Музей, що починається з експонатів

Театр, кажуть, починається з вішалки. Власне, через гардероб потрапляють до виставкових залів відвідувачі й більшості провідних музеїв. А от Радомишльський краєзнавчий музей, що вде свій родовід з 1959-го, зустрічає гостей експонатами, бо саме експонати й відвідувачі є основою діяльності будь-якого музейного закладу.

Певно, з цього приводу й виникають подеколи суперечності, що вважати точкою відліку літопису радомишльського музею. Бо є дата його заснування, тобто день ухвали виконкомом міськради відповідного рішення (5 березня 1959 р.), а є день, коли музей відкрився і представив перші зібрані експонати своїм першим відвідувачам (5 листопада 1959 р.). Мабуть, саме відчинені двері й зали для огляду мають вважатися головним у функціонуванні будь-якої музейної установи, бо без цього вона просто існуватиме на папері, а не для людей.

5 листопада 1959 року.  Перша музейна екскурсія.

Фото з фондів Радомишльського краєзнавчого музею.

Врешті, це стосується й багатьох інших громадських закладів. Адже перш, ніж відкривався будь-який освітній заклад, утворювалась його дирекція, котра готувала дитсадок чи школу до офіційного відкриття.

Позаяк маємо тут і певні парадокси. Приміром, коли у 1988 році в Радомишлі почалося будівництво заводу картоплепродуктів, офіційно був призначений його персонал, котрий займався будівництвом, але так його і не завершив. Відтак підприємство не відкрилося, хоча факт його заснування та зведення в історії залишився.

А щодо музею та його культосвітньої діяльності, то саме перші експонати спонукали громадськість ініціювати створення в місті музейного закладу. Такими стали передані археологами знахідки з розкопок відкритої 1956 року Радомишльської палеолітичної стоянки. Вони якраз безпосередньо й зустрічають екскурсантів у фойє, де оформлено діораму пристановища первісних людей, що селилися на цих теренах тисячоліттями тому.

Втім своє перше новосілля музей відзначив у колишній будівлі райвідділу освіти, що колись містилась навпроти теперішнього приміщення закладу. Нещодавно, на щастя, вдалося відшукати його світлину, зроблену у 1982 році тодішнім фотокореспондентом райгазети М.Поповичем в останні дні існування споруди, призначеної під знесення.

Окрім музею у знесеному будинку, що на світлині, свого часу містилися райвно, станція юних техніків, у прибудові – дитяча консультація та молочна кухня.

До слова, в давнину це був один з будинків знаного радомишльського купця і фабриканта Горенштейна, що за зовнішнім оздобленням нагадував інший належний йому дім, у якому зараз розміщена адміністрація райлікарні. Донині збереглась ще одна споруда, яка була у власності цього магната. Вона розташована там же, через дорогу, де тривалий час у радянській період порядкувала міліція, а нині туляться терцентр, райархів та інші установи. Жаль, що будівля так само занепадає, як і ряд інших, що могли б стати історичною та туристичною родзинкою міста.

Проте музей бездомним не залишився, бо ще раніше переїхав у теперішнє своє помешкання.

Сталося це після спорудження 1968 року в райцентрі нової адміністративної владної будівлі, що тоді дістала назву Будинку Рад, а нині відома за неофіційним найменням «Білий дім». Уведення цієї споруди в експлуатацію спричинило велику хвилю переселень. Сюди зокрема переїхали райвиконком і райком партії, звільнивши своє попереднє приміщення для музичної школи, а також райком комсомолу, що перед тим квартирував саме в сучасних музейних кімнатах. Проте обіймав музей попервах лише частину будівлі, бо в іншій розміщувалась Ощадна каса, що згодом звільнила її, перебравшись у нове приміщення вже Ощадбанку «на Кабулі».

Нинішній будинок музею також старовинний. Він означений на планах міста ще ХІХ століття, що зберігаються в архівах, і вважається власністю Жилінських. Таке прізвище мав колись у повітовому Радомислі власник одного з ресторанів.

Відтоді тут працює й розвивається музейний заклад, що збирає, оберігає та виставляє на огляд відвідувачів багатющу історичну та культурну спадщину рідного краю. І хай би вона щодалі тільки множилась!

 Радомишльський краєзнавчий музей. 2009 р.

Газета «Зоря Полісся», 17 травня 2019 р.

