Було йому лише 19…

 

Всупереч багатоліттям замовчувань та перекручень легендарний бій під Крутами нині вважається чи не найбільш дослідженою подією російсько-української війни 1917-18 років. Скажімо, в сучасних військово-історичних реконструкціях їхні організатори відтворюють деталі того бою, спираючись на задокументовані факти не лише кількості особового складу або кулеметів та гармат, а й точних місць їхньої диспозиції. Позаяк мов по краплинках відкриваються відомості про Героїв Крут – і полеглих, і тих, хто вийшов з Крутянського бою неушкодженим.

Попри те, що з тих часів збереглися тільки імена 19 крутян, перепохованих у Києві в березні 1918-го, нині сучасні дослідження вказують відомими з деякими обумовленнями 25 загиблих.  Всі вони були бійцями студентської чоти, що їх, полонених, замордували більшовики.

Одним з перших у сумному реєстрі жертв Крутянського бою називають галичанина Григорія Піпського, уродженця українського села Мальговичі на Перемищині (нині територія Польщі), де нащадки Піпських мешкають дотепер.

 

Між тим, росіяни його розстрілювали двічі. Попервах це трапилося у рідному селі, під час Першої Світової, коли туди увійшло Російське військо. Солдати заходилися збиткуватися над Грицевим літнім сусідом, і хлопець заступився за бідолаху. Тоді зайди схопили Григорія і повели на околицю. Невдовзі звідти долинули постріли. Рідні вже подумки попрощалися з юнаком, але він невдовзі прийшов додому живим і неушкодженим. Виявилося, що, на щастя, його попервах лише прилякали, вистріливши у повітря.

Вдруге – московські окупанти не схибили. Цього разу в січні 1918-го вони були вже у більшовицьких лавах, що посунули в Україну після невизнання нею вчиненого більшовиками Жовтневого 1917 року перевороту в Петрограді. Орда Муравйова, що її вірні Україні військові підрозділи та добровольчі формування з числа курсантів, студентів та гімназистів зупинили в нерівному бою на станції Крути, вимістила свою лють на полонених добровольцях, які під час нічного відходу з позицій заблукали в темряві і вийшли у розташування «червоних».

Згодом під час перепоховання на тілі Григорія було виявлено більше десятка ран від куль та багнетів…

До Києва Григорій потрапив зі статусом «біженця» із зони військових дій. Його вивіз із собою до української столиці киянин Йосип Остренський, що перебував на Галичині у службових справах і зблизився там із Піпськими. У київській квартирі Остренських хлопець і оселився, підробляючи притому в одній з місцевих аптек.

У спогадах господарів він змальовується надзвичайно добрим і чуйним, чесним та відданим у дружбі, завжди ввічливим та витриманим, лагідним, спокійним та мрійливим. Був зовні привабливим, високим на зріст, струнким. Вирізнявся, крім того, своїм не удаваним, а щирим Боговідданим християнством. Мав хист до малювання. Полюбляв гратися з найменшою донькою Остренських – Явдошкою.

Теплі і майже родинні стосунки склалися у Григорія з господинею Іриною Остренською. Саме їй він, вирушаючи до Крутів з передчуттям, що йде назавжди, подарував на згадку про себе світлину. Незважаючи на суспільні потрясіння, війни, а також переслідування й гоніння, яких зазнавали Остренські та їхні нащадки у радянські часи, це фото збереглося до наших днів і донесло сучасникам справжній портрет Героя.

Юнак мав намір вступити на медичний факультет Київського університету Святого Володимира, але рівень знань, здобутих у Перемиській гімназії, виявився недостатнім для вступу до цього престижного вишу. Відтак Остренські порадили Григорію спочатку стати учнем нововідкритої в Києві у серпні 1917-го Другої Української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Як і до відкритої тоді ж Першої гімназії, сюди з бажанням навчатися усім предметам на рідній мові долучилося чимало вихованців місцевих російськомовних навчальних закладів, прибули гімназисти навіть з Петрограда. Квоту на вступ надали й потерпілим від Світової війни галичанам та буковинцям.

