пʼятниця, 10 січня 2020 р.

Зі словом Божим через випробування та лихоліття


З початком російсько-української війни міцно увійшло в наш обіг слово «капелан», яким здавна означають священика, що опікується військовими. На радомишльських теренах поширилося воно під час Першої світової війни, коли на капеланську службу до Російського імператорського війська відряджалися священнослужителі місцевих парафій. Одним із них став настоятель Вепринської церкви Архістратига Михаїла Митрофан Коломацький.
У 1916 році він ніс священицьку службу в одному з полків, що перебував на лінії фронту в Королівстві Польському. Там йому, на жаль, найчастіше доводилося після кожного бою відспівувати загиблих…
Цю світлину, зроблену тоді у Варшаві, надав правнук панотця Андрій Коломацький, який нині мешкає в Австралії. На ній – о.Митрофан з матушкою Ольгою та чотирирічним сином Євгеном – дідом Андрія.


Як розповів А.Коломацький, Євген був старшим у вепринській священицькій родині і єдиним сином, бо за ним народжувалися лише доньки…
Митрофан Якович Коломацький народився у 1885 році в Копачах Чорнобильської волості Радомисльського повіту, де ніс службу Божу його батько. У 1898-му отець Яків почав виконувати пастирську місію у Веприні. По його смерті в 1911 р. священиком Вепринського храму був рукопокладений син Митрофан, що за три роки перед тим закінчив духовну семінарію і по тому вчителював.
Втім більшовицька влада, що запанувала через кілька років, оголосила культові храми та їхніх служителів не лише зайвими, а й шкідливими. Не оминула погромна антирелігійна кампанія й Вепринської церкви та її настоятеля.
Його намагання протидіяти руйнуванню храмової споруди влада назвала «контрреволюційною діяльністю» з відповідними наслідками. 1 серпня 1931 року отця Митрофана заарештували, а через півроку судова колегія ОДПУ призначила йому п’ятирічне ув’язнення в концтаборі.
Митрофан Коломацький відбував покарання на сумнозвісних Соловках, проте витримав табірні злигодні й поневіряння і в 1937-му повернувся у Веприн. Проте тут на нього ніхто не чекав. Дружина померла голодною смертю в чорному 1933-му, а священицький будинок загарбала для своїх потреб вепринська комуна. Батюшка переїхав у край свого уродження – Чорнобильщину.
У Другу світову, що розгорілась через кілька років, радянська армія капеланів уже не потребувала, адже морально-виховними засадами опікувалися замполіти. Позаяк кремлівська верхівка таки віддала належне церкві, яка гуртувала своїх вірних на протидію та опір окупантові. Відтак після війни від відвертого «червоного войовничого атеїзму» влада відмовилась і подекуди навіть дозволила відкрити храми, що дивом вбереглися, та служити в них священикам, котрих оминули криваві репресії 1937-39 років.
Отримав такий дозвіл і отець Митрофан. До того ж, стало відомо, що в пору окупації він прихистив у своєму помешканні та виходив пораненого радянського бійця.
У 1955 році батюшка осів у Чорнобилі, де став настоятелем Свято-Іллінської церкви – тієї, що є точнісінькою подобою Свято-Миколаївського храму в Радомишлі. Збудовані були обидві культові споруди за тотожним проектом губернського архітектора Миколи Юргенса. Останніми роками, до речі, кілька разів у Радомишль привозили для поклоніння мирянам Чудотворний образ святителя Миколая з цього Чорнобильського храму – єдиному в закритій зоні, де й нині проводяться Богослужіння.


Чорнобильська Свято-Іллінська церква …


… та її настоятель у 1955-1969 рр. о.Митрофан Коломацький.

Колишня чорнобильчанка Наталія Андрієнко була знайома з родиною Коломацьких. Жив він там з донькою Зінаїдою. Частенько гостювали у них інші діти та внуки батюшки. З онукою Аллою Наталя товаришувала. «Дуже багато доброго зробив отець Митрофан для Свято-Іллінськоі церкви. Вічна йому память і вдячність!» – розповідає жінка.


Родина Коломацьких.

У Чорнобилі Митрофан Якович Коломацький і скінчив свій життєвий шлях, відійшовши у засвіти 23 жовтня 1969-го. За рік до початку будівництва Атомної станції, що стала зловісним символом цього похованого катастрофою міста. Рідне Митрофанові Коломацькому село Копачі, що розташовувалося за 4 кілометри до АЕС  –  найближче  з-поміж усіх інших сусідніх сіл, а тому й найбільш радіаційно забруднене, у пору ліквідації наслідків аварії було вщент знесене і суціль засипане землею…

Газета «Зоря Полісся», 10 січня 2020 р.


пʼятниця, 20 грудня 2019 р.

