Бáтьківщина Анатолія Добровольського – Гута-Потіївка

 

У біографічних словниках, довідниках, енциклопедіях місцем народження видатного українського архітектора Анатолія Добровольського вказане село Буки теперішнього Коростенського району Малинської громади. Втім, як писав свого часу у своїй невеличкій розвідці «Зодчий з Радомишля» знаний Житомирський краєзнавець Георгій Мокрицький, що спілкувався з творцем багатьох архітектурних шедеврів ще за його життя, той називав себе радомишлянином. Радомишльський період дійсно посідав важливе місце в життєписі знаного архітектора, гартуючи характер та наснагу для наступних творчих і не тільки звершень. А от за свідченнями нащадків будівничого родовід зодчого веде з Гута-Потіївки. Якраз про це сільце на Радомишльщині йшлося у родинних переказах та споминах.

Зрештою таке переконання дістало й документальне підтвердження, не відкидаючи, одначе, й Буківський слід. Адже саме в метричній книзі Свято-Дмитрівської церкви села Буки за 1910 рік віднайшовся реєстраційний запис про охрещення майбутнього митця, що відкорегував не лише географічну складову його біографії, а й хронометричну.

Як відомо, для встановлення місця народження дитини визначальним передусім вважається місце проживання батьків. У метричному записі за порядковим номером 28 (для хлопчиків) зазначено, що 8 червня охрещений син Анатолій у землевласника с. Гути Потіївської Володимира Захаріїва Добровольського і законної його дружини Євгенії Іванової, обоє православні. Тобто, чітко вказано на приналежність родини не до Буків, як це видно в інших відповідних записах, а до Гути.

Те, що родина Добровольських із головою роду Захарієм Івановичем мешкає саме в Гуті Потіївській, засвідчено й переписним аркушем 1897 року. Означене, крім того, сімейство приписаним до Радомисльського міщанського товариства.

Підтверджено цей факт і у сповідній відомості Буківської церкви 1912 року, де Добровольські, серед яких і Володимир Захарійович з дружиною, і дворічний Толик, вказані парафіянами Потіївської Гути.

 

Притому записаний Гуто-Потіївський землевласник Захарій Іванович Добровольський і в згаданій метричній книзі. Як це не дивно, але дідусь зазначений хрещеним батьком свого новонародженого онука. Хрещеною мамою хлопчини стала Василина Василівна – дружина священника села Потіївки. А сам потіївський панотець Яків Левицький проводив таїнство хрещення.

Знову таки, якби охрещувався в храмі мешканець Буків, з якого дива запрошувався б для цього священнослужитель здаля. Тим паче, що засвідчив чинність акту місцевий священник… Петро Добровольський, Захаріїв син. Так, рідний дядько охрещеного Анатолія.

Тож у Буках новонародженого хлопчика лише охрестили, а його малою батьківщиною є Гута-Потіївка.

До речі, у метричній книзі датою уродин Анатолія Добровольського вказане 13 травня. Хоча нині всюди в офіційних джерелах чомусь фігурує 6 (19) травня. Та таке для давніх записів не видається чимось неординарним, адже подібних прикладів не бракує.

Водночас спонукає до роздумів й залишається відкритим той факт, де саме, як мовиться, закопано пуповину новонародженого. Адже охрещений малюк майже через місяць після з’яви на світ, що для тих часів видається подією рідкісною. До такого зокрема могла спричинити потреба кваліфікованого медичного догляду за породіллею і немовлям. Бо ж зазвичай місцевих діток хрестили через день-два відразу після народин.

Цікаво, що за церковною підпорядкованістю Потіївська Гута вкупі ще з кількома сусідніми селами Радомисльського повіту входила до Волинської єпархії й приписана була якраз до парафії Свято-Дмитрівської церкви села Буки. Буки притому в імперські часи адміністративно належали до Житомирського повіту Волинської губернії. Мабуть, саме тому про Гута-Потіївку відсутня будь-яка інформація в краєзнавчих працях Лаврентія Похилевича, що у своїх розповідях про населені місцевості Київської губернії насамперед спирався на відомості Київської єпархії. Така оказія тривалий час заплутувала дослідників-краєзнавців, ще й додавали плутанини навколопотіївські співзвучні села Бучки, Букачі. До них, до слова, мав стосунок Захарій Добровольський, чиї землеволодіння ширилися від Потіївської Гути до Новобудських володінь.

Придбав він їх у колишньої тутешньої магнатки графині й княгині Софії Щербатової, коли та почала позбуватися своїх величезних маєтностей. Тож дещо дісталося з того розпродажу й Добровольському, що служив у сановитого подружжя економом Потіївського маєтку.

У дев’ятнадцять парубок, що за його твердженням, вказаним у переписному опитуванні 1897 року, був народжений у Житомирському повіті Волинської губернії, одружився, обравши собі за пару однодворку Феодору Зеленкову з Чоповичів. Маючи за плечима повітове училище, Захарій невдовзі отримав добру пропозицію для служби: він став спочатку прикажчиком Потіївського маєтку Щербатових, а з 1871 року значився вже його управителем. Попервах молоде подружжя мешкало у Новій Буді, а коли 1682 року після заснованого магнатами на їхніх Потіївських землях склозаводу – Гути ­– почало обростати нове поселення, обрав його для помешкання чималої родини, придбавши землеволодіння.

На фрагменті двоверстової мапи 1912 року позначено обійстя Добровольських у Потіївській Гуті.

Подружжя Захарія Івановича та Феодори Олександрівни мало чотирьох доньок і стільки ж синів.

