Як ми під Малином уже були…

З оприлюдненням Мінрегіоном проєкту майбутніх районів Житомирщини, за яким в області передбачено створення чотирьох районів: Житомирського, Бердичівського,  Новоград-Волинського і Коростенського – у сусідньому Малині активізувався і владний, і громадський рух за утворення на обласній мапі п’ятого району – Малинського: в складі теперішніх Брусилівського, Малинського, Народицького і Радомишльського районів.

Для Радомишля подібна ситуація, власне, не нова. Двічі в своїй історії Радомишль підпорядковувався Малину. Остання така реформація, що проходила у 1962-1964 роках ще на пам’яті старших поколінь радомишлян. Реформа була недовгою, проте за її підсумками Радомишль зазнав і соціально-економічних, і територіальних втрат.

Малину, одначе, це відкрило шлях до статусу міста обласного підпорядкування.

Подібна пертурбація проходила й під час адміністративно-територіальної реформи 1923 року. Тоді було ліквідовано Радомисльський повіт, що за своїми розмірами (9533 кв. км) становив майже третину сучасної Житомирської області, охоплюючи ряд сучасних районів Житомирщини та Київщини. Натомість центром новоствореного округу став Малин. Хоча на ту пору населення Радомишля становило біля 13 тисяч, а Малина – 7,4. Як наслідок, у 1923 році Радомишль – понизили в статусі він став селищем міського типу (на щастя, лише на кілька років). Малин же проклав собі шлях до статусу міста. Радомишльський район, до того ж, майже на сорок років позбавили виходу до залізниці.

А от як оповідалося про ту реформу і новий понижений статус нещодавнього повітового міста (друга категорія міст Російської імперії за тодішньою класифікацією, для порівняння – зараз ми вже аж у сьомій) 1924 року в київській газеті «Пролетарська правда».

«Про принади сполучення між Радомислем і Малином багато разів писалося ще в «добрі старі часи», коли Радомисль, так би мовити, задавав тон, адже був повітовим містом, а Малин – незначним зубожілим містечком. Чимало часу з того часу спливло, і ролі змінились. З живого, квітучого міста з населенням у 20000 жителів Радомисль перетворився у «заштатне» містечко з обгорілими після пожежі, що сталась у ньому в червні 1922 року, вулицями, позбавленими будь-якого життя, згорілим минулого року відомим всій Київщині паровим млином (кол. Авербуха), із закритим нещодавно великим шкіряним заводом ВУКС і декількома сотнями безробітних.

Малин же став центром величезного за своїми розмірами округу, де зосереджені установи, розкидані по всій території «куцого» містечка.

Як окружний центр, Малин, здавалося б, повинен був не тільки «розворушитися» і привести себе у «належний вигляд». Що не кажи, але сором хоча б перед тим же Радомислем залишатися «нечупарою», яким він перебував упродовж кількох десятиріч, потопаючи у багнюці і глибоких калюжах. А між тим, все зосталося без змін: ті ж брудні немощені вулиці, ті ж смердючі калюжі води (по коліна), ті ж безсоромні гуляння «по місту» обивательських корів, кіз і свиней…

Чим, скажіть, не «культурне» місто?

Правда малинці вихваляються своїм парком, справжні родзинки якого нещодавно описувалися у «Пролет. Правді». Але цей парк, – на жаль! – єдине варте уваги місце в Малині, і більше йому пишатися нічим.

А що вже казати  про дорогу між Радомислем і Малином! Про ці піски, ями, вибоїни… Про знамениту «місцину» біля паперової фабрики, де взагалі вже не важко собі й шию зламати… А переїзд через загату?

І, дивна річ, ніхто, рішуче ніхто, не подумає про те, що треба ж, нарешті, все це виправляти. Забувають, що вже скоро настане осінь, і потрібно завчасно подбати про відновлення і виправлення поруйнованих доріг.»

А це, до речі, несподіваний допис про дорогу Радомишль – Малин у газеті «Коростишівські вісті» в липні 1942-го. Втім були ми тоді під іншими «господарями»…

Хорист із бунтівною міткою

Напевне першим знаним з історичних джерел співочим талантом на радомишльських теренах слід вважати такого собі Йосипа МИТИНСЬКОГО. Щоправда, відомості про нього містяться в надто сумному для української історії документі. Згадано колишнього радомисльського півчого у Коденській книзі судових справ – архівному зібранні протоколів польського військового суду в Кодні, що фіксував допити заарештованих учасників Коліївщини, а також судові вироки щодо них, серед яких переважали смертні.

