Радомисльська імперія Горенштейнів

 

У КОЖНІЙ ПРАВДІ ЗАВЖДИ Є ЧАСТКА ПРАВДИ

Про будинок Горенштейна, що в Радомишлі на вулиці Присутственій, та його властителя ходить чимало оповідок, переказів і легенд. Подейкують зокрема про дивовижну розсувну стелю у головній залі особняка, про підземні гроти у людський зріст, що вели з мурованого каменем могутнього підвалу будівлі до стародавніх радомисльських підземель, а ними – вже у різні кінці повітового міста. Поширена й розповідь про те, що на догоду своїй красуні-дружині господар хотів вимостити підлогу в її дамській кімнаті золотими монетами. Проте на них, відомо, були зображення царських осіб, відтак мусив він звернутися за дозволом до імператора. Дозвіл зі столиці таки надійшов, але зі застереженням: монети мали бути викладені руба. Таку розкіш Горенштейн, попри його фантастичні статки, дозволити собі не міг.

Колишній будинок Горенштейна у 1954 р. Вигляд з двору.

У 1962-му.

Світлина 1992 р..

Врешті й без того ця будівля була справжнім мистецьким витвором, до якого нібито долучилися престижні італійські майстри, що зовні оздобили споруду ліпним декором, у покоях влаштували візерунчасту паркетну підлогу, колоритно розписали плафони та стіни, виклали в кімнатах каміни і грубки з художнього кахлю.

А щодо багатств магната, то, коментуючи їх, єврейські музики, скажімо, із задрістю переповідали історію про те, як знана бердичівська клезмерська капела Педоцера (Холоденка) заробила в Радомислі на весіллі у Горенштейнів три тисячі рублів – шалені на ті часи гроші.

Наразі важко сказати, де тут вигадка, а де дійсність, бо тотожні твердження пов’язані з багатьма колишніми палацами, маєтками та їх грошовитими власниками.

Хоча деякі залишки колишньої розкоші ще могли побачити учні школи №6, яка містилась у будинку Горенштейна в 1946-1974 роках (а перед тим будівлю обіймав профспілковий клуб). У їхніх розповідях, щоправда, лишилися поодинокі спогади про розсувну не стелю, а стіну актової зали та влаштовані у простінках віконні засуви, про дійсно величезний підвал, де навіть планувалося влаштувати спортзал, про окрайці забіленого розпису на стінах і стелі та єдиний вцілілий камін, що вже слугував грубкою.

На задньому тлі - розсувна стіна актової зали. Світлина 1967 р.

Камін у шкільному фойє. 1950 р.

Втім мала місце й цілком реальна історія, яка трапилась у 1960-х. Одного дня до навчального закладу завітав гість, який представився столичним кореспондентом, що нібито зацікавився старовинною спорудою. Поблукав коридорами, класами, у підвал навіть зазирнув. А потім у тому ж таки підвалі в стіні завгосп виявив якийсь пролом, що виразно вказував на залишки сховку. Тож відразу виникло небезпідставне припущення, нібито котрийсь із нащадків Горенштейна повернувся до рідного дому за захованими тут свого часу цінностями чи коштовностями.

Ким він був і з якої горенштейнівської родової гілки походив, – сказати важко, позаяк Горештейн жив у повітовому місті зовсім не один, як і будинків, власниками яких значилися Горенштейни, теж було декілька. І, хтозна, чи не навідувалися таємничі відвідувачі й до інших помешкань…

 

У ПОШУКАХ ЗОЛОТОЇ ЖИЛИ

Це прізвище стало відомим на Радомисльських теренах в середині ХІХ століття, коли після селянської реформи 1861 року сорокарічний купець Нафтула Герарійович Горенштейн придбав на зруб усі лісові угіддя в колишніх Приборських маєтностях Горватів. Лісовий промисел попервах був головною сферою інтересів підприємливого єврея з містечка Олександрії, що на Рівненщині.

