Як і звідки прийшла до нас ялинка на зимові свята

«У лісі, лісі темному… росла собі ялинонька,.. що горить на весь палац…»

Ця невибаглива пісенька, написана  на опублікований 1903 року вірш Р.Кудашової (російською – «В лесу родилась елочка»), вже більше століття є неодмінним учасником Різдвяно-новорічних свят, засвідчивши прихід на них як головного атрибута святкової ялинки. Тож, як бачимо, традиція святкувати Різдво та Новоріччя під ялинкою поширилась на наших теренах не так і давно.

Врешті українці й донині шанують прадавній звичай, що панував тисячоліття, зустрічати Різдвяні свята у хаті з дідухом, а з дерев наші пращури поклонялися передусім вербі, подекуди – дубові.

А от святкування Різдва з ялиною, сосною, ялицею чи іншими хвойними деревами запровадили у середньовіччі германські народи. З Німеччини Різдвяна ялинка й почала ширитися світом.

У Росії її разом з іншими європейськими новаціями, зокрема з літочисленням від Різдва Христового, спробував узаконити Петро Перший. Проте тільки з першої половини ХІХ століття, коли за сприяння остаточно знімечченого імператорського дому німці активно селилися на імперських просторах у якості урядовців, магнатів, фахівців, ремісників, колоністів, ялинка поступово почала ставати різдвяним святковим атрибутом. Попервах її так і називали «німецькою».

Невдовзі ялинка від «домашньої» поширилась і у публічні заклади – дворянські зібрання, благодійні, клубні, театральні установи. Одначе – столичні, бо на периферії трималися прадавніх Різдвяних традицій.

Врешті до світської ялинкової моди згодом приєдналась і церква. Про це свідчить, наприклад, одне з найперших публічних святкувань Різдвяної ялинки на Радомишльщині, що відбулося у переддень Нового 1913 року. Повітове духовенство влаштувало його у Малинській двокласній церковно-парафіяльній школі. Про цю подію розповів у «Київських єпархіальних відомостях» священик  Свято-Миколаївського собору Радомисля ієрей Лев Шулькевич, що взяв участь у торжествах.

Як зазначає часопис, настоятель Олександро-Невської церкви Малина отець Федір Яворський, що опікувався школою, не пошкодував зусиль і коштів, аби шкільне свято вийшло якомога цікавішим та привабливим, і щоб уперше влаштована в цій школі ялинка виглядала святковою й ошатною.

Він замовив в одній із Санкт-Петербурзьких фірм безліч різноманітних  ялинкових прикрас та дивовиж, подбав і про гостинці для дітей, підготувавши святкові пакуночки із солодощами та подарунками

Величезна класна зала, як і вся будівля школи, була розкішно декорована. Стіни прикрашали гірлянди з ялинових та ялицевих гілок, штучних квітів. Винятково привабливо виглядав портрет імператора, вбраний зеленню, квітом та прапорцями.

Урочистості тривали з 5-ї вечора і до 22-ї години. Святкова програма була представлена чудово. Лунали вірші, пісні, виконувалися танці. Особливо відзначився злагодженим співом шкільний хор, до якого також долучився церковно-півчий. Деякі номери на вимогу глядачів виконувалися по декілька разів.

Захопленню і радощам дітвори не було меж. Неповторну, незвичайну радість випромінювали обличчя і дітей, і їхніх батьків. За словами Л.Шулькевича, дитячі оченята всякчас сяяли, наче зіроньки Божії у зимову морозну ніч.

На святі були присутніми також місцева й повітова інтелігенція, вчителі з багатьох парафіяльних та міністерських шкіл. Публіка була неабияк вражена торжеством. Попри величезне нагромадження люду, порядок на святі був зразковим.

Під завісу святкової програми завідувач школи роздав учням подарунки, цукерки, ялинкові прикраси.

Святково-розважальне дійство безперечно стало живим і світлим струменем у розміреному й дещо одноманітному буденному шкільному житті, тож з благословення церкви мало ширитися й продовжуватися.

Проте вже через три роки, напередодні зустрічі Нового 1917 року, Синод Російської православної церкви з огляду на війну з Німеччиною заборонив ялинкові свята. Але ця заборона була суто формальною, бо святкова ялинка досить міцно увійшла у новітні родинні та й громадські традиції.

Церковне несприйняття тимчасом підхопили й більшовики, так само поширивши заборону на влаштування Різдвяних ялинок, називаючи її «буржуазним та релігійним пережитком». А у розпал антирелігійної кампанії, що почалась 1927 року, вже й Різдво було викреслене з переліку офіційних свят. Втім у переддень зустрічі 1936 року радянські лідери спішно реанімували свято ялинки, поєднавши його з новорічним.