Як зазначено в справі «гайдамаки Йосипа Митинського, дяка, Шваччиного брата» від 15 грудня 1769 року, затримали його на дорозі з Вінниці на Очеретне й Погребище біля села Босий Брід (названі тут і далі села лежали переважно на межі Київщини, Поділля та Волині) уманські надвірні козаки, бо не мав при собі жодних документів. Спочатку тримали його в Попудні, а звідти спровадили у Кодню. Між тим, при затриманні Йосип пояснив, що простував саме туди.

На допиті невільник розповів, що має 33 роки від роду, уроджений у Красилові (нині – Хмельницька область) в родині місцевого возного (так іменувався ту пору судовий виконавець) Данила Митинського та його дружини Тетяни.

Позаяк гарно співав, віддали його в Радомисль на службу до митрополита Київського, що там резидував (у 1762-1778 рр. предстоятелем унійної митрополії був Пилип Володкевич). Вірогідно, тоді й наставили Данила на дяка. Втім був він при митрополитові не лише кліриком-хористом, а й шафарем – збирачем податків.

Три роки провів Йосип у митрополії, а потому повернувся в Красилів, де певний час жив у дядька. Затим півроку служив у Янові в протопопа Заблонського, який залучав його до візитації церков.

Цю місію перервала хвороба, яка тривала зиму й літо 1769-го, що їх дяк Митинський вимушено провів в Очеретному. Остаточно видужавши, мандрував він різними парафіями, де брав участь у богослужіннях по кілька днів на тиждень. Потім оформив собі паспорт у Красилові й надумав вирушити у Кодню, де, відчував, знедоленим потрібна і духовна, і пісенна розрада. Зрештою потрапив туди вже не зі своєї волі, а силоміць. Та ще й під шибеницю. Попервах таки лише «під», бо саме на цим ешафоті 7 січня 1770-го ув’язненому всипали 300 ударів різками. Адже своє гайдамацтво Йосип Митинський заперечував, посилаючись при цьому на свого покровителя ксьондза Скальського з Ліщин, а жодних доказів його бунтівної діяльності у трибуналу не було.

Над покараним невільником з чудовим півчим голосом зглянулись сановні шляхтичі Слотвинські, що прихистили забитого (йдеться, певно, про чашника житомирського 1766-1772 рр. Никодима-Казимира та його жалісливу дружину Ядвигу). Але бути придворною співочою пташкою в клітці він, мабуть, не забажав і, коли загоїлися рани, вирушив мандрувати далі.

Певний час перебував у Мирополі, вчителював у Любарі. А влітку непосидючий дяк-співець знову опинився в Коденському ув’язненні. Тепер вже під іменем Йосипа … Швачки(!). Саме цим прізвищем називався Митинський, вдаючи себе за двоюрідного брата (по тітці) бунтівного козацького отамана Якова Швачки. Притому ще й вихвалявся, що має під Хмільником власний п’ятитисячний загін, з яким скоро буде різати ненависну шляхту, євреїв, попів. Аби якось прогодувати себе і десь пристати на ніч, за вечерю й покрівлю виписував дбайливим господарям «лібертації» – охоронні грамоти на час наступного походу сюди повсталих гайдамаків.

Третього травня Митинський під тією ж легендою надав «лібертацію» в селі Погорілому, що на Уманщині, місцевому ксьондзу Корналію Плісовському, в якого зупинився на ночівлю. На папірці він написав: «Був тут Йосип Швачка… Будучи убогим, отримав вольницю у найяснішої монархині цариці Катерини Олексіївни генерала Битова, жодної кривди не чинив, тільки відпочив і пішов з Богом». Про свого непроханого нічного гостя, що сполохав і підняв на ноги родину, яка спочивала, та з погрозами вимагав їжі й горілки, священик повідомив російським військовим.

