Його бій за державність триває

У величному пантеоні звитяжців та провідників української національної революції 1917-1921 років чільне місце безумовно посідає наш земляк з Брусилова Іван Іванович ОГІЄНКО.

На цьому ще раз наголошувалося у Радомишлі під час Всеукраїнської презентації проекту «ЗАПІЗНІЛЕ ВОРОТТЯ» правди і наш «БІЙ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ» тривають», яку провів провідний огієнкознавець, доктор філологічних наук, професор, журналіст, письменник Микола Тимошик.

У своїй мультимедійній розповіді вчений доніс до присутніх основні домінанти підготовленої ним дилогії про життєвий і творчий шлях Івана Огієнка (митрополита Іларіона), що нещодавно побачила світ.

М.Тимошик відкрив для себе Огієнка на початку 1990-х, коли визначні постаті українського національно-визвольного руху потроху почали виринати з небуття.

Як зазначає дослідник, в українському літописі є ряд імен, що їх досі російські, як свого часу й радянські проімперські ідеологи всіляко паплюжать та зневажають, чіпляючи образливі ярлики. Зрештою Огієнкове слово всякчас було б головним адвокатом для тих, кого переслідують за правдиве висвітлення української історії, відстоювання рідної мови, духовності й культури.

Адже Огієнко – з когорти тих українських велетів духу, кого комуністичний режим та його послідовники воліли за краще не згадувати взагалі. Але не тому, що він був одним з очільників українського уряду в пору української національно-визвольної революції (півроку його зусиллями трималась українська держава, повноважним представником уряду якої він був) та предстоятелем Української автокефальної церкви. Загроза вбачалась передусім у його багатющій писемній спадщині, яка, на жаль, упродовж багатьох десятиліть залишалась невідомою на рідній землі.

Саме стараннями Миколи Тимошика вона повернулась в Україну разом з постаттю Івана Огієнка.

Свого часу несподіванкою для молодого вченого стала пропозиція, що надійшла з-за океану дослідити Огієнковий архів. Він зберігався у Канаді, де провів значну частину життя український геній, у заснованій ним українській школі.

Це були сотні тисяч аркушів з авторськими текстами, напрацюваннями, посиланнями. Адже творчий спадок Огієнка багатющий.

Наразі вже побачили світ відредаговані, впорядковані та прокоментовані М.Тимошиком більше двадцяти книжок започаткованої бібліотечної серії «Запізніле вороття», що складається з рукописної спадщини та зарубіжних першодруків.

– Кожна із цих книг, – зазначає дослідник, – представляє цілі пласти з історії української культури, які потребують політично не заангажованого переосмислення й достойного пошанування сучасниками. Книги ці, що чекали свого повернення в Україну більш ніж півстоліття, насичені колосальним фактологічним матеріалом, перепущені через небайдуже серце їх творця, спонукають думати і діяти.

У них Іван Огієнко постає як історик, поет, перекладач, мовник, філософ, викладач, державотворець, богослов, духівник. Навіть якби усіх цих професійних та творчих складових він не мав, то був би належно пошанований лише за те, що дав українцям можливість спілкуватися з Богом рідною українською мовою. Завдяки йому Святе Письмо, викладене в Біблії, стало українським.

Масштаби цієї величезної подвижницької праці І.Огієнка, яка тривала чотири десятиліття, вражають. Як розповів М.Тимошик, в Огієнковому архіві зберігалося 775 тисяч аркушів (!) із Біблійними термінами, записаними давньогрецькою і давньоєврейською канонічними мовами та їх українським тлумаченням.

Значний внесок зробив Іван Огієнко, як потому й митрополит Іларіон, у становлення та ствердження української церкви. Століттям тому саме Огієнко як міністр віросповідань вперше звертався до Константинополя з проханням визнати новостворену Українську православну автокефальну церкву. Примітно, що якраз у день, коли Тимошик нагадав радомишлянам цей факт, Синод Вселенського патріархату благословив створення Української помісної церкви.

Позаяк наукові дослідження Огієнка стосуються також історії української церкви та монашества, національного друкарства, літературної, вжиткової мови, культури, багатьох величних постатей нашої історії. Готував подвижник ґрунтовний етимологічний словник української мови, опрацювавши для нього півмільйона статей.

До речі, він першим почав викладати в Київському університеті українською мовою. І це був виклик тодішній шовіністичній імперській політиці. А невдовзі – створив у Кам’янці-Подільському український університет, один з перших, заснованих українською владою. Тож у справі українізації освіти та нашого публічного простору приклад Огієнка також повинен слугувати за взірець.

На жаль, донині його твори не отримали належного їм місця в освітніх закладах.

