На книжковому небосхилі засвітилися Пилиповичі

 

«Село Пилиповичі на теренах історії України-Руси» – таку назву має книжка місцевого краєзнавця Юрія Хилі, що побачила світ восени 2020-го. 

 

Автор добре відомий землякам і жителям Радомишльщини як громадський активіст, багаторічний очільник Пилиповицької громади, у минулому – партійний лідер і заступник голови місцевого колгоспу. Саме з його ініціативи свого часу був відновлений і перенесений у центр села від колишньої занедбаної колгоспної контори пам’ятник Тарасові Шевченку. Чимало було зроблено й для впорядкування сіл округу. Уроджений у Радомишлі, він має, проте, пилиповицьке коріння. У Пилиповичах, зрештою, і осів. Звідси й закономірним є інтерес до місцевих історичних витоків. 

Втім, представляючи свій доробок у Радомишльському народному краєзнавчому музеї, Юрій Сергійович зазначив, що не вважає себе краєзнавцем – певно, з огляду на другу частину цього покликання, в якому вочевидь ввижається означення «знавéць». Проте присутні на презентації зауважили авторові, що краєзнáвець – це передусім дослідник та пошуковець, який пізнає свій рідний край і доносить свої пізнання широкому загалові. Й означена робота – промовистий приклад цьому.

Працюючи над книжкою, Юрій Хиля використав багато першоджерел, публікацій, спогадів та переказів односельців про минувшину Пилиповичів і довколишніх сіл. Попервах мав намір подати в книжці тільки місцеву тематику. Проте усвідомив, що сільська так звана мала історія є невіддільною від літопису нашої держави загалом. Відтак розширив межі своєї праці й виклав пилиповицький життєпис на державотворчому загальноукраїнському тлі.

Тим більше, що історія України, яку вивчало не одне покоління краян, підлягає переосмисленню, адже спиралась винятково на імперсько-більшовицькі ідеологічні догми, за якими всі, хто відстоював засади української незалежності і боровся за це, таврувалися мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями, буржуазними націоналістами та бандитами. Вивчаючи архівну, а не догматичну минувшину, зробив цей поворот у своїй свідомості і Ю.Хиля. Одначе, як зі щемом розповідає, дотепер острах говорити й приймати правду для багатьох селян старшого покоління залишається генетичним.

У Пилиповичах така скутість пов’язана зокрема з Українськими визвольними змаганнями 1917-1922 років. У ту буремну пору це село було одним із осередків повстанської армії Соколовських. Недарма впродовж радянського періоду за його жителями міцно трималося тавро «соколовців», а у лиховісні тридцяті з-поміж сіл Радомишльщини чи не найбільше пилиповичан потрапило під криваві жорна комуністичних репресій.

Історик і теж затятий поціновувач минувшини Василь Забігайло у своїй передмові з цього приводу відзначив, що історія сіл чи селищ може бути не менш цікавою, ніж історія великих регіонів чи навіть країн. Вона зрештою є їхньою невід’ємною частиною, доповнюючи загальне історичне тло яскравими і примітними історичними штрихами й деталями.

Своїми думками про видання поділилися також в.о директора музею Сергій Галицький, краєзнавці Геннадій Цвік, Володимир Молодико, зазначивши, що подвижництво Юрія Хилі має стати добрим прикладом для земляків з інших сіл, аби історична палітра Радомишльщини збагачувалась новими краєзнавчими перлинами.

Врешті краєзнавчі дослідження практично ніколи не можна вважати довершеними, адже всякчас знаходяться нові історичні свідчення, факти, дати, що доповнюють попередні публікації. Примітно, що нині такі пошуки й відкриття значно полегшуються доступністю багатьох закритих раніше архівних джерел, оприлюдненням їх на інтернет-ресурсах. Останнім часом, скажімо, дослідники отримали онлайн-доступ до метричних, переписних, ревізьких книг та іншого.

Це підтвердив і Ю.Хиля, повідавши, що, коли починав працювати над книжкою, відомою була одна перша писемна згадка про Пилиповичі в історичних публікаціях, закарбована, до речі, на придорожньому пам’ятному знакові, який стоїть на в’їзді в село. Наразі родовід поселення збільшився вже більш ніж на століття, беручи за відлік життєпису 1415 рік. І це, вірогідно, теж не межа. Відкриваються й інші «білі плями», і навіть з нашого не такого далекого минулого, що, одначе, ховалися за сімома печатками радянської цензури. Йдеться зокрема про колективізацію, лихоліття голодоморів. Тож має намір дослідник готувати друге видання книжки.

Позаяк це не перша літературна спроба непосидючого пилиповичанина. У 2018 році вийшло друком його автобіографічне видання «Пройдений шлях: спогади висновки, роздуми». За словами автора, оповідаючи в ній про власний родовід, про своїх пращурів та їх походження, він доторкнувся й історичного минулого рідного села. Тоді і виникло бажання більше дізнатися самому та повідати односельцям про історію свого поселення і його околиць.

У книзі «Село Пилиповичі на теренах історії України-Руси» докладно висвітлено адміністративні та сільськогосподарські реформування, що відбувалися упродовж століть, суспільні протистояння, роки нацистської окупації, подано сторінки церковного становлення, розвитку медицини, освіти і в давні часи, і в сьогоденні.

Присвятив Юрій Хиля книжку світлій пам’яті своїх предків із прадавнього хліборобського роду Старжинських–Бражевських, усіх репресованих, замучених, убієнних, задушених голодомором, полеглих на фронтах Другої світової,  добропорядних трударів сіл Пилиповичі, Кайтанівка, Переміжжя, Журавлинка.

Тож з удячністю зустріли її земляки та краяни. І хай цей літопис продовжується!

Презентація книжки в Радомишльському народному краєзнавчому музеї.

 

Газета «Зоря Полісся», 6 листопада 2020 р.

 

Терористи на машинобудівному

 

В один з осінніх днів 1964-го розмірений трудовий ритм складального цеху радомишльського машинобудівного заводу перервав дзвін розбитого вікна, затим – другого, скло з яких розлетілося на друзки. До того ж через приміщення просвистіли кулі. Роботу підприємства тривожним порядком зупинили. Сполохані робітники притьмом полягали на долівку, а керівництво зателефонувало в міліцію.