Єврейські дослідники тлумачать таке прізвище похідним від назви австрійського поселення Горнштейн, іудейські потомки мешканців якого поширилися світом як Горенштейни, Горинштейни, Горнштейни. До речі, у Радомислі представники цього роду в різних джерелах теж подаються у подібних варіантах написання. Дослівно ж перекладається таке наймення як ріг («горн») з каменю («штейн») або ж за іншою версією – камінь первосвященика Гарона. В обох прикладах основою є камінь.

Проте не каміння, що згодом стало однією з промислових візитівок житомирського Полісся, привабило Нафтулу на радомисльських теренах, а інше сировинне багатство краю. Передусім лісопромисловцями значилися у реєстрах і він, і його нащадки. Хоча нещадне вирубування й вирізання лісів змушувало їх та їм подібних ділків шукати не тільки нові лісові ділянки, а й нові можливості для доходу.

Недарма купецтво здавна вважалося мандрівною справою, тож змінював Горенштейн міста, села і містечка, вишукуючи в Радомисльському повіті свою чергову золоту жилу.

Попервах у Любовичах він орендував у місцевого поміщика В.Морозова гуральню та смолокурню, у Гуті-Купному, що біля Білої Криниці, – склозавод у Браницьких.

Зрештою оренда швидко виявилась для нього явищем тимчасовим, відтак поступово прибуткові виробництва Нафтула прибирав до своїх рук. Під завісу ХІХ століття став зокрема співвласником потужної Малинської паперової фабрики, перейшов до його володінь згаданий склозавод, належали йому смолокурні в Яхнівці, Купному і Глибочку, цегельня в Деміївці, млин у Кримку, лісопильні в Іванкові, Клевані та Вишевичах, шкірзавод у Радомислі… А ще – був він на радомисльських теренах першим євреєм-землевласником, придбавши після реформаторського 1861-го десятину землі на приміському Микгороді.

Малинська паперова фабрика. Світлина початку ХХ ст.

ЗБУДУВАЛИСЯ НА НАЙПРЕСТИЖНІШИХ ВУЛИЦЯХ

У повітовому Радомислі Нафтула, зрештою, й осів, звівши собі будинок в центрі міста на перехресті Малої Житомирської та Лікарняної.

Поруч у двох сусідніх будинках проживали доньки магната – Біна і Хана. Перша була заміжньою за Мошком Авербухом – власником найбільшого в місті парового млина, що колись діяв на місці колишньої заготконтори. Зять, до речі, орендував у тестя млин у Кримку. Чоловіком Хани був ще один подільник Горенштейнів – теж лісопромисловець Моісей Маргуліс.

А от на Присутственій збудувалися сини Нафтули – Євель, Берко та Герарій. Останньому батько передав свої справи, коли з літами занедужав.

Герарій якраз і мешкав в овіяному легендами та оповідками будинку з усією величенькою родиною – дружиною Товбою, синами Менделем, Мошком, Мотелем, Хаїмом, Ейкелем з невісткою Хайкою, доньками Мотлею і Брандлею із зятем Срулем, трьома внуками і однією онукою. Чималенька сімейка (як-ніяк 15 душ!) потребувала, звісно, належного обслуговування. Тож мали вони домашнього вчителя – ним був запрошений з Коростишева Дуви-Мошко Штейнбер, двох нянечок, двірника-садівника, куховарку, особистого кучера.

Світлини будинку 1962 і 1964 рр.

Втім подібну обслугу тримали й інші Горенштейни, що так само були багатодітними. В родині Євеля, приміром, зростало одинадцятеро дітей (сини Абрам, Йось, Янкель, Шлем, Мордко, Ароль, дочки Тауба, Рухля, Фрейга, Блюма, Ривка, Перля), у подружжя Маргулісів – сім (донька Брайдля і сини Хаскель, Йосип, Давид, Меєр, Герарій і Шулим).

В обійсті Герарія Нафтуловича, між тим, було ще два будинки. В одному з них мешкала челядь, в іншому квартирував кучер. За ними починався й садок Горенштейнів, що розкинувся до вулиці Лікарняної. Він став основою для закладання в 1931 році в Радомислі міського парку.

