Радомишльські чумацькі мотиви Марка Вовчка

 

У 1857 році в Санкт-Петербурзі вийшла книжечка «Народні оповідання» невідомого доти автора Марка Вовчка. Пізніше розкрилося, що під таким чоловічим псевдонімом за звісним хрестоматійним прикладом «Жорж Санд» надрукувала власні твори жінка – Марія Маркович, що в дівоцтві була Вілінською. Адже за узвичаєними тоді поглядами жіноче авторство вже наперед могло викликати упереджено-негативне ставлення до творів, якими б досконалими вони не були, та й літературне середовище на ту пору складалося передусім з чоловіків. Тож «Марко Вовчок» була єдиною українською жінкою-письменницею в середині ХІХ століття. І, до речі, за спогадами сучасників своє псевдо вона не любила, але мусила користуватися.

Дебютна її книжка здобула визнання й популярності в українських літературних та громадських колах. Щирі й надзвичайно реалістичні оповіді родинно-побутової тематики, проникнуті тугою й трагізмом, схвально зустрів і читацький загал. Згодом критика окреслила їхню жанрову тематику як оповідання-«долі».

До видання увійшло 11 невеликих україномовних творів, серед яких було й оповідання «Чумак». У ньому йдеться про сумну долю закоханого парубка Гриця, якого розлучили з коханою дівчиною Мариною, що її батьки примусом віддали заміж за заможного нелюба та ще й лихого на вдачу. Він і занапастив нещасну, що скоро віддала Богові душу. Затужив відтоді Гриць, та так, що до жодної дівиці душа його не звернулась, і бурлакою до смерті лишився, знаходячи відраду лише у степових чумацьких мандрах…

Як і інші твори циклу, «Чумак» написано живою народною мовою, з примовками, приспівками. У Маринині вуста письменниця, приміром, вклала приказку: «Молодик, як гвоздик! Тобі роги красні, мені очі ясні!..»

 

За твердженням літературознавиці Тетяни Різниченко, ця приповідка була записана Марією Маркович під час етнографічної подорожі на Радомишльщину. Її було виявлено у рукописній спадщині Марка Вовчка, яку син і другий чоловік майстрині слова передали знаному тогочасному літературознавцеві Василю Доманицькому. У цій унікальній збірні, як засвідчив дослідник, – автографи «Народних оповідань», листи, фольклорні записи (пісні, загадки, казки, перекази), український лексикон, чудернацькі прізвища і народні прізвиська, географічні назви, ботанічні, метеорологічні і навіть археологічні нотатки.

Як зауважує В.Доманицький, перші натяки на етнографічні пошуки Марія Вілінська зробила ще до заміжжя – 16-літньою, коли гостювала у тітки. Деякі сюжети для майбутніх оповідань теж були записані в народознавчих мандрівках подружжя Марковичів, що охоплювали й Радомисльський повіт.

Хто зна, чи не з тутешніх теренів й чумацьке народне оповідання. Де відбувається його дія, – у творі не вказано. Згадуються, проте, в ньому придорожнє село Кумиці, де перепочивали чумаки, та сусіднє з ним Дзвонарі. Вірогідно, назвала їх так письменницька фантазія, адже у сучасних реєстрах населених пунктів України такі поселення відсутні. Немає їх і в переліку поселень Київщини кінця ХІХ століття.

Втім відомо, що чумацький промисел здавна був поширений на Радомишльських просторах. Згадки про походи пращурів-краян у Крим по сіль присутні зокрема в переказах про минувшину Вишевичів, Забілоччя, Кримка, Межирічки. Зрештою дотепер представлене на Радомишльщині прізвище Чумак.

Маємо й такий ось вірогідно просто збіг чи випадковість, але Маринина родина в оповіданні «Чумаки» носила прізвище Мороз. Між тим, в українській народній пісенній спадщині зберігається пісня «Ой, Морозе, Морозенку, превдалий козаче…», що її колись почула від прислуги й записала Марія Маркович теж у Радомисльському повіті.

Ії рідні згадували, що як піде вона, бувало, на базар, то там цілий день прогаїть з молодицями та бабами – все розпитує, записує, придивляється до убрання і т. ін.

