Першотравневий зошит Андрія Бондаренка

 

На цей зошит декілька років тому натрапив тодішній директор Радомишльського народного краєзнавчого музею Сергій Галицький, копирсаючись у запасниках. Зовні, здавалося б, такий собі звичайний, учнівський, часів СРСР, з Лєніним на обкладинці…

Належав він колись котромусь Бондаренку Андрію, як свідчить напис на титульному аркуші. Проте, хто він і де саме навчався, інформації немає. Хоча зміст зошита вказує, що був учнем однієї з шкіл Радомисля (саме так подано назву міста у письмових роботах школяра). Вочевидь, зошит з української мови, бо наведено в ньому відповідні вправи та твори заданої тематики. Останні, притому, являють певний інтерес, адже поглядом Андрія висвітлюють окремі події з життя тогочасного міста.

Стосовно конкретного часового періоду, то йдеться, скоріше за все про рік 1925-й. Позаяк в одному з творів учень згадує пам’ятник Карлу Марксу в місті, що його було встановлено саме того року. Інша письмова робота під назвою «Якою повинна бути нова людина» висвітлює тези з відповідної статті Григорія Зінов’єва – одного з «полум’яних революціонерів» та провідних більшовицьких діячів, члена політбюро ВКП(б) і очільника Комінтерну (цікаво, що його справжнє прізвище за батьком було Радомисльський, вказуючи на походження пращурів з наших країв).

 

Після критичного виступу на партійному з’їзді в грудні 1925-го проти Сталіна та його найближчого оточення Зінов’єва наступного року позбавили усіх партійних і державних посад. Тож по тому учні цитувати його «праці» вже напевне не могли. Адже Лєнін, посміхаючись з обкладинки зошита, звісно, мав надихати своїм примруженим поглядом шкільну дітвору на успішне навчання задля побудови світлого комуністичного майбутнього. На підтвердження – портрет обрамлений не лише письмовим та навчальним приладдям, а й більшовицькою символікою.

Як свідчать вказані вихідні дані, надихав цей витвір мільйон школярів. Саме таким накладом виготовили його за замовленням №28 на «Государственной писчебумажной фабрике «Герой Труда» в місті Добруш, що в Гомельській області Білорусії. Щоправда, у 1919-1926 роках цей регіон Москва приєднувала до РРФСР. Саме в той період і було зорієнтовано виробництво зошитів на загальносоюзні потреби, недарма ж текст на обкладинці видрукувано російською. А відтоді підприємство вважалося провідним виробником зошитів та іншого подібного учнівського приладдя на союзних теренах. За відомостями 1970 року, Добрушськими зошитами користувався кожен сьомий учень СРСР.

На останній сторінці, як зазвичай велося, – метрична система мір і табличка множення. Дарма, що сам зошит – «у лінійку», тобто призначений не для математики, а для гуманітарних дисциплін.

 

А ще – у вихідних поліграфічних відомостях, надрукованих за радянським стандартом, наведено втаємничений напис «Упол. Улит. №683». Такою позначкою шифрувалась радянська цензура, що здійснювалась у всіх поліграфічних та видавничих структурах. В наведеному зошитному випадку йдеться про уповноваженого Уліту - управління у справах літератури і видавництв, яке зазвичай називали цензурним органом. Її представники в областях позначалися як «облліт», в районах – «райліт». Остання позначка, скажімо, міститься на примірниках Радомишльської райгазети, виданих у 1920-30-х роках. Між тим, вже аж у 1966-му його офіційно перейменували «за умовчанням» – на управління з охорони державних таємниць у пресі.

Здавалося б, що мала оберігати цензура на учнівському зошиті, власне, на його обкладинці? А не скажіть! Хрестоматійними, для прикладу, є проколи, коли на якихось там звичайнісіньких товарних бирочках замість «Лєнінград» чи «Сталінград» з недогляду друкарів проскакували написи «Лєнінгад» та «Сталінгад», що видавалося спрямованою ідеологічною диверсією (на «Петрогад» особливої уваги, мабуть, не звернули б).

Колись мама розповідала мені про пригоду, яка сталась за часів школярства у голодні передвоєнні 1930-ті в її рідному Чудині. Одного разу до школи завітали «уповноважені» з району і, перетрусивши учнівські торбинки, вилучили з них усі новенькі зошити з останньої отриманої партії. Всі вони були з портретом Сталіна.  Але з’ясувалося (звісно, шепталися про це по закутках), що на зображенні «вождя всіх народів» пильне око могло вмітити невеликий графічний хрестик. Хрест! На портреті головного комуніста та атеїста!! Та таке неможливо уявити!!!

Втім, з огляду на розгул тодішніх репресій, передбачити наслідки «злочинного недогляду» для всіх, хто був задіяний у тому поліграфічному ланцюжку, було неважко.

От і на музейному зошиті з Добруша «Герой Труда» міг раптом перетворитися на «Хероя Туда (або Пруда)» чи щось подібне, а «пісчебумажная» фабрика стати «піщебумажною» з багатозначними натяками… Тож не таке вже й просте походження наведеного учнівського зшитка.

На жаль, особа його власника залишається невідомою. Одначе, хтозна, можливо, щось повідомлять обізнані з життєвою долею цього нашого краянина нащадки-радомишляни…

Тимчасом цікавими будуть для читачів учнівські твори Андрія Бондаренка, що, висвітлюючи деякі моменти нашої тодішньої минувшини, є водночас свідченнями тогочасної епохи (тогочасніні правописні особливості збережено).

 

 

Перше Травня

Теплий весняний день. Сонце вже високо підбилося на небі. На футбольному майданчику зібралися учні майже зо всіх шкіл, щоб звідсі разом рушити на маніфестацію. По-між кущами, по-під деревами, на майданчику – скрізь шниряють дітячі постаті. Нема того куточка, де-б їх не було.

Але ось подано сигнал шикуватися в ряди. Почалась метушня. Нарешті сяк-так вишикувались і притихли. Пролунав барабан, загойдались прапори й, не дуже стройними рядами, всі рушили на вулицю ім. Шевченка, щоб там, з’єднавшись з иншими організаціями, рушити на Червоний Майдан, де малося відбутись урочисте святкування.

На вулиці вже вишикувались червоноармійці: піші, кінні, з гарматами, щоб теж зіллятись з маніфестацією. Якесь радісно-погорде почуття підіймалося в грудях, дивлячись на це «наше» військо.

Десь недалеко заграла музика і, через деякий час, показалися перші ряди міських організацій. По річці голів плили прапори, усміхаючись своїми лозунгами весні, квітам, сонцеві, посилаючи через його привіт своїм далеким закордонним, поневоленим браттям.

А річка все плила, здавалось, що кінця їй не буде. Нарешті маніфестація рушила на Червоний Майдан.

Першими йшли стрункими лавами піонери, потім учні, робітники, службовці, а ззаду гуркотів своїми гарматами дивізіон. На майдані всі розташувалися кругом пам’ятника К.Марксу.

Почалися промови, привітання.

По закінченні офіціяльної частини всі розійшлися, хто куди.

А ввечері святкування закінчилося кіном, яке демонструвалося на майдані під відкритим небом.

 

 

Обслідування м.Радомисля. Новий побут

Побут мешканців м.Радомисля під впливом революційної боротьби і, взагалі, революції змінився не дуже різко. Особливо це помітно на сільсько-господарському населенні м.Радомисля. Старий побут пустив глибоке коріння в їхньому буденному життю. Це виявляється у їхньому відношенні до революційних свят, у ставленні до релігії й т. ин. Червоне проміння смолоскипу Революції не змогло ще розвіяти темряву старого побуту.