У колишньому Горенштейнівському садку учні школи №6 облаштували садово-городні дослідні ділянки.

Щодо інших маєтностей Горенштейнів на Присутственій, то, за твердженнями старожилів, їм належали тут колишні приміщення міліції (міліція, між тим, там влаштувалась відразу після більшовицької осілості у 1919-му, а зараз у цьому будинку розташовані зокрема терцентр та архів) і сьомої школи (затим поліклініки).

Колишнє приміщення міліції.

Поліклінічну споруду, одначе, розібрали під будівництво нового медзакладу, що триває вже третій десяток літ. Дещо раніше, у 1982-му, було знесено й будинок Нафтули, на якому так само проглядалися архітектурні та оздоблювальні особливості, колоритний стиль, що був притаманний усім будинкам Радомисля ХІХ–ХХ століть, зокрема й тим, що належали Горенштейнам.

В радянський час у ньому містилися райвно, станція юних техніків, краєзнавчий музей у пору його заснування, а ще – дитяча консультація та молочна кухня. Потому райспоживспілка збудувала на його місці типову коробку з металу і скла, у якій облаштували кав’ярню «Вітерець».

Старший син Нафтули – Шмуль мешкав у будинку, що велично, як згадують очевидці, височів на Старокиївській на місці збудованої двоповерхової «хрущовки».

Його спалили гітлерівці у 1943 р. перед відходом з міста. Зовні він виглядав фактично копією горенштейнівського будинку на Присутственій. З приходом до влади більшовиків у ньому розмістився особливий відділ розквартированої в місті червоноармійської бригади, а згодом в цій будівлі облаштували Піонерпалац. Між тим, тут досі збереглась бетонна чаша, що в «піонерські часи» була фонтаном.

Належала Горенштейнові й розташована поруч неподалік на Малій Київській будівля, де мешкала родина банника міської лазні.

За відомостями 1897 р., у співвласності Горенштейна та Маргуліса перебувало в Радомислі ще два будинки на Великій Житомирській. Ці помешкання вважалися прибутковими і здавалися під найм.

Цікаво, одначе, що більшість радомисльських будинків цієї заможної родини були зведені у формі літери «Г», чи то вказуючи на першину прізвища, чи символізуючи фамільний ріг. Проглядається тимчасом писана «г» на візерунчастому піддашку, що ним оздоблено вхід до помешкання Герарія.

 

ЧИНБАРНЯ – ЯК ОЗНАКА ВЕЛИЧІ

Свій шкірзавод Нафтула Герарійович збудував 1867 року на Радомисльській Рудні. Вичинка і переробка шкір здавна була поширеним ремеством у повітовому місті та довкола нього. У першій половині ХІХ століття з розвитком промислового виробництва саме чинбарство тривалий час вважалося тут головним мануфактурним елементом. Недарма Радомисль нарівні з Бердичевом називали осередком шкіряного діла на Київщині, що промовисто підтверджувалося виробничими статистичними зведеннями та історичними реєстрами.

Фігурують у них, приміром, схожі за розмірами та технологіями шкірзаводи Ренке, Гарбарова, Ястрембовича, Кіпніса, Барана, Лося, Каганського. Більшість власників цих підприємств трималися переважно спільно. Дарма що конкурували, проте родичалися, кумувалися, вочевидь погоджуючи між собою обсяги виробництва та ринки збуту продукції.

Нафтула Горенштейн знехтував цим своєрідним співтовариством, що видавалося вже мало не кустарним, перевершивши місцевих шкіропромисловців значно потужнішими обсягами власної шкіряної мануфактури. Його шкірзавод на тривалий час став провідним промисловим підприємством повітового міста. У 1883 році на ньому було вироблено 2000 дублених шкір та 1000 – юхти на 35 тисяч рублів відповідно з волових та яловичих шкір. Ці показники були значно вищими, ніж у радомисльських конкурентів. Притому для переробки було використано 18000 пудів дубової кори, 1200 пудів – вапна. Готова продукція підприємства вивозилась у Київ, Житомир, Бердичів, Фастів, Білу Церкву, збувалась на ярмарках, торгах тощо.

