Ліки, перевірені тисячоліттями

У 1995 року в Радомишлі відкрився фітоцентр Євгена ТОВСТУХИ, академіка оригінальних ідей. Відо­мий в Україні лікар-фітотерапевт, автор багатьох науково-популярних праць з народної медицини, з нагоди відкриття фітоцент­ру і по тому приїздив до Радомишля, вів тут прийом хворих. І всім, хто зустрічався тоді з лікарем Товстухою, впадала в очі його зовнішність, що аж ніяк не відповідала поважному вже вікові. Моло­жаве обличчя цілком здорової людини переконує і вселяє віру в нього, як у народного лікаря. Адже більшість своїх рецептів і порад щодо здорового способу життя він перевірив на собі. Життя ж подвижника не було безхмарним, як ніколи не буває воно легким у геніїв.

Мені випала приємна нагода у короткі хвилини пере­починку Євге­на Степановича поспілкуватися з ним і взяти у нього інтерв’ю.

– Євгене Степановичу, цілительство, народна медицина уявляється багатьом як дар Божий. А коли він прийшов до Вас?

– До себе нинішнього я йшов усе своє життя. Починав же нав­чання, якщо можна так сказати, у батька, у матері, у наших су­сідів. Власне, дитинство, яке про­майнуло у селі Новоселиця на Чернігівщині, дало безліч прик­ладів звичаєвого права і неписа­них законів співжиття нашого на­роду. А як тоді лікували? Коли хтось занедужав, сходилися сусі­ди, несли що в кого було. Ліку­вали словом, приходили ворож­бити і знавці молитов, а ще – ча­рівники і чарівниці із зіллями. І починалося лікування. Оці дитячі враження, які закарбувалися у свідомості, у студентські роки допомогли усвідомити й таке яви­ще, як народна медицина.

Вчився я у медичному інститу­ті. Проте дивувало, що отриму­ючи від наставників і вчителів доладні знання з фахової меди­цини, лишалась поза увагою фі­тотерапія. Потім, коли я почав практикувати як дипломований лікар-терапевт, що вивчив близько двох тисяч рецептів таблеток і порошків з довідників та призна­чав їх хворим, то зрозумів: які ці ліки на диво шкідливі. Вони можуть зняти на деякий час якісь хворобливі симптоми, дати тимчасове полегшення, але принести величезну згубу. Це, певно, і схилило остаточно вибір у бік народної медицини.

– Української народної?

– Так, саме української. Бо зараз бачимо чимало недореч­них потуг насадити у нас якісь китайські чи індійські засоби лі­кування, голковколювання і таке інше. Але ми забуваємо, що психіка у нас інша, відмінна від монголо­їдної раси. І переносити меха­нічно те, що складалося віками на сході чи деінде на наш грунт – марні сподівання. Воно не приживатиметься, і, більше того, мо­же завдати шкоди. Адже кож­не лікування специфічне. Лікуєть­ся не стільки недуга, скільки па­цієнт –людина з її значним ду­ховним світом, часто ущербле­ним, коли йдеться про хворого. Тому потрібні впливи надзвичай­но всеосяжні й надзвичайно ін­тимні та уважні. Українці з пра­давніх часів виховані на своїх специфічних традиціях: культури, медицини, техніки, ужиткового мистецтва, високих чеснот наро­ду, і їх треба повсюдно відрод­жувати.

– Тобто, бути в гармонійній єдності з етносом?

– Безумовно. Народна медици­на – до того ж не чисто меди­цина, а величезний пласт куль­тури. І наближався я до нього через вивчення музики, образо­творчого мистецтва. Свого часу київські середньовічні спудеї ка­зали: щоб стати лікарем, треба спочатку стати бакалавром мистецтв. Та й народна медицина сягає в глибину віків, доходячи до нас через літописи, давні повір’я, вірування, обряди, фо­льклор. Власне, коли почав до цього підступатися, навіть бояз­ко було: чи під силу мені таке.

Наша Україна – дивний регіон, дивна планета на Землі. На ній стільки лікарських рослин, стіль­ки різнотрав’я, що вистачило б для усього людства. Я обійшов майже всю Україну, все Поліс­ся. І всюди у нас, як кажуть, під ногами безліч ліків. Це і той же подорожник – справжня скарбниця ліків, або легендарний дивосил, відомий ще з прадав­ніх часів. І як Україна впродовж віків відроджується з руїн поне­волювачів, так і її рослини пов­сякчас чіпляються за нашу землю, через насіння йдуть до наступних поколінь, щоб оберігати здоров’я.

– Але ж треба вміти й вико­ристати їх?

– Звичайно. Будь-який розвиток етносу і використання лікарських рослин іде найперше від чарів, від магії. Мої рецепти, примі­ром, перевірені часом, чотирма десятиліттями пошуків і знахідок. І знову ж таки, використовують­ся традиційні, не якісь екзотич­ні рослини. До того ж, не зас­тосовуємо у наших фітоцентрах ніяких рослин, що мають отруйні ознаки. Тож використовувати наші рецепти може практично кожен.

