Авторка світлин зі світлини

 

Ставецька школа, заснована у 1887 році, на додаток до свого ваговитого історичного літопису має ще й цікаві його фотопідтвердження. В експозиціях музеїв, принаймні колись у сільському, а тепер у шкільному та Радомишльському краєзнавчому, представлені світлини початку ХХ століття, що зафіксували миттєвості тодішнього освітнього життя закладу: школярі на уроці за партами, у шкільному саду разом із завідувачкою і засновницею школи – меценаткою та просвітителькою Ольгою Вангенгейм.

За свідченнями колишньої учениці закладу Єлизавети Матвієнко, що згодом сягнула висот на геологічному поприщі, ці фото зробила вчителька їхнього класу Євдокія Воронкова. На обох знімках юна Ліза в центрі уваги. Виконані вони 1907 року.

За рік перед тим земське училище у Ставках, як тоді називалися школи, було реорганізоване з однокласного на двокласне, змінивши відповідно термін навчання з трирічного на п’ятирирічне. Стало воно, до того ж, п’ятикомплектним, тобто одночасно освіту в стінах закладу здобувало п’ять навчальних груп, а тому потребувало вчительських кадрів. Їх завідувачка, готуючись до нового статусу закладу, заздалегідь підбирала серед випускників київських гімназій, що після додаткового року навчання здобували право вчителювання у початковій освітній ланці. Як зазначала у своїх спогадах Є.Матвієнко, це були ідейні та освічені люди, які не побоялися залишити великі міста та пішли працювати в глухе поліське село за 40 верст від залізниці. До таких належала й Євдокія Антонівна Воронкова.

 

Школа у Ставках. Колоризована світлина 1955 року.

Народилась вона 1 березня 1871 року у подружжя Антона Михайловича та Ксенії Федорівни Воронкових в містечку Торговиця тодішнього Уманського повіту Київської губернії (нині – Кіровоградська область). На ту пору це було так зване військове поселення.

Батько служив цивільним чиновником у дислокованій там 6-й кінно-артилерійській бригаді. Через два роки за військовою реформою 1870-х формування перевели до Києва, де воно увійшло до складу 10-го артилерійського полку. Відомо, що Антон Воронков починав чиновницьку службу з найнижчої сходинки – в ранзі колезького реєстратора, а у відставку вийшов надвірним радником (за військовою ієрархією аналог підполковника).

Тож зростала й навчалась Євдокія в губернському центрі. Мала вона народжених там брата Миколу та сестру Єлизавету.

У Києві юнка закінчила гімназію і стала вчителькою. Спочатку Євдокія навчала грамоті київських робітників в одній з недільних шкіл. До речі, вечірнє навчання для дорослих і народні читання започатковані були згодом і в Ставках, куди вона, приставши на пропозицію О.Вангенгейм, переїхала у 1903 році.

Тут Євдокія Антонівна швидко завоювали симпатії і школярів, і їхніх батьків, заохочуючи старших та молодших до читання й до наук, до шкільної бібліотеки. А ще ж дивувало та захоплювало дітвору вправне володіння вчителькою фотоапаратом, що в ті роки, тим паче на селі, слугував за дивину і вважався чоловічою справою.

Юній Лізі Матвієнко зокрема особливо полюбилися й запам’яталися уроки природознавства, що їх вела навчателька, демонструючи цікаві досліди, залучаючи учнів до спостережень за природою та довкіллям, що, мабуть, вплинули потому на вибір майбутньою геологинею своєї професії. Втім попервах дівчина схилилася до вчительства і після закінчення Ставецької школи в 1911 році за порадою класної наставниці та за її допомогою вступила до Київської жіночої вчительської семінарії ім.К.Ушинського.

Є.Воронкова теж повернулась до Києва, де вчителювала у Київському чоловічому народному училищі №48, що також носило ім’я відомого педагога.

Проте революційні лихоліття повернули її вчительську стежину знову на Радомишльщину. У 1922-1926 роках вона очолювала рідний для себе навчальний заклад у Ставках, а в повітовому центрі працювала класоводом у Руднянській школі, що в передмісті Радомишля. 

Заснована ще 1913 року в радянській освітній ланці з 1919 року це була початкова школа. У 1930-му вона стала семирічкою і через сім літ випустила перших випускників, що отримали неповну середню освіту. Але своїх вихованців з цією подією Євдокія Антонівна вже не привітала: роком раніше вчителька відлетіла у Вічність.

Знаний освітянин і краєзнавець Микола Осадчий, що у 1930-х очолював районну профспілку «Робос» (робітників освіти), у своїх нарисах з історії освітньої галузі на Радомишльщині в когорті кращих учителів регіону тієї пори називає й Євдокію Воронкову, яку надзвичайно любили й шанували учні.

З повагою і вдячністю у 1962 році вони встановили на могилі своєї вчительки на старому радомишльському цвинтарі (похована вона, до речі, поруч з донькою Осадчого Аллою) пам’ятник.

 

Між тим, серед особистих речей та реліквій Єлизавети Матвієнко зберігався фотопортрет улюбленої вчительки, що й зображений на надгробку з написом:

«Дорога вчителько! Ти сіяла розумне, добре, вічне. Спасибі сердечне!»