В кінці ХІХ століття прибутковою чинбарнею володів уже син Нафтули – Герарій. Її річний оборот на ту пору становив 164,5 тис. рублів, працював на підприємстві 41 робітник під орудою керуючого Фроїма Каца. Перероблялося тут 12500 шкір на рік – це майже стільки ж, скільки разом на 11 всіх інших шкіряних мануфактурах Радомисля та його околиць. У 1913 році річні обсяги зросли вже до 200 тисяч.

Клеймо Горенштейнової чинбарні.

Неподалік шкірзаводу обабіч Київського шляху Горенштейн звів будиночок, що його містяни вважали дачним. Подейкували, одначе, що оселився у ньому позашлюбний син магната з матір’ю. Помешкання їм після революційних лихоліть врешті й дісталося.

Між тим, збереглась у ньому цікава реліквія – клаптик чи вибіленої шкіри, чи чогось подібного, схожий на якийсь ярлик або бирку, з написом староєврейською мовою.

Розтлумачити напис виявилося справою непростою. Врешті знавці іудаїки прочитали на ньому означене ім’я та прізвище, а, може, й прізвисько – Йоаель Цабрирон, вказуючи, що це могла бути пам’ятка про новонародженого, або ж навпаки – епітафія.

 

НЕ ШКІРОЮ ЄДИНОЮ

Шкіряне лідерство Горенштейна в Радомислі згодом зійшло нанівець, коли у 1915-му на хуторі Сухарка Акціонерне Товариство «Т.М.Апштейн і сини», очолюване іншим метким євреєм і теж Київським купцем Тев’є Апштейном, збудувало в Радомислі новий потужний шкіряний завод. Він працював на потреби фронту і став найпродуктивнішим у губернії, скооперувавши, до того ж, власників інших невеличких сухарських чинбарень у підприємство, працювало на якому до 150 робітників.

Та, мовби відчуваючи появу міцного й беручкого конкурента, Горенштейни на ту пору обіймали провідні позиції не тільки у виробництві шкір, а й у інших сферах фінансово-господарської діяльності повітового Радомисля. Позаяк син Євеля Йось збудував у 1904-му в Радомислі фабрику шинельного сукна, яку в народі називали «суконкою». Діяла вона в місті до 1949 року. Власне, спалена в серпні 1943-го радянськими партизанами фабрика по війні ледь жевріла, намагаючись вже під назвою «бавоняно-ткацької» бодай відновити колишні потужності. Однак – безуспішно. Тож на цих площах невдовзі запрацювала не менш сумнозвісна «крохмалка»…

Опанували Горенштейни в Радомислі й банківську сферу. 1903 року вони вклали капітал у перший в Радомислі «Громадський банк», а через чотири роки Берко із зятем Мошком Авербухом стали співзасновниками найбільшого в повіті «Радомисльського товариства  взаємного кредиту».

У 1905-му брати Горенштейни (Шмуль, Берко, Євель та Герарій) відкрили лісозавод в Оцителі Іванківської волості, що за зведеннями 1913 року входив до найбільших у губернії. На ньому працювало 30 робітників, а за рік вироблялося дощок на 20 тисяч рублів.

Онук Нафтули Абрам Євелевич збудував лісопильню у Вишевичах.

Надалі підприємливі нащадки Нафтули Горештейна поширили свою діяльність й на Печерські пагорби, бо ж недарма успадкували від нього статус Київських купців 1-ї гільдії. Такий суспільний стан, до речі, передбачав наявність не менше ніж 50 тисяч рублів капіталу. Водночас – першогільдійці-євреї отримували права вільного проживання в Києві, якого звичайні їхні одновірці були позбавлені. Відтак Самійло і Зел Нафтуловичі, а іже з ними Шмуль, син Берка, у губернському місті й осіли. Останній тримав бакалійну лавку на Подолі. За реєстрами 1914 року, Герарій мав у губернському центрі два торговельних заклади: на Хоревій він крамував папером, а на Спаській – шкірою. Євель торгував мануфактурою в престижному Гостиному дворі, посудом на Верхньому Валу, дровами – у дніпровській гавані. Зел тримав крамницю на Новій вулиці.

