Від вчительської спілки – до українського державотворення

З початком нового навчального 1907 року (у ту пору він зазвичай стартував у жовтні) небайдужа громадськість Радомисльського повіту забила на сполох: чимала кількість церковно-парафіяльних шкіл регіону залишилась без учителів. У вересні повітом прокотилися масові арешти освітян, яких було ув’язнено в Радомислі. Приводом для пред’явлення криміналу стала їхня належність та прихильність до викритого жандармерією «Союзу сільських учителів».

7 серпня в Радомислі відбулося таємне зібрання сільських освітян, що його ініціював студент Київського університету Олександр Мізерницький. Це був, до речі, ярмарковий день, тож присутність чималого гурту на березі Тетерева не викликала жодних підозр. Обговоривши тяжку ситуацію зі шкільним навчанням на селі та не менш важку й невдячну вчительську працю, як і долю переважної більшості селянства, що не мала змоги навчати своїх дітей, присутні підтримали пропозицію об’єднатися в спілку, яка б захищала та відстоювала їхні інтереси, просвітлювала й гуртувала довкола себе селянські маси.

Через двадцять днів ті, хто забажав увійти до об’єднання, зібралися вдруге, цього разу вже на лісовій околиці повітового міста. Тут було розглянуто Статут новоствореної організації, що дістала назву «Союз сільських учителів Радомисльського повіту» і увійшла до Всеукраїнського Союзу, наголошувалося до того ж на потребі впроваджувати національну українську школу з українською мовою навчання та боротися за ліквідацію самодержавства, позбутися у шкільництві диктату поліціянтів і духовенства. Вирішили спілчани зібрати власну бібліотеку, щоби поширювати книжки з неї серед населення, мати свої кошти для організаційної роботи.

Союз обрав головою сина місцевого чиновника, також київського студента Миколу Залізняка, секретарем –  Мізерницького, а казначеєм та бібліотекарем – Івана Садовського. 

Попри певні національно-визвольні та антимонархічні засади це, за сутністю, була узвичаєна згодом профспілка, діяльність яких, одначе, в Російській імперії була заборонена. Тож мусили тогочасні освітяни для відстоювання своїх професійних та національних потреб гуртуватися потайки, дотримуватися конспірації.

Та маючи повсюдно свої «вуха», таємні служби майже відразу про них дізналися і хутко завітали з трусом до Садовського, що був сином псаломника Радомисльської церкви. Під час обшуку у нього знайшли роздруковані на гектографі брошури про установчі збори спілки, чимало примірників прокламацій та листівок, нелегальної літератури. Серед них жандарми виокремили друковані зокрема українською відозви «Народу від народних представників»,  «Маніфест до армії та флоту від трудової групи й соціял демократичної фракції Державної Думи», «Всенародна Установча Рада». Услід за виявленими «речовими доказами» почалися арешти.

Під підозру потрапили загалом двадцятеро освітян, яким інкримінували організацію й приналежність до професійної української учительської спілки. Позаяк судова палата змінила статтю звинувачення, частину з них згодом відпустили. Декого – взагалі «за відсутністю складу злочину», більшість – під заставу. В буцегарнях, проте, залишилося восьмеро.

Залізняка та Мізерницького заарештувати не вдалося, пізніше стало відомо, що вони емігрували за кордон.

Відтак перед судом постали Іван Садовський, Володимир Дудич, Феофан Зорницький, Микола Таргоній, Василь Цюра, Михайло Марченко, Пилип Федорченко, Степан Козлюк, Єфрем Роговченко, Олекса Савченко, Дмитро Міщенко та Яків Силинський.

Всі члени спілки були місцевими і працювали в навчальних закладах Більківців, Березівки, Борщева, Верлока, Вільні, Горностайполя, Заруддя, Краснобірки, Торчина, Обліток, Чайківки та ін.

Сучасна верлоцька школа починалась у колишній ЦПШ, вчителював у якій свого часу Михайло Марченко.

Мізерницький, щоправда, в матеріалах справи подеколи згадується як «Київський студент з Волині». Таки справді він був уроджений у Луцьку, проте мав радомисльське коріння. Його батько Михайло Кирилович народився в Дивині Брусилівського повіту в родині дяка тамтешньої церкви. Врешті священнослужителі з таким прізвищем здавна відомі на Київщині й на Радомисльських теренах зокрема. У Заболоті, приміром, в кінці ХІХ ст. ніс пастирську місію Петро Мізерницький.

У 1887 році титулярний радник Михайло Мізерницький залишив посаду наглядача Луцького продовольчого магазину інтендантського управління Київського військового округу і невдовзі повернувся на батьківщину, де батько свого часу надбав земельний наділ в 171 десятину в Карабачині (там, до речі, на ту пору мешкав його брат Олександр) та лісову дачу під Кочеровом. Тож родинні зв’язки тут були широкими й міцними. І це було надійним прикриттям для студента Мізерницького подорожувати повітом, не привертаючи зайвої уваги місцевих урядників.

