В ім’я Покрови Пресвятої Богородиці

Покров-омофор, яким Матір Божа захистила жителів Царгорода від ворогів, став одвічним символом її невпинного заступництва за увесь рід людський. Недарма свято Покрови є одним з найшановніших і найулюбленіших серед християн. На знак відданості своїй покровительці Пресвятій Богородиці Діві Марії цього дня освячувалося багато новозбудованих храмів, що діставали наймення Покровських.

Церковна статистика Київської єпархії ХІХ – початку ХХ століття засвідчує, що найбільш поширеними тут були якраз Покровські церкви. Таку назву мав кожен шостий храм на теренах губернії. І Радомишльщина не була винятком

У 1913 році з-поміж 28 церков, що діяли в населених пунктах теперішнього Радомишльського району, п’ять носили ім’я Покрови Пресвятої Богородиці.

Однією з найдавніших серед них вважається Кичкирівська, перші згадки про яку датовані XVIII століттям. У 1770 році її збудували, як зазначається в тогочасних ревізіях, на  новому місці. Дата заснування попередньої тимчасом невідома, проте в Центральному державному історичному архіві зберігаються храмові метричні книги за 1732-1777 роки, що посувають хронологічні межі заснування церкви у Кичкирях принаймні на чотири десятиліття. У 1894 храм перебудували. У новому вигляді він дійшов до нас зафіксованим на світлинах. Один з небагатьох. Можливо, на цій фоторепродукції, що її свого часу зробив краєзнавець Олександр Пирогов, величне зібрання кичкирівців відбувається саме на свято Покрови.

  

Власне, саме у ХVIII столітті, коли Радомишль став осідком уніатської митрополії, у митрополичих володіннях було відновлено, побудовано чи перебудовано більшість храмів. Принаймні саме цією епохою відзначені відомі початкові відомості про їх існування.

В документах унійної митрополії наводяться й перші згадки про Потіївську церкву в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. Йдеться зокрема про закладання нової церкви у 1743 році та освячення в 1751-му. За стародавніми її описами історик-потіївчанин Леонід Тимошенко та художник Іван Драгун виконали малюнок-реконструкцію стародавнього храму.

В описах також зазначалося, що час його побудови невідомий. Згадується, проте, під 1742 роком давня церква у селі Вереміївці, що ототожнюється з Потіївкою (нині таку назву має однойменне урочище на потіївських теренах, де в давнину стояв кам’яний хрест). У 1845 році церкву в Потіївці відремонтували, а через 46 років перебудували. До Потіївської парафії входили також мешканці Обліток, Нової Буди, допоки в цих присілках на межі ХІХ-ХХ століть не постали окремі храми, а також Буків і Старої Буди.

1751 роком датовано побудову церкву в Кочерові на місті давнішої. Цей храм славився чудотворною іконою Божої матері. Перше диво, як зазначено в церковних реєстрах, тут явилося 1749 року при перенесенні образу з вівтаря для розміщення між іконами намісними. Проте під час візитації 1783 року священику було наказано підтвердити присутність благодаті Божої спеціальним декретом, інакше за самочинність міг позбутися сану. Це, напевне, було зроблено, позаяк паломництво до кочерівської ікони Богородиці тривало і в наступні роки. У 1890 році храм було перебудовано.

1756 року на місті давнішої звели нову Покровську церкву в Межирічці. Поновлювали її в 1850-му і 1896 роках. Храмовим святом упродовж віків була Покрова й для вірян Краснобірки, що належали до Межиріцької парафії. Проте в кінці ХІХ століття в присілку Краснобірка було збудовано церкву в ім’я Олександра Невського, приписану до Межиріцького храму. Примітно, що під побудову Краснобірської церкви використали придатний будматеріал з розібраної Покровської церкви в Кичкирях, що його там купила краснобірська громада.