Доманицький, що, до слова, мав з Радомишлем родинні зв’язки, був не лише найревнішим захисником доброго імені та творчої спадщини Марії Вілінської-Маркович-Лобач-Жученко, а й чи не найретельнішим її дослідником. Адже суперечки щодо авторства українських (і не тільки) творів письменниці не вщухають і досі.

До речі, в листуванні з чоловіком, яке зберігалося сином письменниці Богданом, і що його дослідив Доманицький, за висновками вченого її українська значно досконаліша й багатша, аніж у Опанаса Марковича, тож подеякі твердження, що «Народні оповідання» нібито писані ним, виглядають вкрай сумнівними. Словесне багатство й мовне розмаїття  авторки засвідчують й інші листи, писані нею по-українському ще до виходу книжки.

Захоплено відгукувався про живу народну мову першої збірки Марка Вовчка Пантелеймон Куліш, завдяки якому вона й побачила світ. В одному з листів він, згадуючи, як письмовиця вголос читала оповідання «Чумак» ще до його публікації, «дивувався й любував її словом, завдяки якому так і бачиш того чумака, що йому і німець приївся, і степи він бачить безкраї…»

Недарма поява «Народних оповідань» одразу поставила їхню авторку в один ряд з корифеями української писемності і прислужилась її подальшому розвою та піднесенню.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6 лютого 2026 року.

 

Поблизу родовищ сировини

 

8 травня 1941 року черговий номер провідної республіканської більшовицької газети «Советская Украина» (з 1944 вона виходила під назвою «Правда Украины») було присвячено виконанню рішень пленуму ЦК КП(б)У, що відбувся напередодні і акцентував увагу на збільшенні виробництва будівельних матеріалів. В одній з публікацій цієї тематики зокрема зазначалося, що в Радомишльському районі для потреб місцевого будівництва будується вапновий завод, що вироблятиме  вапно з мергелю. Він має бути уведений в дію у другому кварталі поточного року. Власне, другий квартал на час виходу газети вже був у розпалі, і до його завершення лишалося без малого два  місяці. Та ще менше – до 22 червня, коли почалась німецько-радянська війна. Тож завод тоді так і не запрацював.

Реалізувалися ж ці плани вже по війні, і навіть у подвійному вимірі. Бо ж недарма в тогочасних оглядах залягання корисних копалин на Радомишльщині вказувалося, що родовища вапняків і мергелю виявлені біля Веприна в долині струмочка Руда, а також у Вишевичах і Краснобірці. Саме такої сировини якраз і потребує виробництво вапни, яку отримують завдяки випалюванню цих порід копалин. До речі, в колишньому Мінбудматеріалів СРСР однією з нормативним вимог для підприємств з виробництва вапна було їх розміщення поблизу родовищ сировини.

Спочатку почав виробничу діяльність Вепринський вапнозавод. У 1950 році, ведучи мову про виробничі успіхи нового підприємства, радомишльська райгазета зазначала, що він успішно виконує плани з формування мергелю-сирця та з випалювання вапна.

Водночас привертає увагу перелік працівників заводу за професіями: формувальники, накидальники мергелю у шнейдер (різально-подрібнювальний агрегат), стільники (вистеляли отриману сировину та паливо шарами в піч), грабарі (копачі), відкривальники кар’єру, козлувальники (вони розбивали запечені брили готового вапна і розчищали піч від шлаку), випалювачі вапна. Цей реєстр притому засвідчує, що виробничий цикл був по суті кустарним, до того ж, ручним і фізично важким. Видобутий з кар’єру мергель зволожували, змішували, формували у валюшки і відправляли на сушіння…

А у 1958-му за п’ятнадцять кілометрів від Радомишля з’явилося підприємство, на брамі якого красів напис: «Краснобірський вапнозавод». Тут на східній околиці села розмістилися його виробничі та адмінбудівлі.

Будинок енергобази та два навіси для сушіння мергелю Краснобірського вапнозаводу.

 

Жінки вантажать висушений мергель на автомобіль для відправки в піч.

 

Майстер Андрій Гальченко перевіряє якість сушіння мергелю. 

