Літописець рідного Борщева

 

Десь із десяток років тому на проводи до родинних гуртів, що збиралися біля поховань своїх пращурів на Борщівських могилках, підходив привітний літній чоловік. Він цікавився родинними зв’язками, спогадами відвідувачів про минуле села. Був у солом’яному брилі і з неодмінним зошитом у руках, до якого ретельно занотовував почуте й переказане.

Допитливим односельцем виявився Валентин Адамович Згурський, що зокрема і в такий спосіб збирав матеріали до своєї книги «Борщів». Цей фоліант у 700 (!) сторінок форматом А-4 побачив світ у 2015-му і став справжньою реліквією на лише для давнього українського поселення, а й загалом поліського краю. 

«У кожного із нас є найдорожче місце на планеті – де він чи вона побачили небо над головою та вперше почали топтати босими ногами рідну землю, – пише В.Згурський у передмові до книги. – І де б ми не були, нас завжди тягне до цього місця. Це може бути хутір, село чи місто. Потрапивши в іншу місцевість, відірвані від рідних, ми згадуємо їх, скучаємо за ними, за тими місцями, де бігали по полю чи лісі, купались в якомусь озерці чи річці, яких немає на найточніших мапах. Вочевидь все це і є Батьківщина, і нас завжди, де б ми не знаходились, тягне туди, де народилися, де лежать останки наших предків. Нас завжди цікавить історія цього місця, а вона складається з історій окремих людей…»

Цим людям і рідному селу й присвятив свою працю дослідник. У ній висвітлено цікаві й невідомі раніше сторінки історичного літопису Борщева, починаючи з козацьких часів і до теперішнього часу, подано розповіді й документи про воєнні й голодні лихоліття, колективізацію, політичні переслідування та репресії. Наведено у виданні прізвища земляків, що загинули на Другій світовій війні.

Та чи не найвагоміша особливість, а від того й унікальність книги полягає в тому, що в ній згадано кожного жителя села за останні два і навіть трохи більше століття.

Наразі, коли відчутно зріс інтерес до досліджень власного родоводу, у пошуках своїх родинних коренів ентузіастам доводиться вишукувати й перегортати купу архівних документів, до яких далеко не кожному до снаги дістатися. Та ще ж потрібно знати, де саме шукати і що. За борщівців цю чорнову роботу виконав Валентин Згурський, подаючи у своїй друкованій праці інформацію про 733 роди за прізвищами їх представників. До цього унікального реєстру, що охоплює 1788-2008 роки, обіймаючи 588 сторінок видання, зібрано інформацію з метричних переписних та погосподарських книг, ревізьких казок та іншого з державних архівів Києва, Київської та Житомирської областей, місцевих зібрань. Ряд шляхетських родів притому доповнені належними їм гербами.

Слід зазначити, що досвіду такого пошуку дослідник набув, працюючи над попередньою своєю ґрунтовною працею – «Згурські». Вона витримала два видання  (друге, до речі, вийшло на 1276 сторінках). У ній автор зібрав інформацію майже про п’ятсот родин, що є носіями цього прізвища, незалежно від того, простежив чи ні власні родинні зв’язки. Валентин Адамович був переконаний, що вони, безумовно, є. Адже добре закарбував слова свого двоюрідного брата Антона: «Пам’ятай, всі Згурські – рідні. Просто ми цього не знаємо». Багатьох з них, притому, пошуковець відвідав особисто.

Відтак він прослідив родовід Згурських, починаючи з 13 століття від перших їхніх відомих представників, що походили з польських лицарських родів, а від них поширилися чи не усім світом.

У такий же мірі, за його переконанням, поєднані між собою й борщівці з тотожними прізвищами. Борщів Валентин Згурський називає рідним для себе селом. Хоча насправді народився він у Негребівці, куди в середині ХІХ століття переселився його прапрадід Гжегож Згурський (родове коріння тимчасом веде до Краківського воєводства), що став лісничим в лісових угіддях місцевих можновладців Немиричів.

Батько дослідника Адам Васильович у пору нацистської окупації переїхав у Борщів, де мешкали батьки дружини Павлини Степанівни. Відтак зростав хлопчина вже тут. Але – без батька, котрого у 1943-му після приходу радянських військ призвали на фронт, звідки солдат не повернувся – загинув він у квітні 1945 р. в Німеччині, де й похований. Свого часу за щасливим збігом син зміг побувати на батьківській могилі.

Навчався Валентин Згурський, звісно, у Борщівській школі. Притому презентував він свою працю землякам у 2017-му на святкуванні її 120-річного ювілею. Сільському освітньому закладу теж присвячено ряд сторінок унікального видання.

Після закінчення у Києві училища та технікуму напівпровідникового приладобудування працював в український столиці на ряді підприємств, де очолював технологічні служби. Останнім місцем його роботи була редакція газети «Самостійна Україна», праця в якій прислужилась книготворенню. Адже свої книги готував, упорядкував і верстав самотужки. Першою спробою стала невелика за обсягом та накладом книжечка «Лихоліття», що призначалась винятково найближчим рідним. Затим були вже фундаментальні «Згурські».

Якось, працюючи над ними в історичному архіві Києва, Валентин Адамович натрапив у фондах на матеріали про Борщів та його мешканців. Відтоді у нього й зародився задум зібрати все, що є у київських сховищах, та написати історію села. І цей задум він таки зумів зреалізувати, бо ж побоювався, що через проблеми зі здоров’ям його робота виявиться марною.

А от наступний – уже ні. Як зазначав, у пам’ять про батька готував книгу з історії так само рідної йому Негребівки, але – довершити не встиг. Смерть забрала його у 82-річному віці 9 червня 2020-го. Похований дослідник біля своїх рідних на Борщівському кладовищі...

Нещодавно привернуло увагу, як у Борщівській спільноті популярної соціальної мережі нащадки однієї з тамтешніх родин цікавилися, чи відомо щось комусь про їхній рід. У коментарі дописувачі наразі подали копії відповідних сторінок із книги Згурського.

Тож таки недаремною була його подвижницька праця.

 

Газета «Зоря Полісся», 20 серпня 2021 р.