Петро, як ішлося вище, обрав духовну стежину. Скінчивши гімназію, він затим навчався у Волинській духовній семінарії й по тому став священником. У його послужному пастирському реєстрі зазначено, що є уродженцем Потіївської Гути. Життєва стежина священнослужителя обірвалась у Малині 1937-го, де у розпал репресій батюшку було заарештовано й спроваджено у безвість.

До духовної верстви схилилась також Надія Захаріївна. Вона вийшла заміж за Торчинського священника Василя Вітвицького і таким чином опосередковано поєднала свій рід з однофамільною радомишльською гілкою Добровольських. Та ще маємо притому тут такий казус: канцелярист квартирної комісії повітового Радомишля Тимофій Григорович Добровольський був одружений на доньці священника з Верлока Симеона Вітвицького Іустині.

Володимир тимчасом продовжив батькову справу. Він закінчив повітове училище в Радомишлі, де й зустрів свою життєву половину. Його обраницею та супутницею стала донька радомишльського повітового бухгалтера, почесного громадянина Івана Грищенка-Меленєвського.

Володимир Захарійович і Євгенія Іванівна Добровольські із сином Анатолієм. Радомишль, 1915 р.

Світлини з архіву Л.Довгополової. 

До початкової школи Анатолій, вірогідно, ходив до Буків. Принаймні згадки про це зустрічаються в краєзнавчих дослідженнях. На початку ХХ століття там діяли ЦПШ і однокласна земська школа. Подальшу освіту хлопчина здобував вже в Радомишльській школі №2. На такому факті з приємністю колись наголошував багаторічний директор цього навчального закладу Петро Жудра.

А от школу в Потіївській Гуті, як початкову, було відкрито після приходу до влади більшовиків і розміщено, як згадують місцеві мешканці, у «панському» будинку Добровольських. До речі, у 1970-х вона стала середньою, і попри адміністративно-територіальні суперечності до неї тривалий час ходили діти з чотирьох сусідніх районів, що якраз там межували.

До Радомишля з Гута-Потіївки у буремні революційні літа переїхали вже тільки мама із сином (Володимир Захарійович якось взимку провалився під лід і дістав застуди, що стала смертельною). Жили вони у дідуся Івана Івановича на теперішній Старокиївській вулиці (у давнину – Велика Київська).

Маючи ще з дитинства хист до малювання, Анатолій Добровольський обрав мистецьку архітектурну стезю й на ній досяг і здобутків, і визнання. Його архітектурні творіння витримали випробовування часом та були й залишатимуться окрасою української столиці.

 

  

Пам’ятка з величної історії

 

Восени 1956 року археологічну та історичну спільноту сколихнула подія, що сталась у місті Радомишлі. На його північній околиці тутешні школярі, допомагаючи місцевому колгоспу копати траншеї для кагатування коренеплодів, натрапили на скупчення тваринних кісток чималих розмірів. Як визначили науковці, котрі оглянули рештки, серед них були й мамонтові. Відтак за результатами розкопів, що їх вели тут упродовж  1957, 1959, 1963-1965 роках фахівці Інституту археології Академії наук України, очолювані Іваном Шовкоплясом, до анналів археологічних пам’яток відтоді увійшла Радомишльська стоянка доби верхнього палеоліту.

Притому І.Шовкопляс визначив її як одну з найбільш ранніх верхньопалеолітичних пам’яток, що, на його думку, демонструвала «переростання мустьєрської культури в культуру пізнього палеоліту». Відтак, спираючись на огляд частини крем’яних виробів зі стоянки, період її діяльності він теоретично окреслив датою, віддаленою від сьогодення в 30-35 тисячоліть. Вона й викарбувана на пам’ятному знакові, що був встановлений на місці стоянки.

Пам’ятні знаки, встановлені на місці Радомишльської стоянки, у 1963-му і 2003 рр.

Шовкоплясова експедиція, власне, виявила довкруж місця знахідки чотири верхньопалеолітичні сліди (щоправда, розкопано було лише три з них). Їх учений відповідно пронумерував і поєднав у єдиний комплекс. Центром цього комплексу він назвав найпершу, котра й дістала назву Радомишль І і потім саме з таким означенням уособлювалась науковцями з Радомишльською стоянкою. За тлумаченням І.Шовкопляса, центральний пункт був місцем мешкання первісних людей у розташованих довкола чумоподібних жилах, споруджених з кісток мамонта, які були розкопані тільки тут, велась на ньому, крім того, й господарська діяльність.

 

Іван Шовкопляс фіксує знахідки на розкопі Радомишль І. 1957 р.

Ілюстрація з книги.

На висновки Шовкопляса спиралися, або ж і заперечували їх, інші вчені. За матеріалами експедиції було відтоді опубліковано понад півсотні наукових праць.

У 2005 році радомишльська стоянка та пов’язана з нею дослідницька спадщина Івана Шовкопляса привернула увагу науковиці Олесі Кононенко. За її ініціативою з нагоди 50-річчя виявлення стоянки у жовтні 2006-го Інститут археології провів у Радомишлі Міжнародну наукову конференцію «Радомишль та його історія», яка підтвердила, що інтерес учених та дослідників до тутешньої визначної археологічної пам’ятки не згасає, позаяк залишила вона по собі чимало остаточно не з’ясованих та дискусійних моментів.

Проте учені й дослідники зазвичай використовували матеріали І.Шовкопляса лише в частині, що їх цікавила, адже, як зазначає Кононенко, з ряду причин матеріали пам’ятки лише в незначній кількості були введені до наукового обігу, а повного й детального  їх опрацювання зроблено не було. Саме за цю справу й узялась археологиня.

 

Олеся Кононенко з крем’яними знахідками на Радомишльській стоянці. 2006 р.

