Серед прадавніх лісових промислів нашого древлянського краю вагому роль відігравали ті, що пов’язані з використанням беріз. Ця лісова порода всякчас обіймала на тутешніх теренах чималі обшири. Свідчення цьому – поташеві, дьогтьові, вугільні та супутні з ними виробництва, що ще з Середньовіччя традиційно розташовувалися у березових гаях чи поблизу з ними. Вказують на це зокрема історичні назви ряду поселень, які засновані були в ту пору і збереглися дотепер разом зі своїми первісними промислово-березовими найменнями: Поташня, Нова Буда, Стара Буда. Здавна послуговувалися поліщуки березовими віниками – для прибирання чи для лазні. Широко застосовується береза в народній медицині.
А от за
російського царату березові угіддя слугували ще й місцем заготівлі… різок. Адже
тілесні покарання були вагомим елементом імперської політики. Вони цілком
офіційно застосовувалися в освітніх закладах, у війську, у в’язницях, не кажучи
вже про поширену покару кріпаків поміщиками-самодурами. Чимало подібних
прикладів наводиться в тогочасних мистецьких творах.
«В духовних
школах старші – а ще в давнину – мали велику власть, навіть мали право різками
дати; то їх тіні боялась дітвора і сиділа нишком, нічичирк», – оповідав у
романі «Люборацькі» Анатолій Свидницький, описавши розправу, яку часом
влаштовували учням учитель та цензор (такий собі по-сучасному староста класу).
Одначе герой твору зізнавався, що призвичаївся до різки, бо то йому вже не
первина: «Хай би були спершу не били, як я ще боявсь різки; а тепер мені
байдуже…»
Попри
християнську традицію освячення у Вербну неділю вербових гілочок, що ними
символічно «обдаровували» одне одного, у справжніх екзекуціях використовувалися
передусім березові. Недарма здавна поширеним є фразеологізм «березова каша»,
яким означають покарання різками. Хтозна, можливо, з огляду на наведені біблійні
засади залюбки застосовувалися різки, як метод впливу на недбалих учнів якраз у
церковно-парафіяльних школах. Як зазначав краєзнавець Микола Осадчий, у
російсько-імперській шкільній освіті загалом налічувалося 42 каральних методи
впливу на учнів. Позаяк із застосуванням різок подекуди виникали проблеми, бо ж
далеко не кожен регіон міг похвалитися відповідними березовими «ресурсами».
У 1849 році до
Київського губернатора офіційно звернулися Таврійські та Херсонські губернські
правління з проханням повідомити, чи може їм з Київської губернії щорічно поставлятися відповідно 9
тисяч і 20 тисяч пучків березових різок для покарання злочинців, оскільки в
південних губерніях березових гаїв немає.
З Києва
подібні циркуляри спрямували у «лісові» повіти, до яких, звісно, належав і найбільш заліснений Радомисльський.
Покарання солдата різками «крізь стрій» зображено на малюнку Тараса Шевченка.
У 1902 році
право засудження селян за дрібні злочини до кари на тіло до двадцяти ударів
різками було надане волосним судам. Застосовували його часом і сільські сходи.
«Цей пережиток азіятщини дістав широке розповсюдження, – писав у газеті «Рада»
її оглядач Хведот Майстренко. – Чи було, чи не було за що, але шмагали
березовими дубцями старих і молодих, не минали ні батьків, ні дідів… Селяни не
зносили зневаги, моральних мук, часто й густо занепащали себе: вішалися,
топились…»
Слід
зазначити, що покарані в такий спосіб особи, крім того, назавжди діставали
своєрідне прокляття: вони позбувалися будь-яких прав до участі в громадських
справах, не могли обиратися чи призначатися на казенні посади. Тогочасна
статистика засвідчила, що впродовж якихось двох років «різкове» тавро лише в
Радомисльському повіті отримали 1052 селянина.
Зрештою
Царським маніфестом від 11 серпня 1904 р. про милості, даровані з нагоди
Святого Хрещення спадкоємця престолу, ганебні тілесні покарання було скасовано
як для селян, так і у війську. У в’язницях вони подеколи ще діяли до 1917-го…
Різочка
тимчасом таки залишилась впливовим засобом у родинному вихованні, хоча теж насамперед умовним. Як, приміром,
«подаруночок» для неслухів від Святого
Миколая.
Газета «Зоря Полісся», 8 вересня 2023 р.