Обидва навчальних заклади мали чудовий викладацький склад. Зокрема в Другій гімназії українську мову викладав знаний філолог, член Центральної Ради, начальник канцелярії Генерального секретаріату освіти Павло Зайцев, історію – професор Олександр Грушевський, брат голови УЦР, математику – професор Київського університету та інших інститутів Михайло Кравчук, французькій навчала гімназистів Марія Прохорова – донька І.Карпенка-Карого, латині – Микола Зеров, знаний поет і перекладач. Викладачами молодших класів гімназії були також Оксана Стешенко – письменниця, дочка М.Старицького, та відомий композитор і хорист Кирило Стеценко.

Примітно, що душпастирем для Григорія Піпського, як і його земляків-гімназистів з Галичини та Буковини, став Греко-Католицький духівник Микола Щепанюк. Російська імперська влада інтернувала його з Галичини під нагляд у Київ, де, користуючись нагодою, в місцевих книгозбірнях священик вишукував матеріали з української загальної та церковної історії. Після Лютневої революції він на деякий час повернувся до Львова, але своїм наставником митрополитом Андреєм Шептицьким був знову відряджений до Києва з призначенням настоятелем нововідкритого Греко-Католицького храму Найсвятішого Серця Ісусового, відтак в обох українських гімназіях викладав для вірних УГКЦ Закон Божий. Певно, розповів він про саможертовний подвиг своїх вихованців Високопреосвященному. Бо ж відомі настанови А.Шептицького, що захист зовнішніх кордонів є одним з найголовніших завдань українського народу. На жаль, і в минулі, і теперішні часи очільники незалежної України цією тезою часто-густо нехтували.

Отець Микола Щепанюк.

Згодом, у 1920-30 рр., зважаючи на заборону унійних треб, отець Щепанюк служитиме в католицьких парафіях Радомишля, Кримка, Вишевичів, зазнаючи постійних гонінь та переслідувань, і зрештою буде репресований та розстріляний у 1937-му радянським режимом на Колимі. Зазнали комуністичних репресій і більшість з названих його колишніх гімназійних колег.

Піпського тимчасом зарахували до 7 класу гімназії (усіх їх у перший рік діяльності закладу було 9). Саме звідси він і вирушив у січні 1918-го на станцію Крути…

У більшості описів церемонії перепоховання Героїв Крут зазначається, що з Григорієм Піпським ніхто з рідних не зміг попрощатися. Так, батьки, сестри і брати (родина була багатодітною) не мали змоги провести загиблого в останню путь. Проте від вокзалу до Аскольдової могили київськими вулицями за труною Григорія, як за своїм рідним, йшли Остренські, долучившись і до відправи, і до жалобного мітингу. Вони, до речі, й упізнали його серед понівечених катами тіл. З усіма полеглими юнаками родина прощалась, мов зі своїми дітьми.

Очевидці похорону згадували, крім того, що на одному з вінків загиблим нерівним почерком хімічним олівцем було виведено: «Милому моєму Грицеві від його Олесі», вважаючи, що цей напис призначався Піпському. Втім, хто була та таємнича «Олеся», – наразі невідомо.

Разом з тим, за родинними спогадами Остренських, невдовзі після перепоховальної процесії до них завітала однокласниця Григорія Наталя Ковгарина, яка попрохала розшукати та подарувати їй на згадку, як найдорожчу для неї річ, щоденник, що його вів Піпський.

З архівів відомо, що Ковгарина навчалась у гімназії до 1919 року з деякими перервами, викликаними несвоєчасною сплатою за навчання та хворобою (дівчина перехворіла на тиф). До речі, подана нею медична довідка про перенесене захворювання була завірена штабом 3-ї селянсько-повстанської дивізії Армії УНР, до якої вона, вочевидь, була причетна. Навчаючись у гімназії, мешкала Наталя спочатку в Київській бурсі (так тоді іменувався такий собі гуртожиток для гімназистів, створений київським комітетом українців-галичан та буковинців), а в 1919-му певний час квартирувала в Остренських, де, як і Григорій, так само особливу увагу вділяла маленькій Явдошці.