Нещодавно (між тим, уже в рік 70-річною ювілею відкриття стоянки) побачила світ книга  Олесі Кононенко «Радомишль І. Пам’ятка верхнього палеоліту на півночі України», видана Інститутом археології. У цій монографії, основу якої становить кандидатська дисертація авторки, вона докладно оповідає історію досліджень Радомишльської стоянки, оприлюднює власні спостереження, розвідки, аналізує роботи й висновки інших науковців, ревізує, зрештою, попередні уявлення та погляди на радомишльську пам’ятку, пропонуючи їх у новій інтерпретації.

Сучасні технічні й технологічні можливості зокрема дали змогу значно точніше визначити вік стоянки. Слід зазначити, що на довільне її встановлення І.Шовкоплясом звертали увагу архезоологи, якими аналізувалися фауністичні матеріали. До слова, на пам’ятці було виявлено 1139 решток кісток мамонтів від щонайменше 39 особин.

У 1986 році в Радіовуглецевій лабораторії Оксфордського університету за дослідженим зубом мамонта з Радомишльської стоянки була одержана дата в 19000±300 років. Через 17 літ по тому фахівці Київської радіовуглецевої лабораторії, дослідивши зразок кісткового вугілля, датували його 19600±350 років тому. З урахуванням можливих похибок (а у «київському» дослідженні, ще й зважаючи на забруднення зразка) учені окреслюють календарний вік радомишльських знахідок 22-25 тисячоліттями.

До таких висновків здебільшого схиляються й дослідники кам’яних артефактів зі стоянки (їх налічується 11908 одиниць). Увесь кам’яний комплекс знахідок було піддано детальному техніко-технологічному та типолого-статистичному вивченню. У книзі, до речі, наводяться понад 200 крем’яних зразків зі стоянки на малюнках, виконаних Олесею Кононенко та Іваном Шовкоплясом, представлено також світлини. На них – нуклеуси і пренуклеуси (заготовки для кам’яних знарядь праця), різці, скребла, вістря та ін.

 

Деякі зразки крем’яних знарядь з Радомишльської стоянки.

Малюнок О.Кононенко.

Сучасний аналіз стратегії обробки та розколювання каменів засвідчив надзвичайну близькість та схожість з кременеобробкою граветської доби (28-21 тисяч років до н.е.). Водночас учені виокремлюють у цьому загалі індустрії Радомишля І, оскільки на інших відомих пам’ятках подібна не фіксувалась.

А ще – поєднання мамонтової та кремнієвої складових вказує на інакше призначення стоянки, ніж її подавав І.Шовкопляс. Приміром, наявний фауністичний матеріалу, що був знайдений та зафіксований на скупченнях кісток, не дозволяє реконструювати з нього житло для первісної людини за його відомими й поширеними викопними конструкціями, тим паче, що основні опорні елементи для цього – черепи мамонта – тут відсутні взагалі. Тобто, йдеться не про сліди житлових «чумів» з кісток, а про місця їх розколювання. Так само наявні тут зразки кремнієвого інструментарію визначають виробничу спеціалізацію осідку: накопичення, сортування та обробка кісток мамонта. Тож мав Радомишль І передусім господарське призначення і притому використовувався вочевидь тільки в теплу пору року.

Наразі питання, де велась подальша обробка кістяних та бивневих напівфабрикатів, як і де розташовувались житлові приміщення тих, хто порядкував на Радомишльській стоянці, залишаються відкритими.

Також сучасні порівняння й висновки щодо пунктів Радомишль І-ІV вказують на те, що не всі з них існували одночасно. Олесею Кононенко, притому, під час розвідок 2007 року було виявлено нове палеолітичне знаходження, якому надано назву Радомишль V, а за 3,3 км від Радомишля І вже на лутівських теренах було відкрито пам’ятку, означену як Лутівка IV. Зібрані на ній 48 крем’яних виробів, подібні до радомишльських.

 

Малюнок О.Кононенко.

Авторка, до речі, додає, що у 1981 році у Потетерев’ї вів розвідки археолог Юрій Кухарчук. Біля Верлока він виявив верхньопалеолітичні сліди, зібравши трохи кременів, розщеплених, одначе, за іншою технологією. Натомість кремінні знахідки біля Козіївки Коростишівського району виявилися подібними радомишльським. Так що радомишльська палеолітична територія шириться, як зростає й коло її дослідників. І книга це підтверджує.

З-поміж тих, хто сприяв їй у науковій діяльності, дослідженнях та висновках, пов’язаних зі стоянкою, Олеся Кононенко називає зокрема учених Нінель Корнієць, Тетяну Шовкопляс, Дмитра Нужного (вони вже відійшли у Вічність), Ларису Кулаковську, Наталію Герасименко, Стефана Пеана, Віталія Усика, Ксенію Степанову, Євгена Науменка, колег та друзів, зрештою всіх дослідників кам’яної доби з Інституту археології. А за підтримку у радомишльських пошуках, зібраннях та розвідках висловлює вдячність місцевим краєзнавцям – Геннадію Цвіку та Володимиру Молодику.

На жаль, книжка вийшла надто обмеженим тиражем, призначеним передусім для науковців. Тож надійшла вона до провідних академічних та наукових книгозбірень. А ще авторка подарувала її примірник Радомишльському народному краєзнавчому музеєві. Він, до речі, був заснований у 1959 році, і першими його експонатами стали якраз деякі знахідки зі стоянки. Експозиція, присвячена цій археологічній пам’ятці, зустрічає тут відвідувачів практично ще з порогу.

«Дякую Радомишлю за гостинність! Бережіть свою історію, вона велична!!!», – зробила археологиня напис на книзі. І це видання тепер доповнюватиме палітру матеріалів музею, присвячених Радомишльській стоянці.