 

 

 

Його перші літературні кроки засвідчені Радомишлем

 

На революційній хвилі 1905 року російський імперський уряд скасував ганебні антиукраїнські дискримінаційні акти: Валуєвський циркуляр та Емський указ, що  забороняли друк українською мовою. Відтак українська здобула належні видавничі права у книжковому й газетному середовищах. Почали виходити українські газети («Громадська думка», «Рада», «Маяк», та ін.), друкуватися книги.

У квітні 1907 року в повітовому місті Радомислі Київської губернії у місцевій друкарні Елі Заєздного вийшла друком книга, що належить до перших зразків тогочасного україномовного радомишльського книгодрукування, з промовистою назвою: «Перша книга. Збірник писань».

Праворуч на цій поштовій листівці початку ХХ століття – будинок Е.Заєздного з бібліотекою, книжковим магазином та друкарнею.

Невдовзі про неї сповістила газета «Рада», включивши радомишльське видання до переліку українських книг, які розповсюджувалися у губернській книгарні «Київської Старовини».

Це була спільна збірка віршів двох місцевих авторів-початківців, що опублікували їх під псевдонімами Самотній і Гамалія. Ними були відповідно Олександр Грузький та Микита Мандрика – приятелі й колеги, що служили волосними писарями у Брусилові та Потіївці та мали не лише каліграфічний і письмоводительський хист, а й певні здібності до красного письменства.

Грузькому, щоправда, їх особливо розвинути не вдалося. Хоча якраз його книжку-поему «Терешко проклятий», що побачила світ у 1905-му в цьому ж друкарському підприємстві Радомишля під авторським псевдо А.Д.Г., наразі слід вважати тутешньою українською друкованою першиною. Історик-краянин Леонід Тимошенко  віднайшов згадку про неї в архіві Івана Франка, якому писець з Радомишльщини надіслав свою поему, та редагованому ним «Літературно-науковому віснику». Як зауважує учений, в опублікованій у ньому невеличкій рецензії, Франко вкрай критично поставився до віршування радомишлянина. Зрештою київські літературні оглядачі його творчі спроби взагалі обійшли увагою.  

Не досить таланило попервах з рецензентами й Мандриці. Тим паче у наступному збірнику «Вільне слово» (1910 р.), теж видрукуваному в Радомишлі, сам він «у революційнім настрої», як, каючись, зазначав згодом, з не вельми приязною оцінкою зазіхнув на велич Лесі Українки та Олександра Олеся, зазначивши, що народові треба пророків-провідників, а не майстрів словесної інкрустації. Натомість Леонід Пахаревський свою рецензію на твори Мандрики у «Вільному слові» озаглавив «Нелітература».

Втім вагомим є вже сам факт, що не проминула критичного погляду та ще й була винесена на широкий загал творчість автора-початківця.

Згодом літературознавець Яр Славутич, аналізуючи перші поетичні спроби Мандрики, назвав цей період у його творчості «учнівським», принаймні дещо з того, на його погляд, вже було поезією, як, для прикладу, ось такі рядки:

    Лани, лани!
    Широкі та розлогі!
    Неорані, забуті перелоги
    Чортополохом поросли
    Та бур'янами зацвіли.
    А ми - і голі, і голодні,
    Спустивши руки, сидимо
    І нудимось, не знайдемо
    Куди в житті своїм безплоднім
    Нещасні дні свої убгать ...

 

Микита Мандрика в молодечі літа.

Далебі його писемний дебют відбувся не в Радомишлі. 1905 року в Одеському революційному часописі «Южния запіскі» було надруковано статтю (звісно, що на ту пору російською мовою) 19-річного студента Київського університету. Після тієї публікації Микита потрапив під поліційний нагляд як неблагонадійний. А вже за наслідками участі в протестному студентському русі навчання у виші довелося надовго відкласти. Таким собі засланням для нього стали Облітки Радомисльського повіту і посада волосного писаря тамтешньої Потіївської волості, яку він обіймав у 1908-09 та 1911-14 роках. А вищу університетську освіту Мандрика здобув майже через два десятиліття у Софії, коли вже перебував у вимушеній еміграції.

Стосовно ж його радомишльських творчих початків слід додати, що пробував він себе не лише на поетичній ниві. У листопаді 1909-го, анонсуючи нові видання українських книг, «Рада» подала зокрема перелік виданих упродовж липня-вересня семи драматичних творів. У ньому поруч з драматургією І.Франка названо й комедію на 2 дії М.Мандрики «Міль», надруковану в Радомислі. Як зазначалося, книжечка вийшла на 16 сторінках накладом у 500 примірників.

Слідом за першим випуском «Вільного слова» у жовтні того ж 1910-го з’явився другий.

 

Повідомлення в газеті «Рада».

У «Молі» та в обох поетичних випусках Мандрика друкувався вже під власним прізвищем, яке завдяки критиці тепер було на слуху. Наступне його радомишльське видання, проте, не відбулося. Перебуваючи у вирі тогочасного громадсько-політичного та господарського життя Радомишльщини, він підготував аналітичну соціально-економічну працю «Господарювання на пісках». Вона отримала схвалення агрономічного відділу Губернського земства, одначе, як написав Микита Іванович згодом у своїх спогадах, в останній момент перешкодив друкові повітовий земський очільник К.Григорович-Барський. Той, хоч і був нащадком знаного патріотичного українського роду, сповідував «антимазепинські» та відверто українофобські погляди, недарма належав до лідерів чорносотенного «Союза рускаво народа», тож домігся скасування губернського дозволу. Слід зазначити, що згадані радомишльські першодруки Мандрики, за свідченнями автора, теж зазнали цензурного впливу, і не всі дістали дозвіл на друк.

