З-під пера Густава Олізара

 

За оцінками сучасників його на російських імперських теренах відносили до когорти найвідоміших інтелектуалів першої половини ХІХ століття, адже був знаним письменником, поетом, публіцистом, журналістом, поціновувачем і знавцем старовини, зокрема, писемних пам’яток, до того ж, перебував, як мовиться, «на дружній нозі» з А.Міцкевичем, А.Фелінським, Ю.-І. Крашевським, Г.Ржевуським, О.Бальзаком, С.Монюшком, О.Пушкіним, О.Грибоєдовим та багатьма іншими митцями, з поважними та титулованими особами з аристократичної верхівки.

А ще – громадським і навіть державним та політичним діячем, адже певний час працював на чиновницькому поприщі, хоча й на виборній посаді, як маршалок Київської губернії. На ньому, щоправда, Густав Олізар (а мова саме про нього) довго не затримався, бо виглядав у цьому середовищі «білою вороною»: категорично не сприймав хабарів і намагався викоренити цю ганебну російську «традицію»; у випадку насильницьких дій поміщиків стосовно кріпаків – ставав на захист останніх, наполягаючи на наданні потерпілим від поміщицької сваволі селянам майже вільний статус «державних». Відтак за заклики до розкріпачення селянства потрапив у монаршу немилість і залишив службу.

Сучасний портрет Густава Олізара, виконаний художником Миколою Оникійчуком.

З книги Г.Олізара «Мемуари. 1798-1865».

До речі, за реєстрами першої половини ХІХ століття у сільських маєтностях Олізарів в Радомисльському повіті був надзвичайно високим відсоток шляхти, певна частина якої займалась землеробством, тобто – селянською працею. Як зазначає відомий дослідник шляхетських родів на Правобережних теренах Євген Чернецький, за відомостями 1834 року шляхетське походження там мали щонайменше 778 осіб (йдеться про шляхту так званого другого розряду). Зокрема в селі Мінини (воно з 1959 року входить до складу Ставків) таких налічувалося 53. Після дворянської реформи 1840 року їх переважно перевели до стану державних селян.

Від народження Густав-Генрик-Атаназі Олізар мав за поширеною в католицькому середовищі традицією потрійне ім’я, хоча в історичних та літературних джерелах зазвичай згадується передусім за першим із них. Походив він з відомого старовинного і православного роду Олізарів-Волчковичів. Саме його пращур Іван викупив у 1565 році Коростишів у чорнобильського урядника і, до того ж, родича Філона Кміти. Відтоді це містечко перебувало у власності нащадків до 1863 року. Стараннями кількох поколінь поріддя воно стало одним з найвідомішим і найпривабливіших поселень регіону.

В Олізаровому маєтку, приміром, зберігався багатющий родинний (і не тільки) архів Олізарів, захоплювала гостей господарів добірна картинна галерея. Ще одним багаторічним надбанням династії та однією з перлин її коростишівських володінь вважалась багатюща бібліотека, у якій налічувалося декілька тисяч книг, з-поміж яких вирізнялися унікальні й рідкісні видання ХV-ХVII століть. Саме вона часом ставала розрадою та натхненням для Густава у години зневіри чи відчаю.

Нині ж у провідних польських та іже з ними книгозбірнях зберігаються прижиттєві видання творів Густава Олізара, автографи невиданих ним писань, епістолярні зразки.

Його літературна спадщина тимчасом налічує дві частини поетичної збірки «Spomnienia» («Згадки»), цикл «Pielgrzymki» («Пілігрими»), вірші, оповідання й гавенди, публіцистичні, спогадові, журналістські дописи, що публікувалися в літературних журналах, альманахах. Вийшла навіть Олізарова брошура гомеопатичних порад (у співавторстві). До слова, у Коростишеві ним ще у 1840 році була відкрита бальнеологічна водолікарня.

Ліричні вірші, опубліковані у збірках, значною мірою стали відбитком неприхованого й водночас нерозділеного кохання до Марії Раєвської, відомої своїм жертовним і подвижницьким переселенням на сибірську каторгу вслід за засудженим чоловіком-декабристом Сергієм Волконським. З родиною Раєвських Густав, вочевидь, спізнався ще з дитячих літ, коли у 1811-12 роках вона мешкала в повітовому Радомишлі.

У «Пілігримах» поет віршованими засобами оспівав минуле рідного краю, його древлянське коріння, історію легендарного племені мичан-минчан, народні перекази й традиції.

Відомі надто переклади Олізара на польську античних латинських, а також французьких, італійських та німецьких класичних творів.

Захоплювався він, разом із тим, музикуванням, мав славу майстра витинанок.

 

Витинанка – автопортрет Густава Олізара.

До літературної творчості, зокрема до написання віршів, Густава заохотив згаданий Алоїзій Фелінський. А потім він уже й сам став зразком до наслідування для поетів-початківців.

Продовжуючи мову про літературне оточення Олізара, не можна не згадати про його участь у долі видатного французького письменника Оноре де Бальзака. Під час свого перебування в Україні 1850 року той, як відомо, одружився з Евеліною Ганською. З її родиною Густава здавна поєднували тісні дружні і навіть сімейні стосунки.

На початку ХІХ століття очільником шляхти Радомишльського повіту перебував Вацлав Ганський, що згодом став чоловіком Евеліни. А згаданий Генрик Ржевуський був її старшим братом. Зрештою Олізарова донька Лілі перебувала в шлюбі з кузеном «бальзакових» Ржевуських.

Густав Олізар не лише взяв на себе певну частину клопотів щодо вінчання, а й був свідком у вінчаного подружжя. Слід зазначити, що шлюбну церемонію, яка відбувалась у Бердичеві, проводив ксьондз Віктор Ожаровський – рідний брат другої Олізарової дружини.