А згадане на початку гучне й розкішне Горенштейнівське весілля навіть потрапило на олівець видатному єврейському письменнику Шолому Алейхему. Опосередковано на нього натякається в сатирично-гумористичному циклі-повісті в листах «Менахем-Мендл», де Горенштейни цілком вгадуються під багатіями-заводчиками Радомисльськими  – ділками надзвичайно азартними, гарячими і «дуже охочими до заводів, хоч би то був і млин, аби лиш труба та гудок». Одного з них для кращої впізнаваності класик вивів під іменем Нафтула. Саме його онука персонаж твору, що заробляв на життя сватаннями, називає навдивовижу вигідною партією: золоте дно і дядько-мільйонер. Тож, вишукуючи обранця для доньки не менш грошовитого київського багатія Елі Чорнобильського, що зажадала отримати нареченого, «мов зіронку з неба, знавця більшого, ніж лікар, гарного, як Йосиф-прекрасний, розумного, наче Соломон-мудрий, вільного від призову, з родини незаплямованої, та ще й з грішми без ліку», заповзятливий сват щонайперше вирішив телеграфувати в Радомисль.

Разом із величезними статками Горенштейни здобули на Радомисльських теренах і закономірний авторитет. Займалися вони благодійністю, були представлені у самоврядних місцевих структурах.

Нафтула, Євель і Герарій у різні роки обиралися до міської думи. Берко і Шмуль опікувалися громадською Талмуд-Торою і хедером. Горенштейнівськими коштами значною мірою було побудовано та забезпечено діяльність єврейської лікарні. Хоча, мабуть, їх усе ж бракувало. Бо коли  хід спорудження медзакладу, що йшло до завершення, оглянув губернатор Павло Ігнатьєв, єврейська громада звернулась до нього за казенною фінансовою допомогою. Потрібні асигнування він пообіцяв і слова, зрештою, дотримав, натомість іронічно перепитав: «А що, ваші багатії Горенштейни вже зубожіють?»

Відомим був у Радомислі зведений на Лікарняній перед родинним садком молитовний будинок Нафтули Горенштейна, що його утримувала родина. Нафтула Герарійович до самої своєї смерті був членом повітового відділення Комітету громадського піклування про тюрми (помер він у 1899-му в 79-річному віці).

Молитовний будинок Горенштейнів на Лікарняній вулиці.

Малюнок 1904 р. (rapoportal.com).

 

КОЛИ ЗАТРІЩАЛИ ІМПЕРІЇ

Хтозна, чи не прискорила його відхід у світ інший судова тяганина, що велась на межі ХІХ-ХХ століть за добре ім’я родини та власну репутацію знаного на імперських обширах купця, лісопромисловця та фабриканта. Спричинив до неї такий собі міщанин Шая-Герш Котляр, що крамарював шкірами, придбаними на Радомисльському шкірзаводі Нафтули, і згодом заборгував Горенштейнову немаленькі кошти, підтверджені доказами. Боржник натомість вдався до шантажу: у різних місцях не лише Київщини, а й інших Російських губерній (Катеринославській, Ковенській тощо) почали з’являтися судові позови проти Нафтули, його сина Герарія, що перейняв від старого і підупалого батька усі справи, та невістки Тойби (дружини Герарія).