 

З книгою біля музейної експозиції екскурсовод Сергій Писаренко. 

Карма для ката козацького полковника

20 липня 1768 року біля села Запілля, що за вісім верст від Чорнобиля (за адміністративно-територіальним поділом ХІХ і початку ХХ століття входило до Чорнобильської волості Радомисльського повіту), польська залога Чорнобильського замку, підпорядкована його володарю Яну-Миколаю Ходкевичу, четвертувала одного з козацьких проводирів Коліївщини полковника Івана Бондаренка.

Через двадцять шість років по тому в буремному революційному Парижі на гільйотині було страчено доньку означеного чорнобильського господаря Розалію…

*     *     *

Сучасна українська історіографія відносить Івана Бондаренка до найвизначніших козацьких ватажків XVIII століття. Він став одним з очільників Коліївщини – гайдамацького постання 1768 року.

Портрет Івана Бондаренка, виконаний невідомим художником XVIII ст.

Уроджений орієнтовно 1740 року в селі Грузькому, що неподалік Макарова, панський наймит-підліток не витримав сваволі й наруг господаря-магната і подався на Січ. За свідченнями, що згодом він давав своїм катам, було йому тоді лишень 13.

Як зазначає краєзнавець Євген Букет в своїй книзі «Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини», до рідного краю Іван згодом кілька разів повертався, однак знову манила його до себе козацька вольниця. Пристав він урешті до Канівського куреня з відомими його отаманами Йосипом Шелестом, Максимом Залізняком, Микитою Швачкою. З легендарного Холодного Яру під орудою Залізняка повстанці, до яких приєдналися інші загони, 26 травня 1768-го вирушили у зухвалий похід, що за його наслідками, як писав Кобзар, горіли «Корсунь, … Канів, Чигирин, Черкаси», а також Жаботин, Сміла, Богуслав, Мошни, Умань та інші.

Після невдалої спроби заволодіти Білою Церквою сили гайдамаків-колїів поріділи й розпорошилися. Відтак вирушили вони за підмогою у свої краї. Загін Бондаренка на початку другої липневої декади отаборився в Грузькому, звідки з новими силами здійснював вилазки у довколишні маєтності, підпорядковуючи їх сталій козацькій юрисдикції. До речі, увійшов до неї й Радомисль, позаяк радомисльським сотником було призначено козака Степана Головацького. Повсталі виношували плани надалі захопити це стольне унійне місто, як і Коростень та Чорнобиль, хоча й знали про розташування в них чималих військових сил.

Після полону Журби та Швачки повстанські отамани долучилися до Бондаренка, проголосивши його полковником. Об’єднані гайдамацькі загони успішно відкинули намагання Ходкевичевих гусарів укупі з російським військом розбити повстанців під Макаровим.

Проте 21 липня зрадники-козаки схопили Івана Бондаренка, а через кілька днів полоненого у них відбили вояки Ходкевича. За поданням чорнобильського володаря суд засудив козацького ватажка до страти. Ешафотом для нього стало невелике Запільське узвишшя, на якому кати нещадно його порубали сокирами й посікли шаблями…

За твердженням одного з найперших дослідників життєпису Бондаренка Івана Лобана з Грузького, від своїх козацьких побратимів Іван перейняв уміння замовляти ворожу зброю, щоб кулі його оминали, так як це робили звісні козаки-характерники, зокрема й легендарний  Мамай та цілком реальний Іван Сірко. Окрім неймовірної суто бойової досконалості, вони, за переказами, володіли навичками чарувань, відунства, заклять.

*     *     *

Ходкевичі успадкували Чорнобиль та довколишнє староство на початку XVIII століття від Сапіг – знаних сановників Великого князівства Литовського. Сапіги, до слова, мали володіння й на історичній Радомишльщині, де їм належали маєтності, як от у Веприні та Макалевичах.

Граф Ян-Миколай Ходкевич щонайперше у родовій вотчині звів замок, що став його резиденцією. У 1766 році він привів сюди свою дружину Людвіку-Марію.

По батькові вона походила зі Ржевуських. Евеліна з цього роду знана своїм другим заміжжям за Оноре де Бальзаком, а першим її чоловіком був Вацлав Ганський – у 1805-1809 роках маршалок Радомисльського повіту. Тимчасом молодший брат Евеліни Ернест Ржевуський в середині ХІХ століття господарював у Кичкирях.

Мати Людвіки вела родовід з Любомирських.

У 1768 році, відчуваючи загрозу поширення гайдамацького руху, Ян-Миколай Ходкевич значно посилив оборонну здатність чорнобильської фортеці – відновив давні водяні рови, над якими спорудив підйомний міст, підвищив захисні вали, встановив гармати. А ще – утворив і тримав власним коштом військову залогу з майже тисячею ополченців. Саме цей гарнізон не лише став нездоланним для Бондаренка та його козаків, а й позбавив бунтівного полковника голови та життя…

Майже через два місяці після страти гайдамацького ватажка в Чорнобилі у Ходкевичів народилась донька Розалія. Цікаво, що у заміжжі вона стала… Любомирською. Одружився на ній син Київського воєводи й князя Станіслава Любомирського, чиї маєтності були найбільшими за всі часи існування Польщі, – Олександр, що мав посаду каштеляна Київського. До речі, його мати теж була Людвікою і походила з роду відомого церковного діяча Іпатія Потія, за чиїм дозволом було засновано Потіївку. Її посагом при одруженні був Іванків, що здавна належав Потіям.

Попри те, що подружжя набуло доньку, чоловік з дружиною жили окремо.