Серед письменних набутків Густава Олізара особливої популярності зажили його «Мемуари», вперше видрукувані, щоправда, по смерті автора – у 1892 році у Львові. Помітною бібліографічною подією стало друге їх видання українською мовою, здійснене 2023 року в Житомирському видавництві «Бук-Друк». Переклав і підготував їх до друку звісний філолог, літературознавець (передусім фахівець з польської літератури) і вчений полоніст Володимир Єршов. У передмові до книги науковець називає Олізарові мемуари енциклопедією Правобережної України першої половини ХІХ століття, позаяк автор описує життя багатьох міст, містечок та регіонів, розповідає про відомих і невідомих людей з політичного та мистецького середовища, висвітлює тогочасні події.

 

Помітне місце в них відведене й Радомишльщині, і не лишень адміністративною приналежністю до неї Коростишева. У радомишльських повітових спогадах Густава Олізара згадуються місцеві можновладці, шляхтичі, військові, повітові очільники, з якими його поєднували ділові та дружні стосунки. Серед них, для прикладу, – власники довколишніх маєтностей Вонсовичі, Чайковські, Злотницькі, Галецькі, Міхаловські, Понговські, Проскури.

З особливою симпатією, приміром, оповідач змальовує колоритного володаря Ставецького маєтку королівського шамбеляна Адама Дуніна-Вонсовича. З-під пера мемуариста він постає надзвичайно привітним господарем, котрий залюбки приймав зазначене шановне товариство у своєму палацику, щедро пригощаючи гостей не лише так званими «французькими винами», що вироблялися в Бердичеві, а й численними дотепними та соковитими побрехеньками у стилі барона Мюнхгаузена і навіть безпосередньо з твору Еріха Распе, переносячи ці фантазії на місцевий грунт.

 

Колишній палац Дуніних-Вонсовичів у Ставках на світлині 1912 року, поліпшеній та колоризованій ШІ.

Скажімо, старий шамбелян, син якого супроводжував Наполеона у його російському поході, під час власних байок про ту кампанію неодмінно наводив приклади синових розмов з французьким імператором про справи Радомишльського повіту. В іншій казочці він оповідав про упійманого ним у Тетереві, звісно ж, біля Ставків, щупака, якого, проте, випустив у воду, але в нашийнику з написом, що, коли хтось упіймає цю рибину, то хай запросить автора тексту, в якому навів відомості про себе, на обід. І через років десять таке запрошення надійшло нібито аж з Архангельська.

Висвітлено в записках Олізара окремі епізоди із заколоту декабристів, польського повстання 1830 року, що відбувалися на Радомишльщині. Декабристська оказія тут була пов’язана з арештами Івана Повало-Швейковського, Михайла Бестужева-Рюміна і самого автора.

Попри зрадницьку позицію у загарбанні російською імперією значної частини Речі Посполитої внаслідок її другого поділу Антонія Злотницького, котрий за свою «послугу» отримав значні землеволодіння в Радомишлі й довкола нього, Олізар без політичної симпатії, проте з удячністю згадує його допомогу в забезпеченні йому «алібі» під час грудневого бунту 1825-го. Це на певний час відтермінувало, але й не вберегло нещодавнього губернського маршала від ув’язнення та переслідувань.

А потім після польського січневого повстання 1830 року він удруге дивом оминув каторжної долі, хоча й відбував заслання на Курщині. Бо ж до очільників повсталих належав старший брат Густава – Нарциз, як сенатор каштелян бунтівного Царства Польського. Крім того, приятелював Густав Олізар з Онуфрієм Галецьким – ватажком місцевого повстанського загону. У 1817-1820 і 1825-1831 роках той був маршалком Радомишльського повіту, одним з небагатьох повітових очільників, що підтримував непопулярні серед знаті та магнатів заходи й реформи губернського предводителя Олізара.

Наступна спроба поляків звільнитися з-під російського ярма, що спалахнула в листопаді 1863-го, не тільки змусила Олізарів продати Коростишів, а й остаточно остаточно утвердила Густава в прагненні провести залишок життя в еміграції. І за два роки по тому в Дрездені він відійшов у засвіти.

Звісно, Коростишів і тамтешній маєток посідають значне місце в «Мемуарах». Адже в ньому провів значну частину свого життя їхній автор, передавши свої тамтешні володіння синові Карлу.

За Густавого управління, приміром, у містечку збудували суконну фабрику, його коштом утримувались училище та лікарня. І на довершення – понад Тетеревом було закладено чудовий і навдивовижу мальовничий парк з оранжереєю, а також озерами, струмочками, гайками – природними й новонасадженими, що перетиналися оздобленими архітектурними прикрасами й скульптурами алеями, котрі вели до гротів у скелях, підземель, залишків стародавньої фортечної стіни, затишних альтанок для відпочинку, човнів для водних прогулянок тощо. Володар, притому, навіть започаткував спортивні човнові перегони річкою. В.Єршов, між тим, називає парк Олізара теж надзвичайно вагомим мистецьким твором коростишівського романтика.

Його залишки донині приваблюють відвідувачів, слугуючи однією з окрас сучасного міста. Звісно, не минають вони в ньому й інших примітних місць, пов’язаних з Густавом Олізаром. Серед них – пам’ятник славетному діячеві і митцеві, виконаний знаним скульптором Віталієм Рожиком.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 26 червня 2026 р.

 

Книжник з духовним родоводом

  

Нині навіть складно й уявити, що свого часу, виявляється, у селах працювали книжкові магазини. Те, що діяв такий, для прикладу, в Заболоті, засвідчує світлина, зроблена далекого вже 1965 року знаним радомишльським фотографом Віктором Кушніренком. На ній продавець торговельного закладу підбирає книги старшокласникам місцевої школи.

Можливо, комусь із заболотців знайомі, а декому й рідні, обличчя допитливих і небайдужих до писемного слова школярів, що зображені на фото.

А от завідував книгарнею звісний багатьом поколінням краян колишній місцевий освітянин, а, до того ж, духівник, регент та ще й пристрасний книголюб Сергій Феоктистович Шумовський (на світлині ліворуч), що походив із відомого в Заболоті, і не тільки, роду. Його батько зокрема упродовж кількох десятиліть ніс священницьку службу у Заболотській церкві в ім’я Святого Георгія.