Попервах роботи в Краснобірці теж виконувалися вручну. Проте вже через рік більшість виробничих операцій механізували, починаючи з видобутку сировини, що здійснювалась екскаватором, яким і завантажувався мергель на автомашини.

 

Добуває і вантажить мергель екскаваторник Павло Гонтаренко.

Крім того, на підприємстві змонтували новий агрегат, куди засипали сировину з автівок, а потім, як мовиться, – справа техніки. Вона – техніка – далі виконувала все сама. Ба більше: саме в Краснобірці випробовувався дослідний зразок нової експериментальної печі, розроблений фахівцями НДІ будівельної техніки. Як зазначалося, процес виробництва вапни завдяки такій новації став цілорічним (до цього вироблялась вапна лише в теплу пору року) і цілодобовим, а сам виробничий цикл (від завантаження сировини – до виходу готової вапни) не потребував попереднього сушіння і тривав дві-три години замість кількох діб.

А ще користувалась попитом місцевих (і не тільки) споживачів інша продукція краснобірських вапновиробників – цементна черепиця. І хоча доволі скорим часом її витіснив, маючи ряд суттєвих переваг,  шифер, який на тривалий час став в СРСР головним серед покрівельних матеріалів, і виробництво якого стрімко зростало, у сільських обійстях досі можна зустріти покриті тією черепицею господарські споруди.

 

Група робітниць черепичного цеху які виконують по півтори-дві норми за зміну.В першому ряду (зліва направо) – Лідія Ковальчук, Ніна Макаренко, Галина Герасименко, Алла Рознау; другий ряд – Людмила Дреус, Ольга Бадьор, Ганна Герасименко.

Власне, у пору укрупнень та адміністративно-виробничих реформ під завісу Хрущовського правління невеликі місцеві вапнозаводи виявилися зайвими, коли було зроблено акцент на масштабне виробництво цементу та вапни в гігантських обертових печах і відповідно у величезних обсягах.

До того ж, виснажилися й невеликі родовища вапняків, а завозити сировину бозна звідки, теж виглядало марнотратством. Та й за законами ринку у всі часи собівартість виробів у великому за обсягами і малому виробництві, не кажучи вже про механізацію й автоматизацію, завжди була й буде на користь перших.

Відтак після згортання реформувань у реєстрах промислової галузі відновленого у 1965-му Радомишльського району заводи з виробництва вапни вже відсутні. Водночас згадується новоутворене підприємство під назвою «Заводоуправління будматеріалів». У його структурі, між тим, діяв цех з виробництва цементної черепиці. Втім це, як мовиться, вже дещо інша історія...

Світлини Віктора Кушніренка 1958 і 1959 рр. 

Газета «Зоря Полісся», 30 січня 2026 року.

 

  

Виставка, що спонукала до пошуків

 

Напередодні циклу християнських зимових свят Центральний державний історичний архів України, що в Києві (ЦДІАК), представив документальну виставку, присвячену історії українського церковного зодчества. Її ідея видається не лише привабливою та цікавою, а й спонукає до пошуків.

Як зазначає директор Центрального державного історичного архіву України (м.Київ)  Ярослав Файзулін, з давніх часів важливу роль в житті українців відігравала віра й церква. Наявність або відсутність церкви в селі чи місті, її вигляд, все, що пов’язане з її будівництвом чи ремонтом, свідчило про розвиток громади, наповнювало її життя значущістю й глибоким змістом, розцінювалося як найважливіша спільна справа.

Багато українців, підтримуючи спорудження церкви, навіки вписували свої імена в історію краю. Бо це те, що мало залишитися після них. Церковне будівництво стало свого роду мистецтвом. Над зведенням церков працювали майстри особливого обдарування й таланту. Традиції церковного будівництва передавалися з покоління в покоління. Візуальні образи окремих споруд, що збереглися, численні світлини, рисунки й плани пам’яток, знищених в добу російського тоталітаризму, але які дійшли до нас бодай у вигляді малюнків, креслень фасадів, фотофіксацій чи в інший спосіб, свідчать про існування окремого типу української архітектури, що суттєво відрізнявся від російського. Менш помпезний – без масивних позолочених «цибулин», які бовваніють над всією спорудою.