«Старих свят не святкують, а нові свої хочуть завести. Хочуть, щоб люди Бога скоріше забули ». І відзначають вони революційні свята тільки «для людського ока», роблячи в закутку яку-небудь роботу. Але прихильником таких думок з’являється лише старе покоління. До старого дерева трудно прищепить молоді нові зразки.

Самі ж консервативні представники молодого покоління сільсько-господарського населення м. Радомисля не можуть не схилитися перед величністю Революції. Вони мимохіть захоплюються широким помахом крил нового побуту, нового життя і стають його прихильниками. Де-кілька років назад ніхто із них і не подумав-би справити червоне весілля і червоні хрестини, а тепер це можна вже стрінути досить часто.

У робітничого населення м.Радомисля, якому більш безпосередньо доводиться мати сутички з новим побутом та життям держави, старі погляди та побут більше змінилися. Натерпівшись за старого часу від експлуатації буржуазії, робітники м. Радомисля, щоб запобігти тепер будь-якій експлуатації та щоб у спільній праці полекшити своє матеріальне становище, організовуються в різні спілки, союзи. Багато вже таких союзів мається у м.Радомислі. А це вже дуже великий крок вперед, бо, колективно працюючи, колективно захищаючи свої інтереси, самий відсталий робітник колективізується. Але все ж таки, не зважаючи на все це, багато лишок старого побуту залишилося ще тут.

Та виростає вже молоде юнацьке покоління, яке виросло серед революційної боротьби й научилось любити Революцію за її широке могутнє життя, за її вільний новий побут. Організації ЮП та Комсомолу ще більше вдосконалюють це юнацьке покоління в обороні своїх інтересів, інтересів своїх братів, в будуванні нового життя, нового побуту. І прийде час, коли це юнацьке покоління замінить старе, високо підійме своїми дужими руками стяг нового життя, сонце нового побуту розвіє темряву старого, і новий побут у всій своїй красі запанує у м.Радомислі.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 28 квітня 2023 р.

 

Вовчими слідами

Ось що писалося 1853-го року в «Київських губернських відомостях».

В Радомисльському повіті, багатому на ліси, з’явилися вовки, що не лише нападають на рогату худобу та овечок, але навіть кидаються на людей. Їхня зухвалість під час нападів дивовижна.

У маєтку князя Любомирського близько опівночі вовк підібрався до хутора місцевого селянина, щоб дістатися овечок. Дворові собаки накинулися на нього з гавкотом і оточили біля дверей хатини. На гавкіт собак вийшов господар, проте ледь відчинив двері, як вовк кинувся йому на груди. Селянин, не розгубившись, ухопив хижака за вуха і почав гукати дружину, що притьмом вибігла з сокирою і зарубала звіра в руках у чоловіка. Вовк не був із скажених, але виглядав змореним від голоду та старості.

Шинкар слободи Комарівка Мойсей Піоро перед світанком почув на подвір’ї незвичайний вереск свиней. Здогадуючись, що на них напав хижий звір, він побіг їх захистити. Але вовк, облишивши свиней, кинувся на шинкаря, вирвав йому праву щоку з оком, завдав декілька поранень на тілі, а  потім побіг на обійстя казенного селянина Йосипа Кошолата.

Там почав душити дворових собак, і, коли Кошолат вибіг їм на підмогу, вовк кинувся на нього та вирвав на обох ногах частини тіла,  а сину його Івану прокусив підборіддя. Потім напав на селянина Дениса Снітка, що лежав під скиртою, і, вкусивши його за руку і ногу, побіг на подвір’я селянина Степана Забачного. Напав там на свиней, але був убитий з рушниці господарем будинку.

Поранені вовком перебували на лікуванні у міській лікарні Радомисля; двоє з них померли від сказу.

А пропоновану світлину зроблено через 140 літ по тому в березні 1993-го. На ній – впольована єгерями лісгоспу та місцевими мисливцями пара вовків. Їх помітили у Білківському лісництві, де хижаки пошматували диких кіз.  Тамтешній лісовий люд подейкував, що вочевидь наближалися й до поселень, бо ночами часом з незрозумілих причин заходилися гавкати собаки. Мисливствознавці тоді зазначали, що вовкулаки були зайдами, бо в тодішньому Радомишльському районі їхніх лігвищ не помічалося.

Тогорічна зима виявилась «щедрою» на непроханих сіроманців. За три місяці перед тим єгері застрелили трьох вовків в угіддях Краснобірського лісництва поблизу Меделівки. Тоді, до речі, натрапили на них випадково, коли під час планового відстрілу дичини підранена стара вовчиця раптом вискочила на єгеря О.Іващенка. І той не розгубився, вклавши її прицільним пострілом. Та була вона не сама, бо інші учасники того полювання повідомили, що помітили якихось звірів, схожих на великих собак.

Відтак підозрілу ділянку оточили та почали «промацувати». І мисливське відчуття не підвело. Невдовзі пролунали постріли, й на землі розпласталися ще дві, але вже молоді незвані гості. Влучили в хижаків А.Маркевцев і О.Пузіков.

 

Між тим, трохи раніше поширилося повідомлення про сполохане вовче сімейство під Чоповичами Малинського району. Можливо, звідти й подалися вони на Радомишльщину. Втім тодішню часом непередбачувану появу хижих звірів у неосілих раніше для них місцях фахівці здебільшого пов’язували з їхньою міграцією з Чорнобильської зони у пошуках поживи.

Газета «Зоря Полісся», 9 грудня 1992 р., 7 квітня 2023 р.

З історії поселень Радомишльщини. Кримок

 

Це село розташоване за 13 км на північний схід від адміністративного центру м.Радомишль на берегах двох правих притоків Тетерева – Білки та Глушиці, за 30 км від залізничної станції Тетерів. Межує з селами Чудин (3 км), Хомівка (3 км), Велика Рача (5 км), Межирічка (5 км), Білка (6 км), Осів (7 км). Площа населеного пункту – 1,724 кв. км.

«ЩО В ІМЕНІ ТОБІ МОЄМУ…»

У давнину це поселення було відоме також під назвами Крим, Кримка, Кримська Рудня, Кримецька Рудня.

За переказами, назва села здебільшого пов’язується з чумацтвом. Кримкою в давнину називали сіль, яку чумаки привозили з Криму. Згадано про неї, до речі, у неперевершеній «Енеїді» І.Котляревського:

Послів ввели к царю з пихою,
Як водилося у латин,
Несли подарки пред собою:
Пиріг завдовжки із аршин,
І соли КРИМКИ і бахмутки,
Лахміття розного три жмутки…

Відтак у Кримку чи то лаштувалися чумацькі валки, чи то мали тут пристановище. Натомість чумаки везли до Криму на продаж дерево, залізо та вироби з них, дьоготь, інші товари, що виготовлялися з поширених на Поліссі промислів. Позаяк здавна був відомим ярмарок, який діяв у Кримку (Кримській Рудні). Дотепер центральний сільський майдан у селі називають Ринком.

Тимчасом в одному з переліків рудних промислів Радомисльської уніатської митрополії XVIII століття місцева рудня іменована «Кринською». Можливо, що це просто помилка. Одначе тодішні правописні особливості можуть у такій формі тлумачитися як належність до сусіднього селища Біла Криниця, тобто «Кринська» – «Криницька».

Водночас мовознавці виводять семантичне походження подібної назви від праcлов’янського «крем», що означає «твердь», пов’язують також її з терміном «кремль» (від тюркського «крмен» - фортеця), що міг вказувати на давньоруське городище. Між тим, назва українського півострова Крим також тлумачиться від монгольського «керим» як «пояс, стіна, фортеця».