Ім’я, що вимовлялося з пошаною


Третього березня 1946 року в Кримку співробітники НКВС заарештували ксьондза Войцеха-Мартиніана Дажицького. Енкеведисти знали, що застануть його на місці, адже була неділя, коли священик, який доносив слово Боже католикам кількох районів Київської та Житомирської областей, зазвичай проводив Святу Месу в місцевому костелі св.Антонія. Інкримінували йому традиційну ще з лиховісних 30-х статтю 54-10 (антирадянська агітація та пропаганда).
Коли парафіяни спробували дізнатися, за що ж заарештували їхнього панотця, адже він нічого поганого не вчиняв, у відповідь почули, що його провина не в тому, що він зробив, а в тому, що здатен був зробити.
Біограф В.Дажицького Леон Карловіч у присвяченій йому книжці «Тернистий шлях» зазначає, що згодом кримоцький ксьондз оповідав про ті жахливі часи та події навіть з гумором, наводячи поширений тоді анекдот. Йшлося в ньому про трьох поліцейських, що сперечалися, хто з них спритніший у розкритті злочинів: американський коп, німецький поліціянт чи радянський міліціонер. Американець сказав, що впорається за місяць з часу скоєння злочину, німцеві – знадобиться два тижні. А от чекіст похвалився, що розкриє все ще за місяць до того.
Попри те, що подібні справи фабрикувалися й розкручувалися доволі швидко, п’ять місяців, упродовж яких велося «розслідування», були для священнослужителя важкими й виснажливими. Суто релігійна діяльність юридично в СРСР не заборонялась, тому протокольно її назвали підбурювальною, «аргументуючи» це створенням не тільки в Кримку, а й довкруж, молитовних розарійних кіл, що вже виглядало заколотницькою релігійною агітацією. «Вагомими аргументами» для сторони звинувачення, яка вимагала для підсудного 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах, стали також «зрада батьківщині» та «причетність до Армії Крайової». «Зрада», на думку «слідства», полягала вочевидь у тому, що священицький сан ксьондз Дажицький отримав у 1943-му в окупованому Львові, де й почав душпастирську місію. У такий же спосіб «притягнуто» було й тезу про співробітництво з польським військом. А ще у помешканні кримоцького священнослужителя знайшли книгу А.Міцкевича «Діди», яку визнали антирадянською.
З житомирської в’язниці отця Мартиніана за вироком повноважного представництва Житомирської особливої наради відправили на далеку Колиму, де на нього чекали жахливі рабські умови, нелюдська праця, голод і холод…
*     *     *
Народився Войцех Дажицький 14 лютого 1918 року на Галичині в польському сільці Ягела в боголюбивій хліборобській родині. Був у ній наймолодшим, зростав, до того ж, хворобливим. Проте здолав хворобу й загартувався, відчуваючи, що доведеться долати чимало випробувань, адже обрав шлях служіння Господові. Закінчивши школу та гімназію, Войцех продовжив навчання в Колегіумі Ордену Бернардинів, де став братом Мартиніаном. Під цим ім’ям після закінчення духовної Семінарії і був він рукопокладений у священика. Свою пастирську службу починав в Одесі. А в жовтні 1944-го ксьондза Дажицького направили нести слово Боже на Житомирщину та Київщину. Осів він у Кримку, проте під його впливом перебувало десять довколишніх тодішніх адміністративних районів: Радомишльський, Потіївський, Малинський, Чоповицький, Брусилівський, Макарівський, Іванківський, Розважівський, Хабенський, Чорнобильський. І на весь цей обшир – лише два храми. Третій стараннями о.Мартиніана в 1945 році відновився в Радомишлі, щоправда ненадовго, бо через вісім років у ньому, перебудованому, відкрили будинок культури. Решта парафій гуртувалась довкола звичайних помешкань парафіян.
Добиратися до них без транспорту було майже неможливо. А який був тоді головний траспортний засіб на селі? Звичайно, гужовий. Відтак придбав собі ксьондз коника. Звали його Орликом, як розповідає дослідниця кримоцької минувшини Станіслава Горай. Називає вона й тих, хто був опорою й підтримкою отця Войцеха-Мартиніана під час його перебування в селі – Вацлав Клюско, Людвіг Сичевський, Цезар Бернацький, дід Матковський. А ще тодішні хлопчаки – Климентій Левківський, Зигмунт Шатило, Янусь… Дехто з них поруч зі ксьондзом ось на цій світлині, що збереглась в родині Левківських.


Є також знімок, де Дажицький верхи на Орлику.


«Він працював старанно, жертовно і вкладав серце заради кожної людини, навіть якщо хтось і не був католиком, – пише про кримоцькі роки священика Л.Карповіч. – Усі були для нього близькими, кожного він обдаровував приязною усмішкою та сердечною турботою. Тож нічого дивного, що до сьогодні на цій території ім’я Войцєх (з хрещення) незламного монаха бернардина вимовляється з пошаною».
Звісно, що така шана і відданість не могли не дратувати компартійну владу.
*     *     *
З ув’язнення Вацлава Дажицького звільнили достроково – на рік раніше, ніж це передбачалося покаранням. З вірою в серці він мужньо подолав усі жахіття та злигодні колимського табірного життя. Найбільше отець Мартиніян прагнув повернутися до Кримка, де, був певен, на нього чекали і надзвичайно зраділи б його поверненню. Але за вироком суду, окрім заслання, Дажицького позбавили на 5 років права проживання в межах своєї парафії. До того ж давню і знану культову споруду в Кримку комуністична влада саме в ті роки закрила та згодом зруйнувала. Відтак вирушив він спочатку у Вільнюс, де насамперед вклонився тамтешнім католицьким святиням, а затим дістався до Львова. Там отримав благословення служити на Вінницьких теренах – у Мурафі, Барі, а потім у Городківці, де й правив, поки було сил. Його вважали одним з найавторитетніших католицьких священиків України.


Зустріч В.-М.Дажицького у Ватикані зі Св. Іоанном Павлом ІІ.

Відійшов Вацлав-Мартиніан Дажицький у вічність 2009 року, 2 липня. Ця дата, до речі, була знаковою для нього. Якраз цього дня він відзначав свої монаші іменини, а у 1952-му був звільнений з табору.
У Кримку костел відродили у 2008-09 рр. Тож повертаються до цього поліського села його давні духовні традиції, повертаються імена й тих, хто їх упродовж віків та років оберігав, зміцнював і множив.


Сучасний костел у Кримку. Світлина 2013 р.

Газета «Зоря Полісся», 20 грудня 2019 р.




пʼятниця, 29 листопада 2019 р.

