У прагненні вирватися з «братніх» імперських обіймів

Українська національно-демократична революція, що після повалення самодержавства взяла курс на автономізацію України, всякчас відчувала спротив російського тимчасового уряду намаганням українців самостійно порядкувати й господарювати на своїй землі. Така протидія ще більше посилилась після жовтневого 1917 р. більшовицького перевороту. Під його впливом Центральна Рада у Третьому Універсалі проголосила Українську Народну Республіку, що входитиме до Російської Федерації рівних і вільних народів.

За цим Універсалом територія УНР охоплювала Київську, Волинську, Подільську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Херсонську і Таврійську (без Криму) губернії. Населення Воронежчини, Курщини та Холмщини свою приналежність до України мало визначити за власною волею (слід зазначити, що українці становили на зазначених землях переважну більшість).

Натомість очолюваний В.Леніним Раднарком у висунутому в грудні українському уряді ультиматимумі оголосив війну Українській Народній Республіці, утворивши у Харкові альтернативну Центральній Раді «Всеукраїнську Центральну Раду Депутатів» та інспірувавши в Україні ряд більшовицьких повстань, що провокували громадянське протистояння. На їх підтримку у січні 1918 року на Київ посунули значні московські військові cили, очолювані М.Муравйовим, В.Антоновим-Овсієнком, О.Єгоровим.

Якщо спалахи більшовицьких виступів на місцях гасилися досить успішно,  то до організованої військової навали влада УНР, що попервах сповідувала пацифістські ідеї відмови від власних збройних сил та потреби утримання лише народної міліції, виявилась неготовою. Відтак, як зазначає у своїх спогадах член Центральної Ради, голова Радомисльської повітової управи Микита Мандрика, про «потребу негайної мобілізації, де лише можна», в уряді почали говорити тільки тоді, коли більшовицькі війська наближалися до Києва. Та й то – здебільшого в кулуарах чи в нарадах «з поточного моменту». У його пам’яті залишився молодий студент Володимир Шульгин, який збирав свій студентський курінь до виступу під Крути. Ніхто тоді ще не усвідомлював усієї трагічної безнадійності такого виступу, бо ще не було віч-на-віч зустрічі з потужною червоною ордою, що йшла з Москви безпощадно вбивати усіх прихильників української державності. Першими це відчули на собі мужні й безмежно віддані Україні захисники Крутів, які гинули на полі бою чи поранені й полонені були добиті загарбниками. 

Як не прикро, але перешкодою в протидії ворогові часто-густо ставали нещодавні фронтовики, переважно зі зброєю, що зголошувалися до служби в українській армії. Як згадує Мандрика, одягнуті вони були здебільшого в темно-руді шинелі, сірі шапки, а також козацькі папахи й запорозькі шлики, проте були сповна задурманені «братською» пропагандою. Коли комісар Центральної Ради на Харківщині С.Тимошенко спішно повертався потягом до Києва, в Полтаві його затримали українці-вояки і почали допитувати: куди й чого він їде. Затриманий пояснив, що є представником уряду і їде до Києва за військовою підтримкою для протидії  московській навалі, та йому сказали: «Отже, не поїдете! То йдуть до нас наші брати, яких на фронті та сама воша їла, що й нас!» Лише з великими труднощами, хоча й з утратою дорогоцінного часу, він таки дістався до Києва.

Про те, що під більшовицький вплив потрапив і дислокований 1917 року в Радомислі піхотний полк Армії УНР з кулеметною командою, зазначає тодішній очільник місцевих більшовиків Володимир Ядолов. Побоюючись переходу полку на бік більшовиків, командування вивело його з міста. Відтак пробільшовицька Рада робітничих і солдатських депутатів (селянство її не підтримувало, тому представлене у цій раді не було) оголосила відозву про взяття нею влади. Це відбулося доволі мирно, хоча за словами того ж Ядолова, більшовики, на відміну від інших політичних сил, за прикладом і за підтримки своїх російських зверхників готувалися й до силового захоплення влади, формуючи загони Червоної гвардії. Вже пізніше вони перекваліфікувалися у партизанські загони і перейшли до відкритої збройної боротьби з Українською державою.