«Зовнішній вигляд малоруського храму відрізняється простотою, – писав свого часу професор Київського університету Григорій Павлуцький, – храм не має будь-яких зовнішніх прикрас. Це надає йому строгого характеру й становить відміну південно-руського храму від північно-руського дерев’яного храму, в декорації якого важливу роль відіграють прикраси в суто народному смаку... Малоруський храм простий, не має прикрас й вигадливих подробиць, але загалом він відрізняється строгим і вишуканим виглядом; у ньому яскраво виражена певна ідея: люди створили тут просту й задушевну пам’ятку своєму почуттю, яке стремить до неба; в цьому пориві, в цьому стремлінні до неба вилилася вся малоруська архітектура; у всіх лініях і формах явно виявилося спрямування увиш».

У фондах Центрального державного історичного архіву України, м. Київ збереглися сотні планів і креслень церков Київщини й інших регіонів України XVII-поч. XX століть, які є чудовими ілюстраціями з історії українського церковного зодчества.

 

Для виставки архівісти відібрали по 2-3 зображення майже до кожного з повітів колишньої Київської губернії. Підготували їх для огляду  колишні і теперішні працівники архіву Олексій Кузьмук, Вікторія Ляшенко, Олексій Вятчанін, Олена Баранова, а також Музей Вінниці та професор Арсен Зінченко.

З церков колишнього Радомисльського повіту на виставці представлені Свято-Троїцькій храм містечка Коростишева і теж церква в ім’я Святої Трійці села Макалевичі.

Макалевицька церква. 1822 р.

Джерела ХІХ століття вказують, що давній храм у Макалевичах було побудовано в 1782 році турботами тамтешніх парафіян – місцевих мешканців. Зведений саме в українському церковному стилі. Попервах він був приписаний до Вепринської церкви, а з 1796 року став самостійним. До Макалевицької парафії входило також село Мигалки, що розташоване по інший бік Тетерева.

Відомо, що представлені на виставці малюнок та креслення Макалевицького Свято-Троїцького храму виконав ієрей з Янівки Радомисльського повіту Власій Чернявський у 1822 році. У тогочасних клірових відомостях зазначено, що церква була однопрестольною. Зауважується також, що має для треб достатньо чаш та посудин срібних і позолочених, які зберігаються в ризниці.

На ту пору Макалевицька парафія належала до Вишевицького благочинія. Володів селом Михайло Галецький, що був підкоморієм повітового суду. Він, одначе, сповідував католицизм.

Ніс Божу службу в церкві 41-річний священник Дометій Хотинський. У його життєписі вказано, що після навчання в Київській духовній академії 1806 року був призначений дячком Києво-Подільської Введенської церкви. Через чотири роки його спочатку висвятили в стихарного дячка, затим у диякона, а потім рукопоклали священником до Макалевичів, де священствував до 1827-го.

Він змінив свого батька Стефана, що правив тут з 1796 року. Втім церковні реєстри вказують, що первосвященником самостійної церкви був Ігнатій Шулькевич, що заклав початки знаного роду священнослужителів Радомишльщини. А на час спорудження Макалевицького Свято-Троїцького храму у Вепринській церкві правив представник теж знаної священницької родини – Іван Таргоній.

Упродовж ХІХ століття в Макалевичах служили ще три представники династії Хотинських: сини Дометія - Петро (1839-1849), який, до того ж, виконував обов’язки депутата, представляючи духовенство в судах щодо священнослужителів, здійснюючи ревізійний контроль у парафіях, беручи участь у єпархіальних з’їздах і т. ін., а також Федір (1851). Михайло Федорович Хотинський ніс тут службу у 1872-1879 рр.

Пастирську місію в Макалевицькій парафії виконували також Михайло Білошицький (1827-1830), Артемій Суський (1830-1838), Йосип Якубовський (1852-1854), Андрій Франковський (1855-1862), Антоній Козляковський (1862), Авксентій Покосовський (1863), Михайло Горницький (1863-1869), Петро Колтоновський (1869-1872), Яків Стеткевич (1882), Григорій Ілліч (1883-1891), Йосип Андрієвський (1891-1892), Григорій Іщенко (1892-1895), Антоній Левитський (1895), Петро Кудрицький (1907-1917).