Простежується їхня родова лінія з XVIII століття. У 1791 році парохом новозбудованої Михайло-архангельської церкви в селі Катюжанка Димерського деканату унійної митрополії став Павло Іоанович Шумовський. До речі, до священствування його рукопоклав митрополит Феодосій Ростоцький у Радомислі, що на ту пору був митрополичою резиденцією. З ліквідацією російською імперською владою Київської унійної митрополії священнослужитель та його парафія схилилися до православ’я.

До речі, в офіційних джерелах XVIII-ХІХ ст., зокрема й церковних, село означене як Котюжанка – за українською традицією через другу літеру «о», а вже згодом його почали іменувати на російський манер через «а».

У послужних реєстрах вказується, що навчався Павло Шумовський в Київській академії по класу риторики і мав дворянське походження. У 1802 році він став священницьким депутатом, наступного року – благочинним, в 1814 – протоієреєм, за віддану службу Божу нагороджувався оксамитною скуфією та хрестом на Володимирській стрічці.

Коли у 1828 році 67-літній отець Павло спочив у Бозі, служіння в храмі продовжив його син Максим, рукопокладений у священники після дияконської служби в Іванківській церкві.

Присвятили себе служінню Господу й сини катюжанського отця Максима та паніматки Ганни Петрівни.

У Чудинській Свято-Миколаївській церкві у 1856-1860 роках служив спочатку стихарним дячком, а згодом дияконом – Михайло Максимович Шумовський. Затим він ніс дияконську службу у Чоповицькій церкві, де й відійшов у засвіти 1874 року.

Після закінчення Духовної семінарії до родинних витоків повернувся Петро Максимович Шумовській, котрий правив у Катюжанському храмі в 1859-1898 рр.

Уроджений 1829 року в Катюжанці Павло Максимович Шумовський у 1851 році одружився з Марією Опанасівною Коцюбинською – донькою  Розважівського священника, й по тому був рукопокладений до священствування у Ворсівській церкві в ім’я святителя Миколая (до її парафії, до речі, входили Мірча і Ходори). Саме його стараннями тут у 1861 році відкрилась церковно-парафіяльна школа, що утримувалась коштом парафіян. Через рік за турботи про народну освіту єпархіальне правління нагородило Павла Шумовського набедреником.

У 1875 році його перевели до Малинської Димитрівської-Олександроневської церкви. Того ж року він був затверджений законовчителем місцевого народного училища. Отець Павло призначався слідчим депутатом, благочинним, спостерігачем парафіяльних шкіл повіту, духівником.

Його служіння Боже вшановане багатьма відзнаками – бронзовим хрестом в пам'ять Кримської війни, скуфією, камилавкою, нагородною Біблією, подяками, святішими благословеннями та ін. У 1899 він був переведений за штат. Біля Ворсівського храму на честь колишнього настоятеля храму встановлено пам’ятний знак.

В 1867 році у ворсівській священницькій родині народився син Феоктист, що гідно продовжив духовну місію своїх пращурів. Закінчивши у 1890 році дворічний курс семінарії, він рік учителював у Меленях Радомисльського повіту, а затим став священником Заболотської церкви. Особливу увагу священнослужитель приділив просвітництву серед селян.

Відомо, що ще з 1861 року в Заболоті засновано було церковно-парафіяльну школу, яка утримувалась  коштом парафіян. А клопотами й стараннями батюшки Феоктиста у 1896 році в Заболоті відкрилась другокласна учительська школа. Ф.Шумовський був призначений її завідувачем та законовчителем.

Цей навчальний заклад на багато літ став кузнею педагогічних кадрів спочатку для ЦПШ, а 1918-1924 рр. – для державної початкової освітньої ланки, коли вона іменувалась вчительською семінарією та педагогічною школою, і зрештою її приєднали до звісного Коростишівського педучилища (педтехнікуму). Натомість заболотський педзаклад став звичайною радянською школою (попервах – семирічна трудова).

Примітно, що освітні починання пастиря мали підтримку місцевого поміщика та відомого мецената Романа Вержбицького. На початку ХХ століття в Заболоті діяло вже чотири церковних школи: другокласна педагогічна, дві однокласні – зразкова при другокласній (у ній зазвичай практикували учні педшколи) і жіноча, а також реміснича. У парафії працювало, крім того, дві школи грамоти – у Котівці та Миньківці.

 

Колишній священницький та шкільний будинок у Заболоті.

 

Колись у цій будівлі працювали ремісничі класи.

Турботи отця Феоктиста про розвиток освіти серед селянських дітей не залишилися без уваги й відзнак єпархіального правління. Як законовчитель і пастир, що зі старанням викладає Закон Божий, він вшановувався подяками, винагородами, у 1906 році був нагороджений скуфією, у 1912-му – камилавкою, через рік – орденом Св. Анни 3 ступеня. Ф.Шумовський входив до складу Повітового відділення Київської єпархіальної училищної ради, очолював парафіяльну піклувальну раду, у 1914 році представляв духовенство Радомисльського повіту на Єпархіяльному з’їзді, був призначений місіонером благочиння, з початком Першої світової війни головував у місцевому піклувальному комітеті про біженців.

Тимчасом у родині заболотського пастиря зростало п’ятеро діток: Сергій, Палладій, Віра, Олімпіада та Антоніна. Всі вони коштом батька здобули духовну освіту. Сергій та сестри згодом вчителювали у Заболотській педшколі.

Народжений 1892 року Сергій Феоктистович був старшим у родині. Він теж став на церковну службу. Після закінчення в 1914 році Київської духовної семінарії його призначили псаломником Свято-Троїцького храму у Кищинцях Васильківського повіту.

У пору революційних потрясінь повернувся до рідного Заболотя, де взявся до вчительства. І не тільки. Колишній учень Заболотської школи та дослідник її історії Микола Якимчук у своїх споминах про шкільні роки із захватом згадує спів церковного хору, керованого Сергієм Шумовським, зазначаючи притому, що школа і церква були головними осередками культури в селі.

На схилі літ Сергій Феоктистович знайшов собі відраду й турботу у книжництві, у такий спосіб продовживши традиції роду.