Звідти, озброївшись, негайно на виклик виїхала опергрупа на чолі з офіцерами А.Флейшером, Б.Ніцкевичем, В.Беднарським.

Ситуація вимальовувалась загрозливою і мала, до того ж, небажаний політичний окрас. Адже щойно відбувся Жовтневий пленум ЦК КПРС, який змістив з посади головного партійного та радянського очільника М.Хрущова і обрав новим керівником компартії та СРСР Л.Брежнєва.

Як казав один тодішній сатиричний персонаж, «ви знаєте, яка зараз напружена ситуація в світі…», і на цьому тлі – терористичний напад! Та ще й на завод, який не так давно змінив заплямоване ім’я Сталіна на світле наймення Жовтневої революції, і, до того ж, на хвилі чергової славної революційної річниці.

 

Вид на машинобудівний завод з мосту через Тетерів. 1960-ті роки.

Фото Петра Шуневича.

На місці обстрілу оперативники швидко визначили, що «нападники» стріляють з дрібнокаліберної гвинтівки, а велась стрільба з тодішньої вулиці Володарського (нині – Купальна). Вже на вулиці без проблем міліціонери вирахували й обійстя, з якого лунали постріли і, витягнувши з кобури табельну зброю, з криками прожогом кинулися в дім. Посеред кімнати опери виявили… двох переляканих підлітків. Один із них стояв біля вікна з гвинтівкою, а другий – поруч.

Як з’ясувалося, це були двоє друзів-однокласників з міської школи №1 – Володимир та Анатолій. Того дня Толя зайшов до товариша в гості, і той запропонував йому постріляти з гвинтівки по банках. Батько – господар будинку, до слова, був шанованою людиною, працював головним бухгалтером у місцевому колгоспі. А ще – очолював тамтешній осередок ДТСААФу (Добровільного товариства сприяння армії, авіації та флоту). Тож законним порядком йому було надано в користування дрібнокаліберну гвинтівку: для здійснення навчальних, тренувальних та інших визначених чинним порядком стрільб.

Отож, хлопці почепили на плоті кілька «мішеней» – порожніх консервних бляшанок, що в ті роки були неодмінним атрибутом багатьох дитячих ігор, тому дітвора завжди їх тримала при собі. Стріляти вирішили з хати, бо надворі рясно дощило. Приятелі стали на стіл біля вікна, відчинили кватирку і, зручно вмостивши на поперечці шибки гвинтівку, почали змагатися із влучності.

До відома, убійна сила дрібнокаліберної зброї сягає 300-400 метрів. Відтак, хтозна, до яких наслідків могла призвести така, здавалося б, безневинна дитяча забава.

Тимчасом з підлітками та їхніми батьками міліціонери провели «профілактичну роз’яснювальну роботу». До господаря-активіста, крім того, застосували штрафні адміністративні важелі, позаяк не «вжив заходів для належного зберігання зброї та доступу до неї інших осіб, зокрема, дітей». Політичного розголосу, одначе, вдалося уникнути.

А от образ мужніх міліціонерів, що, ризикуючи життям і здоров’ям (декому з них довелося пробиратися до будинку поповзом по багнюці), зупинили «терористів», запав таки в душу одному з юних персонажів цієї історії. Та так, що згодом він пов’язав своє життя з міліцейською службою. І дехто з названих осіб служив потому в Радомишльському райвідділі вже під його началом.

 

Газета «Зоря Полісся», 6 листопада 2020 р.

 

Професія - захищати Вітчизну

   Недарма у не такі вже далекі часи кіно називали найважливішим із мистецтв. Бо воно справді було надзвичайно вагомим ідеологічним та виховним елементом. Героїв пропагандистських кінострічок брали за приклад, їм наслідували, а для юних кіноглядачів екранний взірець часом ставав визначальним у виборі професії та життєвого шляху.

    Саме так сталося свого часу і з радомишлянином Ігорем Герасименком. У дитинстві хлопчина переглянув культову для тієї пори кінострічку «У зоні особливої уваги», відтоді герої-десантники на чолі з їхнім непотоплюваним командиром Тарасовим були для нього не просто кумирами. Ігор твердо вирішив обрати військовий фах, а спеціалізація напрошувалась сама собою – десантні війська.

   Батько вибір сина тільки вітав, мама, одначе, була від нього не у захваті, адже у будь-яких «гарячих» точках саме десантники всякчас були на передньому краї. Але – змирилась

   Та щоб здійснилась мрія, одного бажання замало. Проте фізична підготовка у хлопця була на висоті, адже сила, спритність, витривалість гартувалась не біля телевізійних чи комп’ютерних моніторів, а у заняттях спортом, допомозі батькам по господарству. Вони, до речі, – з діда-прадіда селяни, родом із працьовитих сіл Радомишльщини, мама – з Борщева, а тато – з Мінин. Від них син твердо перейняв і всякчас сповідував відому істину: «Життя – це рух. Якщо ти не розвиваєшся, то деградуєш».

   Зростав юнак у Кочерові, де й закінчив школу.

  - Ігор був кращим учнем школи, - розповідає його колишня вчителька Валентина Олексієнко, – активним, ініціативним, гарним спортсменом. Лише трішки не добрав він у випускному класі, щоби стати відмінником, але його фото завжди було на шкільній Дошці пошани кращих учнів.

Портрет Ігоря Герасименка прикрашає шкільний хол і нині. Поруч зі світлиною – промовистий витяг з Указу Президента України П.Порошенка від 12 лютого 2015 року про присвоєння майору Ігорю Леонідовичу Герасименку звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» – за виняткову особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.

   Високою нагородою було відзначено звитягу тридцятирічного офіцера в бойових діях проти російсько-терористичних військ на сході України.

   Як зазначалося у нагородних документах, «26 травня 2014 року підрозділом під керівництвом майора Ігоря Герасименка були знешкодженні бойовики та їхня автомобільна техніка під час атаки на блокпост.

   Завдяки його професіоналізму, рішучості та особистій мужності підрозділам батальйонно-тактичної групи вдалося у найкоротший строк та без втрат особового складу і техніки захопити та в подальшому утримувати оперативно важливий пункт — пануючу висоту 167,6 (гора Карачун), тим самим взяти під контроль ймовірні напрямки можливих наступальних дій бойовиків поблизу Слов’янська.