Втім перебував він під поліційним наглядом ще з 1905 року, коли був засуджений до ув’язнення за участь в забороненій Революційній Українській партії (РУП), його, одначе, звільнили під заставу.

Арешти вчителів, більшість з яких викладала в церковно-парафіяльних школах, неабияк сполохали керівництво повітового відділення єпархіальної училищної ради.  Бо ж, виходить, прогледіли вони крамольників, що діяли під їхнім началом. Відтак хутко було увільнено від викладання в ЦПШ не лише заарештованих учителів, а й тих, хто вважався неблагонадійним (серед відлучених від викладання згадуються зокрема Павленко, Мілієнко). Та й псаломник Садовський у штаті Радомисльських церков в 1908 році вже не значився. Врешті вжито було повітовим благочинієм й інших оргзаходів. Скажімо, священник церкви села Заруддя Полікарп Мізерницький спішним порядком був переміщений на Черкащину.

Перше судове засідання відбулося 24 травня 1908-го у Київській судовій палаті. І на ньому справа почала ще більше «сипатися». Передусім завдяки умілим діям сторони захисту, який очолював відомий на ту пору харківський адвокат Микола Міхновський – майбутній провідний ідеолог українського державотворення.

Саме його ґрунтовна праця «Самостійна Україна» стала настільною книгою для більшості українських політиків-державників – таким собі національним відповідником макіавеллівського «Государя». До речі, двічі її друкувало видавництво «Діокор», очолюване Олександром Ткачуком, головою Радомишльської районної та міської рад у 2006-2015 рр.

Адвокатська практика Міхновського була доволі успішною, у Харкові він мав власну контору. Всякчас діставав гарні відгуки, особливого поголосу набували його перемоги в судових процесах проти діячів і активістів українського просвітницького та національно-визвольного руху. У цьому переліку – й радомисльська «вчительська справа». До неї він вірогідно долучився через Мізерницького, з яким спільно починав політичну діяльність у РУП.

Скажімо, вже на першому засіданні М.Міхновський знищив «експертні висновки», на яких ґрунтувалась лінія звинувачення. Перекладач з української, залучений прокуратурою, словосполучення «красне письменство» розтлумачив не як «белетристику», як це є насправді, а як «проізвєдєнія освободітельного, т. є. красного содєржанія». Тож після наради судова палата вирішила справу відкласти, залучивши фахових експертів-перекладачів, рекомендованих історико-філологічним факультетом Київського університету. Ними стали викладачі-мовники київських гімназій І.Ех та А.Захарієв, що підтвердили зауваги захисту.

Вирок було оголошено на засіданні 6 вересня, що проходило «за зачиненими дверима». Рішенням суду Міщенка та Сілінського було виправдано. Садовського і Дудича засудили на півтора року перебування в арештантській роті з позбавленням ряду прав, зарахувавши їм, проте, шість місяців попереднього ув’язнення. Зорницький, Таргоній, Цюра, Марченко, Федорченко, Козлюк і Роговченко отримали по 6 місяців тюрми, Савченко – чотири місяці.

По різному склалися їхні подальші долі.

Микола Таргоній був представником знаної вчительської династії, представниця якої – Любов Костянтинівна – відзначена найвищою державною нагородою СРСР: орденом Леніна.

Відомим став у радянську пору й краснобірський учительський рід, до якого належав Єфрем Роговченко.

Дмитро Міщенко вчителював у Забілоцькій школі, в 1930-х був директором цього навчального закладу. Теплі відгуки про вчителя залишив у своїх спогадах звісний військовий топограф, лауреат державної премії СРСР забілоччанин Віктор Василевський.

Дехто, як Залізняк, загубився в революційному вирі, а от Мізерницький у 1913-му повернувся і таки постав перед судом та був ув’язнений, відбуваючи покарання у Харківській і Київській тюрмах.

Гнаний царатом, колишній провідник союзу радомисльських учителів у радянський час таки втілив свій задум, підтвердивши свою належність до початків української вчительської спілки на Всеукраїнському рівні. Амністований після повалення самодержавства у лютому 1917 р., він приєднався до української революційної справи, увійшовши з посадою коменданта до складу Радомисльської повітової управи (як, до слова, й Михайло Марченко),  що серед іншого, впроваджуючи ряд ідей вчительської спілки і таки вже офіційно створивши її в повіті, рішуче взялась за реформування освіти та її українізацію. А ще Олександра Мізерницького обрали представником Радомишльщини до Українських Установчих Зборів, які мали виробити Конституцію УНР. Але через російсько-більшовицьку окупацію України січня-квітня 1918 року вони так і не зібралися.

Олександр Мізерницький.