До речі, в Центральному Державному історичному архіві Києва зберігається подання катюжанського благочинного Павла Шумовського до єпархіального правління, датоване 1813 роком, про потребу в придбанні книг за доданим реєстром.

Онука Сергія Феоктистовича і правнучка Феоктиста Павловича Шумовських Алла Панциліус, що приїздила у 2014-му в рідний Заболоть на святкування 120-річного ювілею школи, розповідала, що разом з нею правнуків у роду шість. Троє з них осіли в Житомирі, інші – на Полтавщині, під Києвом, у Дніпрі. Продовжили рід вісім праправнуків, зростають прапрапра…

 

Продовжувачі роду Шумовських на відзначенні 120-річчя Заболотської школи .

На тих урочистостях чи не вперше отця Феоктиста вшанували як фундатора школи, відзначивши вагоме просвітництво і його дітей. Й таке покликання вони пронесли через усе своє життя.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 травня 2026 р.

 

Як подорожував Радомишлем універмаг

  

У 1956 році на Першотравневі свята в Радомишлі на розі вулиць Сталіна (з 1961 року – Ломоносова, а нині – з первісним найменням Велика Житомирська) та Міськради відкрився новий магазин, що гучно іменувався райунівермагом. Мабуть, і без вказаних координат впізнати його дислокацію на наведеній світлині неважко, як і саму споруду, що функціонує дотепер, щоправда, дещо в іншій ролі, хоча так само магазинній.

Втім така торговельна структура існувала в місті й раніше, адже універмагом офіційно іменувався один з підрозділів райспоживспілки, що об'єднував ряд спеціалізованих закладів, які тулилися у різних торговельних приміщеннях в центрі міста – з правого боку вулиці Сталіна за тодішньою автостанцією у бік площі і навіть в магазинчиках на самій площі.

Появу універмагів в СРСР пов’язують з урбанізацією і намаганням формувати в суспільній свідомості символи уявного достатку. Слідом за великими містами у повоєнну пору 1950-1960-х років «універсальні магазини» почали з’являтися в райцентрах, не оминувши, звісно, і Радомишль.

Власне, у новому «раймазі» міста, як його часом називали в народі, теж розмістилися лише декілька відділів з так званої «промтоварної групи»: готового одягу, тканин, галантереї-трикотажу-парфумерії та взуття.

Натомість звільнені промтоварниками торговельні площі в закладі, де зараз порядкує «Автолідер», обійняв відділ культурно-побутових товарів районного універсального магазину.

Він був тут представлений побутовою та теле- радіотехнікою, музичними інструментами, канцелярським приладдям, книгами, художніми виробами, фотоприналежностями, спорттоварами та ін. Серед містян побутувала його спрощена назва «культмаг».

 

У новому культмазі. Колоризовані світлини 1956 року.

Тоді, певно, й стало традиційним явище, коли новосілля в торговельній сфері спричиняли цілу низку переселень тих чи інших закладів, «покращуючи обслуговування трудящих».

Універмаг зокрема справив чергове новосілля у 1963-му, коли на міській площі, на ту пору – Червоній, відкрилася двоповерхова торговельна споруда. У ній попервах містилося чотири заклади: на другому поверсі – кафе і ресторан, а на першому – гастроном (під кафе) та універмаг (під рестораном).

Втім вже через 5 років гастроном зайняв місце універмагу, коли той переїхав до нової власної двоповерхівки, яка згодом стала «Дитячим світом».

 

Такий вигляд мав попервах відкритий у 1968 році в Радомишлі новий універмаг з власною назвою «Світанок» – гарною й українською. Привертає увагу й первинне мозаїчне оздоблення фасаду також в українському стилі. Хоча, вважається, побудували цей магазин на головній площі міста насамперед тому, аби бодай трохи затулити Свято-Миколаївський храм, що зазвичай потрапляв до фотооб’єктивів для панорамних світлин міста, «псуючи» ту чи іншу пропагандистську картинку.

У 1982 році з уведенням в дію Торговельного центру універмаг обійняв у ньому другий та третій поверхи зі входом з боку площі.

І по тому його мандри містом уже припинилися. Натомість з’явилися універмаги в селах – передусім в центрах спожтовариств: Вишевичах, Кочерові, Потіївці, а ще – в Лутівці.

 

У травні 1966-го відкрився універмаг в Лутівці.

А у першій радомишльській «універсальній» офіційній споруді зразка 1956 року містилися згодом у різні роки культмаг та госптовари, поки теж не переселилися в окремі спеціалізовані магазини (пригадаймо, для прикладу, популярні в місті магазини «Техніка», «Меблі», «Господарчі товари» та їм подібні), а ще – магазин для обслуговування пільговиків і деякі інші. Сільмаги натомість стали магазинами товарів повсякденного попиту.

Тож, як це не раз траплялося в радянській історії, за укрупненням завжди наставала пора зворотних «реформ», коли гору брали спеціалізація та вузькопрофільність. Нині в умовах конкуренції вони нормально уживаються, доповнюючи одне одного і надаючи покупцям право вільного вибору.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 травня 2026 року.

 

«Дамо кожному покупцеві по шапці!»

  

– отаке гасло колись застосовували гострослови до торговельників, пародіюючи поширені в радянську добу заклики-звернення ЦК КПРС до трудящих напередодні знаменних комуністичних подій і дат. Окрім жартівливої гри слів, тут, до того ж, містився відвертий натяк на відсутність оригінальних головних уборів на полицях тодішніх магазинів.

Аби бодай якось угамувати попит і дещо урізноманітнити асортимент шапково-капелюшкових виробів, їх виготовленням займалися побутові майстерні. Діяла така свого часу і в Радомишлі.

 

Наведена світлина, що зберігалася у колишній школі-інтернаті в альбомах з історії закладу і, притому, засвідчує потребу в головних уборах, підтверджує, що містилась шапкова майстерня в будівлі колишнього промкомбінату (на його місці тепер – відкритий у 1982-му Торговельний центр).