Не перша й не остання авантюра


Вранці 30 листопада 1939 року в радіомережах СРСР пролунало термінове урядове повідомлення ТАРС, у якому зазначалося, що «за наказом Головного Командування Червоної Армії, з огляду на нові збройні провокації з боку фінської воєнщини, з'єднання Ленінградського військового округу о восьмій ранку перейшли кордон Фінляндії на Карельському перешийку і у ряді інших районів…»
Відтак Радянський Союз продовжив реалізацію спільного з гітлерівською Німеччиною поділу Європи, обумовленого пактом Молотова-Рібентропа, за яким західні Україна та Білорусія, Бесарабія, країни Прибалтики і Фінляндія мали відійти до СРСР. До анексії фінських земель червона імперія перейшла відразу після «польського походу».
Формальним приводом для війни з Фінляндією (офіційно її, до речі, не оголосили) став «інцидент біля села Майніла», по якому фінські вояки нібито завдали сім артилерійських пострілів, внаслідок яких троє радянських бійців були вбиті і семеро поранені (між тим, жодного разу ніколи й ніде не було оприлюднено прізвища вбитих та поранених від «ворожих залпів» під Майнілою). І хоча фінська сторона рішуче заперечувала факт обстрілу зі свого боку, і, пропонуючи провести спільне розслідування, надала експертні висновки, що постріли відбувалися з радянської території, на це не зважали. Тим більше, що все йшло за заздалегідь розробленим планом, відступати від якого у керівництва СРСР не було жодних намірів.
Це вже в пострадянські часи стало достовірно відомо, що провокацію на радянсько-фінському кордоні вчинив підрозділ НКВС, який здійснив артилерійські залпи, притому аніскільки не підозрюючи, що стріляє по власних позиціях. Артилеристи за наказом випробовували нібито нові секретні снаряди, які спрямовувалися на таємний полігон, координати якого за отриманим розпорядженням виставили балістики. Снаряди, щоправда були, звичайними, а от координати – точними.
До цього кроку влада СРСР готувалась заздалегідь, повсякчас висуваючи фінській стороні нові й нові умови щодо розташування на її території військ та військово-морських баз, перегляду та пересування кордону тощо. Фіни не поступалися, адже їм було що втрачати. Тож очільники СРСР вирішили покарати непоступливих і незговірливих сусідів, готуючи вагомий привід.
До слова, вже під завісу свого життя керівник ленінградського тарсівського відділення Анцелович розповів, що запечатаний конверт з наведеним на початку текстом надійшов за два тижні до «Майнільського обстрілу» з приписом: «відкрити і зачитати за особливим розпорядженням…».
Тож формальні підстави для початку бойових дій знайшлися, проте бліц-кригу, на який сподівалась радянська воєнщина, готуючи переможний дарунок до 21 грудня – 60-річчя Сталіна, не вийшло. Фінська армія чинила впертий опір.
Нездоланою перешкодою для «легендарної й непереможної» Червоної Армії стала так звана лінія Манергейма. Незважаючи на величезні втрати, радянське командування вперто слало в криваві атаки нові й нові сили. Проте фінські війська воювали впевненіше і підготовленіше. Адже бойові дії велися в умовах надзвичайно сніжної й морозної зими. Не маючи належного екіпірування, червоноармійці діставали серйозні й часто-густо смертельні обмороження.


Учасник радянсько-фінської війни малорачанин Павло Гонтаренко спізнав на собі люту силу фінських морозів.

Фіни впевнено почувалися на лижах, добре знаючи місцевість та її особливості, організували розумну територіальну самооборону, надзвичайно ефективно використовували снайперів. До кінця лютого фінські лижні батальйони розгромили десять радянських дивізій.
Керівництво СРСР почало шукати винуватців катастрофи. «Стрілочниками» виявилося зокрема командування розгромленої 44-ї дивізії, яке прилюдно показово розстріляли.


Розгром 44-ї дивізії…

Дивізія та, до речі, формувалась і дислокувалась на Житомирщині. Примітно, що складовою її частиною стала колишня 41-а стрілецька кадрова бригада, що з січня 1921 року базувалась під Радомислем. У тогорічному травні це формування стало 132-ю стрілецькою бригадою з підпорядкуванням саме 44-й дивізії, що увійшла до складу 8-го стрілецького корпусу. У Радомишлі відтоді розташувався корпусний артилерійський полк. Він, щоправда, у фінській авантюрі участі не брав.
Покарали й багатьох інших «переможених та принижених» командирів.
Врешті, кинувши додаткові сили, Червона армія через три місяці таки здолала лінію Манергейма, змусивши фінів до поступок.
Проте й СРСР не мав ресурсів до повного переможного завершення війни, погодившись на мир. До того ж, Радянський Союз було виключено з Ліги націй, а Франція та Англія почали підготовку до висадки в Фінляндії спільного багатотисячного експедиційного корпусу.
   Загарбницькі дії СРСР щодо Польщі та Фінляндії переконливо засвідчили його спільні дії з Німеччиною у Другій світовій війні. І це нещодавно вкотре підтвердив у своїй резолюції Європарламент, поклавши відповідальність за розв’язання тієї кривавої світової бійні на Німеччину та Радянський Союз. До речі, приховувана агресія, створення маріонеткових «народного фінського уряду» та нібито підпорядкованих йому військових формувань виразно нагадують сучасну російсько-українську війну з відповідними висновками. 
За 105 днів зимової радянсько-фінської війни 1939-40 років Фінляндія втратила 24923 людини убитими і 43557 пораненими.
За офіційними даними міноборони РФ, втрати Червоної Армії вбитими і безповоротно зниклими воїнами становили 79427 чоловік, пораненими і обмороженими - 188476.
Фінська сторона називає 200 тисяч загиблих червоноармійців. Німецька розвідка оцінила загальні радянські втрати вбитими, пораненими і хворими в 430 тисяч військовослужбовців, і це вже ближче до істини, бо коли дещо відкрилися радянські архіви з’явились нові приголомшливі цифри: 200 тисяч загиблих та зниклих безвісти і 340 тисяч померлих від поранень та обморожень. Більше ніж півмільйона. Жахлива статистика.
Втім радянська сторона на свої втрати ніколи особливо не зважала. «Баби ще народять…» - цей вислів радянського воєначальника Жукова вже став хрестоматійним.