Втім за Гетьманату йому знову довелося податися «в біга», бо за «антидержавну агітацію із закликами до незаконного захоплення наділів та майна землевласників» Радомисльського коменданта хотіли заарештувати. Тимчасом невдовзі він пристав до партії Українських боротьбистів – націонал-комуністів, що у 1920-му злилися з більшовиками. Відтак, враховуючи його учительський революційний досвід, Олександра Мізерницького направили на посаду завідувача Полтавського губернського відділу народної освіти.

Якраз за його ініціативою було створено колонію для безпритульних і неповнолітніх правопорушників, відому як Полтавська трудова колонія імені М.Горького. Директором колонії він призначив Антона Макаренка, якого перед тим запросив на посаду очільника секції дитячих колоній Губнаросвіти. До речі, у звісній Макаренківській «Педагогічній поемі» виведено й Мізерницького – щоправда, з огляду на подальшу «заплямовану» ним біографію, в образі знеособленого головного освітнього губернського посадовця «Завгубнаросвіти». З нього, власне, й починається твір.

У різні роки він очолював також Миколаївську, Вінницьку, Київську губернські освітні галузі, входив до Колегії Наркомату освіти УСРР, був заступником голови Головного управління соціального виховання. У 1924-му Олександра Мізерницького обрали головою ЦК Профспілки працівників освіти УСРР  і призначили редактором газети «Народній учитель». Притому в цьому виданні публікувалися його письменницькі спроби, недарма він входив до літературного об'єднання «Техно-мистецька група А».

У 1928 р., коли разом з поступовим згортанням «українізації» почалась хвиля переслідувань колишніх активістів та учасників Української революції, Мізерницького перевели в Наркомат праці: спочатку на посаду заступника Наркома, затим – заступника голови комісії по боротьбі з безробіттям, завідувача інспекцією праці, відділу ринку праці. Тут його й застала партійна чистка 1930 року, за наслідком якої він був позбавлений компартійного членства. На тлі розгортання репресій це в ту пору означало не лише втрату керівної номенклатурної посади, а й імовірне потрапляння в обойму «ворогів» народу. Так, зрештою, й вийшло. У 1934 році Олександра Мізерницького, що був директором Харківського зоотехнічного інституту,  заарештували й відправили в концтабори. Є свідчення, що у 1947 році він нібито перебував у засланні в Кузбасі. Подальша його доля тимчасом невідома.

Потрапили під каток комуністичних репресій й інші колишні радомисльські  спілчани. В.Дудича, який осів у Житомирі, у 1932-му ув’язнили на п’ять років до концтабору. Ф.Зорницького, що обрав священницьку місію і теж став житомирянином, спочатку позбавили права нести службу Божу, а у 1937-му – засудили до розстрілу.

Трагічно, за нез’ясованих обставин, пішов з життя М.Міхновський, якого знайшли повішеним у 1924 році в Києві.

Зрештою розвіялися й ілюзії колишніх радомисльських спілчан стосовно незалежного профспілкового руху. Адже очолювана О.Мізерницьким спілка «Робос» (робітників освіти – за узвичаєною тодішньою традицією її іменували такою абревіатурою), була вже аж ніяк не протестною організацією, а цілком провладною. Функції радянських профспілок звелися переважно до організації соціалістичного змагання та відзначення його передовиків, розподілу деяких соціальних благ і т. ін.

Примітно, між тим, що у 1991 році, коли почалися проблеми з виплатою освітянам сучасної Радомишльщини заробітку, доплат та надбавок, відстоював їхні інтереси новостворений страйковий комітет. Позаяк майже не чути голосу профспілок і в теперішню пору згортання прав та гарантій трудівників. Та це вже, власне, дещо інша історія…

Газета «Зоря Полісся», 21 серпня 2020 р.

Життя на межі смерті

Помітною подією в цьогорічному культосвітньому житті Радомишля, щоправда, відчутно обмеженому карантином, стала книга Валерія Фісуна та Руслана Майстренка «Радомисль 1919-1923: життя на межі смерті», що вийшла друком у Житомирському видавництві «Бук-Друк» (видавець О.Євенок).

  

Презентуючи книгу в Житомирській обласній раді, її упорядник Валерій Фісун зазначив, що в архіві стародруків Національної наукової бібліотеки імені В.Вернадського виявив свого часу цілий пласт Радомишльської місцевої періодики дореволюційного періоду, часів національно-визвольних змагань та перших років становлення радянської влади. У ній розкривалась значна панорама життя повітового міста та його околиць, що так і просилась вийти на широкий загал, аби стати доступною масовому читачу. Тож у дослідника виник задум видати книжну трилогію за газетною тематикою, що мала охопити три періоди радомишльського літопису: перші десятиріччя ХХ століття, 1919-1923, 1931-1941 рр.

