На наших поліських теренах споконвіку поширені серед угідь низинні місцини, які важко піддаються окультуренню. Адже часто-густо після рясних дощів являли собою залиту водою ділянку, що майже не висихала, відтак ставала купинястою, перетворюючись у таке собі болітце. Власне, це і є болото, що в науковому обігу отримало назву гала.
Ціла низка таких заболочених низин,
оточених підвищеною ріллею, здавна тяглась урочищем Борки між землеволодіннями
Краснобірки й Заболотя. Найбільша з них сягала близько кілометра вздовж і з
половини – завширшки, вкрита купинами й заросла дрібною берізкою та лозою. В
описах дослідників згадується там, між іншим, примітна комахоїдна рослина
росянка. З боку Краснобірки сюди тяглись піщані землі.
На початку ХХ століття володів цими
маєтностями поміщик Іван Билина. Цікаво, що його батькові Зелиславові Билині
вони свого часу дісталися у спадок від зовсім чужої людини. Такий собі тутешній
повітовий суддя Станіслав Билина, що мало не маніакально був закоханий у власне
прізвище, перед смертю здивував місцевих обивателів чудернацьким вчинком,
заповівши свої землеволодіння просто однофамільцеві, хоча й знатного роду, аби
їхнім власником після його відходу у світ інший так само залишилися Билини. Він
мав, до слова, єдинокровних доньок, котрі, одначе, у заміжжі батькового
прізвища, звісно, позбулися, відтак, за його уявленнями, на роль спадкоємців не
підходили. Незбагненні шляхи твої, Господи…
Краснобірський володар Іван Билина,
між тим, вважався одним з кращих господарників Радомишльщини. Мав він добру
освіту, щоправда, юридичну, ведучи приватну практику. Втім цікавився й
передовою сільськогосподарською думкою, тож намислив осушити болото і додати
цей наділ до своїх орних угідь. Через поле було прокопано канаву для відведення
води. Купини зрівняли, а поживний ґрунт із них вивезли на поле як добриво. Рік
чи два по тому болото виорювали, засівали, але щось із канавою помилились, бо
копали її «на око» без залучення землевпорядників з належними вимірювальними
приладами. Тож вода так само залишалася, і врожай гинув. Зусилля виявилися
марними, а болото там так і продовжилося.
У 1913 році при земстві
Радомисльського повіту було утворено структуру з луківництва. Невгамовний
Билина запропонував його фахівцям взяти місцину, з якою він стільки
проморочився, для дослідів безкоштовно, притому брав на себе навіть частину
витрат з осушування болота, сподіваючись, що почате ним таки матиме завершення.
Відтак у Краснобірці було створено опорний дослідний пункт.
Та попервах глевкий млинець дістали
уже й фахові осушувальники, що, одначе, ще не були обізнані з таким типом
боліт. І навесні, оглядаючи заболочену ділянку, вони помилково прийняли її
ґрунт за добре розкладений торф (а це був звичайний мул). З відповідними
уявленнями й почали діяти. Тогорічна зима була безсніжною, весною теж значних
опадів не було, тож засів вели на помірно зволоженій землі. До робіт з
упорядкування водовідвідної канави руки відразу не дійшли. А коли влітку
спохопилися, завершити не встигли, бо раптом рясно задощило. І майже вже
посіяне (а засіяли галу багаторічними травами) замокло й загинуло.
Відповідні висновки було зроблено
лише наступного 1914-го, коли таки взялися насамперед за канаву. Але з початком
Першої світової війни роботи припинилися. Керівника пункту І.Горовенка та
кількох науковців мобілізували на війну, а діяльність дослідницької організації
підпорядкували військовим потребам. Все ж вряди-годи дослідження тривали,
допоки їх остаточно не зупинили наступні революційні потрясіння.
Втім, як згадував згодом один із
колишніх повітових луківників А.Варес, що вже опікувався іншими справами і в
іншому регіоні, восени 1922-го йому проїздом випала нагода побувати в
Краснобірці. Дослідник був приємно вражений, коли побачив на місці колишнього
болітця пожнивну стерню. Низину таки вдалося осушити й перетворити на корисну
ріллю. Притому місцеві селяни у розмові назвали їх своїми найкращими угіддями,
зібравши на них навіть кращі врожаї, ніж на традиційно врожайних заболотських
ґрунтах. Тож приємно було усвідомлювати, що кількарічні зусилля не виявилися
марними, зокрема – й Билинини.
Зрештою виконані там досліди дали
змогу луківникам визначити головні способи осушування гал. Один з них, що
полягає в прокопуванні осушувальної канави через довколишні невеликі
підвищення, якраз і застосували в Краснобірці.
Коли ж сусідні ділянки більш вищі,
доречніше вдатися до прокладання підземної водовідвідної труби, адже глибока
канава засипатиметься й осуватиметься, потребуючи для зміцнення берегів
додаткових чималих витрат. Такий метод луківники Радомисльського земства тієї ж
пори запропонували, приміром, Ставецькій сільськогосподарській школі, що мала
намір осушити гала на своїх дослідних та прилеглих до них селянських ділянках.
Щоправда, своїм коштом зреалізувати його можливостей навчальний заклад на
знайшов, а селяни скооперуватися відмовилися.
Цілком придатним для осушування може
бути й так званий вертикальний дренаж, коли пробивається шар мулу, і вода йде
до нижніх горизонтів. Проте можливий він лише у випадку залягання під мулом
легкопроникних для води ґрунтів.
І, нарешті, водовідвідну функцію
може виконати водойма, яку викопують на найнижчому місці гала-болітця, що
вбиратиме з нього воду.
Отаким от висновкам прислужилися
досліди, що робилися на наших теренах століттям тому. Успішно їх тимчасом
застосовують дотепер, хоча й на тлі безупинних дискусій навколо того, варто чи
ні осушувати заболочені місцини.
Газета «Зоря Полісся», 3 червня 2022 р.