– На прийом до Вас у Радо­мишлі, бачив, прийшли люди в міліцейських погонах. Чи не ди­вує це? Адже, чув, доводилося Вам добряче потерпіти від вла­ди…

– Знаєте, з міліцією у мене стосунки складалися якось лад­но. А перепадало мені перед­усім від реакційних чорносотен­них сил колишньої системи – КПРС і КДБ. Їхні представники у своїй ненависті до українців до­ходили до справжнього маразму, коли «націоналістичними» вважа­лися рослини і дерева, як то м’ята, калина, рута. Відтак до на­ціоналістів було зараховано й мене, за те, що захоплювався народознавством. Через це бу­ло заведено кілька томів наду­маних справ, було стеження, бу­ли постійні перепони й відверті диверсії, коли, наприклад, під­палили ці мужі дві повітки із зібраними мною лікарськими рослинами. Тут діяв синдром не­доброї пам’яті Трохима Лисенка, який вважав, що в «нашей стране рождаются не народы, а организмы». Отож і втовкмачували, що «достаточно иметь советский народ, которому не нужны украинские песни, украинский язык, украинская народная медицина».

Міліція ж мене не чіпала, тож і нині не тримаю зла. До речі, серед моїх пацієнтів свого часу був колишній міністр Андрій Василишин, інші міліцейські керівни­ки.

– А щодо стосунків із владою, то ситуація нині змінилась?

– У незалежній державі інак­ше й бути не може. Є можли­вості працювати, діяти, видавати книжки. Як мовиться, вийшов з підпілля і сам, і наука, якою займаюся, тобто фітотерапія. Проте і в колишні лихі часи від­чував підтримку і допомогу – моральну, матеріальну. Відтак зав­жди вірив у свій народ. А допо­магають мені й нині. Ось цей наш центр у Радомишлі, хіба не свід­чення такої допомоги з боку місцевої влади, місцевого сіль­госппідприємства? Адже він пот­рібен людям.

До мене і до наших фітоцентрів нерідко звертаються лю­ди, що пройшли вже всі етапи – від дільничного лікаря до НДІ. Тож допомагаємо, маємо резуль­тати, маємо вдячність від пацієн­тів. Бо стикаємося з безліччю людських нещасть, які також штовхають думку, не дають зас­нути інтелекту. На щастя, є те­пер можливість вільно працювати, віддавати свої знання людям. Тільки в останні три роки нарешті поба­чили світ мої книги з фітотера­пії. Закінчив, зокрема, велику працю «Фітотерапевтичні засоби проти радіації», вийшли праці «Як зупинити смерть», «Раджу ліки, перевірені тисячоліттями», підручник «Українська народна медицина» тощо.

– Одна з останніх Ваших книг – «Кришталева чара» містить рецепти алкогольних напоїв на тра­вах. Чи не суперечить це Вашо­му негативному ставленню до пиятики?

– Я непримиренний противник пияцтва і надмірного вживання алкоголю. Це згуба і отрута для людського організму. Бо, потра­пляючи у кров, алкоголь виво­диться з неї не раніше, ніж через два тижні, вражаючи за цей час не один життєдайний орган. Та й ставлення до п’яниць здавна в народу надто негативне. Народ­на філософія забороняє вживати спиртні напої дітям, дівчатам, вагітним, годувальницям, людям похилого віку, хворобливим лю­дям та іншим. Однак уживання напоїв здав­на в традиціях нашого народу, їх п’ють на святах, весіллях, ро­динах, також на похоронах, по­минках, а ще по завершенні ва­жливих робіт. У численних обря­дах частування хмільними на­поями є таким собі рушійним важелем ритуального дійства. Але наш народ вживав спокон­віку спиртне не для «чистого» сп’яніння, а задля то­го, щоб запашними настоями ві­дігнати «злих духів». На зимові свята вживали горілчані настої на травах ще й для збагачення організму в цю пору вітамінами.

Тож і в пропонованих мною рецептах, реконструйованих за прадавніми технологіями, йдеть­ся про лікарські препарати, при вживанні яких треба обов’язково дотримуватися дози. Втім, міру потрібно відчувати у всьому нашому житті.

– Що б Ви, насамкінець, побажали радомишлянам?

– Любіть свою землю, нашу рідну Україну. Це неповторний світ краси, сили і величі. Вона вимагає нашої щоденної уваги, любові, пекельної праці та антидотів. Отож, настав час розігну­ти торс, розправити рамена, ски­нути столітнє рабство моноідеології. Ідіть вузенькою стежкою, не ховайтеся у льохи та темні комори, не вичікуйте: а що бу­де далі. Не залазьте на україн­ську фортецю – піч і під кожу­ха з довгою вовною, не затикай­те зовнішніх слухових проходів, щоб бути глухими до нових віянь часу. А вмийтеся! Прий­діть до природи і довкілля. Во­ни ваші друзі і рятувальники.

Газета «Зоря Полісся», 13 травня 1995 р.