З огляду на відзначення 100-річчя Української революції 1917-1921 років, яке триває в України, він вирішив передусім приділити увагу другому з них. Ще й тому, що саме в ці роки двома адміністративно-територіальними реформами знівелювався статус міста Радомисля, як центру одного з найбільших повітів Європейської частини Російської імперії. У січні 1919 р. від Радомисльського повіту було відокремлено 11 волостей, що увійшли до новоутвореного Чорнобильського, а в березні 1923-го з ліквідацією повітового поділу сформований Радомисльський район підпорядкували Малинській окрузі. Відтоді соціально-економічно потужне повітове місто Радомисль з його невеликою районною околицею перетворилося у відсталий депресивний регіон, віддалений від основних ліній комунікації, згодом остаточно добитий репресіями, голодом, колективізацією та війною.

А ще – нищення повітового центру сприймається нічим іншим, як помстою більшовиків місцевому населенню за тривалу збройну повстанську боротьбу за незалежну самостійну Україну. Бо тогочасний Радомишль обіймав чільне місце поруч із Холодним Яром та Гуляйполем, а Олекса, Дмитро, Василь та Олександра (Маруся) Соколовські, Юліан Мордалевич, Орлик, Струк, Лисиця та багато інших повстанських отаманів вписалися в загальну історію боротьби українського народу за незалежність у ХХ столітті.

Як слушно зауважив один з рецензентів книги кандидат історичних наук, керівник Центру стратегічних розробок Андрій Ніцой, вона переконливо доводить, що наші прадіди хоча й не зуміли по-державницьки зорганізуватися навколо уряду УНР, але спротив російським окупантам чинили неабиякий. Саме тому нашу історію зайди знищували як могли.

Примітно, що рідко яка всеукраїнська більшовицька газета виходила в той період без повідомлення про ситуацію в повітовому місті та навколишніх селах, запевняючи читачів, що в повіті все спокійно. Адже для приборкання повстанського руху більшовики вимушені були довгий час тримати тут понад дивізію свого війська.

До слова, чималий огром (як для повітового центру) газет, що протягом 1919-1923 років видавалися в Радомислі, вражає: «Громадська думка», «Большевик», «Известия», «Эхо коммуниста», «Стенгазета УКРОСТА», «Клич труда», «Бюллетень объявлений», «Незаможник», «Трудовая звезда», «Юный коммунар», «За Советы», «Серп и молот»...

І хоча примірників цих газет вціліло небагато, вони дали змогу творцям книги скласти більш-менш цілісну історичну картину, насичену політичною боротьбою, маловідомими подіями і забутими іменами, а головне – описом непростого життя (виживання) міських жителів і селян під час національно-визвольної війни в Україні та послідовної її окупації радянською Росією, методичними знищеннями інакодумців, інтелігенції, духовенства та тотальною зачисткою території від національних паростків української незалежності.

«Постійна зміна влади, нескінченні мітинги, збори й демонстрації, утворення нових органів, які перебирали на себе частину владних повноважень попередників, багатовладдя, наростання національного руху та патріотичної свідомості. Паралельно з цим відбувався повільний розпад імперії та дезінтеграція всіх її складових, а також усе більший економічний занепад і зубожіння населення. Часто не було кому елементарно врегулювати постачання продуктів, котрі, хай у недостатній кількості, проте були, але марно лежали на складах», – коментує В.Фісун.

Враховуючи дослівно відтворений фактологічний газетний матеріал, ця картина є дійсно правдивою. І такий ґрунтовний авторський аналіз подій подано до кожного року означеного п’ятиріччя. 

Змістовний загальний історичний екскурс у ту трагічну для України добу, коли силою більшовицької зброї трансформувалися та спотворювалися багатовікові устої і традиції, зробив співавтор книги Руслан Майстренко.

Цікавий підхід до викладу матеріалу з вдалим поєднанням історичних, джерелознавчих, журналістикознавчих, краєзнавчих аспектів відзначила рецензент видання – доцент кафедри історії журналістики Київського національного університету ім. Т.Шевченка  Олена Школьна.

І декілька слів про співавторів книги. Валерій Фісун є членом Національної спілки краєзнавців, має значні здобутки, зокрема й друковані, у царині фольклористики та краєзнавства. Тривалий час був віце-президентом «Земляцтва житомирян» у Києві та головою його Радомишльського осередку, тож власний внесок у пошанування рідного краю він доповнив яскравою історичною реконструкцію минувшини свої малої батьківщини.

Руслан Майстренко – історик, директор Мірчанського НВК, автор багатьох історико-краєзнавчих досліджень з минулого Радомишльщини, її поселень, українського національно-визвольного руху, що публікувалися в періодиці, наукових збірниках та ін.

Слід сподіватися, що їхня спільна робота буде схвально сприйнята всіма, хто цікавиться історією Радомишльського краю, адже для широкого кола читачів, на жаль, описані події сторічної давнини досі багато в чому залишаються туманними, маловідомими й тим паче малозрозумілими. Наразі й на тридцятому році нашої незалежності тих, хто відстоював її в 1917-1922 та подальших роках дотепер подеколи називають «українськими буржуазними націоналістами», або й гірше – «бандитами».