Правду кажучи, з початком Першої світової війни і запровадженням законів воєнного часу українське друковане слово знову опинилося під забороною.

Покликаний до війська був і Микита Мандрика. У рідний Київ він повернувся в революційному вирі вже 1917 року й активно долучився до українських справ: увійшов до Центральної Ради і невдовзі отримав від неї комісарський мандат на звісну йому Радомишльщину.

У 1917-му у Києві його вірші почали з’являтися на сторінках літературних журналів, а також вийшла нова і тепер власна поетична збірка з назвою «Пісні про Анемону». До неї увійшла любовна лірика, яку автор присвятив своїй коханій Ганні Боровицькій, що стала для нього музою. Схвальний відгук про книжку написав згаданий радомишльський приятель та колега по службі й творчості О.Грузький, котрий на ту пору вже завідував в Радомишлі канцелярією повітового земства. У ньому він порівняв вірші Мандрики зі знаними творіннями Петрарки, що теж присвячувалися коханій видатного поета, і подав до київського часопису «Шлях», де пообіцяли статтю надрукувати. Натомість на сторінках видання вийшла інша рецензія, просякнута антиклерикальним змістом. Критик О.Слісаренко обізвав автора «поповичем» і звинуватив у прагненні та закликах захоплюватися «попівнами».

Тимчасом у січні 1918-го Микита і Ганна стали під вінець у Київській Хресто-Воздвиженській церкві й по тому крокували рука в руку сорок літ. Примітно, що одним зі свідків на вінчанні був Олександр Мізерницький – найближчий соратник Мандрики в Радомисльській повітовій управі.

Микола Зеров у своїй рецензії теж згадав про Петрарку, проте в критичній площині, звернувши увагу на пораду геніального лірика поетам давати хід своїм творінням щонайменше через сім літ після їхнього написання. Бо ж щільні дати появи віршів Мандрики, за словами рецензента, складали враження, що писав він їх, як мовиться, «на коліні» і відразу давав до друку.

Водночас відомий учений Дмитро Дорошенко в «Літературно-художньому віснику» опонував  Зерову, зауваживши, проте, що єдине, в чому варт дорікнути Мандриці, то лише в недбальстві до власного поетичного дару.

Попри критичні відгуки, у Крамній коморі «Час», яка розповсюджувала «Анемону», книжечка розійшлась упродовж кількох тижнів і принесла авторові чималий гонорар.

Зрештою згодом Мандрика визнав, що і Зеров, і Дорошенко мали рацію щодо потреби шліфування власних поезій. Недарма з роками він перевидав доопрацьовану ним «Анемону». Наступні ж його поезії почали друкуватися вже майже через десять літ у закордонні.

Після гетьманського перевороту 1918 року очільник Радомисльської повітової управи Микита Мандрика був оголошений до затримання, тому вимушено під чужим прізвищем поневірявся на українських околицях. Через рік, уже в Українській Народній Республіці, був покликаний на дипломатичну службу, виконуючи цю важливу місію в ряді країн: від Китаю та Японії – до Грузинської Демократичної Республіки, Османської імперії, Єгипту.

В Україну він так і не повернувся. З поразкою української революції і загарбанням УНР російськими більшовиками спочатку перебував у еміграції в Болгарії, затим – у Чехії, де здобув науковий ступінь доктора права і почав наукову та викладацьку діяльність в Українському вільному університеті. Крім того, у Празі працював ученим секретарем Українського соціологічного інституту, редагував ряд українських видань.

У 1928 році учений вирушив до Північної Америки для налагодження зв’язків з тамтешніми українськими громадськими організаціями та збирання коштів на підтримку українських громад у Чехії.  Сперш перебував у США,  а з наступного року – в Канаді.  Його візит передбачався нетривалим, однак вирішив місіонер осісти на канадських теренах назавжди.

За океаном Микита Мандрика теж активно долучився до діяльності місцевих українських організацій та фундацій, як діючих, так і нових, що створювалися вже за його участю. Серед них – Українське трудове об’єднання, Комітет (згодом – Конгрес) українців Канади, Українська вільна академія наук у Канаді.

У Вінніпезі, що став місцем його осідку й помешкання, він створив і очолив Осередок української культури та освіти. Редагував низку видань і часописів, підготував та видав ряд наукових і дослідницьких праць, широко пропагуючи українські національні ідеї, традиції, мистецькі надбання.

А ще у Канаді сповна розквітнув поетичний хист Микити Мандрики. Починаючи з 1941 року, вийшло понад десять збірок ліричної та філософської поезії («Мій сад», «Золота осінь», «Радість», «Сонцецвіт», «Вино життя», «Завершення літа» та ін.), а також історичних поем  («Мазепа», «Україна. Повість временних і невременних літ», «Вік Петлюри» тощо). Але Україна була й залишалась для нього головним натхненням до науково-дослідницької та творчої діяльності.

    Померлим Слава, а живим життя!
    Минулому не буде вороття.
    Прийдуть нові, невідомі ще дні;
    І виростуть нові вже покоління,
    Вже не такі, як ми, напевно ні,
    Але з того ж дідівського насіння.
    Угасне ненависть, і рани заживуть,
    І буде вільна й радісна людина,
    І Божим раєм всі краї назвуть
    Той край, що зветься Україна!

