Французькі мотиви Ставків

 

Знаний колекціонер, меценат та пошуковець Олексій Шереметьєв ось уже декілька років займається порятунком і відновленням колишнього палацу графів Дуніних-Вонсовичів у Ставках Радомишльської громади. Збудовано його було в кінці XVIII ст. (до речі, цеглини, що перекладалися під час реконструкції стін, марковані 1792 роком) тодішнім володарем Адамом Дуніним-Вонсовичем, що свого часу був шамбеляном (камергером) при дворі польського короля. А от старший син пана Адама – Станіслав, котрий провів у Ставках дитячі та ранні юнацькі роки, – пристав на службу до французького імператора Наполеона Першого Бонапарта, притому був його ординарцем та перекладачем у російській кампанії 1812 року.

Певною мірою саме особлива місія графа Станіслава Дуніна-Вонсовича спонукала Олексія та його команду додати до історичного й мистецького забарвлення ставківського маєтку французьку складову.

Слід зазначити, що наполеоніка займає особливе місце у колекціях звісного «Музею Шереметьєвих». Серед його перлин – одна з коштовних копій із оригіналу посмертної маски Наполеона, що її було зроблено через два дні після його смерті особистим лікарем Франсуа Антомаркі. Не менш цінний артефакт – гіпсовий частково позолочений бюст імператора Бонапарта, виконаний за бронзовим оригіналом італійського скульптора Лоренцо Бартоліні.

Музейні французькі експонати виставлялися в колишньому палаці Дуніних-Вонсовичів під час дійств та фестивалів, що тут влаштовуються. Ставківські маєтності, до того ж, ставали місцем військово-історичних реконструкцій наполеонівських війн, які організовувала громадська організація «Департамент воєнно-культурної антропології».

Втім варті уваги родзинки має й сам мистецький маєток у Ставках. Як розповів музейний фахівець Олексій Руденко, під час відновлювальних робіт у палаці було виявлено деякі елементи архітектурного декору, що свого часу оздоблювали інтер’єри цього «шляхетського гнізда». Серед них – і ось такий гіпсовий плафон розміром 64х38см із барельєфним зображенням грифона: міфічної істоти з тілом лева, крилами й головою орла або іншого хижого птаха.

Грифони були поширеним декоративним мотивом у скульптурі й образотворчому мистецтві античних Греції та Риму. Саме звідти вони «перелетіли» до стилю «ампір», що виявився водночас і вершиною, і завершальним акордом класицизму, де також посіли місце одного з найпопулярніших персонажів при оздобленні творів архітектури, інтер’єрів, декору меблів тощо.

За словами музейника, в барельєфі із грифоном зі Ставків відчувається вплив знаменитих французських майстрів епохи ампіру – Шарля Персьє (1734–1838) та П’єра Франсуа Леонара Фонтена (1762–1853).

І в цьому, з огляду на беззаперечний зв’язок родини Вонсовичів в особі графа Станіслава з Францією, теж проглядається певна закономірність.

А так виглядав колишній палац Дуніних-Вонсовичів у 1975 році, коли в ньому розташовувався дитячий туберкульозний санаторій. 

 

Газета «Зоря Полісся», 19 травня 2023 р.

 

«В день авансу і зарплати…»

 

     Жінка ця – ну, просто клас!
     Для усіх немовби мати,
     Промінь сонячний для нас –
     В день авансу і зарплати…

Ці іронічні віршовані рядочки, що спливли в пам’яті, присвячувалися працівницям бухгалтерської сфери, які, попри виконувані ними різноманітні фінансово-економічні функції, в уяві багатьох асоціювалися передовсім з нарахуванням та виплатою заробітку.

Зазначені дні вважалися майже святковими, а визначені виплатні дати – 12 та 27, чи 15 та 30 числа – на підприємствах, в установах та організаціях знали як «отченаш». І дотримувалися їх неухильно. Адже несвоєчасна виплата трудівникам заробітної плати, як і авансу (так зазвичай називали платню за першу половину місяця), в СРСР розглядалась як надзвичайна подія, і до порушників застосовувалися найсуворіші заходи. Керівник, скажімо, міг відразу попрощатися зі своєю посадою. Відтак касири та відповідні бухгалтерські працівники оперативно повідомляли керівництву про те, що хтось не прийшов отримати платню. У такому випадку, аби підстрахуватися, зароблене надсилали поштовим переказом на домашню адресу відсутнього.

У деяких виробничих структурах, зокрема будівельних, робота ряду підрозділів мала виїзний характер, коли доводилися працювати на об’єктах, віддалених від адміністративного розташування контори. У такому випадку зарплату відрядженим дільницям чи бригадам доправляли безпосередньо до місця їхнього перебування.

Саме такий момент і зафіксовано на світлині, що її було вміщено в ювілейному альбомі колишньої Шляхово-експлуатаційної дільниці №630, яка базувалась у Радомишлі. Альбом цей присвячувався 50-річчю «Великого Жовтня» і зберігається в краєзнавчому музеї Радомишля.

У бухгалтерові-касирові (у центрі знімка) відразу впізнав Олександру Гаврилівну Золотарьову-Радовільську. У мої дитячі роки для нашої родини вона була сусідкою по комуналці. Пройшла, між тим, німецько-російську війну. І за дивним збігом (а, може, й ні) була на фронті санінструктором окремого дорожньо-експлуатаційного батальйону.