Хай же історична правда, яка усе ж приходить до нас завдяки подібним книгам, таки стане правдою!

Руслан Майстренко і Валерій Фісун представляють свою книжку в Малині.

Світлина А.Зборовського.

Газета «Зоря Полісся», 21 серпня 2020 р.

Село: було, є. Буде?

Останніми роками ЗМІ рясніють повідомленнями про те, що за роки незалежності з мапи України зник 641 сільський населений пункт, зокрема 40 селищ і 601 село. Притому за відомостями управління у зв’язках з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування Апарату Верховної Ради України, з 1991 по 2012 роки в Україні зникло 528 сільських населених пунктів, серед яких 34 селища й 494 села у зв’язку з відсутністю у них жителів. Водночас через об’єднання з іншими населеними пунктами або через включення їх у межі міст чи селищ міського типу зникло 113 сільських населених пунктів, серед яких 6 селищ і 107 сіл. Житомирщина, позаяк, входить до переліку областей, де за ці роки вимерло найбільше сіл – 45.

Статистика, звичайно, сумна, але, слід зазначити, що тенденція до скорочення сільського населення і відповідного зменшення кількості сільських поселень притаманна не лише для Української держави, а є загальносвітовою. За даними ООН, у 2008 р. вперше в історії кількість жителів міст перевищила кількість жителів сільських районів, і, за прогнозами, чисельність сільського населення в усьому світі, на відміну від населення міст, й надалі зменшуватиметься, як відповідно й кількість сільських поселень.

Втім, в Україні ситуація із зникненням сіл виникла аж ніяк не після 1991 року. Принаймні на теренах Радомишльщини за цей період її практично непомітно.

Скажімо, останній офіційний довідник адміністративно-територіального поділу, що видавався обласною радою у 2011 році, подає в складі Радомишльського району 82 населених пункти, серед яких – місто Радомишль, смт Біла Криниця та 80 сіл. У 2013 році до цього переліку додалося смт Городок.

Попередній реєстр зразка 1995 року, що певною мірою зафіксував наш адміністративний стан на початку незалежності, наводив у районі 83 населених пункти, з яких 81 – сільські. Втратила Радомишльщина за ці роки лише одне поселення – йдеться про село Соснова Поляна, що підпорядковувалося міській раді. Постановою Верховної Ради України у 2002 році воно включено в межі Радомишля і стало вулицею Мічуріна. Власне, саме поселення лишилося на місці, зазнав змін винятково його адміністративний статус.

До слова, у 1990-х Облітківська сільрада подавала пропозиції щодо зняття з обліку села Стара Гребля (колишя Шлямарка) і включення його в межі Обліток, однак у Верховній Раді їх відхилили.

Врешті останнім ліквідованим на Радомишльщині селом став Незнаніж Вишевицької сільради, знятий з обліку у 1985 році за відсутності жителів.

А тепер порівняймо, як змінювалась кількість сільських поселень на наших обширах у ХХ столітті.

За точку відліку беремо 1900 рік, послуговуючись тогорічним «Списком населених місцевостей Київської губернії», що був виданий Губернським статистичним комітетом. В межах сучасного Радомишльського району в ньому подано 141 сільський населений пункт. З огляду на наведену на початку їх сучасну кількість значна частина цих поселень своє існування припинила.

Тут слід зауважити, що у Російській імперії сільські поселення за адміністративним статусом мали свій особливий поділ. Найвищими за рангом були села. Їх характерною ознакою вважалась зокрема наявність у населеному пункті самостійної церкви. За згаданим «Списком…» сіл наведено 17 – Борщів, Веприн, Верлок, Вишевичі, Забілоччя, Кичкирі, Кочерів, Макалевичі, Межирічка, Мінини, Моделів, Ставки, Заболоть, Заньки, Потіївка, Чайківка, Чудин. До теперішнього часу «не дожили» лише Мінини, що їх у 1960 році «приєднали» до Леніного.

Якщо церкви не було, або місцевий храм був приписаним до котроїсь головної церкви, таке поселення іменувалося «сільцем» (російською – «дєрєвня»).

Статус сільця у 1900 р. мали 57 населених пунктів: Березці, Біла Криниця, Білка, Буглаки, Будилівка, Бухтіївка (нині – Садки), Велика Рача, Вирва, Вислянка, Вихля, Глиниця, Голубівка, Городище (Мирне), Гришківка, Гута-Забілоцька, Гута-Купне, Гута-Потіївська, Дубовик, Журавлинка, Заміри, Дітинець, Кайтанівка, Киянка, Котівка, Краснобірка, Красносілка, Кримок, Лутівка, Ляхова (Осички), Мала Рача, Мар’янівка, Меделівка, Микгород, Миньківка, Мірча, Млинок, Морогівка, Негребівка, Нова Буда, Новосілка, Облітки-Шлямарка, Папірня, Переміжжя, Пилиповичі, Прибуток, Раївка, Раковичі, Рудня-Городецька, Рудня Заньківська, Русанівка, Ставецька слобода, Стара Буда, Степанівка, Стовпець-Букачі, Теклянівка, Ходори, Хомівка, Юрівка (Нова Юрівка).