«Ніколи не домовляйся з москалем. Все одно обдурить…»

14 березня 1921 року російські більшовики на Х з’їзді своєї партії проголосили Нову економічну політику (НЕП), що прийшла на зміну «воєнному комунізмові». Однією з найвагоміших складових анонсованого курсу стало запровадження продовольчого податку замість примусової та репресивної продрозкладки, яку рішуче не сприйняло селянство. Саме в ній значною мірою полягали економічні чинники повстанського руху на селі. Через чотири дні було підписано Ризький мирний договір, за яким Польща і Радянська Росія поділили Україну між собою. Тож цілком зрозумілою сприймалась ухвалена тоді V Всеукраїнським з'їздом рад резолюція про амністію, якою влада пообіцяла звільнити від відповідальності усіх українців, що воювали проти Радянської влади, якщо вони дадуть щире зобов'язання бути лояльними громадянами УСРР. Слід додати сюди й важливий соціальний аспект, пов’язаний із вимушеним запровадженням українізації для вгамування протестних мовних настроїв українства – передусім освітян та наукової інтелігенції.

Відтак українці вкотре повірили. Почали складати зброю повстанські загони, повертатися з-за кордону на рідну землю вимушені емігранти. Приміром, у липні 1921 року повітові та губернські радянські газети Київщини і Волині повідомили про перехід на бік Радянської влади повстанського загону отамана Лисиці, що орудував на півночі Радомишльщини та сусідніх повітів.

Влада всіляко афішувала й пропагувала їхні «каяття», не залишаючи, одначе, тих, хто покаявся,  без уваги, тобто пильного чекістського нагляду.

Пристав на амністію у червні того року колишній повітовий комісар Української Народної Республіки в Радомисльському повіті Юліан Мордалевич. Одначе вимушено, бо влада взяла в заручники його рідних, розстрілявши для «промовистого прикладу» батька. Втім хоча офіційно він вважався вільним, почувався мов закутим у кайдани, тож скористався таки можливістю піти за Збруч та долучитись до українського закордоння. Мабуть, відчував, що рано чи пізно таки нависне нова сокира над усіма, хто сповідував українську національну ідею.

І вже через сім років почалося поступове згортання і НЕПу, й українізації, і амністії, які позаяк дали можливість виявити активних прибічників «нового курсу» і «покаянних», що невдовзі стали першими жертвами репресивної системи, діставши тавро «контрреволюціонерів», «шкідників» та «націоналістів».

У 1928 році органи ОДПУ сфабрикували кілька гучних справ та політичних процесів з їхнього «викриття», адже за цю семилітку отримали величезний реєстр «неблагонадійних», яких поступово почали ліквідовувати не лише «як клас», а й як сущих на Землі.

Зокрема влітку того року на Радомишльщині набула розголосу викрита у Ставках підпільна організація УНР, на чолі якої нібито стояв уродженець села Андрій Вернигора. У 1921 р. він входив до складу Всеукраїнського центрального повстанського комітету, а після арешту відбув п’ятирічне ув’язнення і вчителював на Полтавщині. Там його й «викрили», зробивши ватажком повстанської групи аж у Ставках, де тогорічного 28 червня по цій справі було заарештовано відразу 18 жителів села. Вернигору засудили до розстрілу, решту для остраху і для початку ув’язнили на тривалі терміни.

Того ж року «за антирадянську діяльність» особлива нарада репресувала вчителя Радомишльської першої трудової школи Михайла Сокольвака, що за української революції воював в Армії УНР і був членом Центральної Ради.

У 1923 році «на хвилі амністії» ЧК вдалося заманити в Україну проводиря Другого зимового походу Армії УНР, що пройшов у листопаді 1921-го Радомишльщиною, Юрка Тютюнника, якого відразу заарештували. Радянська влада офіційно повідомила, що генерал-хорунжий українського повстанського війська нібито здався добровільно, прийнявши пропозицію про співпрацю. Проте, попри те, що у Москві наполягали на його розстрілі, Тютюнник вирішив краще загинути, аніж зганьбити свій авторитет в угоду політичним дивідендам опонентів. Та коли в камеру до нього привели дружину і маленьку донечку й сказали, що їх також розстріляють разом з ним, він, як і Мордалевич, таки підписав підготовленого владою покаянного листа та відповідне звернення до українських вояків. Втім через шість років амністованого генерала заарештували за «приховування контрреволюційного елементу» і невдовзі таки розстріляли.

