На книжковому небосхилі засвітилися Пилиповичі

 

«Село Пилиповичі на теренах історії України-Руси» – таку назву має книжка місцевого краєзнавця Юрія Хилі, що побачила світ восени 2020-го. 

 

Автор добре відомий землякам і жителям Радомишльщини як громадський активіст, багаторічний очільник Пилиповицької громади, у минулому – партійний лідер і заступник голови місцевого колгоспу. Саме з його ініціативи свого часу був відновлений і перенесений у центр села від колишньої занедбаної колгоспної контори пам’ятник Тарасові Шевченку. Чимало було зроблено й для впорядкування сіл округу. Уроджений у Радомишлі, він має, проте, пилиповицьке коріння. У Пилиповичах, зрештою, і осів. Звідси й закономірним є інтерес до місцевих історичних витоків. 

Втім, представляючи свій доробок у Радомишльському народному краєзнавчому музеї, Юрій Сергійович зазначив, що не вважає себе краєзнавцем – певно, з огляду на другу частину цього покликання, в якому вочевидь ввижається означення «знавéць». Проте присутні на презентації зауважили авторові, що краєзнáвець – це передусім дослідник та пошуковець, який пізнає свій рідний край і доносить свої пізнання широкому загалові. Й означена робота – промовистий приклад цьому.

Працюючи над книжкою, Юрій Хиля використав багато першоджерел, публікацій, спогадів та переказів односельців про минувшину Пилиповичів і довколишніх сіл. Попервах мав намір подати в книжці тільки місцеву тематику. Проте усвідомив, що сільська так звана мала історія є невіддільною від літопису нашої держави загалом. Відтак розширив межі своєї праці й виклав пилиповицький життєпис на державотворчому загальноукраїнському тлі.

Тим більше, що історія України, яку вивчало не одне покоління краян, підлягає переосмисленню, адже спиралась винятково на імперсько-більшовицькі ідеологічні догми, за якими всі, хто відстоював засади української незалежності і боровся за це, таврувалися мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями, буржуазними націоналістами та бандитами. Вивчаючи архівну, а не догматичну минувшину, зробив цей поворот у своїй свідомості і Ю.Хиля. Одначе, як зі щемом розповідає, дотепер острах говорити й приймати правду для багатьох селян старшого покоління залишається генетичним.

У Пилиповичах така скутість пов’язана зокрема з Українськими визвольними змаганнями 1917-1922 років. У ту буремну пору це село було одним із осередків повстанської армії Соколовських. Недарма впродовж радянського періоду за його жителями міцно трималося тавро «соколовців», а у лиховісні тридцяті з-поміж сіл Радомишльщини чи не найбільше пилиповичан потрапило під криваві жорна комуністичних репресій.

Історик і теж затятий поціновувач минувшини Василь Забігайло у своїй передмові з цього приводу відзначив, що історія сіл чи селищ може бути не менш цікавою, ніж історія великих регіонів чи навіть країн. Вона зрештою є їхньою невід’ємною частиною, доповнюючи загальне історичне тло яскравими і примітними історичними штрихами й деталями.

Своїми думками про видання поділилися також в.о директора музею Сергій Галицький, краєзнавці Геннадій Цвік, Володимир Молодико, зазначивши, що подвижництво Юрія Хилі має стати добрим прикладом для земляків з інших сіл, аби історична палітра Радомишльщини збагачувалась новими краєзнавчими перлинами.

Врешті краєзнавчі дослідження практично ніколи не можна вважати довершеними, адже всякчас знаходяться нові історичні свідчення, факти, дати, що доповнюють попередні публікації. Примітно, що нині такі пошуки й відкриття значно полегшуються доступністю багатьох закритих раніше архівних джерел, оприлюдненням їх на інтернет-ресурсах. Останнім часом, скажімо, дослідники отримали онлайн-доступ до метричних, переписних, ревізьких книг та іншого.

Це підтвердив і Ю.Хиля, повідавши, що, коли починав працювати над книжкою, відомою була одна перша писемна згадка про Пилиповичі в історичних публікаціях, закарбована, до речі, на придорожньому пам’ятному знакові, який стоїть на в’їзді в село. Наразі родовід поселення збільшився вже більш ніж на століття, беручи за відлік життєпису 1415 рік. І це, вірогідно, теж не межа. Відкриваються й інші «білі плями», і навіть з нашого не такого далекого минулого, що, одначе, ховалися за сімома печатками радянської цензури. Йдеться зокрема про колективізацію, лихоліття голодоморів. Тож має намір дослідник готувати друге видання книжки.

Позаяк це не перша літературна спроба непосидючого пилиповичанина. У 2018 році вийшло друком його автобіографічне видання «Пройдений шлях: спогади висновки, роздуми». За словами автора, оповідаючи в ній про власний родовід, про своїх пращурів та їх походження, він доторкнувся й історичного минулого рідного села. Тоді і виникло бажання більше дізнатися самому та повідати односельцям про історію свого поселення і його околиць.