Гута-Забілоцька.

Світлина початку ХХ ст. з фондів Коростишівського історико-краєзнавчого музею.

У радянський час зникли з мап Гута-Купне (це було, власне, робітниче селище, розбудоване довкола склозаводу Браницьких-Горенштейнів, який припинив свою діяльність з приходом більшовиків), Степанівка (розташовувалася на теренах теперішньої Вишевицької ОТГ), Вислянка (Гуто-Потіївське староство), Голубівка і Киянка (Миньківське), Млинок (Облітківське), Рудня Заньківська (Заньківське), Стовпець-Букачі (Потіївка). Згадуються в пізніших реєстрах і сільце Нова Гребля біля Негребівки та подібне поселення з чудернацькою назвою Німеччина-Ямне поблизу Русанівки.

Але отака «німецька» назва, певно, виникла невипадково. Адже вагому роль у тогочасному сільськогосподарському виробництві відігравали землеробські колонії, що поширилися на українських землях в кінці ХІХ століття. Утворювали їх переважно німецькі колоністи, що орендували землі у місцевих аграріїв. Станом на 1900 рік їх було обліковано 23: Дубовець, Красно-Лози і Негребівська (біля Раковичів), Райки (Вишевицька волость), Великий ліс, Вербівка, Жиловець, Карлівка, Коробочка, Ведмежі Лози, Папірня, Ставецька, Холявка (Кичкирівська волость), Великий Марильчин, Клен, Климівка, Липовець, Малий Марильчин, Мар’янівка, Морогівська, Романівка, Філонівка (Потіївська волость) з кількістю населення здебільшого в межах 50-150 жителів.

Колонії мали певний самоврядний статус, вирізнялися ефективним і умілим господарюванням, за колоністами зберігалося громадянство країн, звідки вони прибули. Проте з початком Першої світової війни імперський уряд значно обмежив їх у правах, нерідко в них реквізували продовольство, використовували колоністів як заручників, зрештою значну частину німецького населення депортували вглиб Росії. Тож деякі з колоній припинили своє існування, деякі заселилися місцевими малоземельними селянами.

Подібна ситуація виникла і з початком Другої світової війни, після якої колонії остаточно втратили свій статус. Втім німецькі колоністи зазнали значних переслідувань і в роки комуністичних репресій 1930-х рр.

Існували в Радомисльському повіті також дві єврейські колонії, на початку ХХ ст. утворилась і чеська – Вівче, що як село збереглась донині. А про колишні німецькі колонії нагадують своїми назвами лише теперішні села Клен, Мар’янівка (існує тепер з додатком Нова) і Філонівка. Від колонії Романівка бере свій початок село Городчин.

Вільний статус мали також слободи – їх офіційно значилося три. Борщівська, Миколаївка (на Потіївщині) і Чайківська. У Борщеві й Чайківці так зараз іменують сільські кутки – вулиці, що колись були окремими поселеннями. А Ставецька слобода, що подана в реєстрі 1900 р. як сільце, підпорядковуючись свого часу за радянської доби Ленінській сільраді, стала іменуватися Став-Слободою, аби не нагадувати про історичну назву сільрадівського села – Ставки.

Значного поширення набули на межі ХІХ-ХХ століть хутірські господарства. За «Списком…» 1900 року їх на радомишльських землях нараховувалося 27. У цьому переліку – хутори Ведмедівка, Вишевицька Рудня, Гераськів ліс, Купне, Малинівка, Нехворощ, Нова Гребля, Осове, Спорне, Таборище, Цибель, Юзефівка (Вишевицька волость), Литвинівка, Новосельці, Серединка, Соболів, Храпанівка (Кичкирівська волость), Білий ліс, Дмитрів, Климівка, Косюка, Красна Нива, Крево, Перешкода, Рихальського, Трилядне, Филимонова (Потіївська волость). Слід зазначити, що приміські хутори (Кевлич, Сухарка, Гарбарів), як і село Рудня, входили в межі Радомишля і окремо тоді не обліковувалися.

Відчутно стимулювала утворення хуторів Столипінська аграрна реформа, що, використовуючи економічно-фінансові чинники, дала змогу хутірським селянам позбутися общинних та їм подібних суперечностей, як то – черезсмужжя, довгоземелля, переділи тощо.

Оранка на Лутівському Звіринці.