У 1971-му тамтешня громадськість широко відзначила 85-річчя Микити Івановича Мандрики, якого Яр Славутич називав патріархом української поезії в Канаді. Через вісім літ по тому його не стало…

Особливе місце у науковій спадщині Мандрики посідає літературознавча праця «History of Ukrainian Literature in Canada» («Історія української літератури в Канаді»), що вийшла англомовною, оскільки творилася й видавалася з нагоди столітнього ювілею Канади бюджетним коштом. За словами відомого канадського сенатора Павла Юзика, вона стала вагомим внеском у багатокультурну мозаїку цієї країни, а автор представив українців перед англомовним світом у правдивому світлі – зі знанням справи та з великою любов’ю.

Тимчасом літературознавці нині звертають увагу, що за радянськими канонами українські письменники та поети досі, на жаль, поділяються на вітчизняних та закордонних, як і їхня творча спадщина.

Українська література може притому відкрити для себе й читача ще одну письменницьку іпостась Микити Мандрики – прозову. У його літературному доробку згадується роман «Кохання й смерть», що писався ще у Болгарії та оповідав про українську еміграцію на революційному тлі. Цей твір так і не був виданий.

Не надруковані у повному обсязі й написані ним незадовго до відходу у світ інший мемуарні «Спомини». Примітно, одначе, що один з розділів «Дещо за роки 1917 та 1918», у якому розповідається зокрема про діяльність мемуариста на чолі Радомисльської повітової управи, таки публікувався в періодиці (журнал «Український історик»).

У своїх спогадах, до слова, М.Мандрика усякчас з теплом і симпатією згадував «свою Радомишльщину», як він її називав, де закладалися й міцніли його непересічні життєві, політичні та поетичні початки.

 

 

 

«Волинь і Німеччина: мости з минулого в сучасне»

– архівно-документальна виставка під такою назвою відкрилась 23 вересня 2026-го в Радомишльському народному краєзнавчому музеї. Організувала та представила її радомишлянам Громадська організація «Житомирське обласне німецьке національно-культурне товариство «Відергебурт».

Головною темою виставки є життя та побут німців-колоністів на теренах історичної Волині, зокрема на Радомишльщині, де, відомо, на межі ХІХ-ХХ століть утворилося 77 німецьких колоній. Безпосередньо поблизу Радомишля – це зокрема Папірнянська (Коробочка), Ставецька, Цибель, Сандрич (біля Гути Забілоцької), Негребівська, Раївська, Товсте, Філонівка, Романдорф (Городчин) та ін.

Тематику виставки й представлені на ній унікальні архівні документи, які раніше не публікувалися, а також факти про культурну спадщину німецької спільноти нашого регіону презентував голова товариства Володимир Піньковський.

Його цікаву та змістовну розповідь було доповнено прикладами з перебування німців, у тому числі й колоністів, у Радомишлі й довкруж нього з давніх давен і до сьогодення.

Присутні, серед яких були представники громадськості, нащадки тутешніх німецьких колоністів та вихідців з Німеччини, поспілкувалися з гостями, ставили їм питання, ділилися враженнями про виставку та про почуте й побачене. 

За словами організаторів, виставка вже експонувалась у різних куточках історичної Волині. У Радомишлі вона діятиме два тижні. Тож музейники запрошують переглянути виставку усіх небайдужих і зацікавлених радомишлян та гостей міста, зазначаючи, що вхід вільний.

Світлини Володимира Кліха з ФБ-сторінки Товариство Німців Житомирщини - Відергебурт/Deutsches Haus-Shitomir.

 

  

Шкілка, семінаріум, училище…

 

Який навчальний заклад у Радомишлі був найпершим? Остаточної відповіді тут поки що немає, адже далеко ще не всі архівні джерела дочекалися своїх дослідників. Проте наразі відомо, що за генеральною візитою (описом) Радомисльської Троїцької церкви, яку склав унійний декан Чорнобильський Олександр Рубанович у 1783 році, при храмі діяла школа (знаний дослідник радомишльської минувшини, доктор історичних наук Леонід Тимошенко звернув увагу на її означення в цьому польськомовному документі як шкілка). Вона містилась «під горою між церквою та плебанією» (священницьким обійстям), там, де й хатинка пономаря, і мала «чисту» (навчальну) кімнату, а через сіни – шпиталь. Можливо, саме це давнє шкільне приміщення зображене на відомій світлині церкви початку ХХ століття.

Водночас відомо, що в пору резидування в місті унійних митрополитів тут функціонувала семінарія – навчальний заклад, що готував священнослужителів. Йдеться про неї зокрема в описі Радомисльського замку, що його виявив і вперше оприлюднив Л.Тимошенко у своїх «Нарисах з історії Радомишля». Серед замкових будівель в інвентарі митрополичої єпархії за 1774 рік обліковано семінаріум, розташований по дорозі із замку до фільварку. Був він збудований із соснового дерева, мав три входи і п’ять резиденцій (кімнат) під одним дахом, що місцями, однак, протікав, тож будівля подекуди підгнивала і мала непривабливий стан. Зауважено притому, що на час огляду перебував семінаріум порожнім. Щодо його розташування варто звернути увагу, що подальший шлях до фільварку, як зазначається в описі, проходить понад річкою Микою.