Врешті українці, що в ту пору подекуди опинялися по різні сторони барикад, зазвичай між собою могли таки порозумітися, не вдаючись до зброї та інших насильницьких дій. «Товаріщ маузер» почав ставати «переконливим аргументом» вже після зовнішнього більшовицького збройного втручання.

Приміром, голова Радомисльського пробільшовицького повітревкому К.Гелевей у своєму щоденнику щиро зізнавався, що, коли до Коростишева прибув уповноважений від українського уряду Олекса Соколовський зі своїм загоном, місцевих більшовиків, що відмовилися підкорятися київській владі, обеззброїли цілком спокійно, без застосування сили, і в переважній більшості відпустили. Примітно, що українська комендатура і більшовицький ревком спокійно сусідствували в одному приміщенні. Заарештованого Гелевея на його прохання Соколовський теж відпустив на ніч додому. Під розписку, аби той поклопотав про хвору матір. Проте наступного дня промосковські активісти вдалися таки до зброї і підступно вбили О.Соколовського, коли він ішов до них на перемовини.

Позаяк той же М.Мандрика також наводить випадок, коли разом з однодумцями діставався з Радомисля до Центральної Ради. Подорожнім вдалося майже безперешкодно проминути в Києві і більшовицькі, і прогетьманські кордони, де їм вірили на слово.

Московська військова агресія, одначе, спонукала Центральну Раду ухвалити 22 січня 1918 року свій Четвертий Універсал, яким Українська Народна Республіка проголошувалась незалежною державою. І на міждержавних переговорах, що проходили у Бресті, країни Четверного союзу в лютому 1918 року визнали незалежний державний статус УНР і підписали з нею мирний договір.

На ту пору Київ, як і Радомисль та ряд інших міст, були захоплені московськими зайдами. Проте з огляду на підписані у Бресті домовленості, на яких поставила підпис і більшовицька Росія, «червоні» війська змушені були все ж відступити, хоча й ненадовго.

Трагічні події сучасної російсько-української війни значною мірою є віддзеркаленням того, що відбувалося у 1917-1918-му й наступні роки української революції. Тепер, як і століттям тому, маємо серед українського населення чимало прикладів прихованої, а то й відвертої підтримки «братніх» російських та іже з ними сил, зрад, колабораціонізму, а ще – розгубленості, а подекуди й безпорадності влади. Водночас імперські амбіції та засоби стосовно прагнення України до незалежності у московських зверхників були й залишаються такими ж підступними та ворожими. Недарма насамперед з ними пов’язують відомий вислів Бісмарка, що жодні угоди з Росією не варті й паперу, на якому вони написані.

Газета «Зоря Полісся», 19 січня 2018 р.

Радомишльський спадок архітектора Безсмертного

Як і будь-яка інша галузь мистецтва, архітектура спирається на авторське право, що засвідчує візуальну та конструктивну неповторність, особливість будівлі або споруди. Проте архітектурні творіння, у порівнянні, скажімо, з літературними, музичними чи образотворчими, мають, на жаль, значно менші терміни й можливості для їх збереження у первозданному вигляді.

Відтак годі дивуватися, що архітектурна спадщина радомишльської минувшини нині малочисельна (і, як не прикро, має тенденції до подальшого скорочення – передусім з огляду на небажання її оберігати). Хоча, приміром, зберігаються у свідченнях, а подекуди навіть світлинах, згадки про палаци Купернацьких, Любанських, Злотницьких, про синагогу і Троїцьку церкву, міську управу й театр, ресторани «Берлін», «Синій птах» та інші, які свого часу були поруйновані війною або вандалами в рясі «страїтєлєй новава міра», що сповідували гасло «війна – палацам».