Подальша доля цієї юнки, яка нібито повернулась на свою батьківщину (Галичину чи Буковину), дотепер теж залишається втаємниченою, як і переданого їй Грицевого щоденника – із міркуваннями, оцінками, звичайними або ж навіть й інтимними записами закоханого парубка, його малюнками. Хтозна, можливо, він і досі десь зберігається як чиясь родинна реліквія.

Позаяк вже очима сучасних літераторів історія можливого кохання Григорія Піпського набула романтичного ореолу в писемних та екранних версіях подій більш ніж столітньої давнини. В одній з них, приміром, розповідь про Крутянські події подається нібито за щоденником Піпського і від першої особи.

Ще в найраніших анналах трагедії Крут розповідалося, що перед стратою бранці заспівали «Ще не вмерла Україна». Першим почав спів саме Григорій Піпський. На час бою під Крутами йому було лише 19…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 29 січня 2021 р.

  

«Однині во єдино зливаються…»: брати-радомишляни на тлі епохи

 

 Проголошений 22 січня 1919 року на столичному Софіївському майдані Акт Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки в єдину Велику Українську Державу ствердив об’єднання двох українських державних утворень, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій.

«Однині во єдино зливаються століттям одірвані одна від одноі частини єдиної Украіни – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина, і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мріі, якими жили і за які вмирали кращі сини України».

Ці слова, навік закарбовані в Акті, хоча й виявилися тоді декларативними, проте на багато десятиліть стали програмними для всіх наступних верств українського національно-визвольного руху. Врешті й після проголошення Акт Злуки справив величезне враження на українську людність і насамперед на вояків.

Українське військо почало формуватися роком раніше, і цей рух ще більш посилився, коли проголошена так само 22 січня 1918-го незалежна Українська Народна Республіка відразу зіткнулась з віроломною російською більшовицькою навалою, перед якою опинилась майже беззахисною. Втім підписаний тогорічного 9 лютого Берестейський мир дав змогу українцям, що перебували на фронтах світової бійні, стати під синьо-жовті стяги своєї армії. І досить швидко вона дістала боєздатне і загартоване в боях поповнення.

Без вагань влилися у ті буремні й вікопомні роки до її лав брати-радомишляни Олександр та Іван Чубенки, що залишилися вірними зробленому тоді виборові та ідеям української державності до скону своїх днів.

Уродженими вони були в родині Андрія та Марії Чубенків. Цей рід відомий на радомишльських теренах ще з XVIII століття і був досить розгалуженим. На початку ХХ століття один з його представників міщанин Андрій Михайлович Чубенко здобув авторитет серед містян і увійшов до місцевої верхівки. З 1904 року він обирався гласним міської думи, входив, крім того, до складу міської управи, у 1908-му став Головою сирітського суду. У переписних книгах 1897 р. обліковано належну йому садибу і домоволодіння на вулиці Борщагівській.

Відтак подбав Андрій Чубенко про належну освіту для своїх синів.

Як зазначав згодом у своїй автобіографії Олександр Чубенко, народжений 4 серпня 1896 року, він у 1909 р. вступив у нововідкриту Радомисльську чоловічу гімназію, яку закінчив з середніми успіхами в 1916-му. Того ж року вступив на фізико-математичний факультет Київського університету. Проте вже з першого семестру був покликаний до війська Російського, де дістав звання прапорщика. В грудні 1917 р. офіційно перейшов до Армії Української Народної Республіки.

З весни 1918 р. О.Чубенко в українському війську був старшиною Запорізького кінно-гірського гарматного дивізіону. Брав участь у переможному поході полковника Болбочана на Крим.

Олександр Чубенко.

Світлина з книги Р.Коваля «Житомирщина в боротьбі».

В серпні 1919-го об’єднане українське воїнство довело свою силу і міць, коли взаємодіями Армії УНР та Галицької Армії було забезпечено вигнання з Києва московсько-більшовицьких частин. Щоправда, через розбіжності у виборі подальшого союзника в боротьбі за Україну (галичани категорично не сприймали союз із поляками, ярма яких прагнули позбутися, а людність УНР була рішуче налаштована проти союзництва з російською силою в особі денікінців) ця єдність тривала недовго. Як наслідок – Україна виявилась розділеною між Польщею та Росією більшовицькою.