Водночас цей знаний фахівець з історії Української Церкви, докладно висвітлюючи історію митрополичої резиденції в Радомишлі, наводить свідчення й про освітню діяльність духовної семінарії. Коли митрополитом став Ясон Смогоржевський (1780 р.), він фундував кошти на цей навчальний заклад.

В архівах також наводяться прізвища ряду слухачів, які в ньому навчалися зокрема у 1792-1794 рр. Притому примітно, що в їхньому переліку за «Опісанієм докумєнтов архіва западнорускіх уніатскіх мітрополітов» один зі спудеїв вказаний учнем радомисльського семінаріуму, всі інші навчалися в семінарії. В якому саме приміщенні студіювали семінаристи – у згаданому непривабливому, чи в котромусь іншому, – відомостей, одначе, немає. 

Тимчасом в описах міста початку ХІХ століття, що наводяться у Тимошенкових «Нарисах …», 1803 року згадано двоповерховий кам’яний дім, названий семінарія, без печей, підлоги і стелі. Припускається, що йдеться тут про споруду, яка дотепер міститься на розі Старокиївської та Велико-Житомирської вулиць. Імовірно, на ту пору вона ще добудовувалась.

За розповідями одного з колишніх жителів цього будинку, під час ремонтних робіт в облупленому тиньку було знайдено рідкісну монету часів правління російського імператора Павла Першого (1796-1801).

Починалося ж будівництво, можливо, ще за унійного правління. Бо семінаріум, описаний 1774 року, був, як зазначено вище, дерев’яним, а тут ідеться вже про будинок з каменю.

 

Такий вигляд мають деякі приміщення сучасного цокольного поверху, що його теперішні жильці використовують під льох (фотореконструкція за допомогою ШІ).

Між тим, у рапорті за 1827 рік зазначено, що після створення у 1800 році міської поліції в колишній уніатській семінарії розмістили в’язницю.

До слова, тієї пори семінаріями іменували також світські навчальні заклади губернського типу, один з яких нібито діяв тоді в Радомишлі. За твердженням дослідника історії освітніх закладів на Радомишльщині Миколи Осадчого, в будинку на розі якраз у 1803-му відкрилося дворянське училище.

Його будівля зображена на малюнку, виконаному колись для шкільного музею вірогідно вчителем колишньої школи №2 Михайлом Криворуком. Припускається, що її споруджували під завісу XVIII століття для освітніх потреб, можливо, й для навчання майбутніх священнослужителів УГКЦ.

 

Пізніше, 1833 року, тут розташувалося нововідкрите повітове (дворянське) училище, реорганізоване у 1869 р. у двокласне міське. Зі зведенням нових училищних будинків в колишній будівлі квартирували вчителі. За переписними списками 1897 року, в ній мешкали подружжя Олександри (наглядачка жіночого училища) та Макарія Молчанових (пенсіонер, а до того вчитель математики), а також Ничипір Черняков (учитель підготовчого класу) і Созонт Соколовський (помічник учителя підготовчого класу).

Вчителі мали житло в цьому будинку і в пору СРСР, коли його господарем була школа №2, яка містилась поруч на Шкільному провулку в колишній будівлі двокласного училища (тепер у ній ліцей №3). Принаймні згадують про це її тодішні учні. Зрештою останнім з-поміж тутешніх мешканців був освітянин Сергій Янченко, що свого часу викладав автосправу у другій та першій школах.

А ще в давній освітній споруді містилися виробничі майстерні для трудового навчання, функціонував гуртожиток для школярів із довколишніх сіл. У літню пору його використовували також для денного сну молодших школярів, які відвідували міський міжшкільний табір відпочинку.

У  1974-му стародавня освітня споруда, що є однією з найстаріших в Радомишлі, почала перетворюватися у таку собі, за сучасною термінологією, багатопрофільну офісно-житлову.

Це сталося після того, як друга міська десятирічка переїхала у новозбудоване шкільне приміщення на нинішній Петрівській, де відтоді й порядкує, називаючись тепер опорним ліцеєм з усталеним номером 2.

До речі, у 2004 році цей навчальний заклад, що тоді вже рік іменувався просто гімназією, урочисто відзначив кілька ювілеїв: зокрема тридцятиріччя останнього свого новосілля, сторіччя від побудови нового навчального закладу на Шкільному провулку і двісті років відліку свого життєпису від «семінарії».

 

 

 

 

Бáтьківщина Анатолія Добровольського – Гута-Потіївка

 

У біографічних словниках, довідниках, енциклопедіях місцем народження видатного українського архітектора Анатолія Добровольського вказане село Буки теперішнього Коростенського району Малинської громади. Втім, як писав свого часу у своїй невеличкій розвідці «Зодчий з Радомишля» знаний Житомирський краєзнавець Георгій Мокрицький, що спілкувався з творцем багатьох архітектурних шедеврів ще за його життя, той називав себе радомишлянином. Радомишльський період дійсно посідав важливе місце в життєписі знаного архітектора, гартуючи характер та наснагу для наступних творчих і не тільки звершень. А от за свідченнями нащадків будівничого родовід зодчого веде з Гута-Потіївки. Якраз про це сільце на Радомишльщині йшлося у родинних переказах та споминах.

Зрештою таке переконання дістало й документальне підтвердження, не відкидаючи, одначе, й Буківський слід. Адже саме в метричній книзі Свято-Дмитрівської церкви села Буки за 1910 рік віднайшовся реєстраційний запис про охрещення майбутнього митця, що відкорегував не лише географічну складову його біографії, а й хронометричну.