Примітно, між тим, що описане малинське свято відбувалося 27 грудня, на третій день Різдва Христового. Ортодоксальна Росія, на відміну від решти цивілізованого світу, на ту пору все ще жила за Юліанським календарем. Календарний «новий стиль» в Росії, як і в Україні, ввели лише у 1918 році. Проте православна церква на російських, українських, білоруських та деяких інших землях і досі живе «за старим стилем». З одного боку це додає плутанини у встановлення тих чи інших історичних та й духовних дат, а з іншого – мимоволі підіграє радянському намаганню під час зимових свят змістити акцент з Різдва на Новоріччя. Адже майже увесь християнський світ спочатку святкує Різдво Христове (25 грудня), а вже потім Новий Рік.

Тож і встановлюють ялинку до Різдва, а не до Нового Року. Можливо, поволі такий принцип візьме гору та знову повернеться й до нас.

Людина, яка повірила у себе і спонукає до цього інших

У 16-річному віці Олег Іваненко опинився на інвалідному візку, який відтоді став для нього головним засобом пересування. Але прикутим до візка Олег не став, довівши і собі, і оточуючим, що «обмежені можливості» аж ніяк не означають обмежені діла й життєві звершення, бо, навіть не маючи змоги ходити ногами, можна на них «міцно стояти». Нині він – відомий спортсмен-паралімпієць, якому належить кілька рекордів, досягнень і почесний титул «Залізна людина», а також цілком успішний у житті юрист, меценат, активіст, громадський діяч, депутат Київської обласної ради.

…Біда несподівано прийшла у дім великорачан Валерія Іваненка  та Євгенії Войтенко, котрі після одруження перебрались на Київщину до Броварів, де й осіли. Під час відпочинку у таборі їхній син Олег стрибнув з берега у воду в незнайомому місці, що виявилося мілководним, і, як наслідок, - важка травма шийного відділу хребта й інвалідність.

– Це я так «похизувався» перед дівчиною, яку зустрів на оздоровчій базі у Купальське свято, –  вже з деякою іронією розповідає Олег нині про біду, що сталась із ним. – Дівчина навіть не глянула у мій бік і пішла собі. А на мене потім натрапили рибалки, проте подумали спочатку, що п’яний…

Висновки лікарів були невтішними. У кращому випадку, казали ескулапи, зможе сидіти у візку. Проте не погодилися з таким вироком ні сам Олег, ні його батьки, котрі вся свої зусилля спрямували на реабілітацію сина. Рідні постійно чергували біля нього в лікарні. Щоби бути поруч із хлопцем, батько навіть залишив керівну посаду.

До травми юнак був активним спортсменом, займався у знаній Броварській школі плавання, тож загартування допомогло швидше долати нерухомість. Валерій Іванович поставив за мету не лише вберегти синові його колишню спортивну форму, а й зміцнити її. Про ноги вже, звісно, не йшлося (у нього, крім того, не працює спина, тріцепси, не рухаються пальці), але були руки, були інші м’язи, тож вправи з гантелями, штангою стали обов’язковими. В Олеговій кімнаті було влаштовано спеціальні тренажери. Він учився по новому тримати ручку в руках і писати нею, рухати носом шахові фігури, а тим більше – плавати.

Невдовзі Олег таки повернувся у плавання, але вже паралімпійське. Він дев’ять разів поліпшував у цій дисципліні рекорди України, став майстром спорту, входив до складу збірної країни, встановив світовий рекорд з плавання батерфляєм на дистанції 50 метрів із затримкою повітря (без жодного вдиху).

Спортивний гарт допоміг впевненіше почуватися й у «цивільному» житті. Услід за візком спортсмен успішно осідлав спеціальну автівку з ручним управлінням, якою сам упевнено керує.

У 2002 році Олег Іваненко закінчив Київський національний економічний університет і  став магістром права, відкрив власну нотаріальну контору. Добуті знання він до того ж спрямував на допомогу таким як і сам інвалідам та іншим незахищеним верствам, надаючи їм безкоштовну юридичну підтримку. А ще – заснував у Броварах Центр соціально-трудової, професійної та медико-соціальної реабілітації «Прагнення», якими (бо тепер їх два – дорослий та дитячий) гуртом опікуються Іваненки, переймаючись зокрема трудовою та фізичною «терапією», проведенням фізкультурно-спортивних та культурно-масових заходів для інвалідів та дітей, уражених ДЦП.