Після бою. «Баби ще народять…»

Серед загиблих на тій ганебній війні були й радомишляни. Ось їх перелік за відомостями «Книги пам’яті України» та архівних джерел:
Антонюк Микола Кирилович, 1917 р.н., с.Кочерів. Червоноармієць. Зник безвісти 1 березня 1940 р.
Антонюк Микола Леонович, 1917 р.н., с.Кочерів. Червоноармієць. Загинув 10 березня 1940 р. Похований у м.Вііпурі (Виборг).
Барановський Антон Йосипович, 1917 р.н., с.Біла Криниця. Червоноармієць. Зник безвісти у 1940 р.
Бернацький Михайло Степанович, 1917 р.н., с.Раївка. Червоноармієць. Зник безвісти 13 січня 1940 р.
Біда Адам Сергійович, 1918 р.н., с.Котівка. Червоноармієць. Зник безвісти у січні 1940 р.
Білорус Григорій Терентійович, 1911 р.н., с.Межирічка. Червоноармієць 27-го стрілецького полку 7-ї стрілецької дивізії. Помер від ран 10 березня 1940 р. Похований у районі Виборзького шоссе (Російська Федерація).
Борисюк Іван Іванович, 1911 р.н., с. Глухів Перший. Червоноармієць, стрілець 4-го окремого розвідбатальйону 44 СД. Загинув у бою в 1939 р.
Власючук Степан Миколайович, Потіївський район. Червоноармієць 104-го артполку 14-ї армії. Загинув 11 січня 1940 р. Похований біля с.Териберка Мурманської обл. (Російська Федерація).
Валухов Григорій Андрійович, 1916 р.н., с.Вихля. Командир відділення 136 СП 97 СД, Загинув 10 березня 1940 р. Похований на південному березі р.Вуоксі.
Войтенко Олександр Аврамович, 1917 р.н., с.Велика Рача. Молодший командир 301-го ГАП Резерву Головного командування 7-ї армії. Загинув 21 січня 1940 р. Похований біля селища Перк’ярві (нині - Кириловське Ленінградської обл.).
Галькевич Микола Михайлович, 1916 р.н., с.Став-Слобода. Червоноармієць. Зник безвісти.
Гуленко Іван Іванович, 1918 р.н., с.Ставки. Червоноармієць 5-го мінометного батальйону. Загинув у бою 11 лютого 1940 р.
Євдокименко Матвій Петрович, 1910 р.н., с.Меделівка. Червоноармієць. Загинув у бою 26 лютого 1940 р.
   Зарудний Микола Якович, 1915 р.н., м.Радомишль. Червоноармієць. Помер від ран 18 серпня 1940 р.
   Кішка Антон Андрійович, с.Русанівка. Червоноармієць 252 СП 70 СД. Загинув у бою.
Конончук Андрій Мойсейович, 1914 р.н., с.Заболоть. Червоноармієць 23 АП 7 СД. Зник безвісти 24 лютого 1940 р.
Конончук Олександр Михайлович, 1916 р.н., с.Заболоть. Червоноармієць. Зник безвісти.
Коптенко Василь Михайлович, 1918 р.н., с.Заболоть. Червоноармієць 302 ГАП РГК 7 А. Помер від ран 23 січня 1940 р., похований біля селища Бабошкіно (Російська Федерація).
Кравченко Микола Іванович, 1915 р.н., с.Кочерів. Червоноармієць. Зник безвісти у лютому 1940 р.
Кузьменко Яків Кирилович, 1909 р.н., м.Радомишль. Червоноармієць 23 АП 7 СД. Загинув у бою 15 лютого 1940 р.
Кузьменко Яків Микитович, 1912 р.н., с.Вишевичі. Червоноармієць. Зник безвісти.
Кушніренко Іван Васильович, 1918 р.н., с.Кочерів. Червоноармієць. Зник безвісти в березні 1940 р.
Лехно Андрій Григорович, 1914 р.н., с.Веприн. Молодший командир. Зник безвісти.
Лисенко Іван Юхимович, 1910 р.н., с.Меделівка. Червоноармієць 23 АП 7 СД. Загинув у бою 25 лютого 1940 р.
Лисенко Н.С., 1919 р.н., с.Вишевичі. Червоноармієць 278 МСП 17 МСД. Загинув у бою 16 лютого 1940 р.
Матюшенко Антон Петрович, с.Кичкирі. Червоноармієць 23 АП 7 СД. Загинув у бою 21 лютого 1940 р.
Муравейник Федір Савелійович, 1910 р.н., Радомишльський район. Червоноармієць 23 СП 7 СД. Загинув у бою 7 лютого 1940 р.
Нагорний Йосип Омелянович, 1908 р.н., с.Заболоть. Молодший командир. Зник безвісти 1 лютого 1940 р.
Олійник Костянтин Никодимович, 1915 р.н., с.Ставки. Червоноармієць. Зник безвісти.
Остапенко Микола Тихонович, 1919 р.н., с.Борщів. Молодший командир. Зник безвісти.
Потійчук Микола Іванович, с.Став-Слобода. Червоноармієць 220 ГАП 7 СД. Загинув у бою 28 лютого 1940 р.
Пуденко Тихін Давидович, 1905 р., с.Мала Рача. Червоноармієць 283 СП 87 СД. Загинув у бою 12 березня 1940 р.
Радченко Василь Миколайович, с.Забілоччя. Червоноармієць 255 СП 123 СД. Загинув у бою 8 лютого 1940 р.
Твердюк Степан Ничипорович, 1916 р.н., с.Ставки. Червоноармієць 4-го лижного ескадрону 11-го стрілецького корпусу. Загинув у бою 13 січня 1940 р.
Рибак Давид, 1915 р.н., м.Радомишль. Червоноармієць 35 СП 44 СД. Загинув у бою 7 січня 1940 р.
Рихальський Михайло Петрович, с.Ляхова (Осички). Червоноармієць 257 СП 7 СД. Зник безвісти.
Шевченко Василь Сергійович, 1917 р.н., с.Вишевичі. Червоноармієць. Помер від ран 20 лютого 1940 р.
   Шкідченко Григорій Іванович, 1914 р.н., м.Радомишль. Молодший командир. Зник безвісти.
   Вічна пам’ять жертвам великодержавних амбіцій комуно-радянського режиму, чию загарбницьку агресивну політику його послідовники ведуть донині.