   Тимчасово прийняв командування батальйоном після загибелі очільника першого аеромобільно-десантного батальйону — Героя України полковника Тараса Сенюка.

   27 липня 2014 року завдяки вмілому керівництву підрозділом майором в умовах інтенсивного вогневого впливу противника було знищено декілька вогневих позицій бойовиків та встановлено контроль поблизу населених пунктів Степанівка і Петровське Донецької області, що в подальшому призвело до зриву спроб висування бойовиків загальною чисельністю до 200 осіб.

   29 липня 2014 року штурмовою групою під керівництвом офіцера результативно та в найкоротші строки було взято під контроль і подальше утримання стратегічно важливу точку створення «Маринівського коридору» — курган Саур-Могилу.

   За час проведення антитерористичної операції кілька разів був поранений, але завдяки особистій силі волі, прикладу виконання військового обов’язку, вірності військовій присязі залишається на чолі підрозділу та виконує поставлені завдання».

   За цими рядками – важкі та героїчні будні комбата (тимчасове призначення таки стало постійним) та його бійців. Саме з ними він пов’язує своє відзначення найвищою державною нагородою країни, вважаючи, що це нагорода усіх його воїнів. Недарма він їх наполегливо навчав і готував до справжніх, а не бутафорних бойових дій, домагаючись, аби його вояки не лише не «ловили гав», а й були злагодженим і скоординованим підрозділом, у якому кожен знає свій маневр і хід товариша, де діють взаємовиручка та взаємопідтримка, зосередженість і увага.

   – Коли цього не буде, втрати неминучі, – переконаний офіцер.

Підтверджувати свій бойовий вишкіл Ігорю Герасименку та його роті випало вже у березні 2014-го року, після російської окупації Криму. Десантники з 95-ї відбили у окупантів захоплену ними геодезичну вишку на Арабатській Стрілці, а потім взяли під надійну охорону й Херсонську дамбу, на яку теж зазіхали «брати».

   Звідти підрозділ вирушив на вгамування Донбасу, підбуреного росіянами до сепаратизму. Герасименку та його підлеглим довелося побувати практично у всіх найгарячіших місцях «зони АТО».

   Зокрема майор брав участь не лише у плануванні, а й у безпосередньому  здійсненні легендарного 470-кілометрового рейду бійців 95-ї сепаратистськими тилами. Під час цієї безпрецедентної «прогулянки» житомирських десантників, що вже увійшла до літопису сміливих та ефективних військових звершень, їм вдалося вивести з оточення біля кордону наші війська, серед яких було чимало поранених, котрих потрібно було якнайшвидше доправити до шпиталів. До того ж, ворог зазнав відчутних втрат і у живій силі, і в техніці, а українська армія після трагічних «котлів» значною мірою підняла свій бойовий дух.

   - Герасименко такий молодий і такий гарячий! – розповідав тоді про майора колишній комбриг 95-ї, а потім командувач Високомобільних десантних військ України полковник Михайло Забродський. – Він не береже себе, повністю віддається службі, завжди сповнений енергії і сил. Та в нього практично немає недоліків! Боєць. Мужчина. Ним можна тільки пишатися!

   У 2019-му бойові колеги й побратими стали народними депутатами України, увійшовши до парламентського Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, де як фахівці опікуються військовою сферою.

   Робота військового, здавалося б, – насамперед воювати. Проте, як і кожній людині, тим, хто одягнув формені однострої, хочеться мирного життя, родинного затишку. Герасименко сповна спізнав на собі ці відчуття. Тож, як і під час служби, так і тепер, прагне передусім присвячувати вільний час своїй родині – дружині Світлані, синові Глібу. Щоби мали вони можливість мирно жити й відпочивати, очікуючи чоловіка та батька не з зони бойових дій, а з буденної служби чи навчань. Хочеться йому, аби військова техніка припадала полігонним, а не фронтовим пилом, а ще краще – сідати воякам за кермо не «бетеера», а звичайної цивільної автівки. А ще – щоб українські військовики мали змогу відпочивати із сім’єю десь на тихому узбережжі під чистим мирним небом і лагідним спокійним сонцем.

   Проте часто майор Герасименко наводить з цього приводу відому істину: хочеш миру – готуйся до війни. У такий спосіб характеризує він і так звані перемир’я на сході України.

   Це варто закарбувати усім сучасним захисникам України, лави яких всякчас поповнюються новобранцями з чергових призовів та ротацій. І хоча переважна більшість і з них вже теж нюхала порох на передовій, слово і наука досвідчених звитяжців, таких як Ігор Герасименко, для них є надзвичайно важливими. Адже він і зараз учить їх захищати Батьківщину так, як робив на «передку» це сам.

Газета «Зоря Полісся», 9 жовтня 2020 р.

 

 

 

Лише втретє за сторіччя

 

У вересні 2020-го Радомишльська ОТГ представила свою першу офіційну сувенірну продукцію. В міському народному краєзнавчому музеї музейні працівники та відділ економічного розвитку, комунальної власності, транспорту, туризму, інвестицій Радомишльської міської ради презентували набір фотолистівок «Радомишльська ОТГ: туристична, цікава, гостинна».

Як зазначила, презентуючи видання, головний спеціаліст відділу Олена Яцьківська, воно стало можливим завдяки підтримці міського голови Володимира Тетерського, виконувача обов’язків директора Сергія Галицького, місцевих краєзнавців Володимира Молодика та Геннадія Цвіка, дизайнера Українського кризового медіа-центру Леоніда Марущака, Благодійного фонду «Радомишль - наш дім». Видано листівки в рамках проєкту «Давай зміни. Виходь за межі», за підтримки GPP та програми «Східне партнерство» від МЗС Німеччини. Проєкт складається з двох частин: віртуальної фотоекскурсії громадою на офіційному сайті Радомишльської міської ради і, власне, набору листівок-зупинок з QR-кодами, що ведуть на сайт громади та дозволять самостійно подорожувати. Нині така практика стає дедалі популярнішою та поширеною.

Втім для Радомишля це є знаковою і примітною подією. Адже подібне офіційне видання світлин здійснене лише втретє за трохи більше ніж столітній період. Сергій Галицький у зв’язку з цим представив присутнім примірники листівок, що були надруковані в місті на початку ХХ століття, і ті, що видавалися у 1963 році.