Подібні топоніми (Кримок, Кримки та ін.) є на українських теренах (Запоріжжя, Миколаївщина, Черкащина, Кропивниччина, Донеччина), а також на російських (Брянщина, Івановщина, Орловщина, Ростовщина, Тверщина) та білоруських (Бобруйщина).

 

З ВІЛЬНИМ СЛОБІДСЬКИМ СТАТУСОМ

Перша відома писемна згадка про Кримок на Радомишльщині датована 1645 роком. У тогочасних актових книгах ідеться про новозасновану у володіннях Києво-печерського монастиря слободу Крим.

Вільний слобідський статус поселення приваблював сюди втікачів, що залишали панщину. Це засвідчено в ряді актових записів ХVII століття. 28 червня 1645 р. з цього приводу до Київського гродського суду позивався пан Данило Ошовський, що вимагав від превелебного архімандрита Печерського Петра Могили та осадників належного лаврі містечка Крим Федора Сусла і пана Туробойського видати його підданих – Семена, Грицька, Івана та Костюка Жадченків, збіглих 16 квітня того року з села Жадьки, що було у власності Ошовського. Дісталися вони сюди разом з дружинами, дітьми, худобою та усім майном. Оскільки цю вимогу державці слободи не виконали, позивач вимагав стягнути з них по 500 гривень польських.

Наступного року до Житомирського гродського суду подав реляцію Генеральний возний А.Жоравський стосовно арешту збіглих до Кримка підданих А.Стриболя з Кам’яного Броду.

У поданні зазначалося, що шляхтичі Ш.Ставський та Т.Мокрський за дорученням пана Стриболя приїхали до новоосадженої слободи Крим Житомирського повіту Київського воєводства, де на садибі місцевого війта Миколи Савченка виявили втікачів Костюка, Пилипа, Гната, Миска та Максима з їхніми дружинами, дітьми та майном, які домовлялися з війтом про купівлю в цій слободі хатини та земельної ділянки.

Шляхтичі зажадали, щоби було сплачено реквізицію за збіглих на шість тисяч кіп литовських та піддано їх покаранню суворому, або ж панові Стрибилю втікачів видали. Коли ж дістали відмову, вирушили гінці до сусідньої Великої Рачі до помешкання осадника Кримоцького Федора Сусла, де повторили вимоги пана Стриболя.

Осадник так само відказав, що збіглих не віддасть, але закону та реквізиції дотримає.

До речі, означений Ф.Сусло у 1632-1633 рр. був серед перших спудеїв Києво-Могилянської колегії.

Одначе кримоцькі слобідчани почувалися далеко не безпечно, адже чимало магнатів мали лиху славу таких собі розбійників з великої дороги. І вже 1646 р. над жителями Криму, як і інших володінь митрополита Петра Могили, позбиткувалися польські хоругви стражника коронного С.Лаща, завдавши мешканцям слободи збитків у 150 зл.

 

ПІД ОРУДОЮ УНІЙНОЇ МИТРОПОЛІЇ

За Андрусівським перемир'ям 1667 року між Річчю Посполитою та Московським Царством до Московії відійшов Київ з розташованим у ньому Печерським монастирем. Тож належні Лаврі правобережні володіння, до яких належало й Кримоцьке слобідське поселення, почали занепадати. 1682 року королівським указом їх передали в управління унійній церкві в особі «блюстителя Київської митрополії» львівського єпископа Йосипа Шумлянського. В наступному році Печерський архімандрит Інокентій Гізель подав їх перелік, за яким у містечку Крим, обліковано водяний млин на дві постави, залізний завод (рудню) та 100 дворів. Втім до люстрації подимної податі Київського воєводства 1683 року включено як Лаврські маєтності Кримецьку Рудню з 10 димів (дим – облікована господарська одиниця, що охоплювала до десяти садиб), звідки мало сплачуватися 5 злотих. Притому тогоріч подимне нараховувалося в подвійному обсязі.

Проте Кримська Рудня, вірогідно з огляду на її промислове значення, та деякі інші поселення були віддані в оренду наближеному до короля шляхтичеві Юрію Олекшичу. У квітні 1692 року королівський посесор поскаржився на урядника Шумлянського Олександра Рудницького, що той у супроводі козаків з полку Іскрицького силоміць вибивав його з цих земель. Було зокрема вчинено наїзд на Кримську Рудню, де підстаросту та челядь побито, кривд і шкоди людям завдано й добра поруйновано.

Зрештою в тогорічному травні королівським декретом Кримська Рудня разом з іншими поселеннями навколо Радомисля остаточно відібрані від Києвопечерської лаври та передані адміністраторові Київської унійної митрополії Йосипові Шумлянському через єпископського уповноваженого Івана Сатковського.

1705 року ці маєтності надавались у трирічну оренду чеснику подольському Самійлу Шумлянському.

У 1714-1720 рр. їх орендував Київський хорунжий Казимир Стецький.

1747 року у володіння унійними маєтками вступив керуючий митрополією архієпископ Флоріян Гребницький, що через рік став главою Руської Унійної Церкви.

У 1750 році на Кримську Рудню здійснив наїзд гайдамацький загін Івана Подоляки. Після нападу на Радомисль гайдамаки дісталися до смолокурні, змусивши місцевого смоляра (майданника) провести їх до Рудні. У рудника вони відібрали дві опончі, спідницю єврейську і взяли з собою провідника, який вивів їх у безпечне місце в ліс. Звідти зайди провідника відпустили, а між собою пересварилися і розійшлися нарізно.

Тимчасом побутує місцевий переказ, за яким гайдамаки перед тим, як розійтися, закопали награбовані скарби в одному зі шпилястих пагорбів у Циблевому урочищі.

У 18 ст. кримоцькі парафіяни були приписані до Межиріцької унійної церкви (відома з 1756 р.), а з будівництвом храму в Чудині (1778 р.) їх відрахували до нього. Водночас є свідчення про існування в Кримку тієї пори католицької каплиці, приписаної до Макарівського костьолу.

За реєстрами 1784 року в Кримській Рудні обліковано шинок. Зазначалося, водночас, що на відміну від інших поселень, де у корчмі чи шинку зазвичай господарювали євреї, у Кримку тримав цей заклад місцевий християнин. Разом з тим у ревізії 1795 р. вже вказано, що орендує Кримоцьку корчму 42-річний єврей Шмуль Лейзорович, який жив там з дружиною Басею.

Інвентарний опис майна рудні, зроблений у 1791 році, подає перелік застосовуваних у цьому рудовидобувному, металоплавильному та ковальському підприємстві більше двадцяти найменувань спеціальних інструментів. Серед них – ковадло, молоти трьох розмірів, киянки, молоток, кліщі кількох видів (для кування, для каління, барабанні), очищувач, обмежувач, форма, оздоблювач, оприскувачі, обрізувачі, зубила, збирачі відходів, рожен для пошуку руди, мотики для її колупання й видобування, ножі, «що руду роблять», кошик для збирання і дві тачки для перевезення.

Відомості про Кримську Рудню як залізоплавильне підприємство зустрічаються до середини ХІХ століття. За зведеннями 1848 року, з видобутої тут руди у металоплавильній печі виділялося залізо, з якого вироблялися плуги та інше знаряддя для землеробства. Збувалися ці вироби переважно на ярмарках.

У тогочасному переліку річних ярмарків, що проводилися в Радомисльському повіті, з-поміж восьми офіційних ярмаркових місць названо й Кримок, де великий ярмарок відбувався раз на рік. Статистика зазначає, що пропонувалося на продаж товарів на 2400 рублів сріблом, продавалося в середньому – на 1800.