Армія УНР, до того ж, під зиму 1919-20 рр. опинилась у так званому «трикутнику смерті», оточена з різних боків більшовиками, денікінцями та поляками. Героїчний прорив, завдяки якому українським воякам вдалося з честю вийти з цього кільця та ще й звитяжно «прогулятися» ворожими тилами, дістав згодом назви Першого зимового походу. Це дало змогу вберегти армію, а з нею й українську державність.

У 1920–1922 рр. Олександр Чубенко командував 2-м дивізіоном Окремої кінно-гірської гарматної бригади Олекси Алмазова, мав звання підполковника.

З поразкою української революції 1917-22 рр. вірні УНР вояки спочатку були інтерновані в Польщі, а затим у переважній більшості емігрували до Чехії.

Як зазначає дослідник українського революційного та повстанського руху Роман Коваль, тут колишній підполковник Чубенко вступив до Української Господарчої Академії, що відкрилась у Подєбрадах. Навчання для нього, одначе, ускладнювалося наслідками тяжкого бойового поранення ноги, від якого він страждав на прогресивне недокрів’я. У 1928 році Олександр Андрійович, захистивши «з успіхом дуже добрим» дипломну роботу «Логіка і математика в статистичній методології», зазначений у списках випускників статистичного відділу економічно-кооперативного факультету з фаховим титулом інженера-економіста. Через рік цей же факультет закінчила його дружина Лисавета, уродженка Одеси.

Подружжя тимчасом осіло на Волині, що перебувала під владою Польщі, де Олександр працював інженером. Він входив до громадської Спілки інженерів та техніків українців емігрантів і був обраний заступником голови її правління, виконував, крім того, обов’язки технічного референта видавництва Спілки.

Після нападу Німеччини на СССР О.Чубенко увійшов до кола підписантів листа «До української політичної еміграції», в якому старшини Армії УНР закликали своїх бойових побратимів і співвітчизників підпорядкуватися Державному центру УНР для відновлення боротьби за українську державність.

У 1942 р. його заарештували і, вірогідно, стратили гітлерівці. Бо відтоді жодних звісток про нього не було.

Молодший на два роки Іван після закінчення вищо-початкової школи у 1917-1920 рр. навчався на меліоративному відділі Київських Політехнічних Курсів. Затим вступив козаком в Армію УНР, скінчивши Спільну Юнацьку Школу. Як і старший брат, він також продовжив освіту в Подєбрадах, де у 1922-23 рр. навчався на підготовчому курсі при УГА, а потім – на фізико-матема-тичному відділі Українського Педагогічного Інституту. Проте згодом повернувся в Академію, де був студентом меліоративного підвідділу інженерного відділу. Остання згадка про нього, як випускника УГА, датована 1931 роком…

Українська революція 1917-22 рр., вагомою віхою якою став проголошений Акт Злуки, промовисто продемонструвала волю українців до створення етнічно й територіально консолідованої власної держави, до самоідентифікації, до становлення нації. Попри тодішню поразку надія на її відновлення й відродження передавалась наступним поколінням борців, тримаючи й увесь український загал у вірі та сподіванні. Адже народ, який втратить надію, просто зникне.

 

Газета «Зоря Полісся», 22 січня 2021 р.

 

Провідний математик України

Так, саме провідним математиком України вважали упродовж останнього більш ніж тридцятиріччя нашого славного земляка, уродженця Потіївки Анатолія Михайловича Самойленка. Адже з 1988-го до скону днів своїх очолював він головний український математичний заклад – Інститут математики Національної Академії наук України, з 2006 року був академіком-секретарем відділення математики НАН.

  

 

Втім ще до обіймання цих вагомих посад ім’я вченого було широко відомим у світовому науковому математичному середовищі, де завдяки його дослідженням і відкриттям назавжди вкорінилися такі терміни, як «чисельно-аналітичний метод Самойленка» у розв’язанні істотно нелінійних рівнянь, «функція Гріна–Самойленка» в теорії інваріантних торів («кілець) та інші.