Фото початку ХХ ст. з Радомишльського краєзнавчого музею.

У роки перших радянських адміністративно-територіальних реформ їх лік перевалював уже за сотню, на порядок перевищуючи теперішню загальну кількість сіл у районі: Берчук, Бистріївка, Боричево, Верби, Гале Болото, Данилівка, Коськове болото, Коло Мосту, Нивка, Протереби, Роздол, Селна (підпорядковані тодішній Борщівській сільраді), Білі Піски, Червоний острів (Велика Рача), Глухів Третій, Столипків, Річка (Стольників), Філончиків (Мала Рача), Багно, Буди, Гилів, Груд, Замір’я, Кобинка, Кругле, Перше травня, Погреби, Худелів ліс (Веприн), Глухів Перший, Гале Болото, За Долиною, Шабадаївка, Рикова, Чубаря (Верлок), Руденька (Біла Криниця), Голіївка, Козинське, Колосівка, Пасіка, Осів, Незнаніж (Вишевичі), Салівський, Марильчин (Вихля), Липовець (Стара Буда), Берки, Копилів (Забілоччя), Сандрич, Холявка (Гута Забілоцька), Заболоцький, Королівка (Заболоть), Перешкода, Барвінок, Вишальне, Драни (Заньки), Дегтярня, Кам’яноломня, Коробочка, Куренище, Потереби, Солом’яні печі (Кичкирі), Голий, Довгий, Шахарня, Брід (Глиниця), Котівський (Котівка), Земляна Гребля, Кочерівський, Кушнірів (Кочерів), Зарудище, Литвинівка, Ропецький (Репіїівка), Соболів, Корінець, Шулемиха (Поташня), Храпанівка (Став-Слобода), Малинівка, Борки, Заруддя, Перше Травня (Краснобірка), Гераськів Ліс, Казимирівка, Цибель, Колодежне, Кримоцькі хутори, Нехворощ, Грузька, Поруб, Шия, Кримоцьке лісництво, Просище, Барак (Кримок), Глухів Другий, Звіринець (Лутівка), Млинковий, Бухтіївська дача, Руднище (Макалевичі), Ганночки, Глибока Долина, (Межирічка), Кошарки, Трилядне, Верес, Миньківський (Миньківка), Дуброва, Зубовський, Мироч, Острів, Попик, Приміроч (Мірча), Буда, Гарбузівка, Гребелька, Долів, Жолоб, Козинське, Копці, Круцеве Болото, Мироч, Прядчине Болото, Топільце (Меделівка), Новосілка (Нова Буда), Ямне (Дітинець), Ляхівський, Сінний, Сива Лоза (Осички), Рихальського (Русанівка), За Бором, За Річкою, Романів-Ворівськ, Ставок, Чорнело, Солдатський (Пилиповичі), Вівче, Поруби, Науменка (Потіївка), Топільня (Раковичі), Довга Гребля, Марків Рівчак (Раївка), Гордів, Жиловець, Лиса Гора, Сандрич, Дощате (Негребівка), Райки, Товсте (Раївка), Соболів, Ставочок, Жадок (Ставки), Бесідки, Вежа, Кругле Болото, Лан, Левківка, Мінинський, Чаща (Мінини), Хатки, Чайківська Рудня (Чайківка).

У цьому переліку хуторами названо й деякі нещодавні закинуті колонії та урочища, що близькі за своєю сутністю до хутірських господарств. 1900 року статус урочищ, тобто невеликих поселень, що розташовувались у природно відокремленій місцевості, офіційно мали Бодзялівка (між Великою Рачею та Кримком), Гордів, Дзюбиха, Лиса Гора, Сандрич, Семиверстна, Фащівка, Чадовець, Чащі, Шаламиха в Кичкирівській волості. Слід додати  сюди й урочища Круцький Колодязь, Перегони, Цегельня, Шумова, що входили до Березцівської сільради у 1920-30-х рр., Шайка – до Межиріцької, Лящі – Мірчанської. Урочищами, до речі, подеколи називають також місцини, де колись існували поселення.

А ще ж як окремі населені пункти значилися Мінинський фільварок, Котівська, Михаловських, Русанівські Перша і Друга ферми, що являли собою віддалені від основного поселення сільськогосподарські виробництва з житловими спорудами – теж такі собі хутори. Цікаво, що такий приклад спробували впровадити й більшовики: у 1929 році до Вепринської сільради належало поселення з назвою комуна «Червона зоря».

Власне, такі адміністративні одиниці як фільварки, ферми, хутори, колонії, урочища, слободи, лісові дачі у радянський період взагалі зникли з обігу. Хоча населення в них нараховувалося подекуди більше, ніж у деяких теперішніх селах. Скажімо, у хуторах, урочищах, на фермах, фільварках мешкало від 10 до сотні-півтори мешканців, у колоніях, слободах – і того більше.