Любомирського, котрий боготворив супружницю, і про котрого у світському оточенні відгукувались, як про людину достойну і розумну, спокійної та водночас веселої вдачі, що мала повагу та авторитет, Розалія, однак, зневажала, позаяк був він на 19 літ старшим від неї. Натомість уподобала вона аристократичне середовище Варшави та Парижа. Їй приписували романи з сановними особами із монарших почетів та амурні походеньки. Недарма польська художниця Ганна Раєцька виконала скандальний портрет Розалії, зобразивши Любомирську напівоголеною.

 

Ходили плітки, що в польській столиці вона мала стосунки з племінником короля Станіслава Августа Понятовського – Юзефом. З останнім своїм коханцем – сенатором Тадеушем Мостовським – Любомирська у 1792-му подалась до Парижа, всупереч тому, що там якраз вирував революційний шал. Він Розалію й згубив.

Революціонери, котрі нещадно сікли голови усім, хто бодай трохи був наближеним до монаршого дому чи симпатизував йому, дізналися про її знайомства при королівському дворі та захоплення ним і в листопаді 1793-го заарештували Любомирську. Через півроку винесений їй смертний вирок було виконано.

Подейкували, що у день страти Розалії її матері раптом в одній з кімнат палацу привиділась постать доньки з відділеною від тулуба головою. Нажахана господиня почала гукати до себе служницю, але страшна примара розвіялась.

Хтозна, можливо, порубаний за наказом її чоловіка козак-характерник у такий спосіб передав потойбічну рокову звістку про покару доньці за батькову наругу, бо ж невдовзі трагічне видіння підтвердилося.

Івана Бондаренка стратили, коли мав він від уродження десь 27-28 років. Майже у такому ж віці позбулася голови й Розалія Любомирська.

А через три з половиною десятиліття по тому Бондаренкова карма вже дістала нащадків чорнобильських жовнірів Ходкевича. Під час листопадового польського повстання 1830 року загін бунтівної шляхти зайняв Чорнобиль і тримав у ньому оборону. Для ефективної відсічі російським карателям, спрямованим сюди для придушення бунту, повстанці вирішили скористатися гарматами, які ще з часів гайдамацьких  позиціювалися в Ходкевичевому замку. Одначе пушкарі не змогли зробити з них жодного залпу. «Гармати хтось заговорив», – поширився затим поголос…

*     *     *

«В Макарові, славнім місті, пророчисте свято,

Вже нашого Бондаренка у неволю взято…»

Це перші рядки з народної пісні, представленої в рукописному робочому альбомі Тараса Шевченка, до якого він записував та замальовував свої подорожні враження, почуті розповіді й переспіви під час поїздки Україною 1843 року.

Співали цю далеко не «святкову», а тужливу пісню ще й багатьма десятиліттями по Коліївщині мандрівні кобзарі та лірники, що, простуючи від села до села чи від міста й до містечка, у своїх думах і баладах оспівували героїчні козацькі часи, славних отаманів та проводирів українського народу, до яких належав і Бондаренко.

 

Малюнок Григорія Гавриленка.

Можна припустити, що в різних містах вони «приземляли» текст до місця свого перебування, тим паче, що відома версія про тотожне «роковеє свято» в Чорнобилі». Певно, недарма «свято», пов’язане з полоном та стратою гайдамацького ватажка, оспіване як пророчисте, рокове, тобто – віще, котре не минуло безслідно для катів та їхніх посіпак. Мабуть, не обійшло воно й тогочасної української унійної столиці – Радомисля. Зрештою за принципами піїтики видається, що найорганічніше звучить і сприймається на слух варіант «В Радомислі, славнім місті …»

 

 

З-під пера Густава Олізара

 

За оцінками сучасників його на російських імперських теренах відносили до когорти найвідоміших інтелектуалів першої половини ХІХ століття, адже був знаним письменником, поетом, публіцистом, журналістом, поціновувачем і знавцем старовини, зокрема, писемних пам’яток, до того ж, перебував, як мовиться, «на дружній нозі» з А.Міцкевичем, А.Фелінським, Ю.-І. Крашевським, Г.Ржевуським, О.Бальзаком, С.Монюшком, О.Пушкіним, О.Грибоєдовим та багатьма іншими митцями, з поважними та титулованими особами з аристократичної верхівки.

А ще – громадським і навіть державним та політичним діячем, адже певний час працював на чиновницькому поприщі, хоча й на виборній посаді, як маршалок Київської губернії. На ньому, щоправда, Густав Олізар (а мова саме про нього) довго не затримався, бо виглядав у цьому середовищі «білою вороною»: категорично не сприймав хабарів і намагався викоренити цю ганебну російську «традицію»; у випадку насильницьких дій поміщиків стосовно кріпаків – ставав на захист останніх, наполягаючи на наданні потерпілим від поміщицької сваволі селянам майже вільний статус «державних». Відтак за заклики до розкріпачення селянства потрапив у монаршу немилість і залишив службу.

Сучасний портрет Густава Олізара, виконаний художником Миколою Оникійчуком.

З книги Г.Олізара «Мемуари. 1798-1865».

До речі, за реєстрами першої половини ХІХ століття у сільських маєтностях Олізарів в Радомисльському повіті був надзвичайно високим відсоток шляхти, певна частина якої займалась землеробством, тобто – селянською працею. Як зазначає відомий дослідник шляхетських родів на Правобережних теренах Євген Чернецький, за відомостями 1834 року шляхетське походження там мали щонайменше 778 осіб (йдеться про шляхту так званого другого розряду). Зокрема в селі Мінини (воно з 1959 року входить до складу Ставків) таких налічувалося 53. Після дворянської реформи 1840 року їх переважно перевели до стану державних селян.

