка, Гута Забілоцька, Потіївка, Букачі, Облітки, Шлямарка, Стара Буда, Нова Буда, Дубовик (тут і далі вказано лише села й містечка, що нині входять до Радомишльського району);
- поселення і церкви, що належать до відомства державного майна;
- Коростишівський маєток графів Олізарів – Мінини, Рудня Городецька;
- Чорнобильський маєток;
- поселення, що належать різним поміщикам – Макалевичі, Веприн, Вирва, Бухтіївка (нині – Садки), Раковичі, Раївка, Кочерів, Кайтанівка, Переміжжя, Доливів (Журавлинка), Кичкирі, Глиниця, Серединка, Ставки (Леніне), Ставецька Слобідка, Мар’янівка, Юрівка, Пилиповичі, Моделів, Заньки, Драничка, Заньківська Рудня, Ляхова (Осички), Чайківка, Дітинець, Русанівка, Борщів, Верлок, Заболоть, Киянка, Миньківка, Будилівка, Буглаки, Мірча, Ходори.
Можливо, певним недоліком було те, що населені місцевості наведені не за абеткою, а, як пояснив автор, - за географічним принципом (здебільшого уздовж головних річок, шляхів і т. ін.). Проте у кінці книги подано алфавітний список усіх поселень, згаданих у ній, із зазначенням відповідних сторінок. У додатках наведено також доповнення та виявлені під час підготовки видання до друку неточності.
Для середини ХІХ століття це була дійсно унікальна праця, як за обсягами, так і за змістом. Адже вперше в описах краю згадувалося кожне найменше сільце, а не лише міста (власне, вони теж до того не надто були обдаровані увагою істориків). І не просто згадувалося, а наводилися відповідні географічні, історичні, топонімічні означення.
Як зауважив професор Київського університету М.Бунге, що високо оцінив працю Л.Похилевича, жодна губернія на ту пору не мала такого дослідження. Доброзичливо прорецензували книгу провідні тогочасні історики Києва, Санкт-Петербурга. Належно поцінували творіння Лаврентія Похилевича засновники престижної Уварівської премії Імператорської Академії наук, якою винагороджувалися історичні твори. У 1865 році «Сказання…» були удостоєні цієї відзнаки.
До речі, вже за рік після видання книга стала бібліографічною рідкістю (її наклад становив лише 1050 примірників). Аби вдовольнити цікавість жителів губернії до оповідей Похилевича, сказання про міста і містечка Київщини почали передруковуватися у щорічних «Пам’ятних книжках Київської губернії», публікувалися його дослідження у «Київських губернських відомостях».
Не послабився читацький і дослідницький інтерес до «Сказань…», які були й залишилися неоціненним інформативним джерелом, і у радянський період. Бо, скажімо, широко розрекламована багатотомна «Історія міст і сіл Української РСР» у тому, що стосується минувшини сіл, стала по суті описом подій та відомостей, що відбувалися після 1917 року. Та й щодо історичного розвитку міст і містечок (тих, звісно, що належали до Київської губернії) багато напрацювань Похилевича було проігноровано.
Радянська історіографія загалом ставилась до його праць критично, закидаючи дослідникові домисли й не завжди достовірні відомості із неперевірених джерел, якими той послуговувався. Проте тогочасні історики засвідчили власну поверховість у дослідженні життєпису самого краєзнавця, примудрившись подати його помилкове ім’я навіть в Українській Радянській енциклопедії (там він чомусь названий Леонтієм).
Втім неточностей у творах Лаврентія Похилевича справді вистачає. Він і сам визнавав хиби свого творіння. «Безумовно, праця моя не витримує серйозної критики; але як перший досвід систематичного опису поселень цілого краю, заснованого на переказах і сказаннях самого народу, заслуговує на поблажливе ставлення»,  - написав дослідник у передмові до книги. І недарма ж назвав її «Сказаннями…», бо саме розповіді простих поселян Київщини про минувшину рідних місць поклав в основу видання. Він зазначав, що історичні народні перекази на відміну від пісень чи приказок не мали належної уваги дослідників та збирачів. Відтак з роками можуть просто загубитися, якщо їх не записати і не зберегти для нащадків. Вочевидь саме в цьому і вбачав автор головне призначення своєї праці.
Наразі у книзі вміщено доста місцевих легенд, переказів про походження населених пунктів та їх назв. Чи всі вони мали історичне підґрунтя, сперечаються краєзнавці та науковці й донині. То чи в змозі був усе перевірити й дослідити пошуковець-ентузіаст у середині ХІХ століття?
Дехто, наприклад, закидає Похилевичу, що, мовляв, з його подання вже півтора століття походження назви «Радомисль» тлумачать від «ради» і «мислі», яка нібито осяяла первісних радомислян переселитися з Микгорода на протилежній берег Мики. Проте краєзнавець у своїй книзі просто переповів те, що до нього вже було надруковано у зібранні «Міські поселення Російської імперії» (1861 р.), в описі Київщини І.Фундуклея (1852 р.). Між тим і Фундуклею тут дорікати не варто, бо, скоріше за все, така легенда гуляла серед радомишлян давно. Наразі слід таки спробувати відшукати, коли і ким вона була запущена у світ. Адже легенди на те й легенди, щоби, відштовхуючись від них, шукати істину. Втім дослідник навів у своїй праці чимало посилань на архівні й інші історичні джерела, зміст яких сумніву не підлягає.