У 1761 році стараннями борщівського володаря Михайла Третяка постала Свято-Покровська дерев’яна церква у Борщеві, де утворилась окрема парафія. Доти борщівські віряни належали до Чайківської церкви. Втім побудова храму спричинила суперечку між магнатами Рибінськими, які вважали Борщів своєю вотчиною, і згаданими Третяками. Вгамовував опонентів митрополит Флоріан Гребницький, зазначивши, що церква таки має бути побудована. Притому попервах Борщівський храм мав іменуватися в ім’я Архістратига Михаїла. Одначе дістав наймення Покровського, вочевидь – на день його освячення. Проте у 1804 році храм у Борщеві згорів внаслідок пожежі. Під богослужіння тимчасом переобладнали вцілілу дзвіницю. У такому вигляді церква, вірогідно, діяла до 1861 року, коли в селі було закладено новий храм.

У Радянську пору всі ці храмові споруди були поруйновані, або ж переобладнані «для потреб трудящих» – під клуби, як у Кичкирях чи Потіївці, чи для господарських потреб, як у Кочерові. Нещадних гонінь та репресій зазнали й священнослужителі.

Відновилися і відбудувалися церкви вже за часів незалежності, коли набуло розвою та шанування прадавнє Покровське свято. Засяяла новими барвами й традиція храмових празників - «медів», що вже постали як Дні села і наразі велично та самобутньо відлунюють у День Покрови Пресвятої Богородиці й у згаданих селах Радомишльщини.

Гімназисти останнього випуску

Перейти до попередньої публікації

У 1919 році радомисльська гімназія видала атестати зрілості останнім своїм випускникам. Був серед них і добре знаний радомишлянам середини ХХ століття педагог і громадський діяч Микола Іванович Осадчий.

Вчителював він у Борщеві (там, до речі, ступив на свою педагогічну ниву, плекав яку сорок літ), Глиниці, Кичкирях, Новаках (нині Коростенський район), у Радомишльській школі №4. Завідував Борщівською початковою школою,  Радомишльським дитячим містечком (дитбудинком), директорував у Вепринській, Раковицькій та першій міській школах.

У 1943-47 рр. він очолював міську раду, неодноразово обирався її депутатом. Входив до кола фундаторів міського історико-краєзнавчого музею, що відкрився у 1959-му. А через літ 25 разом з такими ж ентузіастами та однодумцями Микола Іванович домігся відкриття в місті Музею освіти, наповнивши його цікавими та унікальними експонатами. За байдужості й потурання чиновників той музейний заклад, на жаль, канув у Лєту разом зі своїм наповненням.  Втім написані М.Осадчим змістовні нариси з історії Радомишля та освітньої справи на Радомишльщині, на щастя, залишилися, як і деякі інші документи епохи, що їх дбайливо зберігають нащадки подвижника.

З-поміж них – і оця світлина того останнього гімназійного випуску. У верхньому ряду стоять (зліва направо): Д.Слабченко, М.Мацапура, В.Лядов, Г.Гарбаренко, Д.Прозоровський, Є.Рибак, М.Поліщук, М.Осадчий, Ф.Голецький. У другому ряду сидять І.Гавінський, Є.Іванов, М.Вінницький, класний наставник Г.М.Таргоні, Л.Туровець, В.Лобачевський, В.Лотоцький, С.Полінковський. Попереду на підлозі вмостились І.Шаціло, А.Крігер, І.Молдавський.

Як зазначав Микола Осадчий у своїх гімназійних спогадах, дружні стосунки упродовж навчальних років та й потому він підтримував з Миколою Мацапурою, що став відомим шевченкознавцем, протягом багатьох років був директором Харківського, а затим Київського музеїв Тараса Шевченка, Семеном Полінковським – багаторічним головлікарем Павлівської психіатричної лікарні в Києві, Володимиром Лобачевським, що присвятив своє життя лісівництву і очолював Управління лісового господарства в Ставропольському краї.

