Україна вже має досвід, як вибивати російських зайд із Криму. А у Чонгарському прориві 1918 року відіграв важливу роль наш краянин

 

Після Берестейського миру, укладеного в лютому 1918-го Україною та її союзниками з більшовицькою Росією, Німеччина та Австро-Угорщина, визнавши Україну незалежною й рівноправною державою, уклали з нею союзницькі зобов’язання про військову допомогу з вигнання більшовицьких військ з території УНР. До юрисдикції УНР належав і Крим з розташованим у ньому Чорноморським флотом. Для виконання цієї місії Українська Центральна Рада у тогорічному квітні спорядила Кримську групу армії УНР, очолювану полковником Петром Болбочаном. До її складу входили кілька піших і кінних полків та кінно-гірський дивізіон, озброєні важкими гарматами, броньованими автомобілями, бронепотягами. Загалом мала група близько 9 тисяч бійців.

Головною перешкодою для проникнення в Крим, як і тепер, вважався Чонгарський перешийок. З великою Україною він тоді сполучався залізничним однопутним мостом. Саме уздовж залізничних шляхів у тогочасних баталіях здійснювалися головні військові дії. До того ж, доставити озброєння на півострів видавалося можливим також передусім залізницею. Очікуючи українського наступу бронепотягами, більшовики замінували міст, щоби при спробі прориву його підірвати. Усвідомлювали це і в групі Болбочана.

Відтак виник зухвалий задум захопити міст штурмовим загоном, очолити якій доручили сотнику Петру Зілинському. Пішим ходом та ще й зі зброєю – це теж виглядало малоймовірним, втрачався, крім того, елемент несподіванки. Тож штурмовики для швидкості своєї атаки осідлали звичайнісіньку дрезину – невеличку рухому платформу, що приводилась у рух мускульною силою.

Операцію прориву здійснили у ніч на 22 квітня. Загонові Зілинського на дрезині вдалося непомітно для ворога перетнути міст і вже у більшовицьких бойових порядках приголомшити його щільними кулеметними обстрілами та закидати гранатами. Ошелешений супротивник спромігся підірвати лише одну закладену міну, що, на щастя, не завдала шкоди ані мосту, ані залізничному полотну. Іншу знешкодили козаки.

Це вже слугувало «зеленим» світло для основних сил Кримської групи, що успішно перетнула Чонгар двома бронепотягами і потужним вогнем розбила й розігнала більшовицьку залогу. Шлях на Джанкой і далі було відкрито.

Втім похід Болбочана логічного завершення навесні 1918-го, на жаль, не дістав. Дотримуючись союзницьких угод, керівництво УНР наказало українським воякам вийти з Криму, де тимчасом дислокувалося німецьке військо.     

За твердженнями історика Сергія Громенка, Чонгарський прорив Болбочана та Зілинського – «це не була загальновійськова операція, це був шедевр спеціальних операцій. Й, за великим рахунком, саме так треба розглядати цей бій. І не артилеристам, і не піхотинцям мати тих звитяжців за героя, а саме військам спеціальних операцій. Але складна політична ситуація навколо Криму і необхідність союзу з німцями призвели до того, що Крим тоді, в квітні-травні 1918 року, так і не був приєднаний до України…»

Звитяжець бою за Чонгарський міст 1918-го року сотник Петро Зілинський мав уроджене прізвище Содоль, проте у реєстрах військових старшин армії УНР, значиться за придатком. Як і його брати Йосип та Михайло, що теж, будучи сотниками Другого Запорозького полку, під проводом Петра Болбочана брали участь у легендарній Кримській операції українського війська.

Народжені вони в селі Вирва Вишевицької волості Радомисльського повіту в сім’ї дрібного землевласника Вікентія Антоновича Содоля та його дружини Олени Вікентіївни. Втім належала родина до міщанського стану і була приписана до Малинського міщанського товариства, позаяк мали Содолі кузню, у якій глава родини ковалював. Між тим, походив Вікентій зі шляхетського роду, на належність до якого вказувало придаткове прізвище, що його й використали сини.

Про Петра Содоля відомо, що народився він 14 липня 1893 року. Освіту здобув у Київській гімназії, у 1913 році закінчив Віленське військове училище старшин. Як офіцер, воював на фронтах Першої світової війни, де за хоробрість удостоївся Георгіївської відзнаки. У жовтні 1917 року став до лав Армії УНР.

Петро Содоль-Зілинський.

Відтоді він залишався вірним Україні та її військові, присягу яким склав на прапорі Запорозького Полку:

Тобі, мій краю дорогий, складаю я свою присягу.
Тебе любить. 

        Тобі служить. 

                      За тебе вмерти біля Стягу.
І прапор наш жовто-блакитний клянусь до віку боронить,
І за народ забутий, рідний, останню кров свою пролить!

