А одного разу йому наснився сон. Сашкові привиділося, нібито він брав у лісі березовий
сік, коли раптом з кущів несподівано вийшов військовий у новенькому однострої,
наблизився до хлопця й попросив напитися. Спраглими вустами офіцер припав до
слоїка і жадібно почав ковтати. Потому, пильно глянувши на Сашка, виразно
промовив: «Знайди нас…», і так само таємниче й раптово зник за кущами…
Це місце
виразно й назавжди закарбувалося в пам’яті Олександра Ткаченка. Навесні 1987
року він з ватагою хлопчаків з радомишльської околиці заготовляв у Глухівському
лісі сік. Серед спрілого опалого листя хлопець помітив край якогось шкіряного
ременя. Смикнувши за нього, він витягнув з піску офіцерську портупею.
- Хлопці,
ну-мо сюди! – гукнув Сашко товаришів. – Тут щось є…
Трохи
розгорнувши грунт, надибали вони саперну лопатку, щоправда вже без держака. Але
в лісі неважко було його приладнати, відтак робота закипіла швидше. Розкопана
знахідка приголомшила підлітків: у землі вони виявили останки невідомого
радянського військового, затим ще одного. Під ними був офіцерський планшет, де
могли б виявитися бодай якісь записи. Проте, на жаль, всі папери в ньому
стліли.
Про знахідку
хлопці повідомили до військкомату, і невдовзі ті останки було перепоховано в
братську могилу у Глухові-Першому…
А потім
Олександра призвали до війська. Після повернення додому лісова знахідка все
більше почала цікавити його. Бо якраз отоді й привидівся йому той незабутній
сон. Розпитуючи рідних, сусідів, які пережили в Радомишлі лихоліття окупації,
дещо юнакові таки вдалося встановити. За їх розповідями, група радянських
бійців з обозом несподівано з’явилась на північний околиці міста десь у жовтні
1943-го, ще за кілька тижнів до початку
першого визвольного наступу нашої армії.
За чутками,
основні радянські військові розташування гуртувалися в Малині, а Радомишль ще
був під німцем. Тож поява тут своїх радісно переповідалась, хоча й без зайвого
розголосу. Гомоніли, зокрема, про те, як виловлювали наші німецьких патрульних,
як дісталися табору з радянськими полоненими, сподіваючись поповнити ними
особовий склад підрозділу. Та, побачивши змарнілих і виснажених бранців,
відмовилися від такого наміру.
- Сусід
згадував, - розповідає Ткаченко, - як розмовляв з одним із наших бійців з того
батальйону. Той казав, що вони зазнали значних втрат у боях і потребували
поповнення. Але звідки вони тут взялися і з якою метою, залишається невідомим.
Бабуся
хлопця пішла тоді на базар, що так само діяв й за часів окупації, але,
забачивши у місті безліч німецьких вояків, прожогом кинулась додому.
«Господи, -
причитала вона, - тут німоти повно, а у мене на городі наші постоєм…»
- Тікайте,
рідненькі, - переконувала вона їх…
- А куди ж нам іти без наказу, - була
відповідь.
І вже дід
Ткаченків пояснив їм, як проминути Заболотські болота й дістатися Малина, порадивши
підрозділу позбутися обозів, бо з ними – не пройти.
Перейшовши
шляхбуд (так називали насип, де колись планували збудувати залізницю з
Радомишля до Ірші), радянські бійці окопалися у Глухівському лісі. Їх усе ж виявила
ворожа авіація і почала бомбити. А невдовзі сюди підтяглися й бойові сили гітлерівців.
Зав'язався нерівний бій.
Про його
подробиці розповів уже по війні один із бійців того розгромленого батальйону, що
дивом урятувася і приїхав ушанувати полеглих побратимів. Живими залишилися лише
двоє, що зуміли під шквальним вогнем противника відійти й переждати в болоті.
До них ще довго долинали автоматні й кулеметні черги та постріли, бо фашисти
ретельно прочісували ліс і довкола нього, добиваючи поранених. Один з наших
бійців підірвав себе гранатою разом з гітлерівцями, що оточили його,
сподіваючись узяти в полон...
Ці місця
Олександр обходив разом з пошуковцями житомирської групи «Пошук». А докладніше
він дізнався про них у 95-му, коли випадково розговорився з ветераном, якому
завозив дрова. Той розповів, що ховав полеглих у тому бою. Своїх загиблих німці
уночі вантажили на підводи (певно, щоб ніхто не бачив, як багато їх там
полягло) і хоронили біля церкви. А наших ховали, де кого знаходили, і поодинці,
і групами. Тож скільки ще таких невідомих поховань залишається у лісі біля
Глухова, одному Богові відомо.
Саме це й не
дає спокою Олександрові Ткаченку. Він марно намагався з’ясувати, що то був за
підрозділ, як опинився в Радомишлі, з якою метою тощо. На ту пору, коли
Олександр всерйоз зацікавився історією того трагічного бою, його рідні, які
свого часу спілкувалися з бійцями батальйону і могли пролити світло на деякі
обставини, полегшуючи пошуки, вже відійшли
у світ інший. Та чоловік надій не полишає. Оббиває пороги кабінетів,
самотужки намагається зв’язатися з пошуковими групами, знавцями військових дій
у Другій світовій. Мусять же залишитися в архівах якісь зачепи. От тільки чи
захоче хто у них копирсатися…
А ще клопочеться
Ткаченко про встановлення бодай якогось пам’ятного знака на місці того
легендарного бою, де навіки залишилися в землі його невідомі учасники.
Адже
потрібно зберегти пам’ять про це для нащадків. Щоб, забачивши обеліск, підійшов
до нього і вклонився полеглим подорожній, і щоби хоча б у свята лягали сюди
офіційні квіти. А, може, колись таки заясніють за рядками «безвісти» імена та
прізвища загиблих тут бійців, і приїдуть до Глухова віддати їм свою шану і борг
нащадки героїв, бойових товаришів отого невідомого офіцера з незабутнього
Ткаченкового сну. Сну, що сколихнув життя.
Газета «Зоря Полісся», 4
травня 2012 р.