Завдяки листуванню Осадчого з Лобачевським збереглась можливість не лише назвати останніх випускників з фотокартки, а й навести деякі свідчення про них.

Незважаючи на різнобарвний соціальний, майновий та й національний склад, між гімназистами складалися тісні та приязні стосунки. Вони, на жаль, загострились у революційну пору 1917-1921 років, коли почали виявлятися політичні розбіжності. Вчорашні однокласники часом опинялися по різні боки барикад. Дехто не сприйняв Жовтня та його комуністичних ідей, емігрувавши за кордон. Серед останніх, приміром, І.Гавінський, що був сином повітового справника.

У протистоянні з українським повстанським загоном Соколовських загинув Мендель Вінницький, що входив до керівництва місцевого більшовицького осередку.

Декого попри лояльність до нової влади не оминула хвиля репресивних гонінь. Така доля спіткала Рибака, що став хірургом, – сина знаного Радомисльського торговельника, чия лавка була в престижному місці на Соборному майдані. В.Лобачевський, зокрема, згадує про його ранні сіоністські погляди. Він, хоча й вступив до компартії, але під нищівний репресивний каток усе ж потрапив.

Жертвою репресій став один із братів Рудзевичів, які переїхали до Житомира, тож не змогли сфотографуватися разом з однокласниками. Немає на випускному знімку й О.Полянського, що теж залишив Радомисль, відсутні також П.Карпенко, С.Лядов, І.Шмульзон, В.Молодико.

С.Лядов і Шмульзон обрали тимчасом військовий фах, Поліщук присвятив життя хірургії. Мій однофамілець В.Молодико (дотичних родинних ліній, між тим,  на простежено) походив з поштових службовців (поштмейстери з таким прізвищем працювали свого часу зокрема в Горностайполі та Радомишлі).

Григорій Миколайович Таргоні прийшов працювати в гімназію в 1914 році. Він викладав російську мову та літературу. За радянської влади працював у школі №2 і вважався провідним фахівцем у викладанні цих предметів.

Описуючи навчальні будні, колишні гімназисти згадують передусім дружні взаємини, котрі збереглися на все життя. Адже не єдиними уроками запам’яталися їм гімназійні роки. Вони ходили один до одного в гості, знайомились із родинами, бували на сімейних торжествах. В гімназії влаштовувалися диспути, «суди», проводилися вечори, де читалися вірші та уривки з прозових творів, ставилися вистави. Іноді виступали справжні артисти.

Багато учнів свій вільний час проводили у бібліотеці, добре наповненою не тільки програмною літературою, а й пізнавальною, науковою, художньою. Подеколи влаштовувалися цікаві екскурсійні поїздки.

З гімназійних лав вийшло чимало кваліфікованих лікарів, інженерів, юристів, військових, викладачів, агрономів та ін. Рівень освіти, здобутий в гімназії, давав змогу знайти кваліфіковану роботу, впевненіше почуватися та орієнтуватися у багатьох життєвих аспектах.

Газета «Зоря Полісся», 4 жовтня 2019 р.

У стінах Радомисльської гімназії

22 (за старим стилем 9) вересня 1909 року в повітовому Радомислі Київської губернії сталась непересічна подія, що підняла місто на значно вагоміший культурно-освітній рівень. Тут на Бульварній вулиці (нині – Шевченка) відкрилась чоловіча гімназія – навчальний заклад середнього освітнього рівня, що давав змогу його випускникам вступати до вишів. До того радомишляни здобували початкову освіту у міських вищопочаткових чоловічому та жіночому училищах, парафіяльних школах, діяли в повітовому місті також німецька школа та єврейські освітні структури.

Гімназія розрахована була на вісім основних класів і один підготовчий, тобто загальний навчальний цикл тривав дев’ять років.

Це не був привілейований навчальний заклад, адже за чинними на ту пору законодавчими нормами приймали до гімназії дітей усіх соціальних станів та національних груп. Проте їх кількість регламентувалась. Для євреїв, приміром, діяла шестивідсоткова квота. Низький відсоток відводився селянському прошарку.