Від народження Густав-Генрик-Атаназі Олізар мав за поширеною в католицькому середовищі традицією потрійне ім’я, хоча в історичних та літературних джерелах зазвичай згадується передусім за першим із них. Походив він з відомого старовинного і православного роду Олізарів-Волчковичів. Саме його пращур Іван викупив у 1565 році Коростишів у чорнобильського урядника і, до того ж, родича Філона Кміти. Відтоді це містечко перебувало у власності нащадків до 1863 року. Стараннями кількох поколінь поріддя воно стало одним з найвідомішим і найпривабливіших поселень регіону.

В Олізаровому маєтку, приміром, зберігався багатющий родинний (і не тільки) архів Олізарів, захоплювала гостей господарів добірна картинна галерея. Ще одним багаторічним надбанням династії та однією з перлин її коростишівських володінь вважалась багатюща бібліотека, у якій налічувалося декілька тисяч книг, з-поміж яких вирізнялися унікальні й рідкісні видання ХV-ХVII століть. Саме вона часом ставала розрадою та натхненням для Густава у години зневіри чи відчаю.

Нині ж у провідних польських та іже з ними книгозбірнях зберігаються прижиттєві видання творів Густава Олізара, автографи невиданих ним писань, епістолярні зразки.

Його літературна спадщина тимчасом налічує дві частини поетичної збірки «Spomnienia» («Згадки»), цикл «Pielgrzymki» («Пілігрими»), вірші, оповідання й гавенди, публіцистичні, спогадові, журналістські дописи, що публікувалися в літературних журналах, альманахах. Вийшла навіть Олізарова брошура гомеопатичних порад (у співавторстві). До слова, у Коростишеві ним ще у 1840 році була відкрита бальнеологічна водолікарня.

Ліричні вірші, опубліковані у збірках, значною мірою стали відбитком неприхованого й водночас нерозділеного кохання до Марії Раєвської, відомої своїм жертовним і подвижницьким переселенням на сибірську каторгу вслід за засудженим чоловіком-декабристом Сергієм Волконським. З родиною Раєвських Густав, вочевидь, спізнався ще з дитячих літ, коли у 1811-12 роках вона мешкала в повітовому Радомишлі.

У «Пілігримах» поет віршованими засобами оспівав минуле рідного краю, його древлянське коріння, історію легендарного племені мичан-минчан, народні перекази й традиції.

Відомі надто переклади Олізара на польську античних латинських, а також французьких, італійських та німецьких класичних творів.

Захоплювався він, разом із тим, музикуванням, мав славу майстра витинанок.

 

Витинанка – автопортрет Густава Олізара.

До літературної творчості, зокрема до написання віршів, Густава заохотив згаданий Алоїзій Фелінський. А потім він уже й сам став зразком до наслідування для поетів-початківців.

Продовжуючи мову про літературне оточення Олізара, не можна не згадати про його участь у долі видатного французького письменника Оноре де Бальзака. Під час свого перебування в Україні 1850 року той, як відомо, одружився з Евеліною Ганською. З її родиною Густава здавна поєднували тісні дружні і навіть сімейні стосунки.

На початку ХІХ століття очільником шляхти Радомишльського повіту перебував Вацлав Ганський, що згодом став чоловіком Евеліни. А згаданий Генрик Ржевуський був її старшим братом. Зрештою Олізарова донька Лілі перебувала в шлюбі з кузеном «бальзакових» Ржевуських.

Густав Олізар не лише взяв на себе певну частину клопотів щодо вінчання, а й був свідком у вінчаного подружжя. Слід зазначити, що шлюбну церемонію, яка відбувалась у Бердичеві, проводив ксьондз Віктор Ожаровський – рідний брат другої Олізарової дружини.

Серед письменних набутків Густава Олізара особливої популярності зажили його «Мемуари», вперше видрукувані, щоправда, по смерті автора – у 1892 році у Львові. Помітною бібліографічною подією стало друге їх видання українською мовою, здійснене 2023 року в Житомирському видавництві «Бук-Друк». Переклав і підготував їх до друку звісний філолог, літературознавець (передусім фахівець з польської літератури) і вчений полоніст Володимир Єршов. У передмові до книги науковець називає Олізарові мемуари енциклопедією Правобережної України першої половини ХІХ століття, позаяк автор описує життя багатьох міст, містечок та регіонів, розповідає про відомих і невідомих людей з політичного та мистецького середовища, висвітлює тогочасні події.

 

Помітне місце в них відведене й Радомишльщині, і не лишень адміністративною приналежністю до неї Коростишева. У радомишльських повітових спогадах Густава Олізара згадуються місцеві можновладці, шляхтичі, військові, повітові очільники, з якими його поєднували ділові та дружні стосунки. Серед них, для прикладу, – власники довколишніх маєтностей Вонсовичі, Чайковські, Злотницькі, Галецькі, Міхаловські, Понговські, Проскури.

З особливою симпатією, приміром, оповідач змальовує колоритного володаря Ставецького маєтку королівського шамбеляна Адама Дуніна-Вонсовича. З-під пера мемуариста він постає надзвичайно привітним господарем, котрий залюбки приймав зазначене шановне товариство у своєму палацику, щедро пригощаючи гостей не лише так званими «французькими винами», що вироблялися в Бердичеві, а й численними дотепними та соковитими побрехеньками у стилі барона Мюнхгаузена і навіть безпосередньо з твору Еріха Распе, переносячи ці фантазії на місцевий грунт.

 

Колишній палац Дуніних-Вонсовичів у Ставках на світлині 1912 року, поліпшеній та колоризованій ШІ.