Вірогідно з припиненням рудного промислу через виснаження покладів болотної руди втратило село й свій ярмарковий статус.

Серед будівничих митрополичої резиденції в Радомислі під 1793 роком згадується коваль Василь Стременецький з Кримської Рудні.

За останньою ревізією митрополичих маєтностей, зробленою в 1795 році, в Кримській Рудні у 26 будинках нараховувалося 159 мешканців (90 чоловіків і 69 жінок). Обліковано тут було 10 ковалів, 14 чорноробів (5 із них означені як неосідлі заробітчани), 1 мірошник, 1 бондар, 1 ткач, 1 дрібнопромисловець. З-поміж прізвищ, зазначених у цьому реєстрі, звісні й по тому для мешканців Кримка – Гораль (Горай), Башинський, Кущ (Кущевський), Сірош, Колос, Клюско, Хойницький, Драчевський.

 

ПІД ІМПЕРСЬКОЮ ВЛАДОЮ

Того ж року із загарбанням Правобережної України Російською імперією Кримок в числі інших сіл Радомишльщини був конфіскований в уніатської митрополії і подарований польському генералу-колабораціоністу Антонію Злотницькому, що у 1793 році конфедератами був призначений комендантом Кам’янець-Подільської фортеці і без жодного опору здав її російським військам, прийнявши російське підданство та покровительство. Затим належав його нащадкам, які мали резиденцію в Межирічці. У відомостях 1811 року в поселенні у 19 дворах обліковано 74 поміщичих селян, у 1816-му: в 16 – 95.

За реєстрами 1816 року в Кримській Рудні значилась родина шляхтичів Михайловських з 9 осіб.

У 1804 р. в Кримку було побудовано дерев’яну католицьку каплицю, що підпорядковувалась ксьондзу Вишевицького костьолу. Вона славилась чудотворною іконою шанованого католицькою церквою Антонія Падуанського. До неї сходилося на поклоніння багато люду, особливо 13 (25) червня в день Антонія. Того дня в селі традиційно влаштовувалася ярмарка, відзначалося престольне свято. Цієї дати тримаються й дотепер, відзначаючи День села.

Дружина князя Петра Подгорського Стефанія у своїх споминах розповідає про відвідини літургійної служби в Кримку на Антонія у 1912 році, куди з’їхалися прочани не тільки з довколишніх сіл, а й з віддалених регіонів Київщини та Волині. Гостей тут зібралося декілька тисяч. Аби усі присутні змогли долучитися до врочистої відправи, на лісовій галявині було облаштовано польовий вівтар.  Притому  брали участь у дійстві й місцеві православні, що спорудили неподалік костьолу власну каплицю. А ще привернув увагу княжни мало не язичницький ритуал, коли прочани довкола розвішали на деревах принесені ними шматини з одягу хворих, вважаючи що магічна сила чудодійного образу святого Антонія сприятиме їхньому одужуванню.

Мемуаристка Марія Вержбицька-Копернацька, що належала до відомого на Радомишльщині роду, представники якого тримали зокрема маєтності в сусідніх селах Чудин, Березці, Казимирівка та ін., відзначала надзвичайну побожність кримоцьких мешканців, що «традиції предків шанували більше, ніж будь-де. В кожній хаті не бракувало віночків, освячених на свято Божого тіла [його відзначають в четвер після Трійці – В.М.], щоб було чим викурювати дитячі хвороби і спухле вим’я корів. Біля ікон зберігався овес, освячений узимку на празник Святого Стефана. А поруч: жито і блажейка – тоненька свічечка, освячена на Святого Блажея, яка чудово лікувала біль у горлі, коли нею провести довкола шиї. На випадок пожежі або повені хліб та сіль, освячені в день Святої Агати і закладені в пуделко, зберігалися за іконами».

Згадує оповідачка й про приїзд у Кримок на Антонія єпископа Лонгіна Жарновецького, що у 1910-1915 рр. очолював Києво-Житомирську дієцезію Римо-Католицької церкви. Зустрічали його урочисто і піднесено разом з місцевими парафіянами представники влади та знаних польських родів повіту. Притому звернула увагу Вержбицька на виготовлені тутешніми майстринями килими ручної роботи, що ними було прикрашене місце зустрічі поважного гостя.

У ХІХ - на початку ХХ століття відправи та треби в Кримку проводили зокрема Радомисльські декани Ф.Томашевський, Е.Чарнецький, А.Маркушевський.

У 1835 році Злотницький побудував у  Кримку водяний млин. Згодом його придбав радомисльський купець Нафтула Горенштейн і організував промислове борошномельне виробництво, надавши затим в оренду своєму зятеві Мошку Авербуху. Станом на 1887 р. тут функціонувало чотири кам’яних постави (пар жорен), перероблялась передусім пшениця, що надходила з Білої Церкви та Паволочі. Отримуване борошно 5 сорту збувалося в довколишніх містечках. Працювало на підприємстві 12 робітників.

Водночас у середині ХІХ століття набуло значних розмірів лісозаготівельне виробництво. Тож частину свого лісу біля Кримка А.Злотницький продав лісопромисловцю Решнікову, який відкрив у тих угіддях лісопильню. Врешті власне лісопильне виробництво організував тут і сам землевласник. Деревину везли переважно у Київ чи Фастів, сплавляли Тетеревом, або збували на місці.

Розвинувся довкруж і смолокурний промисел. У 1865 році таку мануфактуру, де вироблялися смола, скипидар та деревне вугілля, відкрив А.Злотницький у Кримку. Маючи 8 смолокурних котлів, вона була однією з найпотужніших у повіті. Принаймні за цим показником перевищувала сусідні смолокурні, що працювали у Купному, Циблі, Хомівці.

Невдовзі довколишні ліси були нещадно вирізані. Лісопильні тимчасом посунулися до Білки, в Цибель. Відновлення лісових угідь почалося лише на початку ХХ століття з державною організацією лісокультурницької справи. Між тим, перше відновлення лісів на Радомишльщині було запроваджено в сусідніх угіддях знаної магнатки Марії Браницької, що починалися від Хомівки і Ніжиловичів і тяглися уздовж Тетерева далі на північ.

Організоване графинею приватно-власницьке лісництво дістало назву Кримоцького. У 1904 р., коли було здійснено його лісовпорядження (інвентаризація, таксація, облік та опис лісостанів), воно охоплювало біля 9 тисяч гектарів лісу і після 1917 року увійшло до складу укрупненого Радомишльського лісництва та залишалося його структурним підрозділом при всіх подальших реорганізаціях підприємства (лісгосп, ліспромгосп, лісгоспзаг, лісомисливгосп та ін.).

У 1864 році в селі нараховувалося 115 жителів чоловічої статі винятково польської національності. Проте тільки половина з них сповідувала католицьку віру. Православні тимчасом були приписані до Чудинської Свято-Миколаївської церкви.

Статистичні відомості 1866 року наводять у Кримку 348 мешканців (171 чол., 177 жін.), притому 326 із них зазначені малоросами (можливо, з огляду на наслідки придушеного польського повстання 1863-64 рр.), 22 – євреями, 261 сповідували римо-католицьку віру, 65 – православ’я, 12 – іудаїзм, 338 належали до міського прошарку, 10 – до військового. В селі обліковані рудний завод, парова лісопильня, два млини (крупчастий і звичайний).

За реєстрами 1885 року в Кримку (Кримській Рудні) налічувалося 586 жителів.

Кримок на мапі ХІХ ст.