У 1930-му ОДПУ взяло в розробку садівника радомишльської Укоопспілки Миколу Михайлюка, колишнього вояка армії УНР та повстанського загону Соколовських. Щоправда, його «провину» змогли довести лише через три роки, коли налякані розмахом репресій суди вже не наважувалися вимагати надання переконливих доказів. Тож відправили чоловіка до концтабору.

В 1931 році чекісти рапортували про викриття повстанської організації у Вишевичах, до якої, як зазначалося у звіті, входила більша частина жителів села.

У Великій Рачі, Краснобірці, Межирічці та Чудині були заарештовані «члени ліквідованої контрреволюційної  організації «Морозовці».

Десятки жителів району репресували по справі так званої «Спілки визволення України», теж сфабрикованої чекістами і спрямованої проти освітньої та церковної інтелігенції, інкримінуючи її активним представникам зв’язки з закордонними емігрантськими колами УНР.

Червоною ниткою у сфабрикованих проти них справах проходила участь засуджених у революційну пору в українських військових формуваннях, що була свого часу законодавчо амністована. Та зрештою обернулась для тих, хто повірив в обіцяну амністію, майбутніми відкладеними репресіями.

Як тут не згадати відомий вислів О.Бісмарка, що жодна угода з Росією не варта папірця, на якому вона написана. Його промовисто підтверджують сучасні нехтування російською владою, що анексувала Крим, окупувала частину українського Донбасу та продовжує агресивні загарбницькі дії, міждержавними та міжнародними угодами, нею ж під підписаними. 

Цю думку, дещо перефразовану і винесену в заголовок, сповна можна вважати серед головних лейтмотивів роману Василя Шкляра «Маруся», присвяченому знаній очільниці повстанського руху на Радомишльщині Олександрі Соколовській. Наведені слова автор вклав у вуста одному з персонажів твору, що оповідає про горбулівських отаманів, які у 1918-19 рр. були опорою української революції на цих теренах.

Нещадно карала й переслідувала Радянська влада за належність до війська Соколовських. Навіть через десятиліття по тому енкеведисти у своїх зведеннях, описуючи, чим живе те чи інше село на Радомишльщині, часом давали з цього приводу характеристику його жителям, як «соколовцям». До такого реєстру потрапили зокрема Білка, Борщів, Лутівка, Веприн, Вишевичі, Заболоть, Мірча, Меделівка, Кичкирі, Котівка, Краснобірка, Негребівка, Поташня, Пилиповичі. Деякі з них додатково були означені ще й прихильністю до повстанських загонів Мордалевича чи Лисиці.

Для їх мешканців така характеристика означала те ж, що й «мазепинці», «петлюрівці», «бандерівці» – тобто прихильники незалежної України і борці за її волю. І це ставало тавром мало не для всіх наступних поколінь.

Врешті потрапляли під підозру в неблагонадійності навіть носії такого прізвища, не кажучи вже про родинні гілки.

У 1937 році було репресовано завідувача учбовою частиною Житомирського учительського інституту Йосипа Матківського. Серед інкримінованих йому звинувачень зазначалося й те, що був він уроджений у Горбулеві Радомисльського повіту і одружений на сестрі отаманші Марусі Соколовської  – Вірі, а відтак не міг не допомагати «банді Соколовського».

Вишевичанин Петро Соколовський, що зробив військову кар’єру і у 1930-і служив начальником штабу Харківського військового округу, навіть змушений був змінити своє родинне прізвище на Соколов, аби уникнути посиленої уваги до своєї особи, хоча й не мав жодного стосунку до повстанців з Горбулева. Втім це не допомогло, бо у 1937-му його було викрито в причетності до «контрреволюційної військово-фашистської змови» і «як колишнього петлюрівця» розстріляно.

Саме у 1937-38 рр. влада добивала тих, кого оминули попередні жорна терору. Притому вдруге, а то й утретє потрапили під них і ті, хто, відбувши попереднє заслання, усе ж повернувся додому. Бо прилаштована до них «неблагонадійність» ставала тавром до скону віку, попри офіційно проголошувані амністії чи інші солодкі владні обіцянки.

Газета «Зоря Полісся», 17 травня 2019 р.