Скажімо, старий шамбелян, син якого супроводжував Наполеона у його російському поході, під час власних байок про ту кампанію неодмінно наводив приклади синових розмов з французьким імператором про справи Радомишльського повіту. В іншій казочці він оповідав про упійманого ним у Тетереві, звісно ж, біля Ставків, щупака, якого, проте, випустив у воду, але в нашийнику з написом, що, коли хтось упіймає цю рибину, то хай запросить автора тексту, в якому навів відомості про себе, на обід. І через років десять таке запрошення надійшло нібито аж з Архангельська.

Висвітлено в записках Олізара окремі епізоди із заколоту декабристів, польського повстання 1830 року, що відбувалися на Радомишльщині. Декабристська оказія тут була пов’язана з арештами Івана Повало-Швейковського, Михайла Бестужева-Рюміна і самого автора.

Попри зрадницьку позицію у загарбанні російською імперією значної частини Речі Посполитої внаслідок її другого поділу Антонія Злотницького, котрий за свою «послугу» отримав значні землеволодіння в Радомишлі й довкола нього, Олізар без політичної симпатії, проте з удячністю згадує його допомогу в забезпеченні йому «алібі» під час грудневого бунту 1825-го. Це на певний час відтермінувало, але й не вберегло нещодавнього губернського маршала від ув’язнення та переслідувань.

А потім після польського січневого повстання 1830 року він удруге дивом оминув каторжної долі, хоча й відбував заслання на Курщині. Бо ж до очільників повсталих належав старший брат Густава – Нарциз, як сенатор каштелян бунтівного Царства Польського. Крім того, приятелював Густав Олізар з Онуфрієм Галецьким – ватажком місцевого повстанського загону. У 1817-1820 і 1825-1831 роках той був маршалком Радомишльського повіту, одним з небагатьох повітових очільників, що підтримував непопулярні серед знаті та магнатів заходи й реформи губернського предводителя Олізара.

Наступна спроба поляків звільнитися з-під російського ярма, що спалахнула в листопаді 1863-го, не тільки змусила Олізарів продати Коростишів, а й остаточно остаточно утвердила Густава в прагненні провести залишок життя в еміграції. І за два роки по тому в Дрездені він відійшов у засвіти.

Звісно, Коростишів і тамтешній маєток посідають значне місце в «Мемуарах». Адже в ньому провів значну частину свого життя їхній автор, передавши свої тамтешні володіння синові Карлу.

За Густавого управління, приміром, у містечку збудували суконну фабрику, його коштом утримувались училище та лікарня. І на довершення – понад Тетеревом було закладено чудовий і навдивовижу мальовничий парк з оранжереєю, а також озерами, струмочками, гайками – природними й новонасадженими, що перетиналися оздобленими архітектурними прикрасами й скульптурами алеями, котрі вели до гротів у скелях, підземель, залишків стародавньої фортечної стіни, затишних альтанок для відпочинку, човнів для водних прогулянок тощо. Володар, притому, навіть започаткував спортивні човнові перегони річкою. В.Єршов, між тим, називає парк Олізара теж надзвичайно вагомим мистецьким твором коростишівського романтика.

Його залишки донині приваблюють відвідувачів, слугуючи однією з окрас сучасного міста. Звісно, не минають вони в ньому й інших примітних місць, пов’язаних з Густавом Олізаром. Серед них – пам’ятник славетному діячеві і митцеві, виконаний знаним скульптором Віталієм Рожиком.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 26 червня 2026 р.

 

Книжник з духовним родоводом

  

Нині навіть складно й уявити, що свого часу, виявляється, у селах працювали книжкові магазини. Те, що діяв такий, для прикладу, в Заболоті, засвідчує світлина, зроблена далекого вже 1965 року знаним радомишльським фотографом Віктором Кушніренком. На ній продавець торговельного закладу підбирає книги старшокласникам місцевої школи.

Можливо, комусь із заболотців знайомі, а декому й рідні, обличчя допитливих і небайдужих до писемного слова школярів, що зображені на фото.

А от завідував книгарнею звісний багатьом поколінням краян колишній місцевий освітянин, а, до того ж, духівник, регент та ще й пристрасний книголюб Сергій Феоктистович Шумовський (на світлині ліворуч), що походив із відомого в Заболоті, і не тільки, роду. Його батько зокрема упродовж кількох десятиліть ніс священницьку службу у Заболотській церкві в ім’я Святого Георгія.

Простежується їхня родова лінія з XVIII століття. У 1791 році парохом новозбудованої Михайло-архангельської церкви в селі Катюжанка Димерського деканату унійної митрополії став Павло Іоанович Шумовський. До речі, до священствування його рукопоклав митрополит Феодосій Ростоцький у Радомислі, що на ту пору був митрополичою резиденцією. З ліквідацією російською імперською владою Київської унійної митрополії священнослужитель та його парафія схилилися до православ’я.

До речі, в офіційних джерелах XVIII-ХІХ ст., зокрема й церковних, село означене як Котюжанка – за українською традицією через другу літеру «о», а вже згодом його почали іменувати на російський манер через «а».

У послужних реєстрах вказується, що навчався Павло Шумовський в Київській академії по класу риторики і мав дворянське походження. У 1802 році він став священницьким депутатом, наступного року – благочинним, в 1814 – протоієреєм, за віддану службу Божу нагороджувався оксамитною скуфією та хрестом на Володимирській стрічці.

Коли у 1828 році 67-літній отець Павло спочив у Бозі, служіння в храмі продовжив його син Максим, рукопокладений у священники після дияконської служби в Іванківській церкві.

Присвятили себе служінню Господу й сини катюжанського отця Максима та паніматки Ганни Петрівни.

