Професія - захищати Вітчизну

   Недарма у не такі вже далекі часи кіно називали найважливішим із мистецтв. Бо воно справді було надзвичайно вагомим ідеологічним та виховним елементом. Героїв пропагандистських кінострічок брали за приклад, їм наслідували, а для юних кіноглядачів екранний взірець часом ставав визначальним у виборі професії та життєвого шляху.

    Саме так сталося свого часу і з радомишлянином Ігорем Герасименком. У дитинстві хлопчина переглянув культову для тієї пори кінострічку «У зоні особливої уваги», відтоді герої-десантники на чолі з їхнім непотоплюваним командиром Тарасовим були для нього не просто кумирами. Ігор твердо вирішив обрати військовий фах, а спеціалізація напрошувалась сама собою – десантні війська.

   Батько вибір сина тільки вітав, мама, одначе, була від нього не у захваті, адже у будь-яких «гарячих» точках саме десантники всякчас були на передньому краї. Але – змирилась

   Та щоб здійснилась мрія, одного бажання замало. Проте фізична підготовка у хлопця була на висоті, адже сила, спритність, витривалість гартувалась не біля телевізійних чи комп’ютерних моніторів, а у заняттях спортом, допомозі батькам по господарству. Вони, до речі, – з діда-прадіда селяни, родом із працьовитих сіл Радомишльщини, мама – з Борщева, а тато – з Мінин. Від них син твердо перейняв і всякчас сповідував відому істину: «Життя – це рух. Якщо ти не розвиваєшся, то деградуєш».

   Зростав юнак у Кочерові, де й закінчив школу.

  - Ігор був кращим учнем школи, - розповідає його колишня вчителька Валентина Олексієнко, – активним, ініціативним, гарним спортсменом. Лише трішки не добрав він у випускному класі, щоби стати відмінником, але його фото завжди було на шкільній Дошці пошани кращих учнів.

Портрет Ігоря Герасименка прикрашає шкільний хол і нині. Поруч зі світлиною – промовистий витяг з Указу Президента України П.Порошенка від 12 лютого 2015 року про присвоєння майору Ігорю Леонідовичу Герасименку звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» – за виняткову особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.

   Високою нагородою було відзначено звитягу тридцятирічного офіцера в бойових діях проти російсько-терористичних військ на сході України.

   Як зазначалося у нагородних документах, «26 травня 2014 року підрозділом під керівництвом майора Ігоря Герасименка були знешкодженні бойовики та їхня автомобільна техніка під час атаки на блокпост.

   Завдяки його професіоналізму, рішучості та особистій мужності підрозділам батальйонно-тактичної групи вдалося у найкоротший строк та без втрат особового складу і техніки захопити та в подальшому утримувати оперативно важливий пункт — пануючу висоту 167,6 (гора Карачун), тим самим взяти під контроль ймовірні напрямки можливих наступальних дій бойовиків поблизу Слов’янська.

   Тимчасово прийняв командування батальйоном після загибелі очільника першого аеромобільно-десантного батальйону — Героя України полковника Тараса Сенюка.

   27 липня 2014 року завдяки вмілому керівництву підрозділом майором в умовах інтенсивного вогневого впливу противника було знищено декілька вогневих позицій бойовиків та встановлено контроль поблизу населених пунктів Степанівка і Петровське Донецької області, що в подальшому призвело до зриву спроб висування бойовиків загальною чисельністю до 200 осіб.

   29 липня 2014 року штурмовою групою під керівництвом офіцера результативно та в найкоротші строки було взято під контроль і подальше утримання стратегічно важливу точку створення «Маринівського коридору» — курган Саур-Могилу.

   За час проведення антитерористичної операції кілька разів був поранений, але завдяки особистій силі волі, прикладу виконання військового обов’язку, вірності військовій присязі залишається на чолі підрозділу та виконує поставлені завдання».

   За цими рядками – важкі та героїчні будні комбата (тимчасове призначення таки стало постійним) та його бійців. Саме з ними він пов’язує своє відзначення найвищою державною нагородою країни, вважаючи, що це нагорода усіх його воїнів. Недарма він їх наполегливо навчав і готував до справжніх, а не бутафорних бойових дій, домагаючись, аби його вояки не лише не «ловили гав», а й були злагодженим і скоординованим підрозділом, у якому кожен знає свій маневр і хід товариша, де діють взаємовиручка та взаємопідтримка, зосередженість і увага.