Звісно, кожна з цих та їм подібних оригінальних і самобутніх споруд не з’явилась сама по собі зусиллями будівельників. Адже навіть у популярній колись невибагливій пісеньці «Што нам стоїт дом построїть» йдеться про те, що для початку треба накреслити план майбутньої будівлі, а вже потім прокладати рейки і пускати ними кран. Тобто, всяка споруджувана будова починається з її архітектурного обрису.

Отож, як і тепер, колись громадські монументальні споруди мали свого автора – зодчого, який спочатку побачив їх у своїй мистецькій уяві, а потім зобразив на папері у кресленнях, проектах, розрахунках, що втілювалися вже у реальні збудовані будинки, особняки, громадські заклади.

У Радомишлі тимчасом лише поодинокі давні споруди мають своїх віднайдених розробників-архітекторів. Відомо зокрема, що зодчим колишніх митрополичих палат є Кілярський, Свято-Миколаївського храму – Микола Юргенс, папірнянський млин спроектував Костянтин Тарасов. Навіть монументальні будівлі, що з’явилися у місті в радянський період, залишаються безіменними у їх авторстві. У відкритих джерелах хіба що наведено ім’я архітектора М.Семененка, який разом зі скульпторами спроектував пам’ятник Леніну, що був встановленій на центральній площі міста у 1974 р. Статую, тобто роботу скульпторів, через чотири десятиліття у 2014-му з п’єдесталу скинули. А сам п’єдестал, що є невід’ємною частиною того ж таки пам’ятника, залишили, встановивши на ньому новий символ нової епохи, навколо якого ламалося і досі ламається чимало списів.

До речі, питання тут до правознавців, як таке узгоджується з архітектурним авторським правом на п’єдестал. Втім у СРСР зазвичай над будівельним проектом працював штат архітекторів-проектувальників. Автором відтак називали головного архітектора проекту або керівника проектної групи.

Продовжуючи ж мову про архітекторів, які творили у Радомишлі, слід додати до їх переліку Володимира Андріановича Безсмертного (1861-1940) – одного з найвідоміших київських зодчих кінця ХІХ – початку ХХ століть, який водночас зробив вагомий внесок у розбудову й інших українських сіл і міст. У творчій спадщині цього митця та цивільного інженера значиться і Радомишль.

Відомий науковець-києвознавець Дмитро Малаков у своїй книжці «Архітектор Безсмертний. Доцільність і естетика» наводить докладний авторський доробок зодчого. У переліку його робіт подано арештний будинок у Радомишлі. Йдеться про будівлю, відому радомишлянам як тюрма.

Проектував він в’язничну споруду, обіймаючи посаду завідувача губернського будівельного відділу. Примітно, що поруч з В.Безсмертним у цій структурі у 1893-1901 рр. працював діловодом Іван Меленєвський, чиї родинні зв’язки тісно пов’язані з Радомишлем. У повітовому місті жили і працювали чимало представників цього давнього шляхетського роду, що походить із села Мелені, яке свого часу входило до Радомисльського повіту. Належав тоді до цього відділу і згаданий вище К.Тарасов.

А що стосується «тюрми», то у ХІХ столітті в Радомислі спочатку діяла так звана «арештантська рота», з другої його половини – «тюремний замок», що містився у будівлях, де століттям по тому облаштувалась філія заводу «Маяк». Проте, як зазначав у своїх спогадах радомишлянин М.Карбовський, приміщення тюремного замку не відповідало осучасненим вимогам пенітенціарної системи. Приміром, за нормами імперського Статуту 1890 р. про утримання під вартою на одного бранця повинно було припадати не менше двох кубічних сажнів повітря (9,7 кубометра).

Відтак за проектом В.Безсмертного у Радомислі (як, до речі, і в деяких інших повітових містах Київської губернії – Бердичеві, Василькові, Липовці) споруджено було нову будівлю для ув’язнених. Вона мала традиційне для подібних закладів планування: по обидва боки коридору з вікнами у торцях розташовувалися камери для арештантів. У напівпідвалі, як зазначає Д.Малаков, вірогідно містилися карцер, кухня та побутові приміщення.