Як відомо, для встановлення місця народження дитини визначальним передусім вважається місце проживання батьків. У метричному записі за порядковим номером 28 (для хлопчиків) зазначено, що 8 червня охрещений син Анатолій у землевласника с. Гути Потіївської Володимира Захаріїва Добровольського і законної його дружини Євгенії Іванової, обоє православні. Тобто, чітко вказано на приналежність родини не до Буків, як це видно в інших відповідних записах, а до Гути.

Те, що родина Добровольських із головою роду Захарієм Івановичем мешкає саме в Гуті Потіївській, засвідчено й переписним аркушем 1897 року. Означене, крім того, сімейство приписаним до Радомисльського міщанського товариства.

Підтверджено цей факт і у сповідній відомості Буківської церкви 1912 року, де Добровольські, серед яких і Володимир Захарійович з дружиною, і дворічний Толик, вказані парафіянами Потіївської Гути.

 

Притому записаний Гуто-Потіївський землевласник Захарій Іванович Добровольський і в згаданій метричній книзі. Як це не дивно, але дідусь зазначений хрещеним батьком свого новонародженого онука. Хрещеною мамою хлопчини стала Василина Василівна – дружина священника села Потіївки. А сам потіївський панотець Яків Левицький проводив таїнство хрещення.

Знову таки, якби охрещувався в храмі мешканець Буків, з якого дива запрошувався б для цього священнослужитель здаля. Тим паче, що засвідчив чинність акту місцевий священник… Петро Добровольський, Захаріїв син. Так, рідний дядько охрещеного Анатолія.

Тож у Буках новонародженого хлопчика лише охрестили, а його малою батьківщиною є Гута-Потіївка.

До речі, у метричній книзі датою уродин Анатолія Добровольського вказане 13 травня. Хоча нині всюди в офіційних джерелах чомусь фігурує 6 (19) травня. Та таке для давніх записів не видається чимось неординарним, адже подібних прикладів не бракує.

Водночас спонукає до роздумів й залишається відкритим той факт, де саме, як мовиться, закопано пуповину новонародженого. Адже охрещений малюк майже через місяць після з’яви на світ, що для тих часів видається подією рідкісною. До такого зокрема могла спричинити потреба кваліфікованого медичного догляду за породіллею і немовлям. Бо ж зазвичай місцевих діток хрестили через день-два відразу після народин.

Цікаво, що за церковною підпорядкованістю Потіївська Гута вкупі ще з кількома сусідніми селами Радомисльського повіту входила до Волинської єпархії й приписана була якраз до парафії Свято-Дмитрівської церкви села Буки. Буки притому в імперські часи адміністративно належали до Житомирського повіту Волинської губернії. Мабуть, саме тому про Гута-Потіївку відсутня будь-яка інформація в краєзнавчих працях Лаврентія Похилевича, що у своїх розповідях про населені місцевості Київської губернії насамперед спирався на відомості Київської єпархії. Така оказія тривалий час заплутувала дослідників-краєзнавців, ще й додавали плутанини навколопотіївські співзвучні села Бучки, Букачі. До них, до слова, мав стосунок Захарій Добровольський, чиї землеволодіння ширилися від Потіївської Гути до Новобудських володінь.

Придбав він їх у колишньої тутешньої магнатки графині й княгині Софії Щербатової, коли та почала позбуватися своїх величезних маєтностей. Тож дещо дісталося з того розпродажу й Добровольському, що служив у сановитого подружжя економом Потіївського маєтку.

У дев’ятнадцять парубок, що за його твердженням, вказаним у переписному опитуванні 1897 року, був народжений у Житомирському повіті Волинської губернії, одружився, обравши собі за пару однодворку Феодору Зеленкову з Чоповичів. Маючи за плечима повітове училище, Захарій невдовзі отримав добру пропозицію для служби: він став спочатку прикажчиком Потіївського маєтку Щербатових, а з 1871 року значився вже його управителем. Попервах молоде подружжя мешкало у Новій Буді, а коли 1682 року після заснованого магнатами на їхніх Потіївських землях склозаводу – Гути ­– почало обростати нове поселення, обрав його для помешкання чималої родини, придбавши землеволодіння.

На фрагменті двоверстової мапи 1912 року позначено обійстя Добровольських у Потіївській Гуті.

Подружжя Захарія Івановича та Феодори Олександрівни мало чотирьох доньок і стільки ж синів.

Петро, як ішлося вище, обрав духовну стежину. Скінчивши гімназію, він затим навчався у Волинській духовній семінарії й по тому став священником. У його послужному пастирському реєстрі зазначено, що є уродженцем Потіївської Гути. Життєва стежина священнослужителя обірвалась у Малині 1937-го, де у розпал репресій батюшку було заарештовано й спроваджено у безвість.

До духовної верстви схилилась також Надія Захаріївна. Вона вийшла заміж за Торчинського священника Василя Вітвицького і таким чином опосередковано поєднала свій рід з однофамільною радомишльською гілкою Добровольських. Та ще маємо притому тут такий казус: канцелярист квартирної комісії повітового Радомишля Тимофій Григорович Добровольський був одружений на доньці священника з Верлока Симеона Вітвицького Іустині.