   – Коли цього не буде, втрати неминучі, – переконаний офіцер.

Підтверджувати свій бойовий вишкіл Ігорю Герасименку та його роті випало вже у березні 2014-го року, після російської окупації Криму. Десантники з 95-ї відбили у окупантів захоплену ними геодезичну вишку на Арабатській Стрілці, а потім взяли під надійну охорону й Херсонську дамбу, на яку теж зазіхали «брати».

   Звідти підрозділ вирушив на вгамування Донбасу, підбуреного росіянами до сепаратизму. Герасименку та його підлеглим довелося побувати практично у всіх найгарячіших місцях «зони АТО».

   Зокрема майор брав участь не лише у плануванні, а й у безпосередньому  здійсненні легендарного 470-кілометрового рейду бійців 95-ї сепаратистськими тилами. Під час цієї безпрецедентної «прогулянки» житомирських десантників, що вже увійшла до літопису сміливих та ефективних військових звершень, їм вдалося вивести з оточення біля кордону наші війська, серед яких було чимало поранених, котрих потрібно було якнайшвидше доправити до шпиталів. До того ж, ворог зазнав відчутних втрат і у живій силі, і в техніці, а українська армія після трагічних «котлів» значною мірою підняла свій бойовий дух.

   - Герасименко такий молодий і такий гарячий! – розповідав тоді про майора колишній комбриг 95-ї, а потім командувач Високомобільних десантних військ України полковник Михайло Забродський. – Він не береже себе, повністю віддається службі, завжди сповнений енергії і сил. Та в нього практично немає недоліків! Боєць. Мужчина. Ним можна тільки пишатися!

   У 2019-му бойові колеги й побратими стали народними депутатами України, увійшовши до парламентського Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, де як фахівці опікуються військовою сферою.

   Робота військового, здавалося б, – насамперед воювати. Проте, як і кожній людині, тим, хто одягнув формені однострої, хочеться мирного життя, родинного затишку. Герасименко сповна спізнав на собі ці відчуття. Тож, як і під час служби, так і тепер, прагне передусім присвячувати вільний час своїй родині – дружині Світлані, синові Глібу. Щоби мали вони можливість мирно жити й відпочивати, очікуючи чоловіка та батька не з зони бойових дій, а з буденної служби чи навчань. Хочеться йому, аби військова техніка припадала полігонним, а не фронтовим пилом, а ще краще – сідати воякам за кермо не «бетеера», а звичайної цивільної автівки. А ще – щоб українські військовики мали змогу відпочивати із сім’єю десь на тихому узбережжі під чистим мирним небом і лагідним спокійним сонцем.

   Проте часто майор Герасименко наводить з цього приводу відому істину: хочеш миру – готуйся до війни. У такий спосіб характеризує він і так звані перемир’я на сході України.

   Це варто закарбувати усім сучасним захисникам України, лави яких всякчас поповнюються новобранцями з чергових призовів та ротацій. І хоча переважна більшість і з них вже теж нюхала порох на передовій, слово і наука досвідчених звитяжців, таких як Ігор Герасименко, для них є надзвичайно важливими. Адже він і зараз учить їх захищати Батьківщину так, як робив на «передку» це сам.

Газета «Зоря Полісся», 9 жовтня 2020 р.

 

 

 

Лише втретє за сторіччя

 

У вересні 2020-го Радомишльська ОТГ представила свою першу офіційну сувенірну продукцію. В міському народному краєзнавчому музеї музейні працівники та відділ економічного розвитку, комунальної власності, транспорту, туризму, інвестицій Радомишльської міської ради презентували набір фотолистівок «Радомишльська ОТГ: туристична, цікава, гостинна».

Як зазначила, презентуючи видання, головний спеціаліст відділу Олена Яцьківська, воно стало можливим завдяки підтримці міського голови Володимира Тетерського, виконувача обов’язків директора Сергія Галицького, місцевих краєзнавців Володимира Молодика та Геннадія Цвіка, дизайнера Українського кризового медіа-центру Леоніда Марущака, Благодійного фонду «Радомишль - наш дім». Видано листівки в рамках проєкту «Давай зміни. Виходь за межі», за підтримки GPP та програми «Східне партнерство» від МЗС Німеччини. Проєкт складається з двох частин: віртуальної фотоекскурсії громадою на офіційному сайті Радомишльської міської ради і, власне, набору листівок-зупинок з QR-кодами, що ведуть на сайт громади та дозволять самостійно подорожувати. Нині така практика стає дедалі популярнішою та поширеною.