Сам промкомбінат, організований 1944 року був таким собі конгломератом промислових артілей, що працювали на Радомишльщині ще з 1930-х років: «Кустпром», «Праця», «Промкооперація», «Трудовик», артіль інвалідів «Більшовик», а також товариств «Допомога» та «Самодопомога». Вони заготовляли й вичиняли шкіру, виконували замовлення з ремонту та пошиву різноманітних атрибутів одягу, взуття, ремонту й виготовлення хатніх меблів, займалися шорництвом, слюсарними роботами, надавали фотопослуги тощо.

Після утворення в 1961 році комбінату побутового обслуговування населення (узвичаєна скорочена його назва – побуткомбінат) більшість майстерень перейшли під його крило. Тож шапки по тому виготовляли вже побутовики.

Далебі згодом це стало уділом приватників, подеколи, так би мовити, «підпільних». Зазвичай саме їхнім витвором були так звані статусні пижикові шапки – з шкурок ондатри, що слугували ознакою приналежності до найвищої номенклатури, як і соболині. Нижче за рангом вважалися нутрієві, боброві, смушкові, овчинні. Для пересічних – кролячі. Траплялась і мисливська екзотика у вигляді вовчих, заячих, а то й собачих. Жінки віддавали перевагу шапкам з чорнобурки чи бодай лисиці. Елітні головні убори були доволі вартісними. Недарма ставали здобиччю крадіїв. Таким, з дозволу сказати, промислом свого часу навіть займався одіозний президент-утікач. Хоча згодом ажіотаж щодо шапок минув, тим паче «вушанки» взагалі вийшли з моди та повсюдно поширеного вжитку.

Втім початки виробничого шапкового промислу сягають на наших теренах давніх давен. Організованих форм він почав набувати у ХІХ столітті. Приміром, у реєстрах 1900 року серед дрібних торговельно-промислових закладів повітового міста Радомисля зафіксовано три шапкових майстерні та одна з пошиву дамських капелюшків. За відомостями 1913 року, капелюшки та кашкети виготовляли Цирля та Сура Желізняки, Рахла Немировська та Йосип Сагалов. Хутром промишляли Ушер Морогівський, Хаїм Соломинник, товариство «Співак і Ко».

Попит на головні убори безумовно забезпечувався, і не лише сезонними погодними потребами. Адже, для прикладу, формені картузи були обов’язковим атрибутом вбрання для чиновників і технічного персоналу різних мастей, школярів, гімназистів, студентів та деяких інших суспільних верств. Така традиція продовжилась і у радянські часи.

Цікаво, що у французькій мові майстрів, що їх виробляють, означають словом «шапельє», що промовисто вказує на приналежність до виготовлення шапок. Нині така професія стала рідкісною, адже пошив будь-яких видів чи фасонів уборів для голови давно поставлений на промислові рейки. Тож про жодні «дефіцити» годі й говорити. Як мовиться, за ваші гроші – будь-яка забаганка.

Колишні ж зразки шапкового чи іншого головного вбрання на власні очі можна побачити подекуди в музейних зібраннях. Скажімо, в Житомирському обласному краєзнавчому музеї експонується чоловіча шапка з Чайківки, виготовлена у 1930-40-х роках.

 

А ще – жіночі й чоловічі головні убори зафіксовані на давніх світлинах, картинах, що зазвичай промовисто й колоритно висвітлюють миті нашої минувшини.

 

1905 р. Парубки з Радомишльщини.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 березня 2026 року.

 

Слід у кіношевченкіані

 

Образ Великого Кобзаря надзвичайно широко представлений у літературі, музичному,  образотворчому та монументальному жанрах. Не оминули постать велета українського національного духу й кінематографісти.

Впервину він з’явився на кіноекранах 100 років тому ще за часів «великого німого». У 1926-му на Першій кінофабриці Одеси, що в ті роки вважалась справжньою кінематографічною Меккою, було знято масштабний двосерійний фільм «Тарас Шевченко». Фільм тривав 185 хвилин і став одним з найдорожчих на ту пору. Притому привітно зустріли його критика та глядач. Він з успіхом демонструвався й за кордоном.

Здійснив цю постановку один з найвідоміших майстрів дозвукового кіно режисер Петро Чардинін (у його доробку понад сто кіноробіт). Працював він у росії, в Італії, Франції, Німеччині, Латвії, а у 1923 році переїхав до Одеси, де й завершив свій життєвий та творчий шлях. Відтак його вважають одним з основоположників українського кіновиробництва.

До знімального колективу, який брав участь у творенні картини, увійшов справжній український мистецький та науковий цвіт. Сценарій написали Михайло Панченко (знаний як літератор, він був членом Української Центральної Ради, міністром освіти УСРР) та Дмитро Бузько (письменник і поет, у минулому перебував на дипломатичній роботі в Міністерстві закордонних справ УНР). Історичним та літературознавчим експертом-консультантом фільму виступив відомий учений і громадсько-політичний та державний діяч Сергій Єфремов. До консультування долучалися також провідні історики-академіки Михайло Грушевський та Олексій Новицький. Редакторську функцію виконав поет і мовознавець Михайль Семенко.

Роль дорослого Тараса зіграв корифей сцени та екрану Амвросій Бучма.

Знялись у фільмі також знані виконавці Віктор Добровольський, Матвій Ляров, Наталія Ужвій, Юрій Шумський.

Керівництво мистецькою частиною здійснював видатний зодчий, художник і мистецтвознавець Василь Кричевський. Оповідаючи про свою роботу над фільмом, митець зазначив, що передусім прагнув досягнути візуально повної художньої, історичної та побутової правди столітньої давнини: без жодної фальші й нехтування подробицями. Недарма мистецький загал надзвичайно схвально оцінив художнє оформлення фільму.

Антураж та реквізит для кінокартини вишукували, видобували й вимолювали по всіх усюдах – в архівах, музеях, бібліотеках, крамницях і на базарах, просто по селах у місцевих жителів, котрі щось давнє ще зберігали у скринях, сховках, на горищах тощо. Втім багато з потрібних за сценарієм речей вже зникли з побуту 1920-30-х.