У Чудинській Свято-Миколаївській церкві у 1856-1860 роках служив спочатку стихарним дячком, а згодом дияконом – Михайло Максимович Шумовський. Затим він ніс дияконську службу у Чоповицькій церкві, де й відійшов у засвіти 1874 року.

Після закінчення Духовної семінарії до родинних витоків повернувся Петро Максимович Шумовській, котрий правив у Катюжанському храмі в 1859-1898 рр.

Уроджений 1829 року в Катюжанці Павло Максимович Шумовський у 1851 році одружився з Марією Опанасівною Коцюбинською – донькою  Розважівського священника, й по тому був рукопокладений до священствування у Ворсівській церкві в ім’я святителя Миколая (до її парафії, до речі, входили Мірча і Ходори). Саме його стараннями тут у 1861 році відкрилась церковно-парафіяльна школа, що утримувалась коштом парафіян. Через рік за турботи про народну освіту єпархіальне правління нагородило Павла Шумовського набедреником.

У 1875 році його перевели до Малинської Димитрівської-Олександроневської церкви. Того ж року він був затверджений законовчителем місцевого народного училища. Отець Павло призначався слідчим депутатом, благочинним, спостерігачем парафіяльних шкіл повіту, духівником.

Його служіння Боже вшановане багатьма відзнаками – бронзовим хрестом в пам'ять Кримської війни, скуфією, камилавкою, нагородною Біблією, подяками, святішими благословеннями та ін. У 1899 він був переведений за штат. Біля Ворсівського храму на честь колишнього настоятеля храму встановлено пам’ятний знак.

В 1867 році у ворсівській священницькій родині народився син Феоктист, що гідно продовжив духовну місію своїх пращурів. Закінчивши у 1890 році дворічний курс семінарії, він рік учителював у Меленях Радомисльського повіту, а затим став священником Заболотської церкви. Особливу увагу священнослужитель приділив просвітництву серед селян.

Відомо, що ще з 1861 року в Заболоті засновано було церковно-парафіяльну школу, яка утримувалась  коштом парафіян. А клопотами й стараннями батюшки Феоктиста у 1896 році в Заболоті відкрилась другокласна учительська школа. Ф.Шумовський був призначений її завідувачем та законовчителем.

Цей навчальний заклад на багато літ став кузнею педагогічних кадрів спочатку для ЦПШ, а 1918-1924 рр. – для державної початкової освітньої ланки, коли вона іменувалась вчительською семінарією та педагогічною школою, і зрештою її приєднали до звісного Коростишівського педучилища (педтехнікуму). Натомість заболотський педзаклад став звичайною радянською школою (попервах – семирічна трудова).

Примітно, що освітні починання пастиря мали підтримку місцевого поміщика та відомого мецената Романа Вержбицького. На початку ХХ століття в Заболоті діяло вже чотири церковних школи: другокласна педагогічна, дві однокласні – зразкова при другокласній (у ній зазвичай практикували учні педшколи) і жіноча, а також реміснича. У парафії працювало, крім того, дві школи грамоти – у Котівці та Миньківці.

 

Колишній священницький та шкільний будинок у Заболоті.

 

Колись у цій будівлі працювали ремісничі класи.

Турботи отця Феоктиста про розвиток освіти серед селянських дітей не залишилися без уваги й відзнак єпархіального правління. Як законовчитель і пастир, що зі старанням викладає Закон Божий, він вшановувався подяками, винагородами, у 1906 році був нагороджений скуфією, у 1912-му – камилавкою, через рік – орденом Св. Анни 3 ступеня. Ф.Шумовський входив до складу Повітового відділення Київської єпархіальної училищної ради, очолював парафіяльну піклувальну раду, у 1914 році представляв духовенство Радомисльського повіту на Єпархіяльному з’їзді, був призначений місіонером благочиння, з початком Першої світової війни головував у місцевому піклувальному комітеті про біженців.

Тимчасом у родині заболотського пастиря зростало п’ятеро діток: Сергій, Палладій, Віра, Олімпіада та Антоніна. Всі вони коштом батька здобули духовну освіту. Сергій та сестри згодом вчителювали у Заболотській педшколі.

Народжений 1892 року Сергій Феоктистович був старшим у родині. Він теж став на церковну службу. Після закінчення в 1914 році Київської духовної семінарії його призначили псаломником Свято-Троїцького храму у Кищинцях Васильківського повіту.

У пору революційних потрясінь повернувся до рідного Заболотя, де взявся до вчительства. І не тільки. Колишній учень Заболотської школи та дослідник її історії Микола Якимчук у своїх споминах про шкільні роки із захватом згадує спів церковного хору, керованого Сергієм Шумовським, зазначаючи притому, що школа і церква були головними осередками культури в селі.

На схилі літ Сергій Феоктистович знайшов собі відраду й турботу у книжництві, у такий спосіб продовживши традиції роду.

До речі, в Центральному Державному історичному архіві Києва зберігається подання катюжанського благочинного Павла Шумовського до єпархіального правління, датоване 1813 роком, про потребу в придбанні книг за доданим реєстром.

Онука Сергія Феоктистовича і правнучка Феоктиста Павловича Шумовських Алла Панциліус, що приїздила у 2014-му в рідний Заболоть на святкування 120-річного ювілею школи, розповідала, що разом з нею правнуків у роду шість. Троє з них осіли в Житомирі, інші – на Полтавщині, під Києвом, у Дніпрі. Продовжили рід вісім праправнуків, зростають прапрапра…

 

Продовжувачі роду Шумовських на відзначенні 120-річчя Заболотської школи .

На тих урочистостях чи не вперше отця Феоктиста вшанували як фундатора школи, відзначивши вагоме просвітництво і його дітей. Й таке покликання вони пронесли через усе своє життя.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 травня 2026 р.