 

 

До сучасного набору в подарунковій коробочці увійшло 15 листівок з QR-кодом, з текстами українською та англійською мовами, що ознайомлюють з цікавими туристичними об’єктами, архітектурними та природними родзинками громади.

Позаяк видання листівок є насамперед туристичним проєктом, що реалізується під егідою «Року сільського туризму», яким проголошено 2020-й.

Нині для туристів та гостей Радомишль уособлюється насамперед з однойменним пивобезалкогольним комбінатом, продукція якого популярна й широковідома в  усіх усюдах, музейним комплексом «Замок Радомисль» та гравцем національної збірної України і одного з найсильніших футбольних клубів світу Олександром Зінченком – уродженцем нашого міста. Тож закономірно, що їх представлено в наборі (із Зінченком асоціюється зокрема міський стадіон «Авангард», де футболіст робив свої перші спортивні кроки).

Крім того, на фотолистівках подано символічну браму-арку в’їзду в місто, що відома під народною назвою «Діди», урочище «Криниченька», дендропарк лісомисливського господарства, народний краєзнавчий музей, Голубе озеро в Негребівському мармуровому кар’єрі, цілюще джерело в урочищі «Ринва», мистецький маєток та школу в Ставках, геологічну пам’ятку «Мітькіне каміння»,  історико-культурний простір «Повстанський хутір», краєвиди Соборного майдану та нічної панорами Радомишля. Притому це лише перший сигнальний тираж, тож набір надалі поповнюватиметься новими листівками.

– У нас є що показувати гостям, – прокоментував подію Володимир Тетерський. – Громада має цікаві й привабливі туристичні об’єкти, пам’ятки з цікавою історією, легендарним забарвленням, що не потребують домислів та фантазій, як це подеколи подається. І приємно, що видані фотолистівки їх яскраво пропагують. Впевнений, що за цим першим кроком обов’язково будуть наступні, й чекати виходу нової такої продукції ще півстоліття, звичайно, не доведеться.

 

Як було повідомлено, – на черзі видання туристичного путівника Радомишльщиною.

– Туризм стає дедалі важливою складовою соціально-економіч-ного розвитку будь-якої громади, – сказав завідувач відділу міськради Ігор Чудовський. – І мова не тільки про відпочинок чи рекреацію природних зон, це ще й крок в історію, яка у нас надзвичайно багата. Її потрібно пропагувати і туристам, і землякам, особливо юним, адже йдеться про вагомий важіль патріотичного виховання.

Відомо, що минулоріч Радомишль приєднався до міжнародної культурної мережі «VIA REGIA – Культурний шлях Ради Європи», що ставить за мету обмін культурними цінностями саме через туризм. Вже сам по собі цей факт популяризує привабливість Радомишльщини для потенційних відвідувачів. Ними, щоправда, з огляду на карантинні обмеження і закриті кордони нині стають переважно внутрішні туристи. Наразі будь-які туристичні видання зроблять наш край ще більш привабливим і жаданим для гостей як з інших регіонів України, так і з-за кордону. 

 

 

Газета «Зоря Полісся», 25 вересня 2020 р.

  

Ворсівський козацький реєстр і Радомишль

У низці краєзнавчих та історичних праць стверджується, що за козацьким адміністративним устроєм Радомисль був сотенним містечком. Проте достовірних підтверджень цьому фактові не віднайдено. Визначальним тут вважається Реєстр війська запорозького, складений 1649 року після Зборівської угоди. На підставі цього договору Радомисль відійшов до козацької юрисдикції. Найближчі до містечка козацькі сотні стояли тоді у Ворсівці і Коростишеві. Якій з них територіально безпосередньо був підпорядкований Радомисль, сказати важко, бо містечко майже рівновіддалене між ними. Зі сходу й півдня з Радомишльщиною межували Макарівська й Ходорківська сотні.

Власне, суперечить сотенному статусу Радомисля в XVII столітті його перебування у власності Києво-печерської лаври, як її осідку в Тетерівській волості. Адже козаки до церкви ставилися шанобливо і на її привілеї не зазіхали. Втім через сторіччя під час Коліївщини гайдамацькі ватажки, серед яких Іван Бондаренко, що орудував на Поліссі, спробували відродити сотенний устрій. 

У ґрунтовній праці доктора Петра Мірчука «Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р.» називаються Бондаренкові сотники, з-поміж них і радомисльський – Степан Головацький. Після придушення повстання його четвертували у Кодні. (Примітно, що таке придаткове прізвище обрав собі згодом один з очільників повстанського руху на Радомишльщині вже під час української революції 1917-1922 років Юліан Мордалевич). 

Та сотник Головацький вочевидь у Радомислі не осідав, а був гайдамацьким верховодою території довкола нього, що готувалась до переходу до козацької вольності. У навколишніх лісах повстанці почувалися господарями, зокрема в Минійках, у Коростишеві, під Овручем. У самому ж Радомислі, де в ту пору резидувала уніатська митрополія, стояла польська військова хоругва. Тож брати Радомисль штурмом козаки-гайдамаки Бондаренка не наважились…

А Ворсівську сотню у 1999-му з нагоди її 350-річчя місцеві патріоти увічнили в пам’ятному знакові, встановленому на в’їзді в село з боку Радомишля. Біля місцевого храму тоді ж було покладено пам’ятну плиту з викарбуваними на ній прізвищами козаків з тієї сотні. Вчитайтесь лишень, якими колоритними й по-справжньому українськими були у них імена та прізвища:

Іван Кгуз, Кузьма Шишин, Аврам Шепелевич, Степан Плесун, Василь Максименко, Семен Кириленко, Андрій Хоменко, Лаврін Чалиєнко, Васько Кочицький, Овсій Іванковець, Матвій Солтаненко, Кресь  Старецький, Ясько Ващенко, Мисько Зосименко, Пархом Коледенко, Андрій Крутиловський, Ясько Кгресенко, Юхим Сороколниренко, Тимош Саценко, Фесько Онищенко, Ярмола Артюшенко, Омелян Путавець, Гарасим Москаль, Аврам Коваленко, Ігнат Авраменко, Андрій Козолупенко, Кіндрат Тищенко, Василь Мокренко, Мартин Балабас, Степан Шинкар, Семен Темниченко, Томило Семененко Гаврило Матвієнко, Іван Подлущенко, Грицько Пременко, Іван Міщенко, Федір Оликсієнко, Лаврін Пременко, Ничипір Козолупенко, Гарасим Куриленко, Сахно Якубенко, Іван Деркаченко, Тимош Шкарупа, Артюх Тищенко, Грицько Жилка, Іван Новак, Фесько Кравченко, Савка Луценко, Семен Коминенко, Ничипір Несвиський, Михайло Марченко, Данило Куриченко, Васько Нелипенко, Тимош Воскреченко, Демко Белащенко, Васько Гарасименко, Фесько Зошенко, Яцько Бущаненко, Пилип Скобличенко, Гаврило Бущаненко, Кіндрат Диравенко, Пархом Туценко, Васько Приставченко Семен Мелещенко, Борис Рипка, Іван Шушмиренко, Ярмола Виремченко, Ігнат Дубенко, Демид Біланенко, Богдан Недбайло, Васько Дроб’язка, Ілля Матюшенко, Васько Сулименко, Ясько Дьогтяренко, Каленик Новаченко, Яцько Почухлий, Грицько Кожушко, Левко Дерманик, Петро Рижий, Данило Максименко, Іванець Писарик, Степан Матюшенко, Іван Медушевський, Іван Юхненко, Юхим Сулименко, Лаврін Щербина, Іван Вихтор, Іван Уласенко, Борис Сенюкович, Лаврін Олещенко, Роман Бондаренко, Васько Біланенко, Пилип Китаченко, Хилько Уласенко, Олексій Сакий, Данило Уласенко, Тишко Фещенко, Тимуш Триненко, Матвій Гайдученко, Клим Глущенко, Філон Маленький, Остап Пінчук, Іван Сушко, Павло Ковтун, Лук’ян Мощенко.

Майже всі вони, з певними часовими видозмінами, присутні на наших теренах і нині.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 4 вересня 2020 р.

Як Борщів породичався з Сіамським королівством

   Анна Ярославна – королева Франції, Євпраксія Всеволодівна – німецька імператриця, Настя Лісовська (Роксолана-Гуррем) – дружина турецького султана… До кола славетних українських жінок, що увійшли до знаних монарших родин, належить і Катерина Десницька, яка, щоправда, не походила з вищого аристократичного світу, одначе, стала дружиною принца Сіаму (таку назву до 1939 року носило Королівство Таїланд). 

   Уроджена вона була 1886 року в Луцьку в родині голови окружного суду Івана Десницького. У 1902 році дівчина закінчила в Києві престижну Фундуклеївську жіночу гімназію. А у 1904-му з початком російсько-японської війни переїхала до Петербурга, де навчалась на курсах медсестер. Через рік Катерина як сестра-жалібниця вирушила з пересувним шпиталем на Далекий Схід. За твердженнями її племінника Михайла Єремієва, дівчина прагнула, до того ж, спробувати відшукати там свого судженого, з яким заручилась перед його відправленням на фронт, і який зник безвісти у вирі війни. Проте – марно. Втім її милосердя й подвижництво було вшановане почесними відзнаками й нагородами. 

   Після повернення до столиці Катря познайомилась із хвацьким гвардійцем-гусаром. Вродливий юнак виявився сином короля Сіаму Рами П’ятого – наслідним принцем Чакрабонґсе. Він прибув на навчання в Росію, де закінчив імператорський Пажеський корпус, затим вступив до Академії Генштабу.

   Між молодими людьми, як мовиться, з першого погляду спалахнуло гаряче почуття, і вони вирішили поєднати свої долі. Всупереч категоричній забороні сіамської королівської родини на шлюб з європейкою, що позбавляв юнака права на королівський трон, кохання виявилося міцнішим. Молодята потайки обвінчалися в Стамбулі, притому за православним обрядом.

   Врешті королівська родина прийняла до себе українку. Жінка вивчила тайську мову, опанувала національні традиції та звичаї у манерах, одязі, їжі. А ще – вона лікувала хворих та опікувалась придворним садом, займалася благодійністю, як і належить у монаршому домі. Хоча престолонаслідування позбавився й син Катерини та Чакрабонґсе – Чула, після його уродин монаршою милістю Катерині таки дарували титул Принцеси Сіаму, а новонароджений нащадок королівського роду з часом усе ж удостоївся титулу Його Королівської Високості Принца.

   Але ідилія тривала недовго, бо, захопившись справжньою принцесою з монаршого роду, у 1918 р. Чакрабонґсе розлучився з Катериною Десницькою і взяв другий шлюб.

   Українка тимчасом переїхала до Шанхаю, де працювала в Червоно-хресній місії. Згодом вона вийшла заміж за американського інженера Гаррі Стоуна і оселилась у США.

   Син Чула залишився виховуватися в королівській родині. Попри високий титул, закінчивши Кембрідж, він одружився на англійці і осів в Англії, де захопився історичною наукою, а також… – автогонками. Його онук та правнук Катерини Десницької став досить відомим актором та співаком, знаним за творчим псевдо Х’юго.

  Збереглися свідчення про контакти бабусі з онукою, що, як і батько, присвятила себе історії. Напевне зберігала Катерина зв’язки і зі своєю українською ріднею. Притому їхнє родове дерево було надзвичайно розгалуженим, а одна з родинних гілок веде на Радомишльщину в село Борщів.

   Як зазначає волинська дослідниця життєпису Десницьких Тетяна Яцечко-Блаженко, батько сіамської принцеси був двічі одруженим. У першому шлюбі він мав шість дітей. Овдовівши, оженився вдруге на вдові з чотирма дітьми. Звали її Марія, а прізвище по померлому чоловікові носила… Верді. Так, так, саме те Верді, бо був небіжчик братом уславленого італійського композитора. А й справді: тісний наш світ!

   У подружжя Івана та Марії Десницьких народилося ще двійко дітей: Іван та Катерина, що й увійшла згодом до сіамської історії.