Проблема, наприклад, виникла з мажею – спеціальним возом для солі, що його використовували чумаки (чумакування, відомо, функціонувало до середини ХІХ століття). Зрештою знайшли її в етнографічному музеї Академії Наук. А за тим зразком, за словами Кричевського, старий майстер з-під Радомишля виготовив ще декілька таких само, з яких вдалося сформувати справжнісіньку чумацьку валку.

 

Радомишльська чумацька валка на кіноекрані.

Хто і звідки був той умілець, художник не деталізував. Проте переписні реєстри ХІХ століття засвідчують, що стельмахи, як здавна називають тих, хто майструє вози, колеса та їм подібне, вели свій промисел у багатьох селах колишнього Радомисльського повіту. Поширеним на Радомишльщині є й прізвище Стельмах.  Тут у давнину, до того ж, формувалися валки для походу у Крим по сіль…

А радомишльські мажі вірогідно перекочували згодом до екранізації іншої української класики – Гоголівського «Сорочинського ярмарку», знятого у 1938 році. Художньою компонентою цього фільму також опікувався Василь Кричевський.

Робота над «Тарасом Шевченком» припала на період так званої «українізації» в СРСР, коли більшовики, аби схилити до себе національну інтелігенцію і загасити національний спротив, що був одним з рушіїв української революції 1917-1922 років, на деякий час змирилися з «українським питанням». Та вже за кілька років культурну націоналізацію було згорнуто, а її «засвічених» проводирів піддали нещадним репресіям. До цього трагічного кола потрапили згадані М.Панченко, С.Єфремов, Д.Бузько, М.Семенко.

В.Кричевський у пору нацистської окупації спочатку переїхав до Львова, а згодом емігрував на Захід і осів у Венесуелі, де й доживав віку.

Не дивно, що за такого добору творців фільм «поховали», хоча чимало «німих» кінокартин лояльних до влади авторів час від часу демонструвалися і в епоху звукового кіно. Тим паче у 1951 році вже на Київській кіностудії імені Довженка зняли новий варіант «Тараса Шевченка», що по тому став «еталонним біографічним фільмом» радянського зразка про Кобзаря.

У 2013-му, одначе, «Довженко-центр» реставрував і оцифрував кінотвір 1926 року, щоправда, скорочений варіант, який призначався для дитячого глядача. Тож його за бажання можна переглянути в такій версії.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6 березня 2026 р.

 

Познаками великої містифікації

 

«І коли жителям стародавнього Мичеська стало затісно у своєму поселенні, вони зібралися на раду, та й вирішили переселитися на лівий берег Мики, аби заснувати там нове місто. А назвали його Радомислем – від радісної мислі, що зійшла на них, і від ради, що так намислила…»

З міської легенди.

 

Люблінська унія 1569 року, що об’єднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське в одну федеративну державу – Річ Посполиту, створила передумови для захисту зокрема й українських земель і від південної, і від східної експансії її агресивних та невгамовних сусідів – Османської імперії та Московії. 

Увійшло до об’єднаного державного формування й Київське воєводство, значні простори якого на ту пору ще не оговталися від татарсько-московських набігів, що спустошили Київщину у кінці ХV століття. Зрештою край зазіханням ординців поклали військові звитяги Костянтина Острозького та Михайла Глинського, здобуті на межі століть.

Мапа Київської Землі О.Андріяшева.

Вщент випалені зайдами поселення почали повертатися до життя. Зажевріло воно і в стародавньому Мичеську–Мицьку, поодинокі вцілілі мешканці якого, захистившись в околичних лісах, повернулися до рідних теренів.

На довколишні спустошені землі тимчасом звернули увагу архієреї Печерського монастиря київського, схилившись, до того ж, під покровительство Польської Корони. 1522 року король Сигізмунд І надав Печерській обителі захист та охоронну Грамоту, котру по тому незмінно підтверджували його наступники.

І, як стверджує дослідник церковної історії Василь Ульяновский, саме в рік Люблінської унії в документах, що вказують на приналежність до монастирської власності, з’являється нібито нове поселення Радомисль, яке невдовзі стає центром підпорядкованої Києво-печерській капітулі Тетеревської волості.

Дня десятого місяця квітня року 1579-го, як зазначає тогорічна Руська (Волинська) метрика, оригінал якої прочитав і розтлумачив історик Леонід Тимошенко, привілеєм короля Стефана Баторія, підписаним у Вільні, надано дозвіл архімандриту Печерському Мелетію Хребтовичу заснувати над рікою Тетерів замок і місто на власному монастирському ґрунті, що розташований на землі Київській між церковними селами печерськими Вишевичами, Чудином, Забілоччям, Росохами, Чоповичами, Воробієвичами і Міцами, а також Раковичами, Зоринськом та іншими притетеревськими спустілими поселеннями.

Точною локацією осадження слугує вказане місце: на городищі, під яким річка з назвою Мика в річку Тетерів впадає. Тож дослідники документа однозначно ототожнюють новозаснованця з Радомислем, дарма що в привілеї його назва відсутня. А вже 1593 року замочок і містечко з цим найменням вкупі з деякими означеними селами увійшли до опису рухомого й нерухомого майна, належного Києвопечерському монастирю, при вступі на архімандритство Никифора Тура, що змінив Хребтовича.

У цьому переліку вказано Радомисль, а також розташовані біля нього селище Церковище з млином і рудня над річкою Микою, натомість зазначені в королівському привілеї Міци, що ідентифікуються зі стародавнім Мичеськом (Мицьком), відсутні.

Куди ж вони поділися за якихось лишень 14 років?

А нікуди, просто упродовж кількох попередніх століть це поселення, як з’ясувалося, мало свого законного власника.

Стародавній Мичеськ, відомо, в літописних джерелах вперше згаданий під 1150 роком у зв’язку з боротьбою за Великокняжий Київський престол Ізяслава Мстиславовича Благочестивого та Юрія Володимировича Довгорукого. 