Можливо, читачі публікації впізнають ще когось із цієї фотокартки…

Свого часу в ШЕДі (його в ті роки зазвичай іменували російською абревіатурою ДЕУ, як відому уже тепер автівку) працювала й моя мама. Базувалась ця фірма на перетині сучасних вулиць Карпенка та Купальної (її територія «спускалась» до річки, а останнім ці виробничі площі обіймав лісоторговельний склад), і опікувалась дорожнім господарством регіону. Будувала й обслуговувала зокрема ділянку Варшавки, доглядала й утримувала в Радомишлі міст через Тетерів, спочатку старий дерев’яний, а потім і залізобетонний, та інші мостові споруди на автошляхах Радомишльщини.

Між тим, тогочасна статистика зазначає, що у 1967 році середня зарплата в СРСР становила 100 рублів, для робітників промислових галузей – 132 рублі. Некваліфікований персонал отримував «мінімалку» (в межах 50 руб.). Приблизно такий заробіток, вочевидь, нараховувався й шляховим працівникам ШЕДу. І, як бачимо, підвозився.

Сьогодні, коли зарплата перераховується працівникам на банківські картки, «доставка на місце» вже не актуальна. Водночас відповідальність керівництва за невиплату заробітку так само передбачає каральні адміністративні й навіть кримінальні наслідки. Їхнє застосування, щоправда, часто-густо блокується заплутаними й суперечливими юридичними процедурами та тяганинами.

 

Газета «Зоря Полісся», 12 травня 2023 р.

 

P.S. Після публікації цієї світлини в газеті відгукнулась на неї 90-літня радомишлянка Віра Киселевич-Безпала. Жінка впізнала на фото … вантажівку за номером 02-10. На іншій, що мала номер 02-09, колись саме в «ДЕУ-630» працював її чоловік. Втім, як розповіла Віра Василівна, починав він з легковика: був водієм директорської машини, коли новопризначеним керівником дільниці став Федір Можарівський. А потім, як родина почала будувати хату, пересів на вантажного ЗІСа.

Звісно, знайома була вона з Олександрою Золотарьовою. Згадує, що товаришували з моєю мамою і дружиною директора Павлою Можарівською. Одного разу жінки завітали до нас засівати на Новий рік, і були ті відвідини радісними та веселими…

«Приємно згадувати гарне минуле, особливо порядних і добрих людей, які тобі зустрічалися…» – підсумувала Віра Киселевич-Безпала.

 

У битві за урожай

 

Восени 2022-го ЗМІ подивували українців повідомленнями про оголошену в лукашенківській білорусі мобілізацію на битву за урожай. Йшлося зокрема про примусове залучення на збиральні та інші сільськогосподарські роботи робітників, держслужбовців, студентів і навіть школярів.

Старшому поколінню наших співгромадян це нагадало часи СРСР, коли міський «дармовий» ресурс широко мобілізовувався на допомогу колгоспам, які, попри значну, в порівнянні з сьогоденням, кількість «закріпаченого» сільського населення, самотужки із доведеними згори планами з усім обсягом робіт не справлялися.

Відтак практично цілорічно допомагали селу трудівники підприємств, установ, організацій, навчальних закладів та ще й військові.

Весна зокрема починалась з перебирання картоплі та іншої городини з кагатів, влітку оголошувався аврал на косовицю або на сапання кормових буряків, городини тощо. Та й узимку без містян аграрники не обходилися, адже їх залучали зокрема на заготівлю хвойної лапки – соснових гілочок, що використовувалась як вітамінна добавка для приготування комбікормових сумішей. Та все ж головна «битва» стартувала із початком жнивно-збиральної кампанії. Відтоді районні служби справно складали рознарядки – куди, коли і скільки трудового ресурсу мало направлятися на збирання помідорів, огірків, картоплі, моркви, буряків та іншого, на піднімання льонотрести чи на обривання хмелю.

Саме на хмелеплантації зроблено ось такі світлини, що їх показала колишня працівниця машинобудівного заводу Тетяна Алєксєєнко, що разом із колегами по роботі займається суто «виробничими» справами.

В незалежній Україні з переведенням аграрного сектора на ринкові рейки про таку практику швидко забули. Сучасні сільгосптовариства і фермерські господарства, застосовуючи новітні технічні засоби та технології, справно обходяться власними силами й засобами. І всупереч поширеним у нас хибним уявленням, що «сільське господарство занепадає разом із селом», поля засіваються і врожаї збираються, а Україна стала одним із найпотужніших гравців на світовому аграрному ринку. Запроваджений з ініціативи ООН «зерновий коридор» для зняття російської блокади українського збіжжя промовисто засвідчив, що наша держава годує чи не півсвіту.

Втім спогади про участь у масовій «битві за урожай» у багатьох зосталися доволі романтичними. Адже заїжджі помічники здебільшого не перевантажувалися, розглядаючи часом поїздку в колгосп як такий собі «пікнічок» з трудотерапією, звідки ще й випадало навіть заробити копійчину та дещо з врожаю задарма прихопити додому. Школярі і студенти теж були не проти у законний спосіб пропустити уроки та пари заради сільського «культпоходу». Та й солдатики раділи несподіваній нагоді вирватися зі служби на цивілку.    

Але кожен повинен передусім виконувати власну роботу й власні обов’язки. Інакше матимемо такий собі величезний колгосп, де, як це було в роки нашого «світлого минулого», не обходитимемося без батога та погоничів на усіх рівнях.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 12 травня 2023 р.