– Коли у 2016-му я першого разу представляв у Радомишлі доробок Івана Огієнка, – зазначив Микола Тимошик, – для мене стало приємною несподіванкою, що опісля презентації добродій Микола Григорович придбав представлені книги для бібліотечних та освітніх установ району. Таке благодійництво нині, на жаль, побачиш нечасто…

  

Тож з приємністю відгукнувся дослідник на запрошення мецената вдруге зустрітися з радомишлянами. І це невипадково. Адже Брусилів, у якому народився І.Огієнко, у ту пору входив до Радомисльського повіту Київської губернії. З повітовим містом Радомислем Івана Івановича тісно поєднували родинні взаємини (по родоводу дружини Домникії з Литвинчуків), ділові стосунки. Він плідно співпрацював з повітовою газетою «Радомислянин», у якій друкувалися його історичні, краєзнавчі, публіцистичні твори.

З огляду на те, що в українських книгосховищах збереглися лише поодинокі примірники цього часопису, чимало з них були невідомими або вважалися втраченими, як, скажімо, історичний нарис «Містечко Брусилів та його околиці». Зшиток з вклеєними вирізками з повітової газети випадково виявили в архівних фондах Національного університету ім.Т.Шевченка, де колись викладав Огієнко і вочевидь власноруч зробив його для університетської бібліотеки.

– Виявлені в Радомишлі та в інших місцях примірники радомишльських газет з дописами Івана Івановича, на щастя, підверджують що рукописи таки не горять, – прокоментував цей факт М.Тимошик.

До слова, повне зібрання «Радомислянина» є лише в Російській національній бібліотеці Санкт-Петербурга, вкотре засвідчуючи, як позбавляли Україну та її народ своїх історико-культурних надбань.

Втім донині з труднощами вони пробивають собі дорогу до сердець і душ українців. Тож бій Івана Івановича Огієнка за державність триває…

Тимчасом депутат обласної ради М.Григорович закупив презентовані книжки «Його бій за державність», «Запізніле вороття», твори І.Огієнка для методичних об’єднань вчителів української мови, літератури, історії. Чимало з них із приємністю зустрілися з М.Тимошиком. А від імені громадськості Радомишля начальник міського відділу культури Ірина Жарук подякувала Миколі Степановичу за можливість відкрити для себе і краще пізнати постать Івана Огієнка та його наукову й творчу спадщину.

  

«Презентація книг Огієнка і про Огієнка – це історія, пам’ять і розповідь про людину, яка багато в чому перевернула мою уяву, мої погляди, і був би надзвичайно втішений, щоби це сталося з якомога більшим загалом наших співвітчизників», - зауважив, дякуючи організаторам зустрічі та присутнім на ній Микола Тимошик.

  

Газета «Зоря Полісся», 19 жовтня 2018 р.

Повертаючи нашу історичну правду

Примітно, що саме у передвер’ї Дня захисника України, що є також офіційним Днем створення УПА, на започаткованому в 2015 році історико-культурному просторі «Повстанський хутір», який розташований на лісовій околиці Ставків, щороку відбувається традиційний збір – присвята борцям за волю України.

Як зазначив один з ініціаторів та організаторів і самого хутора, і зібрань на ньому очільник радомишльських «свободівців» Сергій Галицький, ця тиха місцина надзвичайно тісно пов’язана з національно-визвольною боротьбою українців 40-50-х років минулого століття. Місцеві жителі були безпосередніми учасниками тих подій, тримаючи зв’язок з похідними пропагандивними групами ОУН та УПА, надаючи їм підтримку та прихисток, за що потому й постраждали.

Те, що нашим краєм проходили рейдові повстанські групи, й нині дехто сприймає із сумнівом. Адже упродовж радянських десятиліть ці факти замовчувалися й приховувалися.

Знаний правозахисник ставчанин Василь Овсієнко, приміром, повідав, як дізнався про один з таких прикладів у стінах КДБ. В одному з кабінетів Житомирського управління, куди багаторічного бранця привезли з ув’язнення, він звернув увагу на детальну карту нашої місцевості, що там висіла. Співробітник, на диво не приховуючи, розповів, що роздобули її в одному з упівських схронів, який випадково виявили біля Березців, що під Радомишлем. «Виказали» його зимової пори хлопчаки, котрі після лижної прогулянки розклали на галявинці багаття, аби зігрітися. Відпочивши, дітвора рушила собі далі. На щастя. Бо потому розігрітий грунт у тому місці раптом несподівано вибухнув. А коли на місце прибули «специ», виявили під воронкою упівський схрон з бідоном, у якому зберігалися документи з тією картою.
Позаяк відомо, що влітку 1943-го притетерівськими лісами від Бердичева на Малинщину прорейдував курінь УПА. На шляху Радомишль - Кочерів повстанці із засідки успішно атакували колону німецьких автомашин, поповнивши свої запаси автоматичної зброї та харчів.

За кілька місяців по тому, саме в такі вересневі дні 1943-го сталась бойова операція відділу УПА під командуванням Лева у Великій Рачі, де повстанці розгромили місцеву залогу гітлерівців, здобувши за підсумками бою чимало озброєння, військового та похідного реманенту, амуніції і навіть ровера – велосипеда.