Тимчасом 1390 року, як зазначається у працях краєзнавця Київщини ХІХ століття Едварда Руліковського, київський князь Володимир Ольгердович підтвердив сквирському князеві Юрію Івановичу Половець-Рожиновському володіння рядом населених пунктів, серед яких – Мицько при Тетереві (тобто – літописний Мичеськ). Дослідником притому на підтвердження наведено текст тієї дарчої грамоти. Юрій Іванович був правнуком князя половецького Тугорхана, до речі – тестя Великого князя Київського Святополка. Йшлося, крім того, в грамоті про приналежність дарованих земель ще дідові Юрія – Роману. Через 65 років по тому уже князь Київський Олелько Володимирович підтвердив привілей на ці маєтності Юрієвому синові – Михайлу Рожиновському.

Як вказує Е.Руліковський, залишалися Рожиновські власниками Мичеська-Мицька-Міци та його околиць і в середині XVI ст. попри те, що після ординських набігів перебували їхні маєтності в спустошенні й занепаді (власне, про навколомичеське запустіння згадувалося ще в документі 1455 року).

Втім на ту пору «занепав» і рід Рожиновських, в якому не лишилося наступників по прямій. Останнім значився Михайлів син князь Яцько, котрий перед смертю (він відійшов у засвіти 1536-го) заповів родові маєтності дядькові Івану Немиричу. А вже син спадкоємця Йосип Немирич 1568 року отримав з коронної канцелярії папери, що підтверджували права на колишні володіння Рожиновських, позаяк розгорнута передусім господарча активність Печерських монахів у примицькому Потетерев’ї, схоже, занепокоїла спадкоємців давнього й знатного князівського роду.

Вочевидь з іншого боку на Києво-печерських пагорбах так само стривожено перейнялися від’явленням законних власників уже, здавалося б, сповна привласнених володінь. Тож почали вишукувати можливості для узаконення своїх прав. І таки знайшли.

Відтак замість Мичеська, що його «прибрали» з радомисльського притину й «перемістили» на трикутник у міжріччі Тетерева й Мики, на світ Божий явилося новозасноване поселення, що дістало назву Радомисль. На нього, начебто, Немиричі претендувати вже не могли.

Одначе у Стефановому привілеї Мичеськ як Міцу не тільки згадано, а й, ще раз варт підкреслити, наголошено суттєве уточнення стосовно конкретного розташування нового поселення: на городищі над злиттям двох річок.

Словом городище в науковій термінології зазвичай означають місце, де збереглися рештки давнього укріпленого поселення. Стосовно слов’янських городищ йдеться про ті, що існували у V-XVII століттях. Таким городищем, якщо аналізувати історичні джерела та зокрема королівський привілей, саме й був літописний Мичеськ.

За узвичаєним упродовж п’ятьох століть твердженням з ним пов’язується сучасна міська околиця, яку іменують Микгородом. З XVIIІ століття він згадується як сільце, відділене від Радомишля лише річкою Микою. А поширена міська легенда розповідає про велике переселення мичан на протилежний радомишльський берег річки як радісну мисль, що охопила жителів поселення – тобто, підтверджує версію, що саме з теперішнім Микгородом слід уособлювати стародавній Мичеськ.

І якщо у ХVI–XIX століттях такий постулат без жодних застережень наводився й поширювався у тогочасних архівних та друкованих джерелах, то з розвитком археологічної науки його поставили під великий сумнів. Адже будь-які намагання підтвердити легендарну оповідку археологічними знахідками залишалися безрезультатними.

У 2009 та 2011 роках археологічна експедиція Інституту Археології НАН України, яка готувала матеріали для «Зводу пам’яток історії та культури Житомирської області», виконала в Радомишлі пошукові роботи на теренах сучасного передмістя Микгород. Археологи вкотре прагнули знайти на ньому давньоруські сліди, але – марно. Саме вкотре, бо, як підкреслюють учасники експедиції Сергій Павленко та Андрій Томашевський, жодне із попередніх досліджень їх теж тут так і не виявило. Йдеться зокрема про розвідки Петра Третьякова (1940 р.), Михайла Кучери (1973, 1985 рр.). М.Кучера до того ж пропонував шукати сліди літописного городища в інших частинах Радомишля.

Зрештою саме там вони й знайшлися, коли пошуки перемістилися на терасу над прирічковим схилом, якраз туди, де й нині єднаються в один потік Мика і Тетерів.

На території сучасного ліцею №3 та довкіл нього були знайдені численні археологічні зразки та артефакти часів середньовіччя. Відтак С.Павленко і А.Томашевський зробили висновок, що тут вірогідно й розташовувався дітинець городища літописного Мичеська.

У 2019-му вони, залучивши до пошуків ще й місцевих істориків-краєзнавців Сергія Галицького та Геннадія Цвіка, підтвердили свою тезу новими знахідками давньоруських слідів у непогано збереженому тогочасному культурному нашаруванні, виявленому під час будівельних земляних робіт на території згаданого навчального закладу, а також на Соборному майдані міста. 

Тож, «переселивши» стародавніх мичан, а з ними і давньоруський Мичеськ з дітинця на микгородський такий собі «півострів» між Тетеревом та Микою, Києво-печерська архімандрія спробувала подібним чином відмежуватись від Мичеська на користь Радомисля і водночас почала, крім того, вишукувати свої свідчення про права на землі мичан. Адже Немиричі почали готувати судові претензії до Печерських самозванців.

Відтак на тлі суперечок з Немиричами монастирські предстоятелі раптом винайшли залізний аргумент, «відшукавши» грамоту від 1159 року, якою начебто син Юрія Довгорукого Андрій Боголюбський  (Китай) за батьковим велінням подарував  Києво-печерській обителі Мичеськ укупі з іншими землями й поселеннями, що їх на тлі спустошливих набігів ординців київські ченці устигли прибрати до рук. До відома, в родоводі Юрія і, звісно ж, Андрія також, присутнє половецьке коріння по жіночій лінії.