Відлік біографії майбутнього світоча математики почався 2 січня 1938 року. Втім потіївський період був хоч і пам’ятним, та дитячі й ранні юнацькі роки він назагал провів у Малині, де й закінчив школу. Обираючи подальший життєвий шлях, юнак спочатку піддався поширеному тоді серед ровесників геологічному романтизмові і за цим фахом вступив до Київського держуніверситету ім.Т.Шевченка. Але там, у виші, не без впливу викладачів точні науки таки переважили, і закінчував він у 1960-му вже фізико-математичний факультет, і притому – з відзнакою. Відразу його, можна сказати, затяг до аспірантури один з тодішніх математичних корифеїв Юрій Митропольський. Під керівництвом учителя та його сподвижників Миколи Боголюбова і Миколи Крилова молодий науковець поринув у царину ретельно досліджуваної ними нелінійної механіки, у розвитку якої київська школа перебувала серед світових лідерів.

За цим науковим напрямком 1963 року Анатолій Самойленко захистив кандидатську дисертацію, а через чотири роки – докторську. У свої 29 літ він став наймолодшим на ту пору доктором наук в Україні. Тож через рік його наукові розробки були відзначені республіканською комсомольською премією ім.М.Островського.

На ту пору Анатолій Михайлович під орудою Ю.Митропольського працював в Інституті математики, що згодом став йому рідним на все подальше життя. Невелика перерва, що була у 1974 -1987 рр., прислужилась, одначе, й науковому, й організаційному становленню ученого. Очоливши кафедру інтегральних та диференційних рівнянь у такому ж рідному для себе Шевченківському виші, він суттєво поліпшив тут науково-дослідну роботу, налагодив співпрацю з багатьма знаними математичними школами.

В Інститут математики А.Самойленко повернувся вже членом-кореспондентом Академії наук України, обійнявши попервах посаду завідувача відділу диференційних рівнянь, а через рік Ю.Митропольський передав йому керівництво закладом. До речі, і на посаді академіка-секретаря відділення математики НАН він також згодом змінив свого учителя.

У своїй науковій діяльності Анатолій Михайлович також продовжив набутки свого звісного попередника у царині математичної фізики, нелінійної механіки та теорії імпульсних систем, розвинувши їх і долучивши інші не менш важливі напрямки «гімнастики розуму», як називають математику.

За вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної науки, зміцнення науково-технічного потенціалу України, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм А.М.Самойленко нагороджений орденами Ярослава Мудрого V, IV і ІІІ ступенів, «За заслуги», Дружби народів, іншими державними відзнаками, удостоєний звання Заслуженого діяча науки і техніки України. За наукові дослідження і відкриття тричі ставав лауреатом Державної премії України: двічі – за наукові відкриття, а ще – в галузі освіти. Адже його учнями є 89 кандидатів і 36 докторів наук. Він був чудовим промовцем і лектором, викладаючи в ряді провідних вишів. Вчений-академік входив до Європейської Академії Наук, був іноземним членом АН Таджикістану.

Між тим, на прикладі наукових здобутків Анатолія Самойленка сповна можна проілюструвати значення зроблених ним наукових досліджень для практичного застосування. Саме завдяки їм стало можливим конструювання сучасних технічних агрегатів, здатних безперебійно працювати в умовах вібрації чи «шумів» (при-міром, бойових), вони застосовуються у комп’ютерних розробках, забезпечуючи стабільну і сталу роботу жорстких дисків, що за відсутності точних математичних розрахунків просто розліталися б на друзки. Послуговуються ними й розробники оптоволоконних лазерних систем. Адже недарма математичні формули називають стислим виразом законів природи. Саме їх описанню й присвятив свою діяльність видатний учений, як і багато інших його колег. Прикро лишень, що наша наука, маючи таких світил, й досі залишається обділеною належною увагою держави.

Тимчасом публічне життя вченого не обмежувалося лишень математикою.