У книзі «Село Пилиповичі на теренах історії України-Руси» докладно висвітлено адміністративні та сільськогосподарські реформування, що відбувалися упродовж століть, суспільні протистояння, роки нацистської окупації, подано сторінки церковного становлення, розвитку медицини, освіти і в давні часи, і в сьогоденні.

Присвятив Юрій Хиля книжку світлій пам’яті своїх предків із прадавнього хліборобського роду Старжинських–Бражевських, усіх репресованих, замучених, убієнних, задушених голодомором, полеглих на фронтах Другої світової,  добропорядних трударів сіл Пилиповичі, Кайтанівка, Переміжжя, Журавлинка.

Тож з удячністю зустріли її земляки та краяни. І хай цей літопис продовжується!

Презентація книжки в Радомишльському народному краєзнавчому музеї.

 

Газета «Зоря Полісся», 6 листопада 2020 р.

 

Терористи на машинобудівному

 

В один з осінніх днів 1964-го розмірений трудовий ритм складального цеху радомишльського машинобудівного заводу перервав дзвін розбитого вікна, затим – другого, скло з яких розлетілося на друзки. До того ж через приміщення просвистіли кулі. Роботу підприємства тривожним порядком зупинили. Сполохані робітники притьмом полягали на долівку, а керівництво зателефонувало в міліцію.

Звідти, озброївшись, негайно на виклик виїхала опергрупа на чолі з офіцерами А.Флейшером, Б.Ніцкевичем, В.Беднарським.

Ситуація вимальовувалась загрозливою і мала, до того ж, небажаний політичний окрас. Адже щойно відбувся Жовтневий пленум ЦК КПРС, який змістив з посади головного партійного та радянського очільника М.Хрущова і обрав новим керівником компартії та СРСР Л.Брежнєва.

Як казав один тодішній сатиричний персонаж, «ви знаєте, яка зараз напружена ситуація в світі…», і на цьому тлі – терористичний напад! Та ще й на завод, який не так давно змінив заплямоване ім’я Сталіна на світле наймення Жовтневої революції, і, до того ж, на хвилі чергової славної революційної річниці.

 

Вид на машинобудівний завод з мосту через Тетерів. 1960-ті роки.

Фото Петра Шуневича.

На місці обстрілу оперативники швидко визначили, що «нападники» стріляють з дрібнокаліберної гвинтівки, а велась стрільба з тодішньої вулиці Володарського (нині – Купальна). Вже на вулиці без проблем міліціонери вирахували й обійстя, з якого лунали постріли і, витягнувши з кобури табельну зброю, з криками прожогом кинулися в дім. Посеред кімнати опери виявили… двох переляканих підлітків. Один із них стояв біля вікна з гвинтівкою, а другий – поруч.

Як з’ясувалося, це були двоє друзів-однокласників з міської школи №1 – Володимир та Анатолій. Того дня Толя зайшов до товариша в гості, і той запропонував йому постріляти з гвинтівки по банках. Батько – господар будинку, до слова, був шанованою людиною, працював головним бухгалтером у місцевому колгоспі. А ще – очолював тамтешній осередок ДТСААФу (Добровільного товариства сприяння армії, авіації та флоту). Тож законним порядком йому було надано в користування дрібнокаліберну гвинтівку: для здійснення навчальних, тренувальних та інших визначених чинним порядком стрільб.

Отож, хлопці почепили на плоті кілька «мішеней» – порожніх консервних бляшанок, що в ті роки були неодмінним атрибутом багатьох дитячих ігор, тому дітвора завжди їх тримала при собі. Стріляти вирішили з хати, бо надворі рясно дощило. Приятелі стали на стіл біля вікна, відчинили кватирку і, зручно вмостивши на поперечці шибки гвинтівку, почали змагатися із влучності.

До відома, убійна сила дрібнокаліберної зброї сягає 300-400 метрів. Відтак, хтозна, до яких наслідків могла призвести така, здавалося б, безневинна дитяча забава.

Тимчасом з підлітками та їхніми батьками міліціонери провели «профілактичну роз’яснювальну роботу». До господаря-активіста, крім того, застосували штрафні адміністративні важелі, позаяк не «вжив заходів для належного зберігання зброї та доступу до неї інших осіб, зокрема, дітей». Політичного розголосу, одначе, вдалося уникнути.

А от образ мужніх міліціонерів, що, ризикуючи життям і здоров’ям (декому з них довелося пробиратися до будинку поповзом по багнюці), зупинили «терористів», запав таки в душу одному з юних персонажів цієї історії. Та так, що згодом він пов’язав своє життя з міліцейською службою. І дехто з названих осіб служив потому в Радомишльському райвідділі вже під його началом.

 

Газета «Зоря Полісся», 6 листопада 2020 р.