Царські карателі, що допомагали польським придушувати повстання, затримали «Йосипа Швачку» в місцевій корчмі. Під канчуками та свідченнями Плісовського і наданої йому «лібертації», показами інших «потерпілих» дяк підтвердив мовлене ними, пояснивши це лише намаганнями прикритися своєю належністю до гайдамацтва бажанням поїсти й випити. А коли мешканці ставилися до його слів підозріло, відразу забирався геть. Та йому не повірили, доправивши спочатку до Яблунців та Межибожа в комендатури російські. Там московські кати допитували Митинського вже по повній. Відтак під тортурами він «зізнався», що справді є Шваччиним кузеном і був у його війську, що забив тільки двох євреїв.

Тож відправили його до Коденської ями, де катування продовжилися.

Жодних заперечень і виправдовувань суд до уваги не взяв. 5 липня 1770 року з колишнього радомисльського співця здерли два паси шкіри, а через два дні бідолашного четвертували…

Вадим Доброліж.

«Козацька доля. Кодня».

Як пише в книжці «Швачка – фенікс українського духу» дослідник Коліївщини Євген Букет, свідчення Йосипа Митинського про його гайдамацтво історики здебільшого до уваги не беруть, і не лише тому, що вони були вибиті катуваннями (до речі, в джерелах ХІХ століття такі зізнання означено терміном «корпоральні»). В історичних документах жодних згадок про діяльність бунтівних козацьких загонів Якова Швачки, а тим більше Йосипа, не значилося, хоча виступало під прізвищем легендарного фастівського полковника Микити Швачки, одного з очільників Коліївщини, чимало відомих і невідомих ватажків. Позаяк подеколи на дяка й співця Митинського вказують, як на приклад участі в гайдамацькому русі не лише «холопства та бидла», як це колись трактувалося, а й представників аристократичних кіл.

Тож Йосип Митинський скоріше за все був трагічною жертвою власного обмову. Та безсумнівною залишається оповідь про чудового півчого, чий чистий проникливий спів свого часу вражав радомислян, лунаючи під склепіннями Радомисльського Свято-Троїцького храму.

Газета «Зоря Полісся», 12 червня 2020 р.

Добра путь, книго!

Шановні читачі блогу!

З приємністю представляю вам друкований первісток свого багаторічного краєзнавчого доробку – книгу історико-краєзнавчих розвідок у минувшину рідного Радомишля «Місто з глибини віків», що нещодавно побачила світ у житомирському видавництві «Бук-Друк» (Видавець О.О.Євенок). 

  

Ви мали змогу ознайомитися з багатьма із цих досліджень на сторінках цього блогу, в Радомишльській райгазеті «Зоря Полісся» та в інших виданнях, а тепер до вашої уваги їх оновлена й доповнена книжкова версія, притому ряд публікацій друкуються вперше.

Дякую всім, хто надихав, сприяв і підтримував видання книжки, – моїм рідним, колегам, однодумцям, тим, хто допомагає у краєзнавчих пошуках. Особлива вдячність – депутату обласної ради Миколі Григоровичу та його помічникові Василеві Забігайлу, обласним владним структурам, що спонукали до втілення задумів у реальність.

Позаяк перепрошую майбутніх читачів за певні недоліки – коректурні, технічні, орфографічні, що, на жаль, лишилися непоміченими при підготовці видання до друку. Втім маю сподівання, що вийде й продовження, де подібних огріхів вдасться уникнути, адже до книжки увійшло лише 77 розповідей з кількох сотень, які маю в доробку, притому досліджуються нові теми з нашої давнини, наразі готуються і творяться нові краєзнавчі публікації. Тож – хай далі буде.

І добра путь тобі, книго!

5 червня 2020 р. книги місцевих авторів, що їх було видано у 2019-му коштом обласного бюджету, презентувалися в Житомирській обласній раді. Усі презентовані видання поповнять бібліотечні фонди області.

«Через переслідування людиною…»

З-поміж ссавців, які зникли з українських лісів за останні століття, зоологи чи не найпершою називають росомаху. Колись її визначали мешканкою саме північних українських регіонів – передусім Полісся та сполучних з ним білоруських лісових угідь. У середині ХІХ століття цих тварин помічали зокрема в Біловезькій пущі. Є свідчення про забитих 1878 року росомах під Овручем та Слуцьком.