На початку XX століття в Кримку, що входив до Вишевицької волості Радомисльського повіту, нараховувалося 105 садиб з 1005 мешканцями (525 чол., 480 жін.).  Селяни мали в користуванні 166 десятин землі. Поміщицькі володіння становили 1504 десятини луків, лісів, пасовищ. В селі працювали водяний млин і смологонний завод з трьома робітниками, що належали Злотницькому.

Господарював у Кримоцьких маєтностях керуючий Вацлав Обух-Вощатинський. Він походив з дворян Обухівських, нащадків колезького асесора Матвія Антоновича Обух-Вощатинського, що в середині ХІХ ст. служив старшим секретарем губернського правління та опікувався зокрема виданням офіційної частини «Киевских губернских ведомостей». Його син Ян (Іван) жив у Радомислі, де й спочив у Бозі 1904 року у 83-річному віці. Мав він двох синів – Івана та Вацлава. Останній якраз і був керуючим у Злотницького, мешкаючи у Великій Рачі.

1905 року в селі сталися заворушення. Озброєні вилами і косами, селяни захопили пасовища в урочищі «ксьондзове» та поміщицькі земельні наділи. Для упокорення бунтівників був викликаний загін драгун із Радомисля. Селяни змогли вберегти свою худобу, яку панські прислужники прагнули перегнати до маєтку, і відвести її до лісу. У тій бійні селянину Сосницькому відрубали руку, а Войцехівському прострелили ногу. 40 учасників бунту було заарештовано і доправлено в Радомисльську в’язницю, затим засуджено до різних строків ув’язнення.

У серпні 1906-го селяни, вимагаючи збільшення платні, відмовилися від роботи в економіях Обуха-Вощатинського і спалили поміщицьке сіно.

У липні 1914 року в Кримку відбулися сутички, пов’язані з актами непокори мобілізованих з Радомисльського повіту на Світову війну.

Підпали під мобілізацію й кримоцькі новобранці.

У 1916 р. загинув на фронті стрілок 6-го Сибірського стрілецького полку Йосип Галицький. Роком раніше на Прикарпатті пропав без вісти Франц Білявський – єфрейтор 41-го піхотного Селенгинского полку.

Зазнали поранень, контузій та хвороб Станіслав Бернацький, Антон Білявський, Іван Войцехівський, Іван Галицький, Михайло Галицький, Калістрат Гонгала, Людвіг Горай, Пилип Згурський, Іван Зіневіч, Іван Клюско, Ігнатій Мазуренко, Андрій Матковський, Броніслав Смородський, Йосип Смородський, Іван Суходольський, Адольф Шатилов, Іван Шатилов, Михайло Шатилов, Йосип Шклярський, Павло Шулятицький.

8 грудня 1913 р. в селі відкрилось земське двокомплектне початкове однокласне народне училище. Розмістилося воно у новозбудованому власному будинку. На утримання закладу відпускалося 780 рублів з державної казни і 682 руб. від повітового земства. У 1914 р. тут навчалося 76 хлопчиків і 24 дівчини. За училищем було закріплено десятину землі, яку використовували під город.

Першим завідувачем училища став Костянтин Веремієнко, що здобув освіту в учительській семінарії,  а освітянський стаж відлічував з 1878 року. Йому надавалась службова квартира, утримання становило 420 руб., за викладання співів сплачувалося 40 руб., за виконання обов’язків  законовчителя – 120 руб.

В училищі також працювала вчителька з п’ятирічним стажем Ольга Чикіна, так само забезпечена казенним житлом. Отримувала вона 360  руб. за вчителювання і 36 руб. за викладання рукоділля.

У 1919 році навчальний заклад у Кримку мав статус школи 1 ступеня (початкові три класи). Навчалося в ній 44 учні (1 клас – 17, 2 – 16, 3 – 11).

Кримоцька земська школа.

 

У «НОВИЙ СВІТ» З ГОНІННЯМИ ТА РЕПРЕСІЯМИ

У пору української революції 1917-1922 р.р. місцеве населення підтримувало український повстанський рух, воювало у загонах Ю.Мордалевича, Лисиці, Орлика. Разом з довколишніми лісовими селами Кримок вважався опорною базою отамана Орлика (Ф.Артеменка), звідки надходило продовольство, фураж. Повстанцям при потребі надавались прихист та допомога у лікуванні поранених, звідси українські вояки часом здійснювали свої бойові вилазки.

27 листопада 1921 року під час Другого зимового походу Армії УНР через Кримок пройшов розвідвідділ Гопанчука-Падалки Волинської групи.

Маршрут дій відділу Гопанчука-Падалки. 

Зі встановленням Радянської влади 1922 року в Кримку було утворено сільраду, до якої входили довколишні хутори Гераськів Ліс, Казимирівка, Цибель, Колодежне, Кримоцькі, Нехворощ, Грузька, Поруб, Шия, Кримоцьке лісництво, Просище, Барак.

 

Хутори довкола Кримка на німецькій мапі 1942 р.

 Сільрада належала до державного реєстру територіально-адміністративних утворень національних меншин. У 1924 р. в Кримку налічувалося 287 дворів, у яких проживали 1375 поляків.

В селі працювала семирічна школа, викладання в якій велося на польській мові.

Випуск Кримоцької польської школи 1935 року.

В центрі - директор школи А.Смольський і учитель О.Шклярук.

Але з початком колективізації національна автономізація в Україні почала згортатись.

Гонінь та переслідувань зазнавала й релігійна громада. У 1920-30-х рр. у Кримоцькому костьолі несли службу Божу ксьондзи Альбін Маркушевський (1917-1922 р.), Болеслав Блєхман (1923-1927), Микола Щепанюк (1927-1929, 1933-1935), Сигізмунд Клемчинський (1929-1932).

Кримоцькі священнослужителі: А.Маркушевський, Б.Блєхман, М.Щепанюк, С.Клемчинський.

Усі вони були згодом репресовані. А храм у Кримку, як зазначають дієцезіальні джерела, 1935 року радянська влада закрила і влаштувала в ньому клуб.

Попри багаторічну традицію радянська влада дозволяла відзначати день св. Антонія тільки за умови влаштування святкувань не в робочий день, а у вихідний – тобто в неділю, до того ж, зважаючи на скупчення народу, на парафію накладався величезний податок у 10 тисяч рублів.

Костьол  у Кримку (повоєнне фото).

В 1930 році в Кримку утворилась сільгоспартіль імені Дзержинського, проте селяни йшли до колгоспу неохоче.

За постановою Волинського ОВ ДПУ в березні 1930 року як соціальнонебезпечі елементи були розкуркулені та вислані на Північ з позбавленням виборчих прав «куркулі» Франц Галицький, Карл Клюско та Дем’ян Ястремський. Через рік заарештували одноосібника Антона Маркевича, якого за небажання іти в колгосп звинувачували в антирадянській агітації.

У голодному 1933 р. за «злочинне зривання завдань партії й уряду з осінньої сівби» Кримоцьку сільраду було занесено на «чорну дошку». До мартирологу жертв голодомору, укладеному на підставі Книг реєстрації актів цивільного стану, що зберігаються в Державному архіві Житомирської області, занесено 56 померлих, імена яких встановлені. У цьому скорботному реєстрі – 24 дитини. Голодна смерть звела на той світ Іванка Білявського, Толика Матковського та Миколку Шатила, які прожили лише один рочок, роком старшу Діанізу Горай, трирічного Костика Суходольського, п’ятирічних Адоля Пірнача та Володю Зінкевича і на рік старшого його братика Броніслава, такого ж віку Надю Суходольську, семиліток Федю Голя, Марійку Зінкевич, Нелю і Юзефу з родин Сичевських, дев’ятирічного Монуїла Дравецького, дванадцятилітніх Франека Давидовського, Валеру Галицького, Франека Маркевича, чотирнадцятирічного Теофіла Сичевського, а також Стасю Давидовськуі Євгеліну Рижко, яким було по п’ятнадцять. Разом з мамою Зінаїдою Фридрихівною Райх померли від голоду четверо її діток: Артур (5 років), Надія (8), Франс (11), Ірих (13).