По війні і в наступне десятиліття за співпрацю з ОУН та УПА репресували кількадесят жителів Радомишльщини. Були серед них і Овсієнки та Василенки, які мешкали на «Повстанському хуторі», що тоді іменувався Жадок. Ця місцина видається надзвичайно зручною для повстанців: за декілька кілометрів від села, з одного боку відгороджена лісом, а з другого – річкою. А ще неподалік на березі Тетерева була зручна схованка у заглибині Чорного каменю, як його називають місцеві мешканці. Під ним, мов у печері, можна було у затишку перечекати негоду.

Як зазначив заступник голови обласної ради Максим Вілівчук, що брав участь у зібранні, саме на Житомирщині було створено першу Українську Повстанську Армію «Поліська Січ». Це відбулося у проголошеній в 1941 році, ще до узвичаєної офіційної дати початків УПА, в організованій Олевській вільній українській республіці, очолюваній Тарасом Бульбою-Боровцем. На житомирських теренах діяло потужне оунівське підпілля, а український партизанський рух тривав ще десятиліттями по війні.

До поновленої хатини на «Повстанському хуторі», де розгорнуто експозицію-літопис підпільної боротьби та звитяги, нині активісти додали обладнану в колишньому льосі криївку – традиційну схованку українських повстанців з усіма належними для неї атрибутами: лежанкою, ліхтарем, друкарською машинкою, пропагандивними матеріалами.

Навколо неї було розгорнуто й реконструкцію бою українських вояків з бойовим спецпідрозділом НКВД. Бій був запеклим, трагічним, проте повстанці, виявивши військову кмітливість, ціною власних жертв взяли гору.

Так само переможно завершилося для українських вояків бойове зіткнення з німецькою частиною, що певною мірою ілюструвало згадані великорацькі події.

В реальному житті боротьба українців за свою волю й незалежність, на жаль, більше пов’язана з поразками, проте були й звитяги, про які слід пам’ятати і розповідати нащадкам. І це промовисто продемонстрували військові реконструктори Радомишля, Житомира, Вінниці, Києва.

- Для нас важливо показати людям реальну історію, як це відбувалося насправді, тобто без прикрас чи ідеологічних штампів, – прокоментував учасник реконструйованих боїв радомишлянин Роман Сладковський. – Притому показати абсолютно автентично, у хоча й пошитій тепер формі, але вона повністю відповідає тим одностроям, які були в представлений період.

  

Такими ж оригінальними були зброя – «трьохлінійки», автомати, кулемети, нагани, інша військова атрибутика, що зберігаються у цілком робочому бойовому стані.

  

І самі «бійці», і їхня амуніція привертали увагу усіх присутніх, даючи змогу повніше відчути нашу історичну минувшину.

Нагадав про неї й В.Овсієнко, що належить до тих, хто продовжив національно-визвольну боротьбу українців у наступні десятиліття. Вже не зброєю, а словом. Бо ж заарештували його за те, що читав, виготовляв та розповсюджував «самвидавну» літературу. За це й отримав 13 з половиною років ув’язнення. А після звільнення українських «шістдесятників» з таборів почали ширитися ідеї та засади Гельсінської спілки, Народного Руху та інших національно-демократичних сил.

Про потребу оберігати та доносити героїчні сторінки нещодавнього українського минулого до сучасників, наступних поколінь, вели мову під час збору також голова Житомирської організації ВО «Свобода», депутат обласної ради Сидір Кізін, голова обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» Святослав Васильчук, заслужений діяч науки і техніки, професор-ставчанин Іван Розпутенко.

М.Вілівчук притому урочисто вручив В.Овсієнку найвищу нагороду обласної ради – відзнаку «Честь і слава Житомирщини».

  

У мистецькій програмі дійства були представлені відомий Житомирський фольклорний ансамбль національного обряду «Родослав» та радомишлянин Василь Волівач, що виконали повстанські та патріотичні пісенні й музичні твори, а також танцювальний колектив студії «Силует».

Учасники зібрання підспівували «Родославові», коли розносилося над лісом різноголосе й піднесено-урочисте «Реве та стогне Дніпр широкий» чи хвилююче лунав духовний славень «Боже, Великий, Єдиний, нам Україну храни».

Збір теж почався з виголошеної священиком Мирославом Жиличем спільної молитви, що налаштувала присутніх на єднання й гуртування навколо національно-патріотичних основ.

А у перерві «між боями» організатори заходу пригостили усіх присутніх смачним повстанським кулешем, насиченим пахощами лісового багаття та нашого буремного минулого, що повертає нині славні й трагічні сторінки боротьби за волю та незалежність, які десятиліттями всіляко приховувалися колишньою системою. І хоча її апологетами й досі подеколи чиняться перешкоди та перепони, правда таки повертається, а з нею набирає сили й український поступ.

Газета «Зоря Полісся», 12 жовтня 2018 р.