Примітно, що на Радомишльщину Л.Похилевич звертав значну увагу у своїх дослідженнях. Адже услід за ґрунтовними «Сказаннями…» він додав нових відомостей про наш регіон у праці «Монастирі та церкви м.Києва» (1865 рік), одним з додатком до якої став опис парафій Радомисльського уніатського деканату.
Ще одне дослідження Л.Похилевича «Розклад землеволодінь Радомисльського повіту» побачило світ у 1882 році.
У 1887 році дослідник продовжив початий у «Сказаннях…» опис населених місцевостей Київщини. За його словами, назбиралося чимало нового матеріалу, дещо вимагало виправлення, не всі села було згадано  (це можна простежити й по наведеному вище переліку). Оскільки обсяги нових сказань зросли, автор вирішив розділити їх на декілька книг. Першою стала праця «Повіти Київський і Радомисльський».
До речі, передмову до репринтного відтворення цього видання, видрукуваного у 2007 році у Білій Церкві, написав наш земляк-потіївчанин історик Леонід Тимошенко.
Мав Л.Похилевич з Радомислем ділові і родинні зв’язки. Як присяжний засідатель, він брав участь у судових засіданнях, що відбувалися в Радомислі. Брат дослідника колезький асесор Федот Іванович Похилевич у кінці ХІХ століття служив засідателем Радомисльської повітової дворянської опіки (до того він тривалий час працював у Губернському товаристві піклувальному про тюрми). На Радомишльщині Лаврентій Іванович під завісу життя придбав собі невеликі маєтності.
Врешті Радомисльський повіт став вічним прихистом пошуковця і дослідника. Земний шлях він скінчив у селі Вознесенську (нині – с.Любимівка Вишгородського району Київської області), де провів останні роки свого життя. Матеріали з історії міст і сіл краєзнавець збирав до скону своїх днів. Хтозна, скільки його відкриттів нашої минувшини так і не дійшли до читача.


На п’ятому році по смерті дослідника на його могилі було встановлено надгробок з написом: «Надвірний радник Лаврентій Іванович Похилевич. Автор сказань про населені місцевості Київської губернії. 10.VІІІ.1816 – 18.ІІІ.1893. Помилуй мя Боже, помилуй мя». А поруч з цим текстом увічнено розворот знаменитої книги.

Газета «Зоря Полісся», 31 жовтня 2014 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар