Земні й повітряні маршрути Якова Артемчука

На межі ХХ і ХХІ століть Житомир називали одним з центрів українського авіабудування. І не без підстав. Але не тому, що це місто є батьківщиною знаного творця ракет для підкорення космосу Сергія Корольова, котрий, як відомо, починав з повітроплавання. Пов’язане ж було авіаційне означення міста жита й миру зі самодіяльним конструктором крилатих машин для так званої «малої авіації» Яковом Антоновичем Артемчуком, що мешкав на тамтешній Крошні. У 1987 році звістка про дивовижного житомирського авіабудівника облетіла чи не увесь Союз. Сконструйований ним літачок був відзначений другим місцем на Всесоюзному зльоті надлегких літальних апаратів. Здобував він нагороди та визнання й на інших подібних виставках і змаганнях.

Між тим, для умільця це була сьома за ліком повітряна машина. «АЯ-7» – так означена вона в його конструкторському реєстрі, де «АЯ» – ініціали розробника. Двигун до нього у 32 кінські сили Артемчук скомпонував з мотоциклетного, човнового та водонасосного моторів. Сім літрів бензину вистачало на годину лету зі швидкістю до 120 кілометрів, підіймався апарат угору щонайменше на півтора кілометра. Деталі та конструкції до нього виготовлені передусім з дерева, авіаційного перкалю, металу. Благо, з останнім колись проблем і витрат не існувало, бо на звалищах серед металобрухту можна було знайти будь що…

Зазвичай називають його житомирянином, хоча уроджений він був у селі Торчин Радомисльського повіту. Позаяк радомишльська стежина залишила помітний слід у життєвій долі майстра. Зокрема по лінії Якової матері Олександри, що походить із кичкирівських Самойленків, поріднилися Артемчуки з Матвієнками, чия донька Ліза, теж уроджена в Кичкирях, стала відомим геологом, удостоєним найвищої в СРСР державної премії – ленінської. Згодом Яків іноді розповідав про цей факт журналістам, одначе дехто з їхньої братії, можливо, за принципом «чув дзвін», потім раптом геологічні здобутки славної родички приписував йому, чи ж навпаки – робив конструктором Єлизавету. Ліза з Олександрою були двоюрідними сестрами.

Олександра Яківна Артемчук (дів. Самойленко). Світлина 1930-х рр.

В родинному дереві Артемчуків присутні також знані радомишлянам прізвища Юрченків, Синьків, Вакульців, Потєхіних. 

До того ж, одружився Яків на Надії Івановій з Омельченків, чий козацький родовід іде з Юрівки (нині – Нова Юрівка, що між Кичкирями та Глиницею).

Надія Іванівна Артемчук (дів. Омельченко). Світлина 1930-х рр..

 Саме в Юрівці й познайомилося майбутнє подружжя. У 1939-му 16-річний парубок допомагав там Іванові Омельченку ладнати млина. Притому був не просто підсобником, адже попри ще юний вік уже мав славу башковитого й тямущого у всіх технічних пристроях.

Цю жилку разом із ім’ям хлопець, напевне, перейняв від діда Якова Самойленка, вправного теслі, та батька, що був ковалем і мастаком на всі руки. На жаль, у голодному 33-му Антон Тихонович Артемчук трагічно помер, коли не втримався і з’їв шматочок сиру, на який натрапив у сільській молочарні. Та ласий окраєць був приправлений отрутою для гризунів, що дошкуляли й без того голодним селянам.

У тому ж трагічному році Яків за свої винахідницькі здібності був відзначений «харчовою премією» – в такий спосіб директор школи заохотив його за сконструйовані для навчальних потреб діючу модель парової машини, копію літака По-2, макет сонячної системи. Продуктами компенсував втрату годувальника осиротілій родині й колгосп. Проте харчів катастрофічно бракувало – як-не-як, семеро дитячих ротів. Тож, улаштувавши дітей в дитбудинок у Чубинському під Києвом, мати подалась до рідні на південь, де нібито жилося трохи ситніше…

Закінчивши школу, Яків улаштувався на фабриці, де йому відразу надали п’ятий слюсарський розряд. Хлопець, крім того, залюбки майстрував механічні іграшки, вітряки, гарно малював, підробляючи в художній майстерні, міг без проблем виготовити штамп-форму для бланків або печатку (із цим якось ледь на потрапив на гачок до аферистів). Потому осідлав трактора в колгоспі. Відтак почувався цілком самостійним і, головне, самодостатнім. Перед війною він повернувся в рідні краї – поближче до Надії.

У 1943 році вони обручилися. Хотіли узаконити шлюб і навіть звернулися до тодішнього окупаційного ЗАГСу в Радомишлі, але тамтешні канцеляристи їхній заяві ходу не дали, посилаючись на відсутність потрібних бланків. Сказали завітати за тиждень-другий. Але молодята від другого походу відмовилися, бо, як дізналися від радомишлян, на згаданих бланках водночас обліковувалися потенційні «остарбайтери».

У сімейному обійсті Яків змайстрував невеличкого підпільного млина, де перемелював землякам збіжжя. Звісно, потайки, бо зернові запаси німці суворо обліковували, а зайвину, як і більшовики, вилучали – вже для потреб Рейху. В умовах ще більшої конспірації родина переховувала й доглядала пораненого радянського офіцера, що потім пристав до партизанського загону. А вправний штукар тимчасом ремонтував партизанам зброю (її подеколи переправляла в обумовлене місце Надія).

В листопаді 1943-го після першого вигнання гітлерівців разом з тестем Якова мобілізували. Іван Данилович по тому й згинув. За офіційними реєстрами безповоротних втрат відтоді він означений серед зниклих безвісти.

Якова після поранення й контузії, зважаючи на майстеровитість та винахідницьку жилку, направили в Окремий ремонтно-відновлювальний автобатальйон, де він опанував кілька верстатів, вдосконалив фрезерувальні роботи, значно поліпшивши їхню продуктивність. Молодшого сержанта і фрезерувальника Артемчука було нагороджено медаллю «За бойові заслуги».

Згодом у мирний повоєнний час його груди прикрасив Орден Трудового Червоного прапора. Він удостоєний почесних звань «Майстер – золоті руки» та заслужений раціоналізатор України, відзначений Державною премією України в царині науки і техніки. Сотні його конструктивних розробок та рацпропозицій втілені на багатьох каменедобувних і дробильних підприємствах. Недарма їх автор, що слюсарював на Соколовському кар’єрі під Житомиром, став справжньою легендою та гордістю галузі.

 

По війні осіли Артемчуки на житомирській Крошні, звідки й брали старт крилаті машини, що їхньому вильоту кожної весни раділи місцеві мешканці. До садиби тутешнього конструктора зазвичай навідувалися житомиряни, щоби на власні очі побачити створені ним дива. До речі, цікавилися не тільки літаками, бо не небом єдиним захоплювався господар. У конструкторському доробку майстровитого умільця – моторолер, аеросани, триколісна автівка-амфібія, вітрогенератор, міні-трактор, навіть підводний човен, телескопи та багато іншого.

Але головним захопленням Якова Антоновича передусім було літакобудування, яке полонило його ще з раннього дитинства після побаченого в небі над Торчином сільгосплітачка-«кукурузника». Найперший його літак «народився» у 1953-му, та, схоже, був дещо «недоношеним», як і два наступні. Вдосконалювати їх доводилося, набиваючи синці й гулі (не як мовиться, а по-справжньому!), та дістаючи після повітряних трощ травм і переломів.

Власне, перший успішний «АЯ-4» (це з ним його творець на першій світлині) теж довелося кілька разів переробляти і поліпшувати, поки не став він отим «сьомим», що здобув заслужене визнання. Хоча і його конструктор також модернізував.

На ньому пілот Артемчук разом із сином Василем, що пішов батьківською авіаконструкторською стежкою, полюбляв вихідними літати на сільськогосподарське летовище у Старосільцях, що під Коростишевом, де гуртувалися такі ж як він закохані в небо однодумці. Тут ділилися власним досвідом, запозичували чийсь, обмінювалися конструктивними новаціями, технологіями, технікою пілотування тощо. 

Радомишлянин Володимир Кукса, теж звісний краянам своїми авіарозробками й польотами на мотоплані, що неодноразово бував на тих авіаційних «тусовках», з теплотою згадує батька й сина Артемчуків, які вважалися в цьому середовищі беззаперечними авторитетами. Яків Антонович, жвавий і привітний, мав ще й славу цікавого оповідача. Всякчас він цікавився новинами з Радомишльщини. До речі, у Юрівку Артемчуки зазвичай приїздили своєю чудернацькою триколіскою…

 

Яків Артемчук відійшов у засвіти в 2009-му. За три місяці до смерті він 86-річним (!) наостанок злетів у небо. В одному зі своїх останніх прижиттєвих інтерв’ю унікальний аматор вкотре бідкався, що міг би зробити значно більше відкриттів, якби мав відповідні знання й ґрунтовну фахову освіту, хоча самотужки як міг, видобував потрібну інформацію з книг, довідників, підручників.

Натомість його син Василь, що теж переступив межу Вічності, перейняв батькове повітроплавальне захоплення і додав чудову п’ятірку власних успішних розробок (автожир, літак, мотодельтаплан, вертольоти), закінчив Житомирську політехніку, працював інженером, науковим співробітником у рідному виші. Захоплювався він передусім гелікоптерами, розробки яких зацікавили навіть професійних літакобудівників.

Нині літальні витвори Артемчуків експонуються зокрема у зібраннях авіаколекціонерів Житомира, Черкас. А пропагована ними «мала авіація» набула неабиякого значення в умовах сучасної російської збройної агресії проти України. Чимало моделей безпілотних літальних апаратів, що стали важливим фактором у перебігу воєнних операцій, є за своєю сутністю прообразом надлегких літачків.

…Надія Іванівна пережила чоловіка на дев’ять років. Її правнук Артем оповів мені, що до скону днів прабабуся поверталася спогадами у дорогу її серцю Юрівку – село, в якому уродилась і потім зустріла свою життєву половинку. А ще – докладно описувала нащадкам місце в центрі сільського цвинтаря, де знайшли вічний земний прихисток її пращури…

 

Газета «Зоря Полісся», 12 квітня 2024 р.

  

Кінні традиції Межирічки

 

У 1887 році в адміністративно-статистичному щорічнику Київської губернії у розділі «Кіннозаводство» повідомлялося, що один із двох кінних заводів Радомисльського повіту розташований в селі Межирічка і був заснований його власником, місцевим поміщиком Антонієм Злотницьким у 1871 році. На ньому розводили запряжних коней арабської породи.

Арабський кінь.

За реєстрами 1891 року, приплід «забезпечували» один породний жеребець та 15 маток-кобил.

У переписі 1897 року обліковано тимчасом 26 межирічан, які займалися візництвом – чимала кількість, якщо порівнювати з іншими селами. Вірогідно, хтось із них доглядав за кіньми й на панському конезаводі.

У переліку тогочасних межиріцьких конярів означені зокрема Іван, Степан та Влас Близнюки, Вакула, Гаврило та Михайло Старченки.

У поміщицькій економії також тримали двох стельмахів – братів Гдовських, до речі, потомствених дворян за походженням. Молодший – Степан був майстром з виготовлення коліс, а старший Василь, крім того, вправлявся з упряжжю, бо ж недарма ще й чоботарював. Сини економа Антон та Михайло Зілінські ковалювали. Поденником значився Омелян Кириченко…

Століттям по тому відновлений самостійний колгосп у Межирічці, що у 1950 – 1989 рр. входила як бригадне село до укрупненого вишевицького господарства, відновив і давні традиції кіннозаводства, організувавши племінну конеферму. У зведеннях 1989 року зазначалося, що елітних коней колгосп реалізує через обласне племоб’єднання за ціною 4,8 - 6,5 тисячі карбованців – між іншим, на рівні тогочасної вартості радянської легкової автівки.

Господарював на фермі Василь Кириченко, а допомагали йому місцеві школярі, що чистили коней, влаштовували їм виїздку (саме цей момент зафіксував фотограф Микола Попович).

 

З-поміж них – Володимир Кириленко, Василь Смик, Андрій Смик, Олександр Старченко, Руслан Близнюк, Олександр Баланчук… Бачимо тут знайомі, згадані вище прізвища, чи не так?

До речі, третина межиріцьких конярів межі ХІХ-ХХ століть означена в реєстрах доволі молодим віком – трохи за двадцять.

Мабуть, недарма подейкують, що гени не обдуриш…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 29 березня 2024 р.

 

Іхтіолог з музичним хистом

 

Серед активістів колишнього районного комітету народного контролю (у радянську пору ця структура, що діяла у 1965-1991 роках, покликана була боротися передусім з проявами марнотратства, безгосподарності та  зловживаннями службовим становищем, що не викоренені, проте, й досі) привертав увагу позаштатний інспектор Всеволод Корнілійович Авдєєв, здавалося б, зовні непоказний, низенького зросту, худорлявий. Колишній штатний інспектор комітету Ігор Осадчий, що й зберіг пропонований читачам фотопортрет та поділився спогадами про того, хто на ньому зображений, називає Авдєєва одним із найстаріших народних контролерів Радомишльщини. До клопітного інспекторського «плуга» той долучився у 1968-му – від часу запровадження цієї суспільної інституції, й на ту пору був 63-річним – у такому віці багато хто вже відмовлявся від громадських доручень. У спогадах він залишився, як приємний співрозмовник, кваліфікований, ерудований та добре обізнаний у багатьох господарських, і не тільки, тонкощах.

Притому, здавалося б, був далеким від галузей, що представлені були на соціально-економічному полі Радомишльщини, адже мав за освітою рідкісну та незвичайну з-поміж радомишлян професію – іхтіолога-рибовода. Фах доволі цікавий і неординарний, проте, слід зазначити, затребуваний далеко не скрізь. Відтак, коли подружжя Авдєєвих оселилося в Радомишлі, де рибоводних посад не існувало як таких, не те, що вакантних, Всеволодові Корнілійовичу тут сповна прислужилися музичні здібності, успадковані від батька – київського музиканта. Музика й стала його професійною та посадовою ознакою на тутешніх просторах.

Попервах влаштувався він музичним керівником та вихователем в місцевому Дитячому будинку. Його будівлі містилися на тодішній Комуністичній вулиці (нині – Петрівська), на якій уподобали собі помешкання й Авдєєви.

Потім були тяжкі випробовування й поневіряння німецько-радянської війни. Пройшовши фронтовими дорогами, він набув звання старшого сержанта, нагороди, серед яких медаль «За бойові заслуги», а також контузію та болячки, з якими, одначе, як міг, боровся.

Демобілізувавшись, В.К.Авдєєв працював музичним керівником, акомпаніатором при Радомишльському Будинку культури, Будинку піонерів. Допоки не було в Радомишлі музичної школи, вчив бажаючих грі на піаніно. Викладав також музику й співи в Заболотській школі. Колишній її випускник, доброї пам’яті Володимир Науменко, розповідав, що Всеволод Корнілійович надзвичайно професійно навчав музичній грамоті, а ще школярів приваблювало те, що приїздив він на роботу з Радомишля на велосипеді з моторчиком, який був предметом захоплення для передусім хлопчаків.

На ньому непосидючий чоловік у вільний час виїздив у відомі лише йому рибні місця в тихих затонах Тетерева, Мики, довколишніх ставків. Адже з огляду на свій цивільний фах був пристрасним рибалкою. А по тому полюбляв ділитися оповідками про виловлені трофеї. Знався, звісно, на повадках та особливостях рибного розмаїття нашого краю. Не пропускав нагоди вирушити й на полювання, у якому вправлявся з не меншим азартом. Відтак брав дієву участь в роботі місцевого осередку Українського товариства мисливців та рибалок, був удостоєний звання почесного члена УТМР.

А в тім, що стосується, музичного хисту, то мав Авдєєв абсолютний, як його класифікують музиканти, слух, недарма впродовж багатьох років був настроювачем фортепіано в дитячий музичній школі, при потребі залюбки ладнав домашні інструменти краянам. Розповідав, що теж перейняв ці навички від батька, котрий на київських губернських пагорбах вважався неперевершеним мастаком, до послуг якого зверталися сановні особи з тодішнього імперського владного олімпу. Під завісу життя, вже не побоюючись, відкрито вказував і на своє дворянське походження.

Після смерті фахівця (він відійшов у засвіти 9 червня 1989-го) тривалий час радомишльські музиканти-піаністи потерпали через відсутність у місті майстра такого профілю і змушені були напитувати настроювачів по всіх усюдах.

Саме за своїми винятковими знаннями й здібностями та за авторитет, набутий в служінні людям і у відповідальному ставленні до свого обов’язку, й залишився він у вдячній пам’яті радомишлян.

 

Газета «Зоря Полісся», 29 березня 2024 р.

 

Портрет на стіні

 

Свого часу наша звісна краянка Єлизавета Матвієнко передала до Ставецької школи, в якій уславлена геологиня навчалась у 1906-1911 роках, кілька своїх дитячих шкільних фотокарток. Як розповідала Єлизавета Матвіївна, ті знімки зробила вчителька Євдокія Воронкова, що захоплювалась фотографією.

На одній зі світлин – шкільний клас, де на передньому плані, дещо потупивши погляд, сидить за партою десятирічна Ліза. А от на задній стіні висить портрет з ледь помітними обрисами, у яких, проте, вгадується силует Тараса Шевченка.

«То саме була пора першої російської революції, – згадувала Матвієнко. – Ставецька школа вважалась прогресивною як на той час. Її засновниця Ольга Вангенгейм сповідувала вільнолюбні й демократичні засади, підтримували свою очільницю й педагоги закладу. На хвилі революційного та національного піднесення і з’явився в класі портрет Кобзаря. Проте пробув він там недовго – до чергового візиту в школу міністерського інспектора, котрого таке пошанування українського поета й духовного провідника вкрай розгнівило. І вже наступного дня портрет Тараса Григоровича замінили на церковний образок…» 

Слід додати, що серед тодішніх ставецьких учителів була знана українська просвітниця й громадська діячка Олімпіада Пащенко (в пору Української революції 1917-1922 рр. вона обиралась до трьох скликань Центральної Ради Української Народної Республіки), яка вірогідно й почепила в класі портрет Кобзаря. Тимчасом Ставками тієї пори ширилися написані українською антиурядові прокламації й лістівки.  Восени 1907-го Ольгу Вангенгейм і Олімпіаду Пащенко заарештували жандарми, кілька місяців їх тримали в ув’язненні.

Втім український дух у Ставецькій школі панував упродовж чи не всіх її дореволюційних літ. Недарма з тогочасних шкільних стін вийшли майбутні провідники українського національно-визвольного руху Юліан Мордалевич і Антон Вернигора, брат Є.Матвієнко Оникій – мовознавець, що став жертвою комуністичних репресій проти української еліти.

Ще один відомий ставчанин і випускник сільської школи, але 1960-х років, правозахисник і багаторічний в’язень сумління, караний і переслідуваний вже радянським режимом Василь Овсієнко з цього приводу якось зауважив, що йому, мабуть, на роду було написано піти бунтарською українською стежиною. Бо ж розташувалися Ставки якраз посередині між двома знаковими для українства поселеннями: Горбулевом – батьківщиною отаманів Соколовських, провідників української козацької вольниці, та Брусиловом, де уроджений велет українського національного духу Іван Огієнко. І цей дух здавна присутній був у Ставках та його школі, що, до речі, донині міститься у давніх первісних стінах, освячених ще від своїх початків Великим Кобзарем.

 

Школа у Ставках. Світлина 1955 р.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 29 березня 2024 р.

 

З позивним «Аякс»

 

У травні 2023-го українські Сили оборони вели відчайдушні бої під Бахмутом. Російські війська, бойовий кулак яких становили «вагнерівці» та штурмовики, мали і кількісну, і якісну перевагу, проте їм мужньо протидіяла 3-тя штурмова бригада ЗСУ, що не тільки тримала оборону, а й завдавала відчутних контрударів.

8 травня українським бійцям вдалось змусити ворога тікати і посунути його на кілька кілометрів.

Командир тактичної групи «Азов» Андрій Білецький згодом розповів, що завдяки активним бойовим діям того дня азовці розгромили підрозділи ударної 72-ї бригади рф, майже повністю знищивши дві її роти. А ще українські воїни розбили бригадну розвідку росіян. Також зазнав великих втрат відбірний штурмовий загін ПВК «Вагнер».

Саме після цього удару її власник Пригожин істерично заволав, що російські війська тікають з-під Бахмуту. Втім втекти пощастило небагатьом, бо поле бою було щільно всіяне тілами непроханих загарбників.

В офіційних зведеннях повідомлялося, що наступальні дії велися у смузі завширшки 3 км та завглибшки 2,6 км. Усю цю територію було повністю звільнено від російських окупаційних сил.

Звісно, не обійшлося, на жаль, без втрат і в лавах українських сил. Серед загиблих у восьмий травневий день захисників Бахмуту був 25-річний боєць Максим Максименко – помічник гранатометника штурмового батальйону, що, як зазначено, у військовому зведенні, отримав множинні осколкові поранення, несумісні з життям.

Полеглий вояк мав позивний «Аякс». Так у давньогрецькій міфології звали мужнього воїна, що відзначився хоробрістю на Троянській війні. Проте нині назва «аякс» передусім уособлюється з усесвітньо відомим футбольним клубом, знаним своїми спортивними звитягами.

Максим Максименко захоплювався футболом, був затятим уболівальником київського «Динамо» та входив до його фанатського руху. До речі, на своєму бойовому екіпіруванні Максим носив нашивку з логотипом улюбленої команди.

Саме «ультрас» динамівського та інших українських футбольних клубів були вагомою рушійною силою Євромайдану та Революції Гідності, зокрема активно протидіяли так званим «тітушкам», а затим увійшли до складу добробатів, що за браком регулярних військових частин вирушили на захист української територіальної цілісності в зону АТО у 2014-му. Через вісім років з початком повномасштабного російського військового вторгнення «фанати» також були в авангарді добровольців.

Як розповідають рідні Максима, у перший день ворожого наступу він сказав їм: «Я не зможу жити з ганьбою у захопленому ворогом Києві, краще з гордістю загинути в боюб за Україну!» Відтак добровільно він став до лав столичної Тероборони. А вже у квітні воював навідником загону спеціального призначення у складі ОСУВ «Хортиця»…

Народився він 20 вересня 1997 року в Радомишлі у молодій родині Світлани та Вадима Максименків. Тут ходив до дитячого садочка №1. До школи хлопчина пішов у Києві, куди переїхали батьки, осівши на тамтешній Солом’янці. Проте канікули він зазвичай проводив у місті свого уродження, відпочиваючи у дідуся та бабусі – Миколи та Наталії Маляренків на тутешньому Кевличевому хуторі. Микола Миколайович розповідає, що онук був притому доброю підмогою, адже допомагав їм по господарству, випасав корівчину, підсобляв на сінокосі.

Малий косар – дідові підмога.

Звісно, товаришував та розважався з місцевими ровесниками, зокрема гасав з ними у футбол. Згодом хлопець не без гордощів розповідав київським друзям-уболівальникам та братам по зброї, як на радомишльському стадіоні у дитинстві ганяв м’яча з теж тоді ще юним Сашком Зінченком. Вправлявся Максим також із бойовими мистецтвами.

Вже перебуваючи в зоні бойових дій, у коротких телефонних перемовинах онук всякчас заспокоював діда з бабою: «Не хвилюйтеся, я непереможний, бо ж добре навчений, тренований і загартований…»

Під час короткотермінової відпустки він одружився зі свою обраницею Юлією. Проте подружнє життя у молодої пари виявилося надзвичайно коротким…

В останньому бою на Максима, що перебував на передових рубежах, поклали обов’язки командира бойової групи, який дістав поранення. І він героїчно тримав бійців та вів їх за собою.

«Хто ближче до неба, той ближче до Бога, із вільними поруч іде перемога! Нам доля – над іншими небо тримати – працюємо, брате», – написав про звитяжне подвижництво українських захисників поет Гліб Бабич, що поліг на Харківщині. І вони тримали й тримаються – до скону, і до загину. Та Небо таки забирає найкращих…

«Максим Максименко до кінця залишався вірним військовій присязі і загинув під час виконання бойового завдання, пов’язаного із захистом рідної землі», – зазначив очільник азовців Максим Жорін. 

 «Друг «Аякс» ще в перші дні війни долучився до нашого підрозділу та характеризувався надзвичайною хоробрістю і вмінням виконувати найдосконаліші завдання, – з сумом сприйняли його смерть у батальйоні. –  Він завжди мотивував побратимів, його весела вдача надихала інших до дій».

«Протягом багатьох років Максим відвідував як і домашні, так і виїзні матчі «біло-синіх». Він щиро і всім серцем любив наш клуб», – йдеться у співчутті рідним та близьким загиблого Героя на сайті ФК «Динамо» (Київ).

Трагічна звістка обпекла сумом і болем його земляків та краян. 

…Поховали полеглого захисника України на Алеї Слави столичного Міського кладовища, що по вул.Стеценка. Його портрет встановлено на меморіалі загиблих Героїв-земляків в Радомишлі.

Указом Президента України від 11 серпня 2023 року за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку солдат Максим Вадимович Максименко посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Вічна йому Слава, Пам’ять і Шана!

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 березня 2024 р.

 

Як дарунок до жіночого дня

 

Ті, хто жив у часи СРСР, напевне, пам’ятають, як комуністична влада широко пропагувала так звані «трудові дарунки» до тих або інших визначних дат. Поширеними були, для прикладу, ідеологічні гасла на кшталт «Річний план – до річниці Великого Жовтня», «100-річчю Лєніна – 100 ударних змін» та їм подібні.

Зазвичай до ювілеїв чи й «рядових» свят вводили в дію будівельні об’єкти. Ще донедавна, скажімо, в Радомишлі про таку практику нагадували пам’ятні дошки з написом: «Збудовано на честь 50-річчя Жовтня». Вони зокрема містилися на добудові колишньої школи №6 (нині – поліклініка), на універмазі (згодом «Дитячий світ»), на автостанції, що з’явилися в місті якраз 1967-го.

Втім пальму першості тут впевнено тримало Новоріччя, адже здебільшого саме у кінці року авральним порядком здавалися новобудови. Нерідко – на папері, бо по тому ще чимало часу латалися затулені сяк-так дірки, впорядковувалися території тощо. І тоді офіційне відкриття приурочувалося до чергової святкової дати, зокрема – 8 березня, і вже подавалося як дарунок жінкам.

З таких причин чи ні, але свого часу до Міжнародного жіночого березневого дня відкрилися дві важливих «культурних» споруди: в 1954 році – Будинок культури, а у 1962-му – кінотеатр ім.Шевченка. Щоправда, відкриття кінотеатру з огляду на його наймення вірогідно приурочували ще й до дня народження Кобзаря, хоча урочистості відбувалися таки 8 березня.

БК офіційно відкрився 18 лютого. Зробити це нібито теж планували до жіночого свята, але поквапили «культурні» чиновники з області. Вони повідомили про свій приїзд до Радомишля задля вручення грамоти Міністерства культури учасникам гуртка художньої самодіяльності села Юрівка, які увійшли до кола переможців республіканського огляду, і, крім того, мали оглянути й новозбудований заклад культури в райцентрі, про що нагору вже доповіли. Звісно, що нова будівля більше личила для прийому високих гостей, аніж периферійний та малопривабливий сільський клуб. Втім з нагоди святкового для жіноцтва дня у новому Будинку культури таки відбулися урочисті збори громадськості та концерт.

 

Радомишльський Будинок культури на фотолистівці 1964 року.  Світлина О.Сахневича. 

Тут ідеться, власне, про відкриття споруди, адже така установа як Будинок культури в Радомишлі існувала ще з 1930-х. Містилась вона на Присутственій вулиці в будівлі колишнього народного дому (по війні там розташувався Будинок піонерів). Видовищні заходи й урочистості влаштовувалися в сусідньому театрі-кінотеатрі, до якого вів вільний прохід через садочок.

Зводили новий БК методом так званої «народної будови», коли місцева влада доводила визначені й розподілені будівельні завдання підприємствам, установам, організаціям, колгоспам. Недарма у день відкриття споруди найкращих із «підрядників» було відзначено і вшановано. Тривали будівельні роботи два роки.

Втім про повноцінне будівництво усе ж не йшлося. Адже під Будинок пристосували колишній костел, закритий радвладою. У ньому, звісно, облаштували сцену, глядацьку залу на 400 місць з партером та балконом, прикрашену величезною люстрою, обладнали кімнати для гурткової роботи, костюмерну, гардероб, квиткову касу, прибудували величний портал з колонадою, а з «тилу» – таку собі убиральню для переодягання артистів. Про культову споруду хіба що нагадували аркові склепіння її цокольного приміщення, яке стало «підвалом», де розташували котельню.

Костел у повітовому Радомислі. Фотолистівка початку ХХ ст.

У нововідкритому Будинку вже знайшлося місце й для розташування адміністрації закладу. Попри підпорядкування районному, а з 2018 року – міському відділам культури, БК був окремою господарською одиницею, очолював яку директор. У різні роки цю посаду обіймали зокрема Л.Шинков, І.Завєрин, М.Євстифєєв, В.Скуратівський (удостоєний згодом звання заслуженого працівника культури України), М.Ревенко, М.Глущенко, В.Добровольський, К.Журавков, В.Нагорний, П.Кузьменко, А.Домбровський, В.Третяк, М.Лисак, В.Домбровський, Г.Мозговий, С.Писаренко, С.Катерленко, М.Дацюк (натепер).

Гумористично-сатиричний дует у складі двох директорів – Всеволода Скуратівського та Михайла Ревенка. 

Не всі з них успішно поєднували культурну й адміністративну складову. Хтось тяжів до першого, хтось – до другого. Скажімо, як розповідав Михайло Ревенко, мистецька роль одного з перших повоєнних керівників зводилась до виголошення з авансцени, а то й безпосередньо із залу, кількох віршованих рядочків зі славословіями «партії-Лєніну-Сталіну». Затим відкривалась завіса, де стояв хор, що зазвичай відкривав офіційні концерти місцевого ґатунку.

Будинок культури традиційно опікувався місцевою художньою самодіяльністю, мав мережу гуртків (вокальні, інструментальні, драматичні, танцювальні та їм подібні мистецькі, або ж «за інтересами» – були свого часу навіть крою та шиття, вишивки, шахів і шашок) з відповідними виконавцями, колективами, майстрами. Їх очолювали переважно методисти, що вели той чи інший напрямок роботи. У цій когорті культпрацівників – В.Якименко, В.Бакуємський, А.Клименко, Т.Павич, Г.Власенко, Л.Глухівська, О.Здебський, С.Воротінцева, А.Боренко, О.Лисак, Л.Григор’єва, Т.Гальченко, В.Нощенко, І.Сагайдак, Є.Бернацька, М.Палиш, А.Ткаченко. Керовані ними хори, ансамблі, танцюристи, драмгуртки, агіткультбригади (користувалась колись популярністю така організаційна мистецька форма) були добре знані на Радомишльщині та за її межами, отримували перемоги й відзнаки на багатьох оглядах, конкурсах, фестивалях, удостоювались почесних звань «народних колективів», а місцеві самодіяльні таланти мали змогу реалізувати свій творчий потенціал.

Виступ агіткультбригади. 

Готується танцювальний номер. Репетицію веде Григорій Власенко.

Не злічити, скільки відбулося тут різноманітних концертів, дійств, урочистих та офіційних заходів, як і не перерахувати всіх відомих виконавців, артистів та мистецькі колективи, що виступали на цій сцені. Серед них – Д.Гнатюк, В.Зінкевич, О.Таранець, Р.Кириченко, Д. і В.Матющенки, Н.Матвієнко, Л.Відаш, Л.Ротару, В.Білоножко, А.Кудлай, М.Мозговий, І.Демарин, О.Гаркавий, Я.Табачник, Т.Нєдельська, Г.Бєсєдіна, брати Н. та Д.Яремчуки, В.Шинкарук, І.Шинкарук, І.Ганзера, К.Артеменко, П.Кадочников, О.Попов, М.Невідничий, В.Сафонов, Р.Борисюк, Черкаський хор, Житомирські «Льонок», «Родослав» та «Орея», Буковинський та Гуцульський ансамблі пісні і танцю, Державний духовий оркестр України, естрадні гурти «Товтри», «Зелений вогник», «Два кольори», «Світязь», «Беркут», «Гарун», «Збруч», «Альбом», «Мріяни», «Древляни».

На сцені Радомишльського Будинку культури Алла Кудлай і Віталій Білоножко. Лютий 1989 р. Світлина М.Сичевського.

На згадку радомишлянам  - автограф В.Зінкевича.

Гастролювали в Радомишлі славнозвісний столичний академічний театр ім.І.Франка, театри Київського Будинку офіцерів, Театрального інституту, обласні – Київський ім.П.Саксаганського, Луганський, Чернівецький академічний ім.О.Кобилянської, Житомирські музично-драматичний та ляльок, театральні колективи з Дубнів, Умані, Новоград-Волинського, Рибінська, Могилева, Бреста, Гродного, Ставрополя, циркові трупи.

Сцена з вистави «Банкір» Академічного театру ім.І.Франка за участю корифеїв сцени Віктора Добровольського, Олександра Омельчука, Василя Дашенка. Радомишль, 1958 р.

Проводили тут творчі зустрічі з радомишлянами композитори О.Сандлер, О.Білаш, С.Сабадаш, Б.Буєвський, Я.Цегляр, В.Філіпенко, О.Злотник, майстри писемного слова П.Глазовий, О.Новицький, Ю.Рогоза.

У колі радомишльських культармійців Борис Буєвський, Павло Глазовий та Олександр Білаш.

А ще прохолодної осінньо-зимової пори БК слугував «танцмайданчиком», під який звільняли від стільців партер. Музики, ясна річ, грали зі сцени.

На початку ХХІ століття будівля почала відчутно руйнуватися, у ній прогнили підлога й вікна, протікав дах, місцями потріскалися, а то й зовсім завалилися стіни. Роботу БК довелося зупинити.