Газета «Зоря Полісся», 29 листопада 2019 р.


пʼятниця, 22 листопада 2019 р.

Голодомор: свідчення очевидців злочину


Страшні події 1932-33 років навіки закарбувалися у народній пам’яті попри те, що впродовж радянської доби про це заборонялося не те, що розповідати, а навіть згадувати. Тож свідчення очевидців не лише дозволяють зрозуміти, що ж відбувалося у ті страшні часи, а й є незаперечним доказом злочину державного масштабу. 
Ці розповіді краян, що пережили лихоліття голодомору, свого часу записали учні міської школи №5, опитавши своїх рідних, близьких, сусідів, знайомих. Нині вони зберігаються у фондах Радомишльського народного краєзнавчого музею.



Олександр Іванович ГОНЧАРЕНКО,
1922 р.н., с.Мінини
«У 1932 році батька заарештували за те, що закопав у хаті зерно, яке «червона мітла» нещадно вимітала в усіх селян. Він, мабуть, відчував, що насувається голод, тому думав передусім, як вижити родині. Мені було найважче, бо залишився з мачухою, від якої не те, що їжі, а й ласкавого слова ніколи не чув. Сором зізнаватися, але як настала голодна пора, то, щоби вижити, промишляв по чужих хатах. Вистежував, коли господарів не було вдома, і залазив через вікно до якоїсь господи, а там скоріш до печі, до казанка, щоб хоч щось попоїсти. Одного разу зловила мене господиня на гарячому і добряче віддубасила. Потім порався по городах, вишукуючи у землі бодай якусь невикопану морквину, цибулину чи ще щось, що можна було б з’їсти. А по селу, мов тіні, пересувалися опухлі від голоду люди, в чиїх очах читалося одне – їсти, їсти, їсти… Тих, хто помирав, як скотину кидали в одну яму, засипали яку, коли вона наповнювалась. У школі вчителі побачили, що я геть виснажений, і, знаючи ставлення до мене мачухи, поклопотали, щоб мене взяли в дитячий будинок у Радомишлі. Це й урятувало від голодної смерті».
Записав Максим Міненко.

Галина Порфирівна ІВАНЕНКО,
1921 р.н., с.Краснобірка
«У родині нас було шестеро – тато, мама і четверо дітей. Тяжко жилося, то батьки віддали мене до дядька Грицька, щоби допомагала їм по господарству й за те харчувалась у них. Одного разу увечері, коли поверталась додому, наштовхнулась на мішок із зерном, що його хтось ненароком загубив поночі. Можливо, його вирішив переховати заможний сусід, що жив неподалік. Те, що нам таке добро перепало, виглядало казкою. Але не в радість воно вийшло. Допавшись до хліба і наївшись його надміру, найстарший брат Василь відразу помер. А невдовзі хтось той мішок викрав. Через тиждень по тому померли дві мої сестрички – Надя і Катя, а за ними й батьки пішли на той світ. Лише одна я врятувалась від голодної смерті…»
Записала Антоніна Прокопенко.

Надія Григорівна КОНОНЕНКО,
1923 р.н., с.Раковичі
«Коли прийшов голод, мені було лише десять рочків. Мене тоді саме прилаштували пасти череду. Тож люди, що виганяли худобу, клали мені в торбинку хто що міг – млинці з трави, бурякову гичку, щавель, борошно із жолудів. Батько час від часу ходив у Хомівку, де продавав чи міняв деякі домашні пожитки на продукти: передусім на хліб та сіль. Із заробленої хлібини дорогою з’їдав невеликий шматочок, а решту ніс додому і давав кожному по одному разу її вкусити – матері, мені і двом сестричкам. Та все ж у голодовку мої сестри Ганна та Антоніна померли. По сусідству з нами жила родина Конопляних, то у них умерли всі діти. Голод забрав також донечку в моєї двоюрідної сестри».
Записала Ольга Ясь.

Надія Павлівна ІЛЬНИЦЬКА,
 1927 р.н., с.Борщів
«Нас у батьків було дев’ятеро, один одного менший. Як було прогодувати таку ораву… Що нам тоді тільки не доводилося їсти, аби не померти з голоду. Полову та січку товкли в ступі і пекли коржі, додавали до них також конюшину, горобиний щавель, картопляні лушпайки. З мерзлої картоплі та зілля варили сякий-такий борщ. Дуже мерли тоді люди. Пам’ятається, що за два дні у селі померло відразу сорок людей. Сусіди за склянку солі віддавали дорогі речі, домоткані килими. Віддавали за харчі хто що мав. Та братика вберегти не вдалося, опух і помер. У старшого брата померла донечка. То їх так разом і поховали в одній могилі…»
Записала Олена Ткаченко.

Ганна Ничипорівна КОБЕРНИК,
1914 р.н., м.Радомишль
«Дуже тяжко було виживати в голодні роки великій родині з восьми душ. Батьки жили не дуже бідно. Але в тридцять третьому вимели до зернини і до крихти всі припаси, забрали корову, яка була справжньою годувальницею. Я з братом і сестричками змушені були ходити просити милостиню. Хто щось поїсти давав, хтось – копійчину… Жах огортає й сльози на очі навертаються, коли згадуються ті роки  і постають перед очима опухлі дитячі тільця, яких звозили та зносили на кладовище…»
Записала Вікторія Денисенко.