Володимир тимчасом продовжив батькову справу. Він закінчив повітове училище в Радомишлі, де й зустрів свою життєву половину. Його обраницею та супутницею стала донька радомишльського повітового бухгалтера, почесного громадянина Івана Грищенка-Меленєвського.

Володимир Захарійович і Євгенія Іванівна Добровольські із сином Анатолієм. Радомишль, 1915 р.

Світлини з архіву Л.Довгополової. 

До початкової школи Анатолій, вірогідно, ходив до Буків. Принаймні згадки про це зустрічаються в краєзнавчих дослідженнях. На початку ХХ століття там діяли ЦПШ і однокласна земська школа. Подальшу освіту хлопчина здобував вже в Радомишльській школі №2. На такому факті з приємністю колись наголошував багаторічний директор цього навчального закладу Петро Жудра.

А от школу в Потіївській Гуті, як початкову, було відкрито після приходу до влади більшовиків і розміщено, як згадують місцеві мешканці, у «панському» будинку Добровольських. До речі, у 1970-х вона стала середньою, і попри адміністративно-територіальні суперечності до неї тривалий час ходили діти з чотирьох сусідніх районів, що якраз там межували.

До Радомишля з Гута-Потіївки у буремні революційні літа переїхали вже тільки мама із сином (Володимир Захарійович якось взимку провалився під лід і дістав застуди, що стала смертельною). Жили вони у дідуся Івана Івановича на теперішній Старокиївській вулиці (у давнину – Велика Київська).

Маючи ще з дитинства хист до малювання, Анатолій Добровольський обрав мистецьку архітектурну стезю й на ній досяг і здобутків, і визнання. Його архітектурні творіння витримали випробовування часом та були й залишатимуться окрасою української столиці.

 

  

Пам’ятка з величної історії

 

Восени 1956 року археологічну та історичну спільноту сколихнула подія, що сталась у місті Радомишлі. На його північній околиці тутешні школярі, допомагаючи місцевому колгоспу копати траншеї для кагатування коренеплодів, натрапили на скупчення тваринних кісток чималих розмірів. Як визначили науковці, котрі оглянули рештки, серед них були й мамонтові. Відтак за результатами розкопів, що їх вели тут упродовж  1957, 1959, 1963-1965 роках фахівці Інституту археології Академії наук України, очолювані Іваном Шовкоплясом, до анналів археологічних пам’яток відтоді увійшла Радомишльська стоянка доби верхнього палеоліту.

Притому І.Шовкопляс визначив її як одну з найбільш ранніх верхньопалеолітичних пам’яток, що, на його думку, демонструвала «переростання мустьєрської культури в культуру пізнього палеоліту». Відтак, спираючись на огляд частини крем’яних виробів зі стоянки, період її діяльності він теоретично окреслив датою, віддаленою від сьогодення в 30-35 тисячоліть. Вона й викарбувана на пам’ятному знакові, що був встановлений на місці стоянки.

Пам’ятні знаки, встановлені на місці Радомишльської стоянки, у 1963-му і 2003 рр.

Шовкоплясова експедиція, власне, виявила довкруж місця знахідки чотири верхньопалеолітичні сліди (щоправда, розкопано було лише три з них). Їх учений відповідно пронумерував і поєднав у єдиний комплекс. Центром цього комплексу він назвав найпершу, котра й дістала назву Радомишль І і потім саме з таким означенням уособлювалась науковцями з Радомишльською стоянкою. За тлумаченням І.Шовкопляса, центральний пункт був місцем мешкання первісних людей у розташованих довкола чумоподібних жилах, споруджених з кісток мамонта, які були розкопані тільки тут, велась на ньому, крім того, й господарська діяльність.

 

Іван Шовкопляс фіксує знахідки на розкопі Радомишль І. 1957 р.

Ілюстрація з книги.

На висновки Шовкопляса спиралися, або ж і заперечували їх, інші вчені. За матеріалами експедиції було відтоді опубліковано понад півсотні наукових праць.

У 2005 році радомишльська стоянка та пов’язана з нею дослідницька спадщина Івана Шовкопляса привернула увагу науковиці Олесі Кононенко. За її ініціативою з нагоди 50-річчя виявлення стоянки у жовтні 2006-го Інститут археології провів у Радомишлі Міжнародну наукову конференцію «Радомишль та його історія», яка підтвердила, що інтерес учених та дослідників до тутешньої визначної археологічної пам’ятки не згасає, позаяк залишила вона по собі чимало остаточно не з’ясованих та дискусійних моментів.

Проте учені й дослідники зазвичай використовували матеріали І.Шовкопляса лише в частині, що їх цікавила, адже, як зазначає Кононенко, з ряду причин матеріали пам’ятки лише в незначній кількості були введені до наукового обігу, а повного й детального  їх опрацювання зроблено не було. Саме за цю справу й узялась археологиня.

 

Олеся Кононенко з крем’яними знахідками на Радомишльській стоянці. 2006 р.

Нещодавно (між тим, уже в рік 70-річною ювілею відкриття стоянки) побачила світ книга  Олесі Кононенко «Радомишль І. Пам’ятка верхнього палеоліту на півночі України», видана Інститутом археології. У цій монографії, основу якої становить кандидатська дисертація авторки, вона докладно оповідає історію досліджень Радомишльської стоянки, оприлюднює власні спостереження, розвідки, аналізує роботи й висновки інших науковців, ревізує, зрештою, попередні уявлення та погляди на радомишльську пам’ятку, пропонуючи їх у новій інтерпретації.