У переліку архітектурної спадщини Володимира Безсмертного радомисльська в’язниця датована 1900 роком.

Першим начальником нової тюрми став колезький секретар В.Ваштевич, який перед тим ще з 1885 року керував тюремним замком. Потому начальники Радомисльської тюрми змінювалися мало не щорічно. У 1901-1915 рр. цю посаду обіймали А.Ботвиновський, С.Ткач, М.Кіхно, А.Дружинович, І.Хороненко-Алєксєєв, С.Тимофєєв, П.Вронський, Ю.Звягінцев, Г.Чернявський. 

Можливо, на таку змінюваність впливало повітове Товариство піклування про тюрми, утворено у відповідності зі згаданим Статутом для громадського нагляду за місцями ув’язнення. До нього зокрема входили повітовий предводитель дворянства, повітовий лікар, товариш прокурора, міський голова, повітовий протоієрей та шановані громадяни (в різні роки громаду в цьому органі представляли Д.Кішка, Ф.Похилевич, Т.Шкідченко, П.Меленєвський, К.Гіжицький, Н.Горенштейн, Р.Вержбицький).

Однак про вагомий вплив громадськості на функціонування арештного закладу, мабуть, вести мову не доводиться. Бо переповнена була в’язниця, скажімо, під час революційних протестних подій 1905-1907 рр., під час бунту мобілізованих на імперіалістичну війну у 1915-му.

У 1918-1920 рр., коли в Радомишлі неодноразово змінювалась влада, ті, хто брав її до рук, передусім випускав на волю в’язнів з тюрми, а згодом, натомість, наповнював її вже своїми супротивниками. Комунорадянська влада таких називала «ворогами народу», і їх у в’язниці всякчас перебувало по вінця, особливо у пік репресій 1937-1939 рр.

У червні 1941-го в’язні радомишльської тюрми стали у місті першими жертвами німецько-радянської війни. Коли гітлерівські війська стрімко наближалися до Радомишля, усіх ув’язнених охоронники вивели на тюремне подвір’я і розстріляли. Можливо, побоюючись, щоб не перейшли на бік ворога. Бо на початку війни такі випадки були непоодинокими. Та й зустріли німців у Радомишлі не як окупантів, а як поважних гостей: із хлібом-сіллю. Але невдовзі гостинність втілилась у влаштований довкола тюрми концтабір, де тримали попервах радянських військовополонених.

Восени 1941-го лави бранців поповнили активісти ОУН. 21 листопада українські патріоти провели жалобний мітинг у с.Базар, вшанувавши пам’ять розстріляних там червоними котовцями у 1921-му році українських вояків з Другого зимового походу генерала Ю.Тютюнника. Усіх учасників акції у Базарі було заарештовано, частину з них доправили до Радомишля. Чимало з них знайшли тут вічний прихисток.

Водночас ув’язнених у пору окупації тримали й у колишніх присутствених місцях на Червоній площі (нині територія школи №5). Після вигнання окупантів той концтабір свою діяльність продовжив. Тепер у ньому вже утримували полонених німців, угорців, словаків, поляків, французів. Начальником табору, який функціонував до 1947 р., був нещодавній фронтовик Андрій Бородько, між тим, пристрасний фотолюбитель, що вже у 1960-х рр. зробив наведену світлину колишньої тюрми.

На ту пору ця споруда бовваніла на території тодішнього міжколгоспбуду («Райагробуду»), якому, одначе, не належала. Будівельники, щоправда, подеколи використовували її для складських потреб. Аж у 1988 році, після того, як райвиконком таки передав будівлю колишньої тюрми військовому відомству, тут облаштували районний військовий комісаріат. А коли на тлі проросійського роззброєння України таку військово-мобілізаційну структуру взагалі мало не ліквідували, будинок переобладнали під районний суд, що тепер у ньому й функціонує. Певною мірою споруда продовжила своє первісне призначення слугувати каральній системі, щоправда, вже не для покараних, а для тих, хто карає.

Газета «Зоря Полісся», 12 січня 2018 р.