Зрештою у 1590 році, коли суперечка набирала дедалі скандальніших обертів, архімандрит Хребтович вирішив подати оригінал «достовірної» Андрієвої грамоти сеймові Речі Посполитої. Але, на біду (який прикрий збіг!) дорогою вона згоріла під час ночівлі чернечої делегації в належному Печерському монастиреві Василькові, до речі, теж за тією ж грамотою. Від надзвичайно важливого «історичного документа» залишилися лише окрайці обгорілого пергаменту, що вже аж ніяк не могли слугувати доказами давніх привілеїв. Відтак печерські старці звернулися з проханням пошукати його можливу копію в Константинопольському патріаршому архіві. І вона, звісно, «знайшлась». Й відтоді почала фіксуватися у зібраннях давніх документальних актів. Хоча не раз висловлювалися й висловлюються цілком обґрунтовані сумніви щодо її достовірності.

Відомі вчені-дослідники Павло Клепацький, Іван Огієнко, Іван Андріяшев, сучасні корифеї церковної історії згадані В.Ульяновський і Л.Тимошенко звертають увагу на помітні сліди фальсифікації грамоти, текст якої не відповідає вповні давньоруським мовним традиціям, суперечить подеколи історичним фактам, виявленим пізніше. До того ж, князь Андрій взагалі не мав повноважень видавати такий привілей у 1159 році, адже на ту пору був непричетним до Київського владного осідку. Він заволодів Київщиною внаслідок свого карально-грабіжницького походу тільки через десять літ.

Власне, погоджується з наведеними сумнівами й церковний історіограф, митрополит Євгеній Болховітінов. Відстоюючи зміст документа, він, одначе, зазначає, що Андріїв «список виявився сумнівним за деякими анахронізмами і обставинами, несумісними з історією», пояснюючи, щоправда, разючу невідповідність труднощами й особливостями перекладу тексту княжої грамоти Константинопольським логофетом (очільником патріаршої канцелярії) або ж тлумачем руським. Попри непереконливе пояснення водночас утішає, що на ту пору центром ухвали верховноцерковних рішень для Києва був Константинополь.

Далебі дивно, чому про цей документ жодним словом не обмовлено в привілеї Стефана Баторія, і раптом виплила та з’явилася з небуття грамота, коли постала загроза судового відчуження. Втім, схоже для суду вона теж не вважалась ваговитим доказом, на відміну від доводів Немиричів-Рожиновських.

2 липня 1616 року до київського земельного суду зі скаргою на самозванство печерських архімандритів звернувся онук Йосипа Немирича Стефан, вимагаючи від тодішнього монастирського предстоятеля Єлисея Плетенецького повернення маєтків. Притому не лише Мичеська, а й Радомисля та  інших, внесених до грамоти Андрія-Китая.

Але, як зауважує Е.Руліковський, позивач припустився фатальної помилки. Замість того, аби послатися на скріплені королівською печаткою заповітні права на колишні володіння Рожиновських, Стефан Немирич з доброго дива уплів до справи «законного» спадкоємця з їхнього роду – такого собі Юрія, котрий стверджував, що є онуком Яцька Рожиновського. Одначе, як з’ясувалося, – вигаданим, бо насправді він був Рожновським і до давніх половецьких князів та їхнього спадку жодного стосунку не мав. Вивів його «на чисту воду» королівський секретар Захаріяш Яловицький, що мав схожу судову суперечку з самопроголошеним  «нащадком». До того ж, поділився цим викриттям з Києво-печерським архімандритом Плетенецьким.

Таким чином занепокоєного і розгубленого настоятеля порятувала не «залізна Андрієва грамота», а сумнівний нащадок Рожиновських. Остаточно ж судову справу стосовно приналежності Мичеська та іже з ним вирішили на користь монастиря у 1629 році. Сприйняв з полегшенням судовий вердикт уже наступник Плетенецького, який помер трьома роками раніше, – Захарія Копистенський.

Згодом до «Китаєвих паперів»  у XVIII столітті вдалась унійна митрополія, коли доводила свої права на колишні володіння Печерського монастиря, які їй передавалися королівським привілеєм 1682 року. Звертаючись у 1759 році до Київського гродського уряду, митрополит Флоріан Гребницький зазначав, що частина наданих маєтностей на ту пору була захоплена приватними особами. Притому у запиті йшлося про підтвердження факту, що древній Мичеськ, про який упродовж попереднього століття ніде й ніхто не згадував, – це Радомисль.

Саме за митрополичого резидування в Радомислі виникло сільце Микгород (давніших відомостей про існування такої назви не віднайдено). На мапах кінця XVIII століття у ньому позначено кілька будиночків та церкву. Спираючись на архівні свідчення, Л.Тимошенко датує її будівництво 1764 роком. Храм, приписаний до Радомисльської Свято-Троїцької церкви, звели в пам’ять про князів Київських Андрія Юрійовича та Катерину (його бабусю) й іменували на честь перенесення мощей святителя Миколая. Це, власне, була цвинтарна церквиця для парафіян Рудні та Березець. Рудняни у ту пору біля неї й ховали своїх небіжчиків. Поодинокі сліди поховань там проглядаються дотепер.

Про п’ять халуп та близько 20 мешканців Микгорода йдеться в реєстрах ХІХ століття й інших тогочасних джерелах.

 

Микгород на плані 1798  року.

На тлі наведених документів та фактів виглядає легенда про велике переселення мичан великою містифікацією і видається вкрай сумнівною, як і відповідна «радісна мисль». Та й те сказати: навіть якщо мичанам стало затісно на своєму напівострівці між Микою та Тетеревом, з котрого дива було переселятися усім, притому не залишивши жодних слідів свого кількавікового перебування там. Адже мали люди власні обжиті помешкання, садиби, господарство тощо. Полишати їх, щоб будувати й облаштовувати щось нове, – нелогічно. Тим паче, «новозаснований Радомисль» – ось він поруч, через річку. Тому оселятися в ньому мали б нові родини мичан чи зайшлі люди.

Втім «радісна мисль», схоже, таки мала місце. Та вона свого часу зійшла на печерських архімандритів, які не лише «прибрали» прадавній Мичеськ зі справжнього радомишльського осідку, а й узагалі  відмежували його від Радомисля, аби легалізувати вподобані і привласнені ними давні мичеські володіння.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 лютого 2026 р.