Жертвами голодомору стали також і молодші, і старші за віком Юзюра Баран (19 років), Іван Бернацький (78),  Цилон Білявський (35), Анатолій Бужинський (20), Леон Бужинський (38), Генадора Віхівська (28), брати Йосип (19), Микола (27) і Станіслав (32) Галицькі, Фелікс Галицький (68), Райхард Ган (37), брат і сестра Йосип (32) і Марія (46) Зінкевичі, Антон Лісовський (59), Марина Маркея (37), Іван Овсієнко (66), Антоніна Порохницька (48), Павло Порохня (19), Антоніна Прудовська (60), Микола Рахильський (27), Марія Рижко (18), Кароліна Сичевська (36), Володимир Сичевський (52), Юліан Сірош (18), Василь Столяренко (48), Йосип Суходольський (51), Йосип Суходольський (74), подружжя Петро (50) і Антоніна (46) Сучки, Кристаль Тлій (52). Переважно вони були жителями довколишніх кримоцьких хуторів, що чинили опір примусовій колективізації, відтак дістали покару голодною смертю.

З урахуванням «розкуркулених» понад 50 жителів села стали жертвами політичних репресій комуністичного режиму в 1930-х роках. У пам’ять про них на сільському цвинтарі споруджено меморіальний знак.

Під час так званої Польської операції НКВС, що почалась у серпні 1937-го, до зведень енкеведистів про широку мережу викритих у 1937-38 рр. польських «боювок», осередків ПОВ (Польська організація військова) увійшли й Кримоцькі «шпигуни та змовники». 5 жовтня 1937 р. в Житомирі були розстріляні кримоцький лісник Артур Любовський і вчитель Пантелеймон Павлишин, звинувачені в «причетності до польської шпи­гунської організації».

Через рік того ж дня в обласному центрі за «приналежність до ПОВ» постановою трійки розстріляно робітника Казимира Галицького, десятника ліспромгоспу Івана Сичевського, колгоспника Леонарда Смородського.

В «причетності до шпигунсько-диверсійного угруповання» був звинувачений і розстріляний штукатур Павло Бондаренко. «Шпигунську» статтю 54-6 КК УСРР із засудженням до вищої міри покарання інкриміновали колгоспнику Рейнгольду Опатерному та робітникові ліспромгоспу Миколі Єфимовичу. Трагічна розстрільна доля у 1937-му спіткала колгоспника Станіслава Смородського, робітника промартілі Амбросія Пірнача, котрі нібито належали до «контрреволюційної організації», а також рахівника лісодільниці Вацлава Смородського та уродженця Кримка Франца Шатила, що був бригадиром колгоспу в Мірчі, також звинувачених у контрреволюційній діяльності.

Переслідувань за такими «підозрами» зазнали, крім того, однососібники Вацлав Свінцицький і Станіслав Суходольський, робітниця торфорозробок Єва Дубчак.

23 вересня 1937 р. «за антирадянську агітацію» було заарештовано вчителів-поляків Кримоцької школи Івана Йосиповича Войцеховського, Євгена Годзинського і директора закладу Антона Смольського. Смольський та Годзинський були розстріляні через півтора місяця в Житомирі, а Войцеховського засудили до 10 років виправно-трудових робіт.

А.Смольський (світлина зі слідчої справи).

За подібними звинуваченнями були репресовані і розстріляні голова колгоспу Антон Пальчевський, бухгалтер господарства Іван Вишневський, рядові колгоспники Антон Білявський, Іван Ів. Войцеховський, Адольф Карлович та Адольф Якович Галицькі, Болеслав Галицький, Август Ган, Франц Горай, Станіслав Шатило, Йосип Шклярський, голова ССТ Йосип Бернацький, лісоруб Франц Бернацький,  десятник промартілі Леон Горай.

Колгоспниць Марію Бернацьку, Софію Горай та Броніславу Смородську вислали на 5 років до Казахстану, на такий же термін ув’язнили лісівника Федора Негря-Марченка.

Півроку перебував під арештом ще один колгоспний очільник Антон Гонгальський.  Робітника торфорозробок Петра Світельського тримали під вартою більше року.

Слід зазначити, що розгорнуті навколо Кримка лісові промисли певною мірою слугували прихистком для переслідуваних радянською владою мешканців інших регіонів, зокрема й тих, що на хвилі перших репресій 1930-х відбули терміни покарання і оселилися в Кримку та на довколишніх хуторах. Проте пильні органи й тут дістали звільнених з таборів колишнього голову колгоспу з Овруччини Івана Ренкаса та його двоюрідного брата Миколу. Обох їх розстріляли в Житомирі у 1938-му.

 

Іван та Микола Ренкаси (фото зі слідчих справ).

Не оминула переслідувань і сільська церковна громада. Услід за священнослужителями потрапили під жорна репресій парафіяни Кримоцького костьолу. У 1929 р. за сфабрикованою груповою справою католиків у Києві заарештували Альбіна Любовського, що у 1922-27 рр. працював у Кримку лісничим і водночас навчався на сільського вчителя. Він був парафіянином Кримоцького костьолу і допомагав під час богослужінь о.Б.Блєхману, а потім услід за ним переїхав до Києва. Його засудили до трьох років заслання на Північ, і що з ним сталося далі – невідомо.

 

А.Любовський.

 Слід зазначити, що церковна громада всякчас клопотала про збереження культової споруди в селі, домагалась призначення її нового настоятеля. Натомість у 1935 році за сфабрикованою груповою справою «Фашистської контрреволюційної організації римо-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні» були заарештовані голова парафіяльної ради Вацлав Свенцицький, органіст Леопольд Левківський. За звинуваченням «у контрреволюційній роботі в молодіжному середовищі, а також в поширенні серед населення доводів про неминуче падіння радвлади» їх було ув’язнено в табори, а згодом розстріляно. У 1937 р. в Житомирі розстріляли Адольфа Суходольського, у котрого свого часу квартирував репресований священник М.Щепанюк.

Польське походження стало вироком і для вихідців із Кримка, що перебували в інших регіонах СРСР.

На хвилі репресій проти військових зазнали переслідувань старший лейтенант Домінік Лісовський, що служив начальником хімслужби полку на Далекому Сході, червоноармієць Станіслав Бернацький, місцем служби якого зазначено Севастополь.

Івана Галицького розстріляно у 1937-му у Куйбишеві.

 

У ГОРНИЛІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ

Село було окуповане гітлерівськими загарбниками з 19 липня 1941 р. по 10 листопада 1943 р.

В пору окупації Кримок вважався одним з центрів партизанського руху. За радянськими реєстрами, тут діяла підпільна антифашистська група з 28 чоловік, яку очолювала Катерина Сичевська (Кудря). Підпільники зібрали для партизанського загону Івана Хитриченка зброю, боєприпаси. Батько й син Йосип та Болеслав Смородські діставали їх зазвичай з поховань радянських бійців та переховували в іншому місці. Підпільників, проте, вистежили і розстріляли.