У 2001 році у Києві було створено громадську організацію «Земляцтво Житомирян», що об’єднала знаних столичних уродженців Житомирщини у прагненні допомагати рідному краєві. Утворене Радомишльське відділення Земляцтва довірили очолити Анатолію Самойленку. Попри свою величезну зайнятість він активно включився у нову для себе суспільно-корисну сферу.

Невдовзі невеличка група шанованих земляків на чолі з Анатолієм Михайловичем завітала до Радомишля для наведення мостів.

На жаль, приїзд видатного ученого-академіка залишився майже непоміченим. Тоді саме в розпалі була виборча компанія, і, схоже, місцеві керівники більше переймалися власними рейтингами. Врешті столична делегація побувала в райдержадміністрації, у міській раді, де обговорила можливості подальшої співпраці, проте продовження з незрозумілих причин не відбулося.

Водночас примітним вийшли ті відвідини земляків для редакції газети «Зоря Полісся». Адже подарували гості газетярам комп’ютер, що став першим кроком для запровадження в радомишльській газеті сучасних видавничих технологій, іншу оргтехніку.

Позаяк у щирій розмові цікавився Анатолій Михайлович своїми потіївськими та радомишльськими родичами. З’ясувалося зокрема, що в Радомишлі мешкає родина Володимира Сліпка, бабуся якого була рідною сестрою мами Анатолія Михайловича. Відчувалося, що надзвичайно кортіло йому поїхати до Потіївки, де похована ненька, але зазначив учений, що поспіхом та «галопом» їхати туди не варто, бо потрібна для цього окрема родинна поїздка.

– У Потіївку він навідувався щороку, – розповідає родич Самойленка потіївчанин Леонід Костов. – Провідував своїх родичів, могили дідуся, мами та іншої рідні по мамі (вона з Тивоненків). А потім їздив з такою ж місією у село Торчин, звідки родом його батько, – вклонитися рідним по батьковій лінії. Був він гарним сім’янином і надзвичайно чуйною людиною. Дуже багато сил віддавав своїй роботі, він нею жив, якщо можна так висловитись. Очолюваний ним Інститут надавав шефську допомогу Малинській середній школі, яку закінчив учений...

До слова, в сусідньому Малині академік Самойленко заснував благодійний «Фонд сприяння розвитку здібностей обдарованих дітей та юнацтва». Під його патронатом кращі учні міста з фізико-математичних дисциплін вступали до профільного ліцею Національного університету ім.Т.Шевченка. Тож недарма тамтешня міськрада присвоїла йому звання «Почесний громадянин міста Малина».

По смерті А.М.Самойленка надходять пропозиції про увічнення і в рідній Потіївці його пам’яті, адже вона повинна жити у серцях земляків.

4 грудня 2020-го видатний учений-математик на 83 році скінчив свій земний шлях…

 

Два генії, що відлетіли у засвіти, в 2020-му: Борис Патон і Анатолій Самойленко.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 15 січня 2021 р.

 

Для філателістів Радомишль став невід’ємною складовою краси і величі Житомирщини

 

Наприкінці 2017 року сталась неординарна подія, що безумовно має увійти до історичного літопису Радомишля, але яка, на жаль, тоді залишилась практично не поміченою радомишлянами. Тогорічного 19 грудня у день святителя Миколая Укрпошта ввела в обіг серію марок, присвячених Житомирщині. Серед них – поштовий блок «Краса і велич України. Житомирська область» з чотирьох марок, на одній з яких увічнено Радомишль.

Компанію зображеному на марці «Замку-музею Радомисль» – архітектурній та історико­культурній перлині Поліського краю – склали збудований ще у XVIII столітті костел Святої Варвари у Бердичеві, унікальна пам’ятка природи «Голова Чацького», що утворилася через вивітрювання гірських порід граніту, а також виготовлена житомирськими майстрами більш ніж триметрова лялька-мотанка, внесена як найвища до Книги рекордів України.

 

Як і годиться у таких випадках, було презентовано конверт «Першого дня» зі спецпогашенням блоків і марок на них. Це одна з багаторічних традицій випуску марок та їх урочистого представлення.