   Між тим, дівоче прізвище Катриної матері було Хижнякова. Походила вона зі знаного священницького роду, представники якого несли службу на Київщині у XVIII-XX ст. Батько Михайло Хижняков, що служив протоієреєм в одному з київських храмів, на жаль, зарано скінчив свій земний шлях. Водночас у середині століття його син Михайло був секретарем Київської духовної консисторії. Відомо, що володів він земельними маєтностями в селі Товстий Ліс на Радомишльщині.

   Інша донька – Тетяна у 1849 році була повінчана з чиновником із особливих доручень при Київському, Подольському та Волинському генерал-губернаторові, колезьким секретарем (затим – асесором), дворянином Степаном Трохимовичем Єремієвим, що походив з давнього козацького роду. Нащадки згодом зазначали, що хрест на його кар’єрному просуванню поставила справа Тараса Шевченка, коли він, як свідомий українець, сховав важливі документи, які могли сильно зашкодити Кобзареві, відтак мусив залишити посаду. Згадується в мемуаристиці роду й приятелювання з Шевченком сестри Степана Єремієва Ганни (в заміжжі Дідич).

   У 1849 році С.Єремієв купив в Радомисльському повіті у знаного магната Сабанського його маєтності навколо Юрова (зараз – Макарівського району), що налічували до трьох тисяч десятин землі і до яких входили села Коптіївка (Копіївка), Бабка, Красна слобода, Вужі. Втім збудований тут маєток у 1875 році згорів. Господар почав потроху розпродувати свої Юрівські володіння (Красну Слободу й Вужі придбав зокрема його кузен Михайло Хижняков).

   Поміщик Єремієв тимчасом облюбував для родини нове помешкання – в селі Забуянні, де у його посілості налічувалося 5408 десятин землі. Він вважався одним з найбільших землевласників регіону, всякчас розширюючи помістя і долучаючи до господарювання в них дітей. Є свідчення про народження в подружжя Єремієвих доньки Олександри, сина Павла. Втім у списку дворян Київської губернії 1906 року значаться лише син Михайло та дочки Марія і Юлія – двоюрідні брат і сестри сіамської принцеси.

   Упродовж багатьох років величезне сімейство Десницьких частенько вибиралося до Єремієвих у їхній Забуянський маєток над річкою Тростянкою. Подеколи гостини у цій мальовничій місцині тривали до півроку.

   Тут для дитячого і дорослого гурту затівалися не лише пікніки, полювання, кінні перегони, бали, ігри та розваги, а й була справжня селянська праця. Гості дружно бралися косити, жати, в'язати снопи, складати копи, мов би змагаючись із місцевими селянами у вправності й витривалості. А опісля влаштовувалась спільна вечеря на траві, що завершувалася традиційними гопаком, журавлем, веселою метелицею, яку всі співали гуртом.

   Збереглась зокрема світлина одного з таких родинних зібрань, зроблена в Купальське свято. Хто є хто на ньому – свідчень не лишилося. Відомо, одначе, що Катерина Десницька – стоїть шостою справа, а сидить крайнім зліва її двоюрідний племінник і онук Степана Єремієва Михайло (фото саме з його архіву).

   Після смерті колишнього губернського високопосадовця маєтності успадкував його син Михайло. Аби не ділити Тростянку, для Марії та Юлії було придбано маєток у Борщеві за сорок верст від Забуяння.

   Врешті справжньою господинею там стала Юлія. Саме її клопотаннями та стараннями в селі було побудовано і у 1908 році відкрито земське училище, що дістало назву Олексіївського – на честь цесаревича. Зі своїх наділів Єремієва надала під школу земельну ділянку, виділила кошти, що їх бракувало земству для будівництва. Матеріально підтримувала освітню справу в Борщеві й надалі. І цей навчальний заклад тут працює дотепер.

Борщівська школа.

Сучасні світлини Г.Римар.

   У 1917-му Єремієви схвально сприйняли українську національну революцію. За свідченнями тодішнього голови Радомисльської повітової управи Микити Мандрики, прихильно ставилась Юлія Єремієва, яку він називає народницею, до соціалістичних перетворень на селі. Щоправда, її прагнення залишити у своїй власності після рівномірного розподілу поміщицьких земель трохи більший наділ, ніж у інших, аби створити зразкове господарство для навчання засадам землеробства колишніх безземельників, підтримки місцевих селян-пролетарів не дістали. Зрештою у 1921 році землі «колишньої поміщиці Єремієвої» борщівські комнезамівці реквізували остаточно.

   Згаданий Михайло Єремієв (молодший), син Михайла і Юлин племінник, як представник київського студентства, був обраний членом Української Центральної Ради, обіймав посаду секретаря Ради і входив до Малої Ради. За Директорії він долучився до формування української дипломатії, перебував у складі дипломатичної місії УНР в Італії. Вже в еміграції (вона не оминула й інших представників роду) викладав у знаній Українській господарській академії в Подєбрадах, заснував і очолив у закордонні Український центральний спортивний союз.

Михайло Єремієв у студентські літа.

   Цікаво, що у спогадах він називає легендарну отаманшу Марусю (Олександру Соколовську) «товаришкою своїх дитячих забав», що вірогідно відбувалися у тітчиних маєтностях в Борщеві з огляду на його близькість до Горбулева.

   Тож серед численної рідні Десницьких належним чином означена й родина Єремієвих, що залишила свій помітний слід в літописі Борщева.

  Ось так несподівано поріднилося наше поліське село з королівським Таїландським родом.

Газета «Зоря Полісся», 4 вересня 2020 р.

Від вчительської спілки – до українського державотворення

З початком нового навчального 1907 року (у ту пору він зазвичай стартував у жовтні) небайдужа громадськість Радомисльського повіту забила на сполох: чимала кількість церковно-парафіяльних шкіл регіону залишилась без учителів. У вересні повітом прокотилися масові арешти освітян, яких було ув’язнено в Радомислі. Приводом для пред’явлення криміналу стала їхня належність та прихильність до викритого жандармерією «Союзу сільських учителів».

7 серпня в Радомислі відбулося таємне зібрання сільських освітян, що його ініціював студент Київського університету Олександр Мізерницький. Це був, до речі, ярмарковий день, тож присутність чималого гурту на березі Тетерева не викликала жодних підозр. Обговоривши тяжку ситуацію зі шкільним навчанням на селі та не менш важку й невдячну вчительську працю, як і долю переважної більшості селянства, що не мала змоги навчати своїх дітей, присутні підтримали пропозицію об’єднатися в спілку, яка б захищала та відстоювала їхні інтереси, просвітлювала й гуртувала довкола себе селянські маси.