У липні 1942 року бійці загону під орудою заступника командира Бориса Зуйкова, щоби запастися провізією перед переходом на інше місце базування, заїхали на Кримоцький млин, володів яким німець Дреус, що співробітничав з окупантами. Партизани завантажили на підводу борошно й вирішили тієї ж ночі випекти з нього хліб у хатині лісника Н.Кривого, що слугувала своєрідною продовольчою базою. Між тим, про подію на млині було повідомлено  в радомишльську жандармерію. Скорим часом на лісничівку нагрянув підрозділ карателів. Зав’язався нерівний бій, у якому Б.Зуйков загинув, а Ольгу Хитриченко карателі схопили й допровадили в Радомишльську катівню, а потім розстріляли.

Влітку 1943-го штаб з’єднання І.Хитриченка знову було дислоковано біля Кримка. Партизанські лави поповнилися місцевими жителями. Позаяк прочісування лісу карателями змусило партизанів перебазуватися в інше місце.

У березні 1943-го в Кримку відбило у гітлерівців череду худоби партизанське з’єднання Ковпака. Цей момент, до речі, зафіксував фронтовий кореспондент Л.Коробов.

Ще на одній світлині, зробленій знаним фотографом Я.Давидзоном у партизанському таборі ковпаківців під Кримком, – партизанка Дар’я Войтенко, що була закатована восени 1943-го поблизу села.

Біля Кримка окупанти схопили й партизанських зв’язкових Валентину Прушківську та Наталію Діденко, юнок розстріляли і закидали землею. Валентина, позаяк, дістала лише поранення. Місцеві жителі Йосип та Євген Сичевський відкопали дівчину і потайки перевезли до радомишльської лікарні, де лікар Тетяна Буднікова врятувала їй життя, однак ампутувала руку. Н.Діденко згодом перепоховали у Братській могилі в селі. На місці розстрілу юних партизанок встановлено пам’ятний знак.

 

Тетяна Буднікова на місці розстрілу юнок.

За повоєнними зведеннями НКВС, загалом під час окупації гітлерівцями розстріляно 25 дорослих жителів села і двоє дітей, відправлено на примусові роботи до Німеччини - 44. Окупанти вивезли до Рейху 17 цнт. зерна, коней - 22, великої рогатої худоби - 192, телят - 16, свиней - 172, овець - 150, птахів - 280. Під час боїв за село згоріло 27 житлових будинків, 16 колгоспних будівель, 5145 цнт. збіжжя. Водночас у матеріалах Держархіву Житомирської області йдеться про вивезених на роботи в Німеччину 90 жителів Кримка, про закатованих і розстріляних сімох мешканців села.

В пору окупації відновились служби у сільському костьолі, де правив ксьондз Войцех Дажицький.

Цей факт, вочевидь, був поставлений йому у провину, і у 1946-му кримоцького священнослужителя заарештували. Його засудили на 8 років виправно-трудових робіт і відправили в Колимські табори.

Окупантів було вигнано з Кримка 10 листопада 1943 р. в ході Київської наступальної операції військ Першого Українського фронту. Окупаційний гарнізон, що налічував тут 150 осіб і складався зокрема з казачого ескадрону, розгромили підрозділи 26-го полку 7-ї гвардійської кавалерійської дивізії. О 22.30 радянські кавалеристи зненацька здійснили напад на бойову охорону ворога на східній околиці села. Гітлерівці в паніці відступили, проте радянські воїни їх переслідували і 90 з них у сусідніх Березцях полонили.

Особливо відзначився в бою за Кримок 1-й сабельний ескадрон капітана Петра Тарасенка, котрого за цей бій нагородили Орденом Вітчизняної війни 1 ст. Трофеї ескадрону становили 40 захоплених автомобілів противника з різноманітними військовими вантажами, 2 артилерійські 75-мм гармати з тягачами. Нагороджений був офіцер-кавалерист посмертно: 7 грудня 1943-го він загинув у бою під Замірами, де й похований.

П. Тарасенко.

За кримоцьку звитягу Орденом Червоного прапора був нагороджений гвардії капітан Сергій Федоренко, командир батареї 82-мм мінометів (смертельно поранений у 1945-му). Батарея успішно відбила три ворожі контратаки. Її прицільним вогнем було вбито півсотні гітлерівців, знищено розрахунок 150-мм батареї, підбито вісім автівок з боєприпасами, дві бронемашини та три станкових кулемети.

У двох братських могилах у Кримку поховані 234 воїни 7-ї гв. кав. дивізії, 99-ї, 304-ї, 316-ї, 328-ї, 350-ї стрілецьких дивізій,  що загинули в боях під селом у 1943 р. Відомі прізвища 79 з них.

Після вигнання з села гітлерівців з 1 грудня 1943 р. до середини січня 1944-го у ньому було розгорнуто 5268-й, 5269-й та 588-й хірургічні польові рухомі госпіталі Радянської армії. Шпиталі використовували зокрема для своїх потреб місцеву школу.

Біля Кримка було також організовано табір для німецьких військовополонених. Притому, зважаючи на продовольчі проблеми,  серед бранців траплялися випадки голодної смерті. На це у своїх звітах звертали увагу рейдові групи УПА, що під час війни і у повоєнний час проходили через село, де місцеве населення надавало їм допомогу та підтримку. Зазначалося водночас, що з полоненими aдмiнicтpaцiя кpaщe поводилась, як з чepвoнoapмiйцями. І харчування для них було кpaщим – 800 г xлiбa нa дoбу. У нaсeлeння i радянських військових це нaвiть викликало заздрість.

Звернули увагу рейдовики на примусове підписання селянами зобов’язань на  державні позики не менш ніж на 100 руб. Згодом ці гроші почали вимагати у жителів села. Проти тих, хто в обумовлений термін гроші не сплатив, запроваджувалися судові переслідування, опис майна для реквізиції  та ін. Такий суд відбувся в Кримку, де прокурор зокрема описав у «боржника» свиню, яку відразу й забрали, а гроші за неї нарахували за державною ціною, що, звісно, була набагато нижчою від «базарної».

Влітку 1943 року довколишніми лісами рейдувала похідна група УПА під орудою «Романа» (В.Кудри), що мала конспіративне пристановище в Кримку.

У березні 1944 року повз Кримок пройшов загін Лисогора з повстанського з’єднання «Базар». Упівці успішно перебралися через Тетерів мостом з Чудина на Кримок, де тримали бій з «істребітєльним отрядом» («ястребками»), сформованим з районного активу. Успішно відбившу атаку, вони продовжили рейд. Звітуючи про підсумки походу, командир з’єднання назвав Кримок одним з місць, де повстанці сподівалися поповнювати запаси харчів.

Надрайонний референт «Семушка», котрий командував повстанською рейдовою групою, що проходила Радомишльщиною в грудні 1944-го, доповідав, що має в Кримку чотири постійні «контакти», озброєні автоматами.

У звіті пропагандивної групи ОУН-УПА, що діяла на Житомирщині у 1945-1947 рр., зауважується, що в Кримку та сусідніх селах Білка і Хомівка представники польської національності, які тут переважають, хотіли б переселитися на історичну Батьківщину, а ще – мріють про «вільну Польщу аж до Дніпра». Натомість повстанці обіцяли, що боротимуться за «вільну Україну аж до Вісли».

У звіті за 1950 рік йдеться також про те, що в районі Кримка помічено було, ймовірно, створену провокативну групу, що видавала себе за повстанців, поширюючи у спілкуванні з тутешнім людом свою зневіру в подальшому опорі радянській владі.

У 1947 році за зв’язок з українськими повстанцями та співпрацю з ними було заарештовано і засуджено на 10 років кримоцьку колгоспницю Ольгу Василенко.