Втім для Радомишля це є знаковою і примітною подією. Адже подібне офіційне видання світлин здійснене лише втретє за трохи більше ніж столітній період. Сергій Галицький у зв’язку з цим представив присутнім примірники листівок, що були надруковані в місті на початку ХХ століття, і ті, що видавалися у 1963 році.

 

 

До сучасного набору в подарунковій коробочці увійшло 15 листівок з QR-кодом, з текстами українською та англійською мовами, що ознайомлюють з цікавими туристичними об’єктами, архітектурними та природними родзинками громади.

Позаяк видання листівок є насамперед туристичним проєктом, що реалізується під егідою «Року сільського туризму», яким проголошено 2020-й.

Нині для туристів та гостей Радомишль уособлюється насамперед з однойменним пивобезалкогольним комбінатом, продукція якого популярна й широковідома в  усіх усюдах, музейним комплексом «Замок Радомисль» та гравцем національної збірної України і одного з найсильніших футбольних клубів світу Олександром Зінченком – уродженцем нашого міста. Тож закономірно, що їх представлено в наборі (із Зінченком асоціюється зокрема міський стадіон «Авангард», де футболіст робив свої перші спортивні кроки).

Крім того, на фотолистівках подано символічну браму-арку в’їзду в місто, що відома під народною назвою «Діди», урочище «Криниченька», дендропарк лісомисливського господарства, народний краєзнавчий музей, Голубе озеро в Негребівському мармуровому кар’єрі, цілюще джерело в урочищі «Ринва», мистецький маєток та школу в Ставках, геологічну пам’ятку «Мітькіне каміння»,  історико-культурний простір «Повстанський хутір», краєвиди Соборного майдану та нічної панорами Радомишля. Притому це лише перший сигнальний тираж, тож набір надалі поповнюватиметься новими листівками.

– У нас є що показувати гостям, – прокоментував подію Володимир Тетерський. – Громада має цікаві й привабливі туристичні об’єкти, пам’ятки з цікавою історією, легендарним забарвленням, що не потребують домислів та фантазій, як це подеколи подається. І приємно, що видані фотолистівки їх яскраво пропагують. Впевнений, що за цим першим кроком обов’язково будуть наступні, й чекати виходу нової такої продукції ще півстоліття, звичайно, не доведеться.

 

Як було повідомлено, – на черзі видання туристичного путівника Радомишльщиною.

– Туризм стає дедалі важливою складовою соціально-економіч-ного розвитку будь-якої громади, – сказав завідувач відділу міськради Ігор Чудовський. – І мова не тільки про відпочинок чи рекреацію природних зон, це ще й крок в історію, яка у нас надзвичайно багата. Її потрібно пропагувати і туристам, і землякам, особливо юним, адже йдеться про вагомий важіль патріотичного виховання.

Відомо, що минулоріч Радомишль приєднався до міжнародної культурної мережі «VIA REGIA – Культурний шлях Ради Європи», що ставить за мету обмін культурними цінностями саме через туризм. Вже сам по собі цей факт популяризує привабливість Радомишльщини для потенційних відвідувачів. Ними, щоправда, з огляду на карантинні обмеження і закриті кордони нині стають переважно внутрішні туристи. Наразі будь-які туристичні видання зроблять наш край ще більш привабливим і жаданим для гостей як з інших регіонів України, так і з-за кордону. 

 

 

Газета «Зоря Полісся», 25 вересня 2020 р.

  

Ворсівський козацький реєстр і Радомишль

У низці краєзнавчих та історичних праць стверджується, що за козацьким адміністративним устроєм Радомисль був сотенним містечком. Проте достовірних підтверджень цьому фактові не віднайдено. Визначальним тут вважається Реєстр війська запорозького, складений 1649 року після Зборівської угоди. На підставі цього договору Радомисль відійшов до козацької юрисдикції. Найближчі до містечка козацькі сотні стояли тоді у Ворсівці і Коростишеві. Якій з них територіально безпосередньо був підпорядкований Радомисль, сказати важко, бо містечко майже рівновіддалене між ними. Зі сходу й півдня з Радомишльщиною межували Макарівська й Ходорківська сотні.