За цим переліком помітно, що священнослужителі в Макалевичах змінювалися доволі часто. За 120 років тут священствував щонайменше 21 батюшка, кожен з яких правив у середньому п’ять з лишком років.

Мабуть, їхня плинність певною мірою пов’язувалась з низькими доходами церкви. Через власну фінансову неспроможність, як зазначали клірові відомості, утримувався причет (за запровадженим 1842 року 6 класом до нього належали священник і дячок) з казни в недостатніх сумах.

Водночас таким собі уособленням багаторічних традицій храму видається стихарний дячок Василь Кудрицький, що служив у ньому впродовж 36 літ. Дарма що був далеко не безгрішним, бо ж за схильність до пияцтва зазнав церковної покари і відбував епітимію.

В 1858 році церква й дзвіниця зовні були покриті залізом та пофарбовані. Через сім років храм обарвили всередині й виконали його внутрішній розпис іконами.

За церквою закріплялося 33 десятини землі.

Відомо, що в середині ХІХ століття при храмі влаштували Богадільню, але за відсутності потреби в ній, споруда здавалась під найм.

Стараннями парафіян та священника А.Франковського у 1860 році відкрилося в Макалевичах церковне училище. Воно розташовувалося в будинку, що його винаймала парафія в одного з місцевих жителів. Попервах у ЦПШ навчалося 12 хлопчиків і 10 дівчаток.

Як зазначає історик Леонід Тимошенко, більшість церков Радомишльщини, споруджених в українському стилі уніатською митрополією за часів її резидування тут, у ХІХ столітті були перебудовані за московськими шатровими зразками. Макалевицька церква свій первозданний вигляд, одначе, зберегла. Вірогідно тому, що, як засвідчують описи, зведена була на кам’яних підмурах, тож трималась доволі міцно й не потребувала «оновлення».

Втім у пору більшовицького войовничого атеїзму храм у Макалевичах своє існування таки припинив, і тепер тут про нього вже нічого не нагадує. Хіба що зосталися згадки в сільських переказах та свідчення в архівах.

 

Газета «Зоря Полісся», 9 січня 2026 р.

 

А письменницьке перо сповна так і не використав…

Його наймення було майже таким, як у відомого російського композитора, що на тлі сучасного військового вторгнення росіян в Україну став мітником російської імперської та колоніальної культурної політики. Втім на відміну від свого майже тезка шанований в аристократичних київських губернських та радомишльських повітових колах камер-юнкер імператорського двору Прот Чайковський промовисто позиціонувався відданим не російській національній ідеї, під ярмом якої перебував, а польській. Водночас зі співчуттям ставився до так само пригноблених українців. Адже в його родоводі переплелося коріння обох цих народів, що мають і спільну історію, і спільні долі.

На малюнку – уявний портрет Прота Чайковського, згенерований на прохання автора за допомогою ШІ на основі історичних відомостей.

Ось якими словами, для прикладу, він охарактеризував український вільнолюбний дух:

«Український народ з найдавніших часів схильний до заворушень; де ще можна побачити стільки могил, стільки поховань, стільки людських кісток, розкиданих по степах, як на Україні… Ні час, ні прогрес цивілізації, ні найжорсткіші поліційні репресії не можуть змінити настрою духу, з яким народжується і живе українець».

Його батько Міхал належав до давнього гербу Ястшембець. Дослужився він до полковника королівської кавалерії. Вірогідно на честь цього хвацького гусара брат Станіслав, що захоплювався ним, назвав Міхалом свого сина, який згодом став легендарним Садик-Пашею.

Водночас із болем мусимо констатувати, що підрозділ Міхала-старшого (він, щоправда, був тоді ще поручником) брав участь у придушенні Колївщини і в боях полонив її козацьких ватажків. Проте до розправи над бранцями стосунку не мав. Коденськими карателями й катами стали інші. Притому, посилаючись на батькові свідчення та розповіді, Прот зазначав, що заподіяні козаками кривди і наруги шляхетству були надто перебільшеними, як і неспівмірними та жахливими винесені ним покари.