Сучасні технічні й технологічні можливості зокрема дали змогу значно точніше визначити вік стоянки. Слід зазначити, що на довільне її встановлення І.Шовкоплясом звертали увагу архезоологи, якими аналізувалися фауністичні матеріали. До слова, на пам’ятці було виявлено 1139 решток кісток мамонтів від щонайменше 39 особин.

У 1986 році в Радіовуглецевій лабораторії Оксфордського університету за дослідженим зубом мамонта з Радомишльської стоянки була одержана дата в 19000±300 років. Через 17 літ по тому фахівці Київської радіовуглецевої лабораторії, дослідивши зразок кісткового вугілля, датували його 19600±350 років тому. З урахуванням можливих похибок (а у «київському» дослідженні, ще й зважаючи на забруднення зразка) учені окреслюють календарний вік радомишльських знахідок 22-25 тисячоліттями.

До таких висновків здебільшого схиляються й дослідники кам’яних артефактів зі стоянки (їх налічується 11908 одиниць). Увесь кам’яний комплекс знахідок було піддано детальному техніко-технологічному та типолого-статистичному вивченню. У книзі, до речі, наводяться понад 200 крем’яних зразків зі стоянки на малюнках, виконаних Олесею Кононенко та Іваном Шовкоплясом, представлено також світлини. На них – нуклеуси і пренуклеуси (заготовки для кам’яних знарядь праця), різці, скребла, вістря та ін.

 

Деякі зразки крем’яних знарядь з Радомишльської стоянки.

Малюнок О.Кононенко.

Сучасний аналіз стратегії обробки та розколювання каменів засвідчив надзвичайну близькість та схожість з кременеобробкою граветської доби (28-21 тисяч років до н.е.). Водночас учені виокремлюють у цьому загалі індустрії Радомишля І, оскільки на інших відомих пам’ятках подібна не фіксувалась.

А ще – поєднання мамонтової та кремнієвої складових вказує на інакше призначення стоянки, ніж її подавав І.Шовкопляс. Приміром, наявний фауністичний матеріалу, що був знайдений та зафіксований на скупченнях кісток, не дозволяє реконструювати з нього житло для первісної людини за його відомими й поширеними викопними конструкціями, тим паче, що основні опорні елементи для цього – черепи мамонта – тут відсутні взагалі. Тобто, йдеться не про сліди житлових «чумів» з кісток, а про місця їх розколювання. Так само наявні тут зразки кремнієвого інструментарію визначають виробничу спеціалізацію осідку: накопичення, сортування та обробка кісток мамонта. Тож мав Радомишль І передусім господарське призначення і притому використовувався вочевидь тільки в теплу пору року.

Наразі питання, де велась подальша обробка кістяних та бивневих напівфабрикатів, як і де розташовувались житлові приміщення тих, хто порядкував на Радомишльській стоянці, залишаються відкритими.

Також сучасні порівняння й висновки щодо пунктів Радомишль І-ІV вказують на те, що не всі з них існували одночасно. Олесею Кононенко, притому, під час розвідок 2007 року було виявлено нове палеолітичне знаходження, якому надано назву Радомишль V, а за 3,3 км від Радомишля І вже на лутівських теренах було відкрито пам’ятку, означену як Лутівка IV. Зібрані на ній 48 крем’яних виробів, подібні до радомишльських.

 

Малюнок О.Кононенко.

Авторка, до речі, додає, що у 1981 році у Потетерев’ї вів розвідки археолог Юрій Кухарчук. Біля Верлока він виявив верхньопалеолітичні сліди, зібравши трохи кременів, розщеплених, одначе, за іншою технологією. Натомість кремінні знахідки біля Козіївки Коростишівського району виявилися подібними радомишльським. Так що радомишльська палеолітична територія шириться, як зростає й коло її дослідників. І книга це підтверджує.

З-поміж тих, хто сприяв їй у науковій діяльності, дослідженнях та висновках, пов’язаних зі стоянкою, Олеся Кононенко називає зокрема учених Нінель Корнієць, Тетяну Шовкопляс, Дмитра Нужного (вони вже відійшли у Вічність), Ларису Кулаковську, Наталію Герасименко, Стефана Пеана, Віталія Усика, Ксенію Степанову, Євгена Науменка, колег та друзів, зрештою всіх дослідників кам’яної доби з Інституту археології. А за підтримку у радомишльських пошуках, зібраннях та розвідках висловлює вдячність місцевим краєзнавцям – Геннадію Цвіку та Володимиру Молодику.

На жаль, книжка вийшла надто обмеженим тиражем, призначеним передусім для науковців. Тож надійшла вона до провідних академічних та наукових книгозбірень. А ще авторка подарувала її примірник Радомишльському народному краєзнавчому музеєві. Він, до речі, був заснований у 1959 році, і першими його експонатами стали якраз деякі знахідки зі стоянки. Експозиція, присвячена цій археологічній пам’ятці, зустрічає тут відвідувачів практично ще з порогу.

«Дякую Радомишлю за гостинність! Бережіть свою історію, вона велична!!!», – зробила археологиня напис на книзі. І це видання тепер доповнюватиме палітру матеріалів музею, присвячених Радомишльській стоянці.

 

З книгою біля музейної експозиції екскурсовод Сергій Писаренко.