Навколо спортсмена та ентузіаста почали гуртуватися однодумці, послідовники, що об’єдналися під такою ж назвою у громадську організацію інвалідів з ураженням  опорно-рухового апарату. Адже він знав, як діяти у найскладніших життєвих ситуаціях, знав, що потрібно робити, тому не міг не передавати свій досвід іншим.

– Саме з прагнення до здійснення будь-якої мрії, досягнення будь-якої мети починається віра у свої сили, – розповідає Олег Валерійович. – Щоб людина знову набула впевненості в собі та відчула  повноцінну жагу до життя, іноді потрібен лише невеличкий поштовх, позитивний імпульс або звичайна дружня підтримка чи порада.

Це він сповна спізнав на власному прикладі. І цей його приклад якраз і став для сотень інвалідів отим життєствердним поштовхом. ГО та Центр «Прагнення» втілили та реалізували більше двадцяти соціальних проектів, що допомогли багатьом людям «з обмеженими можливостями» реалізувати себе як особистість і відчути себе повноцінними й дієздатними людьми. Одним з таких проектів була співпраця з громадськими і благодійними організаціями воїнів АТО, спрямована на соціальну реабілітацію українських вояків, що стали інвалідами. О.Іваненко першим з людей на візку побував безпосередньо в зоні АТО.

Невдовзі Олега Іваненка було відзначено званням лауреата Національної премії «Гордість країни» у номінації «Особисті досягнення», його обрали головою громадсько-політичного об’єднання «Київська обласна асамблея інвалідів». Він був обраний депутатом обласної ради, доносячи до чиновників найвищого рівня специфіку проблем, аби вони втілювалися у розроблювані ними рішення, документи, соціальні програми, спрямовані на те, щоб ставало комфортнішим життя людей з особливими потребами.

Громадська та меценатська діяльність забирали все більше часу, тому з активного «великого», хоча й інвалідного, спорту, що потребував багаторазових щоденних тренувань, довелося піти. Натомість активних спортивних занять Олег не залишив, вийшовши водночас за межі одного тільки плавання.

Влітку 2017-го вся країна спостерігала за 228-кілометровим тріатлонним марафоном для людей «на візку», який провів Олег Іваненко, встановивши національний рекорд. Упродовж 35 годин і 15 хвилин спекотного червня він спочатку проплив чотири кілометри по Дніпру (від Московського мосту до мосту «Метро»), затим на хендбайку – велосипеді з ручним  приводом – проїхав 182-кілометрову відстань від Києва до села Кіпті Чернігівської області та назад, і нарешті на інвалідному візку подолав класичну марафонську дистанцію у 42 км на Олімпійському спорткомплексі столиці, фінішувавши на Хрещатику. Це досягнення було занесене до Книги рекордів України.

А через півтора місяця непосидючий спортсмен здійснив ще одну заповітну мрію, підкоривши найвищу українську вершину – Говерлу. Щоправда, долати цей підйом Олегові допомагали дванадцять важкоатлетів з Виноградова, які несли його нагору на переобладнаному рибальському стільчику і під палючим сонцем, тож давалося це їм вкрай нелегко. Як і під час марафону, поруч були рідні, друзі, підтримували ентузіастів зовсім сторонні люди, підбадьорювали, обливали водою. Першими, звісно, обіймали і вітали сина батьки.

Валерій та Олег Іваненки на Говерлі.

Іваненки, до речі, всякчас тримають зв’язок з рідною Великою Рачею, з тамтешніми друзями, рідними, односельцями. Із приємністю Валерій Іванович та Євгенія Степанівна нещодавно взяли участь у святі села, постійно приїздить сюди, щоб вклонитися могилам своїх пращурів і Олег.

Подружжя Іваненків (у другому ряду) на святі села у Великій Рачі. Серпень 2017 р.

Коментуючи синові досягнення, Валерій Іваненко зауважив, що ніколи не потрібно казати «не можу», «я хворий», просто треба змусити себе відірвати, даруйте, одне місце від дивану.

Батьки Олега справді змогли у важкий час переконати сина у цьому, вони повірили у нього, змусивши і його повірити у себе.

Так, потрібно передусім вірити у себе, - наголошує і сам  мужній чоловік, який довів і собі, й іншим, що інваліди - це не люди з обмеженими можливостями, навіть якщо їх так і узвичаєно називати. Ці можливості безмежні, упевнює він власним прикладом, готуючись тимчасом до підкорення нових вершин.

Газета «Зоря Полісся», 8 грудня 2017 р.