 

Самі ж поштові марки з’явилися на світ у 1840 році в Англії. Доти кошти за доставку поштової кореспонденції зазвичай сплачував отримувач листа. Проте одного разу очільник королівського поштового відомства став свідком ситуації, коли адресатка, ретельно оглянувши конверт, відмовилась сплачувати за лист. Відтак його повернули відправникові. Втім чиновник з’ясував, що, «листуючись» у такий спосіб, молода пара економила на поштових витратах, проставляючи на конверті відомі їм шифровані символи. Тож поштовики спочатку запровадили сплату поштового збору відправником, а невдовзі вдосконалили запобіжник, наклеюючи на конверт спеціальну квитанцію, якою й стала звична для нас поштова марка. Так почалась марочна ера, що за кілька десятиліть охопила всі цивілізовані країни, де діяли поштові службі. А згаданому поштмейстерові-реформатору, між тим, навіть встановили пам’ятник.

До Російської імперії марка офіційно дісталась у 1858-му. Та, зважаючи на неосяжні обшири й масштаби, на місця ці державні знаки оплати потрапляли подеколи вряди-годи і з запізненням. Отож, щоби не затримувати відправку кореспонденції, часом випускали власні марки поштові відомства повітових міст, до яких за імперських часів належав і Радомисль. Притому загальний наклад земських марок на кілька порядків перевищував державний. Щоправда, про радомисльські марки свідчень тимчасом не віднайдено, натомість відомо, що власні грошові знаки Радомисльський повіт мав, але – вже в пору Української Народної Республіки.

Попервах на марках зображувались короновані особи або ж державні чи відомчі символи. Поступово почали з’являтися пам’ятні марки, що присвячувалися певним подіям чи видатним персонам, місцям тощо. І їх тематика дедалі ширилась, як і розмаїття форм друку – блоки, тематичні аркуші і т. ін.  З одного боку вони поповнювали відомчі потреби, а з другого – зацікавлювали колекціонерів, що з’явилися практично разом з появою перших марок.

Такий вид колекціонування назвали «філателією», а тих, хто цим захоплювався – «філателістами» (від грецьких слів «філо» (люблю) і «атела» (знак звільнення від оплати). Колекціонування марок досі вважається одним з найпоширеніших захоплень у світі. До його полону потрапило чимало найвідоміших особистостей. Діють різноманітні товариства філателістів, котрі співпрацюють з поштовими відомствами, гарантовано отримуючи для своїх членів примірники марок, що надходять в обіг.

У 1970-1990 рр. діяло таке товариство в Радомишлі. В різні періоди очолювали його затяті колекціонери Леонід Будников, Володимир Бутенко. Серед тогочасних місцевих поціновувачів марок знаними були Борис Пивовар, Віктор Шахман, Костянтин Скороход, Борис Шльомін, Віктор Ващенко та інші. Активісти, крім того, широко пропагували філателію, влаштовували часом у громадських місцях філателістичні виставки. Певний час у Будинку піонерів діяв гурток юних філателістів, опікувався яким В.Шахман.

Напевне, знайшла гідне місце в зібраннях сучасних радомишльських колекціонерів й марка із зображенням рідного міста.

Серію марок «Краса і Велич України» з ілюстрацією особливостей областей нашої країни українські поштовики (а саме на них державою покладено функції  з випуску й обігу маркованих знаків поштової оплати) започаткували у 2013 році. Житомирська стала 15-ю з-поміж них і, притому, – однією з кращих. Принаймні художня рада Укрпошти визнала цей блок надзвичайно вдалим. І, певно, недарма. Адже перш, ніж ухвалити остаточний варіант, представлений, врешті, на огляд незалежної комісії, було переглянуто десятки ескізів та варіантів.

Можливо, десь в анналах поштового відомства й залишилися ті первісні пропозиції, та світ побачив лише один з них, відомий тепер у філателістичному середовищі за №155, як його пронумеровано за каталогами Укрпошти.