Позивачі за однаковим сценарієм стверджували, що означені Горенштейни продавали їм у присутності свідків дорогоцінні речі та коштовності, що насправді виявлялися дешевими підробками. У судах, щоправда, ці звинувачення, розсипалися мов мильні бульбашки, бо викликані на розгляд «потерпілі» та «свідки» відхрещувалися від заяв та свідчень, які були написані невідомою особою, підтверджували, що з Горенштейнами зовсім незнайомі та жодних стосунків з ними ніколи не мали і про якісь нібито куплені ними цінності вперше чують. Проте за черговою закритою справою невдовзі з’являлась нова. Врешті приватний повірений (адвокат) при Радомисльському з’їзді мирових суддів Натан Герценштейн, що захищав інтереси Горенштейнів, встановив, що за цими позовами стоїть саме Котляр. В особистій розмові той прохопився, що позови припиняться, коли Горенштейни замість вимагання сплати боргу сплатять йому кругленьку суму, з якої він пообіцяв чималу частку Герценштейну, якщо той переконає Нафтулу та сина. Адвокат вдав, що погодився, проте висловив сумнів, що пристануть на такі умові Горенштейни, адже справа про борг для них беззаперечно виграшна. І тоді Котляр сказав передати їм лише два слова: «Київ – каблучка», натякнувши на чергову тяганину з нібито «підробленим» перснем, що слухалась у київському суді. А ще додав, що заганяє Горенштейнів по судах усієї Росії, допоки ті не приймуть його пропозицію.

Здавалося б, Котляр виказав себе, тож за наклепи і шантаж на нього подали до суду. Проте шантажиста суд присяжних виправдав, оскільки його свідчення не мали інших належних доказів, окрім тверджень адвоката, а позовні заяви, що подавалися на Горенштенів у судові інстанції, були написані не його рукою. Але – наклепи таки припинилися.

Однак уже по смерті Нафтули судові розборки почали точитися навколо спадщини небіжчика. По різні боки феміди тепер опинилися його вдова Маріам (вона була другою дружиною магната  і на 16 років молодшою від нього) та діти, з’ясовуючи у судах правоздатність спадкодавця у час складання заповіту: чи перебував тоді при здоровому глузді і твердій пам’яті настільки, щоби свідомо висловлювати власну волю. Удовиця вважала себе обділеною, хоча отримала від синів-спадкоємців значно більше, ніж їй дісталося б за законом – 50 тисяч грішми з правом пожитєвого проживання в особняку Горенштейна, і свого часу підписалась під таким майновим розподілом. Проте повірені в якості заперечного аргументу її підпису послались зокрема на незнання позивачкою російської мови, бо ж була вона уродженою в Румунії…

Втім з настанням нового століття почала давати тріщини не лише монолітна імперська Росія, а й радомисльська імперія Горенштейнів. І справа була не тільки у суперечках за мільйонні горенштейнівські активи (його спадок, до речі, тільки готівкою налічував 500 тисяч рублів). У революційному вирі 1907-1907 рр. услід за більш-менш демократичними і мирними мітингами, страйками та їм подібними актами громадянської непокори, що охопили й підприємства династії, змусивши власників піти на фінансові та соціальні поступки, прокотилися насильницькі захоплення угідь та майна, погроми, пограбування, підпали, самосуди тощо. Не проминули ці здебільшого стихійні явища й нащадків Нафтули та їхньої власності.

Тривожним дзвінком для родини стала трагічна звістка з Києва, де було вчинено розбійний напад на магазин Шмуля, якого зловмисники тяжко поранили, і невдовзі він помер. Скоріше за все не знічев’я згоріла в губернській столиці й паркетна фабрика Горенштейнів. У жовтні 1907-го від підступів паліїв на руднянській гарбарні Герарія в Радомислі пішло за вогнем на кілька тисяч рублів дубової кори.

Врешті пролетарі, захопивши владу, це підприємство одним з першим у повітовому місті просто націоналізували. Така ж долі спіткала й інші їхні прибуткові володіння. Адже з утвердженням верховенства більшовиків на російських імперських теренах утвердилась нова імперія – радянська, місця в якій Горенштейнам та іншим колишнім можновладцям не було. Тож подалися вони у нові світи: якомога далі від своїх радомисльських володінь, але передусім – від погромів, реквізицій, експропріацій та інших суспільних потрясінь.

Проте – не всі. Означене це прізвище у скорботному реєстрі жертв голокосту – радомишльських євреїв, розстріляних у серпні 1941-го. А в 1970 році на кіркуті в Радомишлі було поховано 69-річного Лазаря Ізраєлевича Горенштейна – правнука легендарного Нафтули.