Так, саме забитих, бо всякчас людина, вмітивши цього звіра, прагнула його якнайшвидше знищити, адже росомах вважають надзвичайно лютим хижаком: траплялися випадки, що вони нападали навіть на овець, кіз, оленів, здебільшого розгризаючи їм горло і випиваючи кров. Приміром, на початку 1943 року фінські часописи повідомляли, що одна росомаха загризла в Лапландії 80 (!) оленів з одного стада. Та й справді ці звірі є навдивовижу сильними як для своїх розмірів – 75-85 см завдовжки. Притому в природному середовищі конкурувати за здобич з ними може хіба що вовк. Проте від його нападу росомаха легко може втекти на дерево. Ведмеді зазвичай уникають сутичок зі свою меншою подобою (в давніх описах росомаху називають схожою на ведмедя, тільки десь наполовину меншою).

Втім ця тварина належить до родини куницевих, тож і рухлива, і вправна, і витривала (галопуючи, може без перепочинку подолати до півтора десятка кілометрів), і дереволазна, і водоплавна.

Позаяк найбільше клопотів росомасі завдає людина. Недарма звір, як правило, селиться у малозалюднених місцях, до того ж належить до так званих солітарних тварин, що живуть усамітнено й відокремлено  від інших особин. За спостереженнями, одна росомаха контролює територію в кількасот квадратних кілометрів, не допускаючи сюди інших «родичів». Відтак рідкісними вони є в щільно заселених і обмеженими лісовими ресурсами регіонах.

Нещадне й неконтрольоване вирубування поліських лісів у ХІХ та на початку ХХ століть і переслідування людиною, що заселяла заліснені простори, гнало росомаху на пошук нових місць проживання, де вона, проте, знову могла потрапити під приціл «гомо сапієнс». Недарма вкупі з винищенням людьми найбільшу загрозу для неї становить втрата місця проживання.

Тож і стали ці ссавці на наших теренах спочатку рідкістю, а потім зникли зовсім.

У 1934 році тогочасний провідний україномовний часопис Галичини «Діло», що видавався у Львові, посилаючись на радянського зоолога Василя Полікарповича Храневича, писав, що одну з росомах, яких востаннє бачили в Україні, вбили перед війною (Першою світовою) під Радомишлем на Київщині, а після війни – під Проскуровим, що на Поділлі, куди вони часом теж «набігали». Відтоді на українському Поліссі росомахи вже не зустрічалися. Та й на білоруському, власне, теж, не кажучи вже про інші регіони України.

Втім переслідувань з боку людей, що істориками характеризуються як політичні репресії комуністичного режиму, зазнав на собі й сам учений. У пору, коли на його дослідження посилалась «закордонна буржуазна газета»,  Василь Храневич вже перебував в ув’язненні за сфабрикованим звинуваченням у приналежності до міфічної контрреволюційної повстанської та шпигунської Української військової організації (УВО), яка «ставила собі завданням збройним шляхом повалити радянську владу, відновити буржуазно-шовіністичну Велику Соборну Україну». Він нібито виховував студентів у «націоналістичному антирадянському дусі, займався шкідництвом у сільському господарстві, створював контрреволюційні осередки в селах під час проведення наукових експедицій». А ще – впроваджував у своїх підручниках, що до речі, високо були оцінені фахівцями, та у навчальному процесі  «націоналістичні винаходи» – українську наукову термінологію (Василь Полікарпович викладав у Кам’янець-Подільському сільгоспінституті). Багато його наукових праць потім вилучили з обігу і знищили. До пізніших звинувачень на адресу вченого додалися ще й цитування праць українського науковця у закордонні, наводячи це як додатковий аргумент для продовження його тюремно-табірних термінів…

Примітно, що у 1917-1919 роках працював Василь Храневич на Київщині. Зокрема у Київському Губернському земстві він опікувався луківництвом та культурою боліт. Вочевидь тоді й побував він на Радомишльщині, де дізнався про місцеві ареали росомах, на які посилався в подальших дослідженнях.

У 1919 році молодого вченого направили на рідне йому Поділля, призначивши приват-доцентом у створений славним сином Радомисльського повіту Іваном Огієнком Кам'янець-Подільський державний український університет.

Остання інформація про Храневича датована 1939 роком, коли після чергового перегляду справи він отримав ще 15 років таборів і був відправлений у Воркуту. Подальша його доля невідома.

Газета «Зоря Полісся», 12 червня 2020 р.