Ярослава Йосипівна БЕРНАЦЬКА,
1930 р.н., с.Кримок
«Батько був шевцем, і ця його робота давала змогу добувати хоч щось із харчів. А ще мама виміняла свої золоті сережки на пуд сала. Тому сяк-так трималися, хоча перед голодовкою у нас відібрали коней, воза. У ті роки люди виживали, як могли. Збирали в полі житні колоски, гнилу картоплю… З півсела нашого тоді вимерло. З нашої рідні вижив з усієї сім’ї тільки один хлопчик, якого ми забрали до себе. Навіть згадувати про те жахіття страшно».
Записала Юлія Блінова.

Федір Федорович ХМІЛЬ, 1923 р.н., с.Бистріївка
«Навесні 33-го у наш двір одного дня три підводи заїхало, а на них чоловік тридцять зі зброєю та піками залізними. Тими піками вони все подвір’я проштрикували, шукали, може, десь якісь припаси приховали. Відібрали все, що ми мали. Але, слава Богу, шкуру конячу під лоханкою не знайшли. Ото вона нас і врятувала. Різали її потроху, кидали у воду, варили і виходила така собі юшка. Поки вистачило, їли кукурудзу. Потім ми з братом Остапом перетрушували залишки соломи, вишукували там і ловили мишей, що також ішли в їжу. Якось натрапили на сховище їжаків. Це була вдача, бо на цілий місяць нам їх вистачило. Споживали бруньки на деревах… Я тоді ходив до школи, то з кожним днем дітей там було все менше й менше. А коли залишилась лише третина учнів, вчитель сказав більше на навчання не приходити… Була така хата в селі, що тринадцять душ жило в тій родині, і всі померли. Голод забрав двох моїх двоюрідних братів – учителів…»
Записала Антоніна Прокопенко.



Газета «Зоря Полісся», 22 листопада 2019 р.

пʼятниця, 15 листопада 2019 р.

Забутий Герой


Одного березневого дня 1930 року селяни Мірчі стали свідками розправи над родиною вправного і працелюбного господаря Олександра Андрієнка, якого проголосили куркулем. Голова сільради прилюдно зачитав постанову опертрійки при Волинському окружному відділі ДПУ про позбавлення селянина виборчих прав і виселення в райони Півночі. Таке ж покарання, як синові «куркуля-екпертника», винесли й старшому з дітей Степанові. Відтак з нехитрими пожитками подружжя Андрієнків разом із дітьми під міліційним наглядом посадовили на підводу і повезли на залізничну станцію Малин. Молодшому Олександрові минав лише дванадцятий рік, тож за віком він був неосудним, проте мав вирушити у «віддалені райони СРСР» на спецпоселення разом з батьками…

У 1928 році з огляду на продовольчі  проблеми, що все частіше почали виникати, СРСР взявся рішуче впроваджувати колективізацію, аби зробити створювані «колективні господарства» слухняними виконавцями усіх більшовицьких директив. Проте примусове усуспільнення майже повсюдно наштовхнулося на спротив, призвідниками якого влада визначила куркулів та близьких до них «контрреволюціонерів». Вождь усіх народів Сталін поставив притому конкретне завдання: ліквідувати куркульство як клас.
Йшлося, одначе, поки що не про фізичну ліквідацію. Усіх, хто заважав створенню колгоспів, не бажаючи йти до них, виселяли «у райони Півночі», як штампувалося це опертрійками відділів ДПУ у відповідних постановах щодо неблагонадійних. І хоча і в народі ці «райони» називали так само узагальненим поняттям «Соловки», йшлося, власне, про значно ширші обшири висилок – адже місць із суворими кліматичними та природними умовами на неосяжних просторах СРСР вистачало.
У такий спосіб радянська влада вбивала відразу двох зайців. Передусім позбавлялась «соціально-небезпечних елементів» (а до них тимчасом додали ще й колишніх «петлюрівців», дворян, поміщиків, жандармів, служителів культу, актив національних колоній) у розвинених і обжитих регіонах, що без господарського та самодостатнього активу ставали слухняними й покірними. Водночас ділова та соціально-активна жилка виселених давала змогу майже задарма піднімати по суті цілину в Сибіру, на Алтаї, в Середній Азії.
25 березня 1930 року секретар парткому Волинської округи доповів нагору, що «відповідно до одержаної директиви намічено до виселення 2000 чол. – куркулів та контрреволюційного елементу». На ту пору директивне завдання в окрузі було вже майже реалізоване, адже «червоні» репресивні жорна почали його виконувати ще з кінця лютого. Потрапили до них і Андрієнки.
Місцем пристановища виселених мірчанців стало село Краснопольє, що заховалося у Мінусінській улоговині степової зони далекої Хакасії, оточеній Саянськими та Алтайськими гірськими хребтами. Саме цей регіон довелося освоювати засланим сюди з усіх усюд «куркулям та іншим СНЕ». Тож місцеве корінне населення доповнили українці, білоруси, мордва, німці. На новому місці прибулих уже не запитували, вступати їм до колгоспу чи ні, позаяк було зрозумілим, чим загрожувала така відмова. Адже не мали вони ані майна, ані землі, тож без колгоспу приречені були на голодну й холодну смерть. Відтак їх розподілили між двома утвореними тут господарствами: «Красний плуг» і «Нацмєн пролєтаріата». Андрієнків призначили до першого з них, де вони й почали сумлінно трудитися, адже споконвіку були навчені селянській праці.

Мінусінський степ.
Картина В.Сурікова.