За матеріалами меморіальних реєстрів, не повернулися з війни (загинули або вважаються зниклими без вісті) понад 110 жителів Кримка.

Багато кримоцьких фронтовиків відзначено за звитягу орденами та медалями. Зокрема Орденами Червоної Зірки, Червоного Прапора та Вітчизняної війни ІІ ступеня був нагороджений Домінік Білявський, Орденом Червоного Прапора та медаллю «За перемогу над Німеччиною» – Роман Димик, Орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаллю «За визволення Варшави» – Владислав Білявський , орденами Червоної Зірки, Слави ІІІ ст. та двома медалями «За відвагу» – Йосип Білявський, двома орденами Червоної Зірки – Йосип Сучок, орденом Червоної Зірки та медаллю «За відвагу» – Євген Галицький, Петро Порохницький, Станіслав Сичевський (дві медалі) та Йосип Шатило, орденом Слави ІІІ ст. та медаллю «За відвагу» – Петро Кубицький і Броніслав Шатило, орденом Червоної Зірки – Домінік Лісовський, Вацлав Охримович, Леонід Охримович, Костянтин Сичевський, Ілля Шатило, Петро Шатило, орденом Вітчизняної віни ІІ ст.  та двома медалями «За відвагу» – Тимофій Сичевський, орденом Слави ІІІ ст. – Франц Г. Бернацький. Медалями «За відвагу» відзначені Вацлав Бернацький, Станіслав Бернацький, Франц Й. Бернацький, Едуард Галицький, Віталій Горай, Михайло Горай (двічі), Фелікс Горай, Трохим Ковальчук, Владислав Лісовський, Мартин Матковський, Сигизмунд Матковський, Вацлав Охримович, Станіслав Пірнач,Броніслав Порохницький, Йосип Порохницький, Іван Сицинський, Борис Суходольський, Дмитро Сучок.

 

Орденоносець Д.Білявський.

У 1985 р. ювілейним (до 40-річчя перемоги) Орденом Вітчизняної війни нагороджений 51 житель Кримка.

 

ПЕРТУРБАЦІЇ ТА РЕФОРМИ ПОВОЄННЯ

У 1945 р. в селі нараховувався 851 мешканець переважно польської національності, обліковувалося 284 двори.

По війні в Кримку було утворено торфоартіль «За Батьківщину». 

У 1949 р. село було повністю радіофіковане. Того ж року тут була збудована гідроелектростанція потужністю в 25кВт.

У 1950 році кримоцький колгосп приєднали на правах бригади до укрупненого колгоспу ім. Кагановича з центральною садибою у Великій Рачі.

У Кримоцькій бригаді колгоспу діяла птахоферма, започаткувалося рибоводство. У 1959 р. біля гідроелектростанції та колгоспного млина було обладнано риборозплідник з двох зимівників, двох нерестильників і нагульного ставу, де щороку вирощувалося мільйон штук малька коропа.

У 1954 р. сільраду в Кримку було ліквідовано, а село підпорядкували Великорацькій сільраді.

Невдовзі костьол у селі закрили й зруйнували. Однією з підстав для закриття храму влада називала відсутність священнослужителя.

У 1960-х рр. було збудовано клуб на 200 місць, нову восьмирічну школу, магазин.

У 1983 році в Кримку почала діяти ПМК-12 тресту «Риб-буд», яка збудувала мережу ставків на р. Білка для утвореного тут рибгоспу «Білка».

В селі за кошти господарства було збудовано дитсадок, житлові будинки, їдальню. Позаяк станом на 1984 рік Кримоцька школа була єдиною в районі, що не мала власної їдальні.

 

НА ЗЛАМІ ЕПОХ

В 1985 р. в Кримку відновлено сільську Раду, до якої увійшли населені пункти Білка, Таборище, Спірне, Хомівка, а землі сільради в 1994 році були передані в користування селекційному центру «Росія».

У різні роки сільську раду очолювали Віктор Самойленко (1985-1994, у 1990-91 рр. в ході тодішньої самоврядної реформи головою сільської ради було обрано керівника рибгоспу Юрія Шкварницького, а В.Самойленко працював головою виконкому сільради), Віталій Бернацький (1994-2002), Сергій Ковальчук (2002-2006), Віталій Галицький (2006-2017, потім ­– староста).

Загальна площа сучасного Кримоцького лісництва становить 4190,9 га, охоплюючи 75 кварталів, розділених на 3 майстерські дільниці. Територія, вкрита лісовою рослинністю ­- 3670,9 га, в тому числі лісові культури – 3057,2 га. Не вкриті лісовою рослинністю землі – 440,4 га, в тому числі незімкнуті лісові культури - 303,6 га.

Мапа лісових угідь Кримоцького лісництва. 

Скорочення чисельності населення і зменшення кількості дітей спричинило до закриття у 2015 році сільського освітнього закладу. Притому ще у 1991 році у Кримоцькій неповній середній школі (восьмирічній) вкомплектовано було лише три класи, в яких навчалося 30 учнів.

Дзвоник - як згадка про школу. 

У 1993 році в Кримку почала діяти римо-католицька каплиця. Відтоді тут правили ксьондзи Францішек Патріяк, Павло Гусаківський, Анатолій Монжиєвський, Анатолій Добржанський, Олег Гнатюк. 13 червня 2008 р. в Кримку відбулося освячення місця під закладку нового костелу в ім’я Антонія Падуанського.

 

Костел невдовзі було збудовано коштом громади та доброчинців. На храмове свято в червні 2019 року його освятив ординарій Києво-Житомирської дієцезії єпископ Віталій Кривицький.

Крім того, в лісовому урочищі на околиці села облаштовано каплицю біля впорядкованого громадою джерела, вода в якому вважається чудодійною.

 

За переписом 1989 року в селі нараховувався 541 мешканець (229 чоловіків і 312 жінок), у 2000 р. – 414, у 2001-му - 436.

Станом на 2011 рік по сільській раді налічувалося 462 жителі. Тут працювали школа, бібліотека, відділення зв’язку, фельдшерсько-акушерський пункт, аптека, три приватних магазини, Будинок культури в Кримку та клуб у Білці.

Працювали підприємства «Інтер-риба» (Кримок), ДОК у Хомівці, Кримоцьке лісництво, місцеві підприємці займаються переробкою деревини і риборозведенням. Головне джерело надходжень сільського бюджету – оренда ставків.

За підсумками тогорічного обласного конкурсу на кращий санітарний стан та благоустрій території серед сільських громад Кримоцькій сільраді було присуджене третє місце, зважаючи на відремонтовані в селах дороги, освітлені вулиці, впорядковані цвинтарі, дамби, мости, прибережні смуги водойм, спортмайданчики, зелені зони тощо.

З 2017 року Кримок входить до Радомишльської територіальної громади. Утворений тут старостинський округ охоплює населені пукти колишньої сільської ради – Білку, Таборище, Спірне та Хомівку.

У липні 2022-го в селі поховали загиблого на сучасній російсько-українській війні героя-земляка Анатолія Пархимовича, у лютому 2023-го – Анатолія Білявського. 

А.Пархимович. А.Білявський.

 

 

У публікації використано майже 100 загальнодоступних друкованих та електронних джерел.

Висловлюю вдячність за натхнення, спонукання до пошуків та сприяння авторам і коментаторам FB-спільноти «Крим, Кримська Рудня, Кримка, Кримек, Кримок», зокрема дослідницям Кримоцької минувшини Станіславі Горай і Тетяні Суходольській, а також Ігорю Довбишу, Андрію Климчуку та багатьом іншим.