Власне, кавалерійська стежина готувалась й новонародженому 7 січня 1786 року Проту. Вже у трирічному віці він увійшов до шанованого реєстру польської національної кавалерії. Проте після навчання юриспруденції у Житомирській школі для хлопчиків обрав таки цивільну службу. Її сімнадцятирічний юнак почав писарем Радомисльського повітового суду. Через чотири роки став його підсудком (помічником судді), а у 1813-му – суддею. У 1816 повітове дворянське зібрання обрало його підкоморієм – головою шляхетського суду. У 1832-33 рр. він обирався повітовим маршалком шляхти (предводителем дворянства).

На сконі літ свої життєві підсумки Прот Михайлович окреслив такою собі епітафією:

«Помер, віддаючи щедру данину людям… Не гуляв, не пив, пішов з життя у нужді та скруті. Бо на службі в тій країні не крав і не брав хабарів...»

І це аж ніяк не була завищена самооцінка, бо так про нього відгукувалися й сучасники.

Хорошим сусідом і другом вважав його відомий діяч та поет Густав Олізар, що обирався волинським та київським губернським маршалком і також слугував взірцем чесності й добропорядності, прагнучи з вищих владних щаблів боротись із ганебними суспільними явищами.

Знаний польський письменник, історик та мемуарист ХІХ століття Євстахій Івановський у своїх «Споминах минулих літ» називає Прота Чайковського одним із найшанованіших і найталановитіших громадян Київської губернії. Його, як зазначає оповідач, кілька разів одноголосно висували на голову Київського головного суду. На такий пост призначали лише найповажніших, здібних та юридично підкованих, тих, хто мав практичний досвід у ділі. Чайковський, одначе, кожного разу відхиляв своє подання на посаду, якої він справді заслуговував, посилаючись на власні невеликі статки.

Притому поміркований, розсудливий і вдумливий, він чітко вирізнявся у губернському і повітовому громадському житті. Позаяк справді був чесним у справах і дійсно задовольнявся досить скромним майном та капіталом, не примножуючи їх.

Свого часу батько Прота, полишивши військову службу, придбав маєтності у Житомирському повіті, однак 1792 року раптово помер. По його смерті опікуни малолітніх хлоп’ят (мав Прот ще брата Симфоріана) волинські володіння відставного гусара продали, натомість придбали для дітей село Минійки на Радомишльщині, де на межі XVIII-XIX століть осіло кілька Чайковських – братів померлого полковника, що наглядали за племінниками.

Одружився Прот Чайковський на доньці Ставецького володаря Адама Дуніна-Вонсовича, колишнього королівського шамбеляна, – Кордулі. Відтак землеволодіння родини приросли її тамтешнім понад тисячадесятинним посагом.

Колишній палац Вонсовичів в Ставках. Зі світлини 1912 року, поліпшеної та колоризованої ШІ.

До речі, мати Прота Богуміла походила з роду Проскур, які володіли в середині XVIII століття Ставками, що їх якраз і продали Вонсовичам. А в родоводі шамбеляна присутня гілка Немиричів, чиї пращури в кінці XVI-XVIІ ст. претендували на те, щоб стати власниками земель довкола поруйнованого літописного Мичеська-Мицька-Микгорода.

Від Проскур Проту Чайковському у спадок дісталися півтисячі десятин землеволодінь у Германівці на Київщині. Орендував він, крім того, у звісних коростишівських володарів Олізарів село Мінини.

Краєзнавець Лаврентій Похилевич, котрий після земельної реформи 1861 року досліджував її впровадження, зауважив, що, не сприйнявши недосконалі зміни, Прот Михайлович позбувся своїх орних земель і доживав віку у Минійківському маєтку, де залишив у володінні лише 34 десятини лісу та стільки ж неугідь.

У мемуарних «Спогадах Садик-Паші» відомий бунтар та шукач пригод змальовує кузена Прота відданим та прихильним родичем, дбайливим і відповідальним господарем. До того ж, Михайло Чайковський, що мав не лише авантюрну та відчайдушну вдачу, а й неабиякий письменницький хист, зробив Прота та інших Чайковських і дотичних до них осіб персонажами своїх художніх творів «Старокияни. 1809», «Дивне життя поляків і польок», що висвітлюють радомишльську тематику і оповідають про місцеві події початку та першої половини ХІХ століття.