Спіткала така доля й кінотеатр. Відтак у Радомишлі виникла «культурна» криза, коли обидва заклади, придатні для проведення видовищних заходів, зачинилися для відвідувачів.

Зрештою спочатку у 2014-му тією ж «толокою» привели до ладу кінотеатр, що тимчасово на кілька років став Будинком культури, а затим дійшли руки й до його «рідної» будівлі, де вже бюджетним коштом завершили капітальний ремонт.

Ремонтні роботи тимчасом дозволили сучасникам побачити виразні обриси старовинної споруди, зведеної ще у XVIII столітті. Вони відкрилися під знятим шаром тиньки. На жаль, пропозиції краєзнавчої та мистецької громадськості щодо «законсервованого» збереження окремих історичних фрагментів прадавньої первісної цегляної кладки зосталися «непочутими».

А відкрили Будинок культури після ремонту у 2017 році. І, до речі, саме у переддень жіночого свята. За традицією. Позаяк традиції популяризувати й розвивати наші національні культурно-мистецькі надбання та різножанрові народні таланти були і залишаються тут незмінними.

 

Газета «Зоря Полісся», 1 березня 2024 р.

 

Позбуваючись національних ознак

 

У батьків Людмили Зозулі, що походить з Кримка, зберігається світлина учнів та вчителів місцевої школи, датована 10 червня 1935 року. Вона перейшла до родини від бабусі Мирослави, як розповіла пані Людмила.

 

Це другий шкільний випуск – зазначає напис угорі. Він зроблений польською мовою: «II-gi wypusk absolwentow Krymeckiei n/s szkoly». І не випадково, адже на ту пору Кримоцька школа була польськомовною, позаяк заснована у 1922 році Кримоцька сільрада належала до державного реєстру територіально-адміністративних утворень національних менших. Тоді комуністична влада таким чином намагалася схилити їхні осередки на свій бік. За відомостями 1924 року тут проживало 1375 поляків.

Польський статус школи підтверджує Валентина Чудновська, посилаючись на розповіді своєї бабусі. Далебі, зважаючи на радянські «реалії», згадувала вона про це коротко й не надто охоче. Сьогоднішні мешканці Кримка тим часом розповідають, що польським словам їх навчали саме бабусі й дідусі, зберігаючи й передаючи нащадками отой шкільний набуток.

Хто і ким були випускники 1935-го з цього фото, встановити не вдалося. Наразі достеменно відомо, що невеличкого зросту дівчина у світлій блузі у верхньому ряду – якраз «бабця Мирося».

Водночас Валентина Бернацька пригадує, що подібна фотокартка була у її свекрів. Ймовірно, на ній сфотографований хтось із їхнього роду. За її припущеннями, це міг бути крайній зліва хлопчина, що схожий на свекра. Втім за віком він у 1935-му на випускника не тягнув.

Також вдалося точно визначити тільки двох з учителів.

Четвертий зліва в середньому ряду – директор закладу Антон Титович Смольський. Про нього відомо, що уроджений 1909 р. в Житомирі, за національністю поляк. Закінчив Заболотську педагогічну школу. Мав дружину-вчительку Марію Іллівну (можливо, вона на цій світлині).

По ліву руку від директора – вчитель Олексій Андрійович Шклярук. Одначе вдалося з’ясувати, що у 1933-му і в наступні роки він працював у Радомишльській школі №1 ім.Т.Шевченка. Зокрема на випускній шкільній фотографії 1937-38 навчального року, що зберігається в музеї закладу, означений як лектор, а вже в наступному році став шкільним завпедом. Був родом з Коростишева, воював танкістом на фронтах Другої світової, нагороджений орденом Вітчизняної війни 2 ступеня і медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». Закінчив війну старшим лейтенантом.

З розгортанням колективізації національну автономізацію в Україні скасували. Ба більше – саме на національні осередки комуністична влада спрямувала потужні каральні репресії 1930-х.

Дослідниця Кримоцької минувшини Станіслава Горай оповідає, що, за словами її бабусі Юзі, десь у 1935-37 роках восени приїхали в школу «люди» з району чи й вище, вилучили польські книги-підручники, привезли натомість українські та російські і все: польська національна школа була ліквідована. Разом з учителями.

7 серпня 1937-го заарештували вчителя Пантелеймона Григоровича Павлишина, якому інкримінували «шпигунство на користь Польщі». Через два місяці його розстріляли в Житомирі. Така ж трагічна доля спіткала А.Смольського та Євгена Феліксовича Годзинського, обвинувачених в антирадянській агітації і розстріляних 30 жовтня. На 10 років таборів засудили Івана Йосиповича Войцехівського. У 1946-му репресивна система ув’язнила на восьмирічний термін Василя Сергійовича Сіренка. Вірогідно, вони теж можуть бути на цій світлині…

Система, що будувала «світле майбутнє» з єдиною історичною спільнотою, у такий спосіб позбувалась будь-яких національних ознак.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 2 лютого 2024 р.