Слід зазначити, що попри суворі тамтешні зими, коли морози подеколи сягають 40-50 градусів, мінусінське  літо доволі тепле і навіть спекотне. Позаяк сільськогосподарське виробництво, отримавши достатню робочу силу, почало потроху розвиватися. Закінчивши школу, став колгоспником і молодший з Андрієнків – Олександр, притому передовим та авторитетним.
У 1941-му його мобілізували на війну, а коли в 1945-му повернувся додому, 27-річного фронтовика обрали головою правління господарства. І, успадкувавши батькову хазяйновитість, господарював Олександр Олександрович сумлінно та самовіддано.
За підсумками роботи в 1947 році колгосп на 500-гектарній площі зібрав пшеницю з середньою врожайністю 18 цнт./га, а на високоврожайній ділянці в 40,1 гектара урожайність сягнула 30,9 центнера на кожному гектарі. Ці показники для сибірських умов були дорогого варті. Тим більше, що гарно вродили також жито і льон.
Досягнення не залишилися непоміченими, і Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1948 року Олександрові Олександровичу Андрієнку було присвоєне звання Героя Соціалістичної праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і молот». Через рік голова колгоспу «Красний плуг» О.О.Андрієнко вдруге був нагороджений орденом Леніна – вищою державною нагородою Радянського Союзу. Прикрашали його груди й інші бойові та трудові відзнаки…
  


На жаль, на батьківщині Героя праці про свого славного земляка практично забули. Хоча згадано його мірчанське уродження в Житомирському томі «Історії міст і сіл Української УРСР», є публікації в архівах райгазети «Зоря Полісся» про відвідини Андрієнком рідного села і зустрічі зі школярами в 1970-х роках.
Згодом, коли вийшов на заслужений відпочинок, Олександр Андрієнко повернувся в Україну, щоправда, осів він на Київщині.
Хтозна, можливо, таке переселення давало нагоду остаточно позбутися «куркульського»  минулого, яке, одначе, нагадувало йому про себе і в геройському Краснопольї, і в Мірчі. У приірпінському Ворзелі 5 квітня 1998-го він і скінчив свій земний шлях.
У 2018 році в Абакані було випущено книгу «Трудовая доблесть Хакасии» про жителів республіки, удостоєних звання Героїв Соціалістичної праці, до якої увійшла розповідь і про Олександра Олександровича Андрієнка. До речі, саме того року 21 листопада виповнилося 100 літ від дня його народження.

Газета «Зоря Полісся», 15 листопада 2019 р.


пʼятниця, 1 листопада 2019 р.

Місце останнього бою


В один з жовтневих днів 2019-го члени Житомирського історично-пошукового об’єднання «Пошук» обстежували місця боїв часів Другої світової війни в Новоград-Волинському районі. На одній з ділянок прилад раптом подав сигнал з характерними ознаками наявності в землі якихось металевих предметів, скоріше за все залишків зброї. Пошуковці взялися за лопати і невдовзі натрапили на дві артилерійські гільзи 122-мм калібру. Поруч з ними виявилися рештки загиблого червоноармійця (гільзи лежали у нього в ногах). При ньому було знайдено також хімічні олівці (ними бійці зазвичай писали листи додому), монети, ключик і (найважливіше!) солдатський медальйон, що дав добрі надії на встановлення особи загиблого.
Як розповіли згодом активісти «Пошуку», за декілька годин вони неподалік натрапили на залишки ще трьох воїнів. Один з них був офіцером (вірогідно лейтенант). В іншого полеглого перебували трофейні німецькі підсумки.
Вже надвечір металошукач знову видав потужний сигнал, за яким стало зрозумілим, що йдеться про велике захоронення полеглих. Роботи з ексгумації останків продовжили наступного дня. Тут виявили понівечені рештки 13 солдатів, що скоріше за все загинули під потужним артилерійським вогнем.  Поруч з останками бійців було знайдено мильницю, фляги, каски, протигази, ложки і ще сім медальйонів.
Через кілька днів вже архівні пошуки допомогли ідентифікувати двох загиблих воїнів. Ними виявилися уродженці Кіровоградщини: Дмитро Григорович Глінченко та Михайло Микитович Ковтун, які вважалися зниклими без вісти з липня 1941-го.
Загиблі були бійцями 549-го окремого батальйону зв’язку і 89-го окремого інженерного батальйону 41-ї танкової дивізії 22-го механізованого корпусу, що в липні 1941-го мужньо стримував шалений наступ ворога на Житомирщині.
В іменному списку безповоротних втрат командного і рядового складу мехкорпусу від 3 серпня 1941 р. зазначено, що Д.Глінченко вважається зниклим безвісти під час атаки 11 липня 1941-го біля села Соколівка. Водночас у скорботному реєстрі вказано 40 прізвищ військовослужбовців, що зникли безвісти там того ж дня. Серед них – Григорій Павлович Корченко, уроджений 1921 року в Облітках і мобілізований до війська Потіївським райвійськкоматом у сорок першому. Як сапер 89-го ОІБ, наш земляк означений у списку бойових втрат поруч з Глінченком. Наразі можливо, що серед знайдених пошуковцями останків червоноармійців є й він…

  
22-й мехкорпус, що входив до складу 5-ї армії Південно-Західного фронту, був у вирі бойових дій від 22 червня. Проте після безуспішних намагань стримати ворога і завдати йому контрударів біля Володимира-Волинського, Дубного, а затим Рівного, змушений був відійти на лінію Новоград-Волинського укріпрайону. Починаючи від 9 липня, частини корпусу прагнули відновити фланг армії по річці Случ. Завдавши ворогові контрударів, корпус не тільки виконав це завдання, а й узяв під контроль Київське шосе, зупинивши просування ним гітлерівців. Бої біля Соколівки якраз і були частиною цієї операції. У згаданому списку втрат, яких зазнали там підрозділи, крім 11 липня, вказано також 9, 13, 14, 17. 14 липня перелік загиблих поповнив зокрема командир взводу, лейтенант Віталій Іванович Заруцький, родом з Будилівки.
Втім втримати відвойовані позиції 5-й армії не вдалося. 15 липня після потужної артпідготовки та ударів авіації ворог, маючи чисельну перевагу, потіснив позиції оборонців Новоград-Волинського рубежа на північний схід.
Як зазначалося в доповідній записці Головного Автобронетанкового управління РСЧА від 15 липня 1941 р., матеріальна частина 22-го мехкорпусу, що залишилась, пройшла своїм ходом більше 1000 км, не маючи жодного дня для огляду чи ремонту, відтак передчасно вийшла з ладу. На озброєнні перебувало зокрема два танки БТ, 28 – Т-26, 17 бронемашин (на початку війни лише 19-а танкова дивізії, одна з трьох, що входили до складу корпусу, нараховувала 163 танків).
Позаяк 22 липня наявні сили корпусу були перекинуті на нові оборонні позиції в район Малина – в рідні місця загиблих Г.Корченка і В.Заруцького, що тривалий час перебували у списках зниклих безвісти…
Може, вдасться врешті встановити й їхній земний прихисток на місці останнього бою, адже пошукові роботи там тривають.