Якщо говорити про «технічні параметри», то блок має розміри 130х100 мм, штриховий код – 4823027143095. Надруковано його на Державному Поліграфічному комбінаті «Україна» з виготовлення цінних паперів накладом у 30 тисяч примірників.

Номінал кожної з чотирьох марок – 4 гривні, проте номінальна вартість блоку – 24 грн. Йдеться тут, одначе, про початкову «каталожну» ціну, адже колекціонери знають, що з роками ця вартість неодмінно зростатиме.

Автором проєкту (і марок, і блоку, і конверту та штемпеля першого дня) є відомий філателістичний дизайнер Олександр Калмиков, що давно і плідно співробітничає з поштовиками. Позаяк поштові марки вважаються філателістичними витворами мистецтва.

Житомирський блок і справді має привабливий вигляд. Його поля обрамляють китиці хмелю та льону – давніх господарських символів Поліського краю.

На «радомишльській» марці, що має у каталозі номер 1620, зображений відомий не тільки радомишлянам, а й у багатьох усюдах, музейний комплекс «Замок Радомисль». Це засвідчено й відповідними написами: вертикальним – м. Радомишль, і горизонтальним – Замок Радомисль. XVII-XIX ст.

До речі, горизонтальний текст, скажемо так, історично є не зовсім коректним, адже млин, що нині став для туристів «середньовічним замком», побудовано було у 1902 році.  Відтак, хтозна, чи не позначиться це на попиті колекціонерів, бо подібні «огріхи» зазвичай впливають на вартість філателістичного чи будь-якого іншого колекційного екземпляра. Втім, напевне, саме завдяки музеєві й потрапив  Радомишль на марку, адже такої честі удостоюються лише найвідоміші.

Наразі ходить тепер світом марка, що промовисто репрезентує наш унікальний край і наше місто у ньому.

 

 

 

 

Іронія долі … на радомишльський лад

 

Як там у хрестоматійному радянському новорічному кінохіті: 

«В давні часи, коли людина потрапляла в незнайоме місто, вона почувалась самотньою і розгубленою. Навколо все було незнайомим: інакші будинки, інакші вулиці, інакше життя.

Зате тепер – зовсім інша справа: людина потрапляє в будь-яке незнайоме місто, але почувається в ньому ніби вдома.

До якого безглуздя доходили наші пращури! Вони сушили голови, морочилися над кожним архітектурним проєктом.

А нині у всіх містах споруджують типовий кінотеатр, де можна переглянути типовий художній фільм…» 

Пригадуєте?

І ось на Волинських інтернет-сторінках  вміщено світлину 1960-х років  із зображенням одного з тодішніх Луцьких кінотеатрів. Знайомі обриси, чи не так?

І якби, скажімо, у ті роки котрась радомишльська компанія з друзів, у яких була «традиція кожен рік 31 грудня ходити в кіно», перед сеансом добряче «зігрілася» (ну, хоча б і в буфеті, що колись працював на другому поверсі фойє кінотеатру), а потім у залі поснула, і один із них у безтямі за незбагненною іронією долі опинився біля оцього Луцького кінотеатру, то відразу й не второпав би, що він більш ніж за 300 км від свого міста. Адже точнісінько такий кінотеатр був у ту пору побудований і в нашому Радомишлі. За стандартами радянської архітектури це якраз і називалося «типовим проєктом».

А ще уявімо собі ймовірний діалог з таксистом, до машини якого неборака сяк-так уліз:

– Куди їдемо?

– Додому…

– А точніше... В який район?

– Радомишльський…

– Зрозуміло.

Зрештою таксі доправило б нашого героя до вказаного місця досить швиденько – за якийсь десяток хвилин: адже за 17 кілометрів від Луцька є село з такою ж, як у нас назвою - Радомишль.

Відтак, хтозна: а раптом і справді сталась з радомишлянами колись така історія, що й прислужилась до створення популярного фільму? 

Парубоцька компанія біля Радомишльського кінотеатру. 1973 р.

Примітно, що один із приятелів тримає у руках «авоську» з апельсинами – вагому ознаку тогочасного новорічного свята.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 1 січня 2021 р.