Власне, суперечить сотенному статусу Радомисля в XVII столітті його перебування у власності Києво-печерської лаври, як її осідку в Тетерівській волості. Адже козаки до церкви ставилися шанобливо і на її привілеї не зазіхали. Втім через сторіччя під час Коліївщини гайдамацькі ватажки, серед яких Іван Бондаренко, що орудував на Поліссі, спробували відродити сотенний устрій. 

У ґрунтовній праці доктора Петра Мірчука «Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р.» називаються Бондаренкові сотники, з-поміж них і радомисльський – Степан Головацький. Після придушення повстання його четвертували у Кодні. (Примітно, що таке придаткове прізвище обрав собі згодом один з очільників повстанського руху на Радомишльщині вже під час української революції 1917-1922 років Юліан Мордалевич). 

Та сотник Головацький вочевидь у Радомислі не осідав, а був гайдамацьким верховодою території довкола нього, що готувалась до переходу до козацької вольності. У навколишніх лісах повстанці почувалися господарями, зокрема в Минійках, у Коростишеві, під Овручем. У самому ж Радомислі, де в ту пору резидувала уніатська митрополія, стояла польська військова хоругва. Тож брати Радомисль штурмом козаки-гайдамаки Бондаренка не наважились…

А Ворсівську сотню у 1999-му з нагоди її 350-річчя місцеві патріоти увічнили в пам’ятному знакові, встановленому на в’їзді в село з боку Радомишля. Біля місцевого храму тоді ж було покладено пам’ятну плиту з викарбуваними на ній прізвищами козаків з тієї сотні. Вчитайтесь лишень, якими колоритними й по-справжньому українськими були у них імена та прізвища:

Іван Кгуз, Кузьма Шишин, Аврам Шепелевич, Степан Плесун, Василь Максименко, Семен Кириленко, Андрій Хоменко, Лаврін Чалиєнко, Васько Кочицький, Овсій Іванковець, Матвій Солтаненко, Кресь  Старецький, Ясько Ващенко, Мисько Зосименко, Пархом Коледенко, Андрій Крутиловський, Ясько Кгресенко, Юхим Сороколниренко, Тимош Саценко, Фесько Онищенко, Ярмола Артюшенко, Омелян Путавець, Гарасим Москаль, Аврам Коваленко, Ігнат Авраменко, Андрій Козолупенко, Кіндрат Тищенко, Василь Мокренко, Мартин Балабас, Степан Шинкар, Семен Темниченко, Томило Семененко Гаврило Матвієнко, Іван Подлущенко, Грицько Пременко, Іван Міщенко, Федір Оликсієнко, Лаврін Пременко, Ничипір Козолупенко, Гарасим Куриленко, Сахно Якубенко, Іван Деркаченко, Тимош Шкарупа, Артюх Тищенко, Грицько Жилка, Іван Новак, Фесько Кравченко, Савка Луценко, Семен Коминенко, Ничипір Несвиський, Михайло Марченко, Данило Куриченко, Васько Нелипенко, Тимош Воскреченко, Демко Белащенко, Васько Гарасименко, Фесько Зошенко, Яцько Бущаненко, Пилип Скобличенко, Гаврило Бущаненко, Кіндрат Диравенко, Пархом Туценко, Васько Приставченко Семен Мелещенко, Борис Рипка, Іван Шушмиренко, Ярмола Виремченко, Ігнат Дубенко, Демид Біланенко, Богдан Недбайло, Васько Дроб’язка, Ілля Матюшенко, Васько Сулименко, Ясько Дьогтяренко, Каленик Новаченко, Яцько Почухлий, Грицько Кожушко, Левко Дерманик, Петро Рижий, Данило Максименко, Іванець Писарик, Степан Матюшенко, Іван Медушевський, Іван Юхненко, Юхим Сулименко, Лаврін Щербина, Іван Вихтор, Іван Уласенко, Борис Сенюкович, Лаврін Олещенко, Роман Бондаренко, Васько Біланенко, Пилип Китаченко, Хилько Уласенко, Олексій Сакий, Данило Уласенко, Тишко Фещенко, Тимуш Триненко, Матвій Гайдученко, Клим Глущенко, Філон Маленький, Остап Пінчук, Іван Сушко, Павло Ковтун, Лук’ян Мощенко.

Майже всі вони, з певними часовими видозмінами, присутні на наших теренах і нині.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 4 вересня 2020 р.