Втім головними вимогами для вступу та здобування освіти були успішні вступні іспити, таке ж успішне навчання та плата за нього (вона упродовж існування закладу зросла від 30 до 60 рублів на рік, за підготовчий клас – 20 руб.).

Тож навчались тут діти купців, дрібних поміщиків, орендарів, а також чиновників, ремісників, селян, кваліфікованих робітників. Діти з бідних родин, що добре вчилися, здобували освіту безплатно. Звільнялися від оплати також третій та четвертий учень з родини, незалежно від її статків. Притому гімназистами ставали не тільки радомишляни, а й діти з інших місць — як з найближчих  сіл, містечок, так і з інших міст краю.

Очолювали гімназію директор та інспектор, що призначалися піклувальником Київського навчального округу (ним у 1909 р. працював титулярний радник Петро Зілов). За імперським штатом їм нараховувалась річна платня відповідно у 1800 та 1500 рублів. Крім того, казенним коштом вони забезпечувалися житлом, харчуванням та отримували особливу платню за уроки.

Посадовий оклад вчителя становив 60 рублів за річний курс уроку, через п’ять років роботи в одній гімназії платня зростала до 75 руб. Класні наставники додатково отримували в рік 160 рублів, а вчителі латини – 100. Наглядач опікувався учнями переважно в позаурочний час.

Всі вчителі, наглядач та інспектор входили до педагогічної ради, очолюваної директором, де розглядалися навчальні та виховні питання.

Директор, звісно, головував і в гімназійному господарському комітеті, у складі якого перебували інспектор та троє обраних на трирічний термін вчителів.

Першим директором Радомисльської гімназії був призначений Микола Лукич Сеферовський. Він закінчив Київський університет св.Володимира, відлічуючи свій педагогічний стаж з 1873 року. За фахом був учителем російської мови та літератури.

У 1916-му директором гімназії призначили Миколу Федоровича Даденкова, що закінчив Ніжинський педагогічний інститут. Його фахом була педагогіка. Її він згодом викладав у згаданому виші, став звісним ученим, професором.

У період Центральної Ради директором працював Борис Максимович Білецький, випускник Варшавського університету, зусиллями якого в навчальному закладі було впроваджено викладання української мови та літератури, українською почали читатися й деякі предмети. За Гетьманату гімназію знову очолив М.Даденков.

Серед перших викладачів гімназії були законовчитель Петро Іванович Робаківський, вчителі Роман Йосипович Красуський (математика), Созонт Васильович Соколовський (підготовчий клас і співи), Михайло Венедиктович Тарасюк (чистописання й малювання), Іван (Йоган) Карлович Куфельд (німецька мова), Олександра Степанівна Юркевич (французька мова), Іван Іванович Кошоровський, Степан Демидович Шадрін. Письмоводителем (діловодом) служив брат міського голови Василь Костянтинович Гринцевич.

Одначе заїжджі педагоги здебільшого надовго тут не затримувалися. Тож надалі педагогічний колектив поповнювали Володимир Іванович Гусовський (інспектор, викладач російської мови та літератури), Семен Іванович Вишневський і Олександр Данилович Костецький (наглядачі), Михайло Володимирович Феофілов (історія), Олександр Всеволодович Носов (математика), Петро Іванович Куклін (географія та природничі дисципліни), Ернест Фрицович Вейдеман (німецька мова), Петро Васильович Соколов (російська мова та література), Андрій Андрійович Русаков (латина), Григорій Никанорович Хребтов (гімнастика), Михайло Юхимович Головань (письмоводитель), Степан Костянтинович Коломацький (законовчитель), Олександр Гнатович Сахаров (малювання), Михайло Дмитрович Бартничук (співи), Микола Іванович Воробйов, Євген Єфремович Іваненко, Андрій Давидович Нечипоренко, Софія Вікторівна Мошинська та інші.