Газета «Зоря Полісся», 1 листопада 2019 р.



понеділок, 14 жовтня 2019 р.

В ім’я Покрови Пресвятої Богородиці


Покров-омофор, яким Матір Божа захистила жителів Царгорода від ворогів, став одвічним символом її невпинного заступництва за увесь рід людський. Недарма свято Покрови є одним з найшановніших і найулюбленіших серед християн. На знак відданості своїй покровительці Пресвятій Богородиці Діві Марії цього дня освячувалося багато новозбудованих храмів, що діставали наймення Покровських.
Церковна статистика Київської єпархії ХІХ – початку ХХ століття засвідчує, що найбільш поширеними тут були якраз Покровські церкви. Таку назву носив кожен шостий храм на теренах губернії. І Радомишльщина не була винятком
У 1913 році з-поміж 28 церков, що діяли в населених пунктах теперішнього Радомишльського району, п’ять носили ім’я Покрови Пресвятої Богородиці.
Однією з найдавніших серед них вважається Кичкирівська, перші згадки про яку датовані XVIII століттям. У 1770 році її збудували, як зазначається в тогочасних ревізіях, на  новому місці. Дата заснування попередньої тимчасом невідома, проте в Центральному державному історичному архіві зберігаються храмові метричні книги за 1732-1777 роки, що посувають хронологічні межі заснування церкви у Кичкирях принаймні на чотири десятиліття. У 1894 храм перебудували. У новому вигляді він дійшов до нас зафіксованим на світлинах. Один з небагатьох. Можливо, на цій фоторепродукції, що її свого часу зробив краєзнавець Олександр Пирогов, величне зібрання кичкирівців відбувається саме на свято Покрови.

  
Власне, саме у ХVIII столітті, коли Радомишль став осідком уніатської митрополії, у митрополичих володіннях було відновлено, побудовано чи перебудовано більшість храмів. Принаймні саме цією епохою відзначені відомі початкові відомості про їх існування.
В документах унійної митрополії наводяться й перші згадки про Потіївську церкву в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. Йдеться зокрема про закладання нової церкви у 1743 році та освячення в 1751-му. За стародавніми її описами історик-потіївчанин Леонід Тимошенко та художник Іван Драгун виконали малюнок-реконструкцію стародавнього храму.


В описах також зазначалося, що час його побудови невідомий. Згадується, проте, під 1742 роком давня церква у селі Вереміївці, що ототожнюється з Потіївкою (нині таку назву має однойменне урочище на потіївських теренах, де в давнину стояв кам’яний хрест). У 1845 році церкву в Потіївці відремонтували, а через 46 років перебудували. До Потіївської парафії входили також мешканці Обліток, Нової Буди, допоки в цих присілках на межі ХІХ-ХХ століть не постали окремі храми, а також Буків і Старої Буди.
1751 роком датовано побудову церкву в Кочерові на місті давнішої. Цей храм славився чудотворною іконою Божої матері. Перше диво, як зазначено в церковних реєстрах, тут явилося 1749 року при перенесенні образу з вівтаря для розміщення між іконами намісними. Проте під час візитації 1783 року священику було наказано підтвердити присутність благодаті Божої спеціальним декретом, інакше за самочинність міг позбутися сану. Це, напевне, було зроблено, позаяк паломництво до кочерівської ікони Богородиці тривало і в наступні роки. У 1890 році храм було перебудовано.
1756 року на місті давнішої звели нову Покровську церкву в Межирічці. Поновлювали її в 1850-му і 1896 роках. Храмовим святом упродовж віків була Покрова й для вірян Краснобірки, що належали до Межиріцької парафії. Проте в кінці ХІХ століття в присілку Краснобірка було збудовано церкву в ім’я Олександра Невського, приписану до Межиріцького храму. Примітно, що під побудову Краснобірської церкви використали придатний будматеріал з розібраної Покровської церкви в Кичкирях, що його там купила краснобірська громада.
У 1761 році стараннями борщівського володаря Михайла Третяка постала Свято-Покровська дерев’яна церква у Борщеві, де утворилась окрема парафія. Доти борщівські віряни належали до Чайківської церкви. Втім побудова храму спричинила суперечку між магнатами Рибінськими, які вважали Борщів своєю вотчиною, і згаданими Третяками. Вгамовував опонентів митрополит Флоріан Гребницький, зазначивши, що церква таки має бути побудована. Притому попервах Борщівський храм мав іменуватися в ім’я Архістратига Михаїла. Одначе дістав наймення Покровського, вочевидь – на день його освячення. Проте у 1804 році храм у Борщеві згорів внаслідок пожежі. Під богослужіння тимчасом переобладнали вцілілу дзвіницю. У такому вигляді церква, вірогідно, діяла до 1861 року, коли в селі було закладено новий храм.
У Радянську пору всі ці храмові споруди були поруйновані, або ж переобладнані «для потреб трудящих» – під клуби, як у Кичкирях чи Потіївці, чи для господарських потреб, як у Кочерові. Нещадних гонінь та репресій зазнали й священнослужителі.
Відновилися і відбудувалися церкви вже за часів незалежності, коли набуло розвою та шанування прадавнє Покровське свято. Засяяла новими барвами й традиція храмових празників - «медів», що вже постали як Дні села і наразі велично та самобутньо відлунюють у День Покрови Пресвятої Богородиці й у згаданих селах Радомишльщини.