Втім для більшовицької влади усі хуторяни та подібні їм «самостійники» стали небажаним елементом у здійсненні політики суцільної колективізації. Наступ на хутори дещо стримався в період НЕПу, а потім до 1941 року їх практично ліквідували. З іншого боку – окультурені працелюбними хуторянами колишні неугіддя були ласим шматком для незаможників, комунарів та їм подібних колективістів. Відтак хутірські одноосібники в першу чергу потрапляли під розкуркулення, висилку на Соловки та репресії. Нерідко, відокремлені та ще й примусово ізольовані, їхні родини найчастіше вимирали під час голодомору 1932-33 років.

Назву «хутір», проте, продовжували носити окремі сільські поселення, скоріше – за інерційним недоглядом. Та поступово усунули й це. У 1960 році за постановою облвиконкому, що починалась промовистими словами «у зв’язку із зселенням хуторів…», останніми ліквідованими з них в Радомишльському районі стали Пасіка, що його приєднали до Вишевичів, Котівський (Котівка), Райки (Раївка), Звіринець (Лутівка), Коробочка (Верлок), а хутори Жадок і Ставочок Ленінської сільради просто «вилучили з обліку»… Відтоді у нас лишилися тільки села. З колишніх хутірських до них нині належать Бистріївка, Брід, Глухів Перший і Глухів Другий, Осів, Спірне, Таборище.

Так що занепад села почався ще задовго до української незалежності і став наслідком радянської аграрної політики. Її жахливими проявами були ще й голодні 1921-23 та 1946-47 роки, що разом з жертвами 1932-33-го та вкупі з репресіями і воєнними лихоліттями поховали традицію багатодітних родин. Скажімо, після Другої світової війни в СРСР почали спішним порядком створюватися інтернати для дітей, яких не могли утримувати батьки, йдеться передусім про сільських вдів, що залишилися після загибелі чоловіка з малими дітьми.

Для прикладу, у 1900 році на один сільський двір припадало в середньому більше п’яти жителів, а в 1973 – вже в межах трьох.

Мабуть, недарма в пору «розвинутого соціалізму» в офіційних виданнях заборонялося друкувати кількість населення в малих містах і селах, аби не показувати їхній «ріст». Відкрийте хоча б «Історію міст і сіл УРСР», де таку статистику подано тільки в розрізі сільрад.

Притому радянське закріпачення селян скасували в СРСР лише у 1976 році, коли із запровадженням паспортів нового зразка жителям сіл дозволили їх вільну видачу, а відтак – вільно обирати місце проживання. Адже без паспорта сільська людина не могла нікуди переїхати, влаштуватися на роботу, оселитися тощо, тобто була безправною і залежала винятково від волі «пана» в особі голови колгоспу.

Довідка на дозвіл видати колгоспникові паспорт. 1958 р.

Такий порядок офіційно було запроваджено відповідними постановами Раднаркому СРСР у 1932-33 рр. (зверніть увагу, що то роки саме голодного приниження й упокорення українського селянства). Залишити колгосп селянин міг тільки у випадку призову на армійську службу або організованого набору «на соціалістичні будови».

Услід за «паспортизацією», між тим, почали впроваджувати в сільському господарстві й засоби механізації та автоматизації, бо до того, складається враження, ручну працю, що потребувала багато робочих рук, підтримували штучно, аби забезпечувати селян роботою.

Заготівля сіна в колгоспі. 1980-ті рр.

Сьогодні, для порівняння, один сучасний збиральний комбайн цілком замінює до десятка колишніх «Нив», які, до всього, ще й раз по раз ламалися, а теперішня комп’ютеризована й автоматизована тваринницька ферма обслуговується кількома операторами. Не побачите тут і заплав з гною та багна, що робили неодмінним вбранням колишніх колгоспників чоботи та «кухвайку»…

«Благоустроєний» тваринницький комплекс. 1979 р.

Прийшла нині техніка і в особисті господарства сільських мешканців.

Та все ж доводиться з жалем констатувати, що кількість сіл чисельністю до 50 жителів продовжує невпинно зростати. В районі до таких зараз належать Буглаки (36 мешканців, за відомостями Вікіпедії), Вівче (35), Городчин (31), Дорогунь (22), Журавлинка (41), Клен (32), Красносілка (42), Мирне (28), Нова Мар’янівка (36), Спірне (43) …

Хоча останніми роками спостерігається й зворотний процес. Із великих міст з огляду на значно дорожче міське життя на свою батьківщину починають повертатися вихідці із сіл, що обживають покинуті батьківські домівки, оселяються тут дачники. І ця категорія поселян поки що до офіційного обліку місцевих жителів не входить.

Тож які будуть села, і якими вони стануть через десяток-другий років, прогнозувати важко. Бо, схоже, державних мужів це особливо й не цікавить.

Газета «Зоря Полісся», 7 серпня 2020 р.