Гімназійним лікарем був тогочасний очільник медичної галузі в місті Юлій Гродецький.

Педагоги також мали переважно вищу університетську освіту. Хоча деякі з них були дивакуватими в оцінці знань гімназистів. Могли, скажімо, виставити всьому класові «одиниці», щоб на наступному уроці виправити їх на… «четвірки» (оцінювалися учні за п’ятибальною системою), часом намагалися підловити учня на незнанні. Додаткові заняття не практикувалися, натомість ті, хто їх потребував, мусили звертатися до репетиторів.

З відкриттям у 1913 році в Радомислі жіночої гімназії її директором вважався очільник чоловічої. Ряд викладачів чоловічої гімназії притому працювали в жіночій за сумісництвом.

У 1912 році, коли в п’яти основних та у підготовчому класі навчалося 145 учнів, а працювало в школі 14 педагогів, на утримання гімназії було відпущено з державної казни 23607 рублів (у т.ч. 6000 – від міста), від сплати за навчання надійшло 5480 руб., інших надходжень було 453 руб. 16 коп. Таким чином загальні витрати на утримання закладу становили 29540,16 руб.

Через чотири роки кількість учнів зросла до 270, а загальний кошторис збільшився до 40,9 тис. руб.

Як зазначав у своїх спогадах випускник гімназії Максим Карбовський, до всіх гімназистів, навіть до тих, хто навчався у підготовчому класі, вчителі і директор зверталися винятково на «Ви». Про жодні фізичні покарання для тих, хто завинив, не могло бути й мови. Позаяк за провину учнів виставляли з класу під час уроку, залишали на годину чи дві після уроків (це називалось «зоставити без обіду на годину чи дві»). Більш суворим покаранням був карцер. У такому випадку учня, що завинив, за розпорядженням директора або педагогічної ради у недільний день залишали в будь-якому класі з ранку до восьмої вечора без сніданку і обіду. І, нарешті, найсуворішим покаранням вважалося виключення з гімназії за неуспішність або тяжку провину. Проте без пустощів і покарань, звісно, не обходилося.

Вимагалося суворе дотримання дисципліни гімназистами й поза стінами навчального закладу. Взимку після восьмої вечора, а влітку після десятої гімназист міг перебувати на вулиці або в громадському місці тільки в супроводі старших (батьків, їх знайомих, старшого брата, дядька). Наглядач постійно перевіряв, чи вдома у пізню пору учні, котрі приїздили на навчання з інших місць, не мали батьківського нагляду і мешкали на квартирах.

Позаяк у гімназії виховували ввічливість, вміння поводитися в товаристві, за столом, вчили танцювати, виховували поважному та лицарському ставленню до дівчат і жінок, повазі до вчителів, батьків, старших, літніх людей, всіляко прищеплювали учням почуття гуманізму.

Майже всі випускники гімназії продовжували освіту далі. За час існування гімназії у ній відбулося чотири випуски – з 1916 по 1919 роки. Припинила вона свою діяльність зі встановленням Радянської влади.

Будинок чоловічої гімназії зберігся і нині залишається в Радомишлі одним з небагатьох зразків архітектурної забудови початку ХХ століття. Припускається, що його міг спроектувати архітектор Федір Олтаржевський, що на ту пору обіймав посаду архітектора Київського навчального округу. Вказує на це й те, що стиль радомишльської гімназійної будівлі схожий з іншою відомою спорудою зодчого – Галицькою синагогою в Києві.

У різні роки в колишніх гімназійних стінах функціонували соціально-економічна професійна школа, сільгосптехнікум, військова школа. У 1959 році тут облаштували школу-інтернат для дітей-сиріт, а після розформування інтернатного закладу з 2013-го діє санаторна школа.

Читати далі про гімназистів останнього випуску

Газета «Зоря Полісся», 4 жовтня 2019 р.