Через двадцять днів ті, хто забажав увійти до об’єднання, зібралися вдруге, цього разу вже на лісовій околиці повітового міста. Тут було розглянуто Статут новоствореної організації, що дістала назву «Союз сільських учителів Радомисльського повіту» і увійшла до Всеукраїнського Союзу, наголошувалося до того ж на потребі впроваджувати національну українську школу з українською мовою навчання та боротися за ліквідацію самодержавства, позбутися у шкільництві диктату поліціянтів і духовенства. Вирішили спілчани зібрати власну бібліотеку, щоби поширювати книжки з неї серед населення, мати свої кошти для організаційної роботи.

Союз обрав головою сина місцевого чиновника, також київського студента Миколу Залізняка, секретарем –  Мізерницького, а казначеєм та бібліотекарем – Івана Садовського. 

Попри певні національно-визвольні та антимонархічні засади це, за сутністю, була узвичаєна згодом профспілка, діяльність яких, одначе, в Російській імперії була заборонена. Тож мусили тогочасні освітяни для відстоювання своїх професійних та національних потреб гуртуватися потайки, дотримуватися конспірації.

Та маючи повсюдно свої «вуха», таємні служби майже відразу про них дізналися і хутко завітали з трусом до Садовського, що був сином псаломника Радомисльської церкви. Під час обшуку у нього знайшли роздруковані на гектографі брошури про установчі збори спілки, чимало примірників прокламацій та листівок, нелегальної літератури. Серед них жандарми виокремили друковані зокрема українською відозви «Народу від народних представників»,  «Маніфест до армії та флоту від трудової групи й соціял демократичної фракції Державної Думи», «Всенародна Установча Рада». Услід за виявленими «речовими доказами» почалися арешти.

Під підозру потрапили загалом двадцятеро освітян, яким інкримінували організацію й приналежність до професійної української учительської спілки. Позаяк судова палата змінила статтю звинувачення, частину з них згодом відпустили. Декого – взагалі «за відсутністю складу злочину», більшість – під заставу. В буцегарнях, проте, залишилося восьмеро.

Залізняка та Мізерницького заарештувати не вдалося, пізніше стало відомо, що вони емігрували за кордон.

Відтак перед судом постали Іван Садовський, Володимир Дудич, Феофан Зорницький, Микола Таргоній, Василь Цюра, Михайло Марченко, Пилип Федорченко, Степан Козлюк, Єфрем Роговченко, Олекса Савченко, Дмитро Міщенко та Яків Силинський.

Всі члени спілки були місцевими і працювали в навчальних закладах Більківців, Березівки, Борщева, Верлока, Вільні, Горностайполя, Заруддя, Краснобірки, Торчина, Обліток, Чайківки та ін.

Сучасна верлоцька школа починалась у колишній ЦПШ, вчителював у якій свого часу Михайло Марченко.

Мізерницький, щоправда, в матеріалах справи подеколи згадується як «Київський студент з Волині». Таки справді він був уроджений у Луцьку, проте мав радомисльське коріння. Його батько Михайло Кирилович народився в Дивині Брусилівського повіту в родині дяка тамтешньої церкви. Врешті священнослужителі з таким прізвищем здавна відомі на Київщині й на Радомисльських теренах зокрема. У Заболоті, приміром, в кінці ХІХ ст. ніс пастирську місію Петро Мізерницький.

У 1887 році титулярний радник Михайло Мізерницький залишив посаду наглядача Луцького продовольчого магазину інтендантського управління Київського військового округу і невдовзі повернувся на батьківщину, де батько свого часу надбав земельний наділ в 171 десятину в Карабачині (там, до речі, на ту пору мешкав його брат Олександр) та лісову дачу під Кочеровом. Тож родинні зв’язки тут були широкими й міцними. І це було надійним прикриттям для студента Мізерницького подорожувати повітом, не привертаючи зайвої уваги місцевих урядників.

Втім перебував він під поліційним наглядом ще з 1905 року, коли був засуджений до ув’язнення за участь в забороненій Революційній Українській партії (РУП), його, одначе, звільнили під заставу.

Арешти вчителів, більшість з яких викладала в церковно-парафіяльних школах, неабияк сполохали керівництво повітового відділення єпархіальної училищної ради.  Бо ж, виходить, прогледіли вони крамольників, що діяли під їхнім началом. Відтак хутко було увільнено від викладання в ЦПШ не лише заарештованих учителів, а й тих, хто вважався неблагонадійним (серед відлучених від викладання згадуються зокрема Павленко, Мілієнко). Та й псаломник Садовський у штаті Радомисльських церков в 1908 році вже не значився. Врешті вжито було повітовим благочинієм й інших оргзаходів. Скажімо, священник церкви села Заруддя Полікарп Мізерницький спішним порядком був переміщений на Черкащину.

Перше судове засідання відбулося 24 травня 1908-го у Київській судовій палаті. І на ньому справа почала ще більше «сипатися». Передусім завдяки умілим діям сторони захисту, який очолював відомий на ту пору харківський адвокат Микола Міхновський – майбутній провідний ідеолог українського державотворення.

Саме його ґрунтовна праця «Самостійна Україна» стала настільною книгою для більшості українських політиків-державників – таким собі національним відповідником макіавеллівського «Государя». До речі, двічі її друкувало видавництво «Діокор», очолюване Олександром Ткачуком, головою Радомишльської районної та міської рад у 2006-2015 рр.

Адвокатська практика Міхновського була доволі успішною, у Харкові він мав власну контору. Всякчас діставав гарні відгуки, особливого поголосу набували його перемоги в судових процесах проти діячів і активістів українського просвітницького та національно-визвольного руху. У цьому переліку – й радомисльська «вчительська справа». До неї він вірогідно долучився через Мізерницького, з яким спільно починав політичну діяльність у РУП.