Чи не за прикладом свого двоюрідного брата Прот Чайковський теж не полишав намірів присвятити себе красному письменству. Хоча, за словами сучасників, щоденника він не вів, проте занотовував певні враження, спогади, перекази, приповідки, жарти. У його паперах зберігалося чимало документів, указів, судових позовів, слухань, проваджень, селянських справ тощо. Відтак мав наміри переповісти цікаві та часом кумедні історії і про батькову, і про материну рідню київських чашників Проскур, і про тестя Адама Вонсовича, що тримав славу неперевершеного оповідача та гумориста.

А ще планував висвітлити свій погляд на згадані вище події українсько-польської минувшини, як і ті, що пов’язані з козацьким повстанням Івана Бондаренка, чиї загони орудували навколо Радомисля.

Хотів він оприлюднити обставини так званої Кичкирівської змови 1794 року. Тоді власник Кичкирів Ян Харжевський потайки зібрав для підтримки повстання Тадеуша Костюшка довколишню, здавалося б, довірену й перевірену шляхту. Нібито усі присутні засвідчили відданість національно-визвольній боротьбі і пообіцяли допомогу. Та скорим часом учасників таємного зібрання заарештували й спровадили на Сибірську каторгу.

За розхожим твердженням, начебто зрадив змовників парафіяльний ксьондз з Коростишева Куликівський. Одначе Прот Чайковський, вивчивши обставини справи, був переконаний, що пастиря обмовили безпідставно: донос учинив хтось інший, що був замаскованим шпигуном.

Письменницьким пером Прот Михайлович заходився оволодіти у вже доволі похилому віці. Щоправда, тривалий час по-справжньому за нього не брався.

На тлі запроваджених російським царизмом після Січневого 1863 року повстання переслідувань поляків його звернення до польських дієписів, хай і творче, могло негативно позначитися на долі сина Ярослава, що на три роки був висланий до Казані.

Зрештою щонайперше він почав працювати над твором про знамениті польські кінні табуни, що слугували надійною та важливою основою зокрема й військової кавалерії, усіляко відданим якій був батько письменника. Та його творчі задуми так і не зреалізувалися: під завісу літ Прот Чайковський цілковито втратив зір. Відійшов він у засвіти 5 червня 1874-го 87-річним.

Лише дещо з його окремих завершених начерків переповів Євстахій Івановський, звертаючи увагу на вишуканий і майже ідеальний писемний стиль, точність викладу, прагнення приперчити оповідь дотепами та цікавинками.

Тож літературна спадщина цього громадського мужа залишилась лише у сховках і чернетках.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 7 листопада 2025 р.

 

Двері в історію

  

За прадавніми народними традиціями двері, як конструктивний елемент помешкання, не лише призначалися для входу-виходу. В уяві наших пращурів вони вбачалися символом єдності, злагоди та добробуту родини, а також оберігали житло від нечистої сили і лиха, що вона його могла заподіяти. Недарма освячення будинку зазвичай починали саме з вхідних дверей та одвірку. Так само оберегову сутність вкладали й у декоративне оздоблення входу.

Втім широкі, тим паче відчинені двері вказували на привітних і гостинних господарів дому. І коли сім’я жила в згоді й гараздах, цим не в останню чергу завдячували й дверям. У протилежному випадку народні повір’я ставали безжальними до головного хідника.

Якщо будинок оминали благополуччя й достатки, такий негатив нерідко пов’язували з дверима, що їх ворожбити часом радили замінити. Траплялося, що нові господарі, які оселялися у чиїйсь хаті, щонайперше поновляли вхід до неї.

Хтозна, чи враховувалися зазначені особливості, коли при потребі й без неї замінювалися вхідні двері до будинків, які становлять певну історичну спадщину, не кажучи про цінність.