Скажімо, вже на першому засіданні М.Міхновський знищив «експертні висновки», на яких ґрунтувалась лінія звинувачення. Перекладач з української, залучений прокуратурою, словосполучення «красне письменство» розтлумачив не як «белетристику», як це є насправді, а як «проізвєдєнія освободітельного, т. є. красного содєржанія». Тож після наради судова палата вирішила справу відкласти, залучивши фахових експертів-перекладачів, рекомендованих історико-філологічним факультетом Київського університету. Ними стали викладачі-мовники київських гімназій І.Ех та А.Захарієв, що підтвердили зауваги захисту.

Вирок було оголошено на засіданні 6 вересня, що проходило «за зачиненими дверима». Рішенням суду Міщенка та Сілінського було виправдано. Садовського і Дудича засудили на півтора року перебування в арештантській роті з позбавленням ряду прав, зарахувавши їм, проте, шість місяців попереднього ув’язнення. Зорницький, Таргоній, Цюра, Марченко, Федорченко, Козлюк і Роговченко отримали по 6 місяців тюрми, Савченко – чотири місяці.

По різному склалися їхні подальші долі.

Микола Таргоній був представником знаної вчительської династії, представниця якої – Любов Костянтинівна – відзначена найвищою державною нагородою СРСР: орденом Леніна.

Відомим став у радянську пору й краснобірський учительський рід, до якого належав Єфрем Роговченко.

Дмитро Міщенко вчителював у Забілоцькій школі, в 1930-х був директором цього навчального закладу. Теплі відгуки про вчителя залишив у своїх спогадах звісний військовий топограф, лауреат державної премії СРСР забілоччанин Віктор Василевський.

Дехто, як Залізняк, загубився в революційному вирі, а от Мізерницький у 1913-му повернувся і таки постав перед судом та був ув’язнений, відбуваючи покарання у Харківській і Київській тюрмах.

Гнаний царатом, колишній провідник союзу радомисльських учителів у радянський час таки втілив свій задум, підтвердивши свою належність до початків української вчительської спілки на Всеукраїнському рівні. Амністований після повалення самодержавства у лютому 1917 р., він приєднався до української революційної справи, увійшовши з посадою коменданта до складу Радомисльської повітової управи (як, до слова, й Михайло Марченко),  що серед іншого, впроваджуючи ряд ідей вчительської спілки і таки вже офіційно створивши її в повіті, рішуче взялась за реформування освіти та її українізацію. А ще Олександра Мізерницького обрали представником Радомишльщини до Українських Установчих Зборів, які мали виробити Конституцію УНР. Але через російсько-більшовицьку окупацію України січня-квітня 1918 року вони так і не зібралися.

Олександр Мізерницький.

Втім за Гетьманату йому знову довелося податися «в біга», бо за «антидержавну агітацію із закликами до незаконного захоплення наділів та майна землевласників» Радомисльського коменданта хотіли заарештувати. Тимчасом невдовзі він пристав до партії Українських боротьбистів – націонал-комуністів, що у 1920-му злилися з більшовиками. Відтак, враховуючи його учительський революційний досвід, Олександра Мізерницького направили на посаду завідувача Полтавського губернського відділу народної освіти.

Якраз за його ініціативою було створено колонію для безпритульних і неповнолітніх правопорушників, відому як Полтавська трудова колонія імені М.Горького. Директором колонії він призначив Антона Макаренка, якого перед тим запросив на посаду очільника секції дитячих колоній Губнаросвіти. До речі, у звісній Макаренківській «Педагогічній поемі» виведено й Мізерницького – щоправда, з огляду на подальшу «заплямовану» ним біографію, в образі знеособленого головного освітнього губернського посадовця «Завгубнаросвіти». З нього, власне, й починається твір.

У різні роки він очолював також Миколаївську, Вінницьку, Київську губернські освітні галузі, входив до Колегії Наркомату освіти УСРР, був заступником голови Головного управління соціального виховання. У 1924-му Олександра Мізерницького обрали головою ЦК Профспілки працівників освіти УСРР  і призначили редактором газети «Народній учитель». Притому в цьому виданні публікувалися його письменницькі спроби, недарма він входив до літературного об'єднання «Техно-мистецька група А».

У 1928 р., коли разом з поступовим згортанням «українізації» почалась хвиля переслідувань колишніх активістів та учасників Української революції, Мізерницького перевели в Наркомат праці: спочатку на посаду заступника Наркома, затим – заступника голови комісії по боротьбі з безробіттям, завідувача інспекцією праці, відділу ринку праці. Тут його й застала партійна чистка 1930 року, за наслідком якої він був позбавлений компартійного членства. На тлі розгортання репресій це в ту пору означало не лише втрату керівної номенклатурної посади, а й імовірне потрапляння в обойму «ворогів» народу. Так, зрештою, й вийшло. У 1934 році Олександра Мізерницького, що був директором Харківського зоотехнічного інституту,  заарештували й відправили в концтабори. Є свідчення, що у 1947 році він нібито перебував у засланні в Кузбасі. Подальша його доля тимчасом невідома.

Потрапили під каток комуністичних репресій й інші колишні радомисльські  спілчани. В.Дудича, який осів у Житомирі, у 1932-му ув’язнили на п’ять років до концтабору. Ф.Зорницького, що обрав священницьку місію і теж став житомирянином, спочатку позбавили права нести службу Божу, а у 1937-му – засудили до розстрілу.

Трагічно, за нез’ясованих обставин, пішов з життя М.Міхновський, якого знайшли повішеним у 1924 році в Києві.

Зрештою розвіялися й ілюзії колишніх радомисльських спілчан стосовно незалежного профспілкового руху. Адже очолювана О.Мізерницьким спілка «Робос» (робітників освіти – за узвичаєною тодішньою традицією її іменували такою абревіатурою), була вже аж ніяк не протестною організацією, а цілком провладною. Функції радянських профспілок звелися переважно до організації соціалістичного змагання та відзначення його передовиків, розподілу деяких соціальних благ і т. ін.

Примітно, між тим, що у 1991 році, коли почалися проблеми з виплатою освітянам сучасної Радомишльщини заробітку, доплат та надбавок, відстоював їхні інтереси новостворений страйковий комітет. Позаяк майже не чути голосу профспілок і в теперішню пору згортання прав та гарантій трудівників. Та це вже, власне, дещо інша історія…

Газета «Зоря Полісся», 21 серпня 2020 р.