До речі, серед сучасних критеріїв для включення старовинних будівель до реєстру пам’яток минувшини є вимога щодо первозданності й оригінальності усіх конструкцій споруди. Стосується вона не лише стін, дахів, зовнішнього й внутрішнього оздоблення, а й подеколи навіть вікон та дверей. На жаль, у теперішніх умовах, коли вдаються до так званої теплосанації чи ремонту будинків, цими вимогами здебільшого нехтують, спотворюючи колишню велич і красу задля економічної ефективності. Хоча, слід зазначити, існує чимало технологій, щоб уміло поєднати одне з іншим.

Натомість нині, для прикладу, в Радомишлі залишилися лише кілька оригінальних зразків дверей, що у повітову пору прихорошували фасади місцевих особняків, адміністративних споруд, освітніх, медичних та інших закладів, які збереглися до нашого часу.

Одні з них дотепер прикрашають знану родзинку стародавньої радомишльської повітової архітектури – будинок Горенштейна на вулиці Присутственій, де зараз міститься адміністрація лікарні.

 

Так, саме прикрашають, адже не використовуються за призначенням як вхідні вже понад півстоліття, ще коли в цих стінах містилась тодішня міська школа №6. Вхід до школи колись було обладнано з протилежного боку будинку, лікарняний тимчасом влаштували з бічного. А первісні вхідні двері слугують наочним експонатом і зразком бережливого ставлення до минувшини. Адже причепурені різьбленими орнаментами й візерунками є справжнім мистецьким витвором. Позаяк дерево, з якого вони виготовлені, – матеріал недовговічний. Подовжити його термін придатності могла б своєчасна реставрація та консервація, що, ясна річ, зроду не проводились.

У такий же спосіб зберігаються у будинку народного краєзнавчого музею Радомишля двері другого входу, в якому нині теж немає потреби.

 

Як декоративна прикраса тримаються й стародавні двері на давнішньому особняку на теперішній вулиці Михайла Грушевського (донедавна – Горького).

 

На щастя, не торкнулась сучасна мода на металопластик вхідних дверей до булого помешкання Вержбицьких-Зельонків (до речі, як і бічних).

  

Вони, до речі, слугували антуражем одного з епізодів художнього фільму «Гроза над полями», що знімався у 1957 році в Радомишлі. Тож увічнені на кінокадрах.

Щоправда, сама велична будівля, відома як колишній суд, нині у стані занепаду й запустіння. Хотілося б, сподіватися, що тимчасово.

Так само ще тримаються давні дерев’яні двері (та чи автентичні?) на вході до міської бібліотеки на розі Малої Житомирської та Петрівської, де колись був один із будинків Гринцевича.

 

Зрештою первозданні двері на давніх міських спорудах переважно зосталися лише на світлинах, котрі таки зберегли для нащадків змогу їх побачити. Давні фото зафіксували зокрема вхідні двері минулих чоловічої та жіночої гімназій, повітового земства (лікарня), а також Свято-Миколаївського храму.

Вхід до лікарні з інтервалом у років тридцять.

Двері до храму на світлинах 1941 року.

  

Фото 1980- 2000 рр. 

Вхідні двері до колишньої чоловічої гімназії:

 

гімназійного періоду, …

 

… інтернатного …

 

… та санаторного.

Такий вигляд мала в давнину Радомисльська жіноча гімназія і входи до неї.

 

Тепер – це мистецька школа.

 

Тут лишилися лише завіси…

Колишнього входу до прокуратури з дверима  і кованим піддашком вже й не зосталося. 

Хоча ще нагадують про нього оздоби і муровані сходи.

Нині не існує цього будинка, що колись розташовувався на розі Присутственої та Малої Житомирської і мав такі оригінальні двері.

 

Під завісу ХХ століття такий вигляд мали входи 

  

до відділу освіти, 

 

Банку (Пенсійного фонду), 

музею. 

А у згаданій кінокартині «знявся» й зберігся на пам’ять також хід до давнього Папірнянського млина.

 

Свого часу в одному зі столичних старовинних будинків власники таки змушені були замінити прадавні дерев’яні двері, що понад століття прикрашали парадний доступ до споруди і вже, як не прикро, фізично своє відслужили. Нові стилізували під старовину, а старі вирішили зберегти, причепуривши і влаштувавши їх у передпокої на вільній стіні, мов уявний вхід до суміжної кімнати. Чим не приклад для наслідування…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 31 жовтня 2025 р.