Поголос про мужнього командира поширився після боїв під Бердичевом у лютому 1918-го, де сотник Петро Содоль-Зілинський з кількома іншими старшинами зупинив більшовицький наступ і тримав свої позиції до підходу головних сил. 29 лютого «запорожці» розбили «червоних» під Северинівкою, а наступного дня українські частини увійшли в Київ. 2 березня саме Зілинський зірвав з Київської думи та пошматував більшовицький прапор…

Колишній «запорожець» Борис Монкевич у своїх спогадах називає Петра Содоля «легендарно-хоробрим» сотником, чия зухвала і відчайдушна атака на Чонгарський міст спричинила в «червоних» окопах таку паніку, що більшовики зопалу по своїх же позиціях почали стріляти, а потім панічно звідти втекли.

Втім до послужного списку бойового старшини в Українських Арміях під час визвольної боротьби 1917-21 років входить не лише перебування в складі Запорозького корпусу, а й командування  31-м Роменським полком за Директорії та 1-м Куренем 3-го полку Січових Стрільців, комендантство  в Ямпільському повіті на Поділлі, участь у героїчному Першому зимовому поході.

Після поразки першої Української революції ХХ століття Петро Содоль-Зілинський перебував в еміграції. Урядом УНР в екзилі він був підвищений до звання полковника. Спочатку мешкав у Галичині, по Другій світовій на деякий час осів у Західній Німеччині, а затим переїхав до США. У закордонні так само віддано займався українськими справами, активно діяв у Гетьманському Русі та багатьох інших українських організаціях, зокрема заснував і очолював Товариство Запорожців ім. полковника П.Болбочана в Америці. Усіляко пропагував і відстоював ідеї української державності та потребу її належного захисту від ворогів.

«Як військовик, він був переконаний, що вибороти свою Державу і права для свого народу може тільки сильне військо. Тому й козацькі традиції, які плекалися дуже дбайливо в його родині, їх він передав своїм синові і внукові, які, хоч і не в рідних військових формаціях, але служили в Арміях країни поселення...», – написав у прощальному слові по померлому Петру Содолю-Зілинському його соратник Роман Барановський.

Відійшов український вояк і патріот у засвіти в 93-річному віці 18 травня 1987 р. в Олбані, штат Нью-Йорк, США.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 25 серпня 2023 р.

 

Його поетичне слово кликало українців думати й самовдосконалюватися

 

31 липня 2023-го Національний технічний університет «Київській політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» зі скорботою повідомив, що пішов з життя кандидат технічних наук, доцент кафедри технології виробництва літальних апаратів Навчально-наукового механіко-машинобудівного інституту, заслужений працівник культури України Віталій Вадимович Іващенко.

Примітно, що поряд із його науковими регаліями вказано почесне звання у культурній сфері, адже вів він надзвичайно широку і такою ж мірою плідну діяльність у багатьох галузях. Недарма колеги по вишу та кафедрі, глибоко сумуючи з приводу смерті Віталія Іващенка, відгукуються про нього, як про видатного педагога, вченого, організатора, поета, громадського діяча, справжнього патріота України, добру людину з гострим розумом і жагою до творчості.

Та все ж перші здобутки пов’язані були передусім з науковою діяльністю. КПІ був головним, а тому найріднішим закладом у житті науковця. З відзнакою закінчивши інститут у 1960 році, він відтоді не поривав зі своєю професійною Альма-матер до скону днів. Спочатку працював асистентом, затим – доцентом на кафедрі обробки металів тиском, а з 2018-го – на кафедрі технології виробництва літальних апаратів. У доробку вченого понад 110 наукових робіт, 11 з яких поширилися й в закордонні, а також 25 винаходів. Він був винагороджений знаком «Винахідник СРСР» та медалями ВДНГ.

Ще студентом Іващенко організував в інституті комедійний Естрадний Театр Аматорів КПІ «ЕТА», у якому був і актором, і режисером, і драматургом. Цей самодіяльний театральний колектив, удостоєний звання «народного», неодноразово ставав лауреатом всесоюзних фестивалів, виступав у найвіддаленіших куточках колишнього СРСР і навіть в зарубіжних країнах. Йому, єдиному студентському театру, в Україні було надано статус державного театру-студії. І певний час він навіть працював як професійний. Тоді й було винагороджено керівника театру почесним званням у галузі культури.

Водночас для багатьох українців старшого покоління постать Віталія Вадимовича упродовж ряду літ уособлювалась із … юридичною практикою, адже на Національному телебаченні він свого часу вів популярні телепрограми «Закон є закон», «Запитуйте – відповідаємо», де давав важливі правові й життєві поради. Хоча, звісно, більш близькими йому за фахом були цикли «Наука і життя», «Телетехнотека» та подібні їм. Майже тридцять своїх літ Іващенко присвятив тележурналістиці. Опанував і радіо, щоправда, вже тоді, коли полинув у поетичну творчість.

Поезія увійшла в його життя несподівано й неочікувано, як зізнавався сам поет. Адже первісними життєвими мріями і прагненнями було вивчитися на кваліфікованого інженера чи науковця. І він їх успішно втілив. А вже потім у ньому успішно поєдналися якості хрестоматійних «фізика та лірика», й оте друге дедалі більше почало брати гору. Відтак – пішло-поїхало.

«Першого вірша я написав ще семикласником, коли закохався, – розповідав Віталій Вадимович. – Бо що – поезія? Це інтимний світ, в якому душа говорить з коханою душею. А поетичне слово, що його сприймає Ваша Душа – це чи не основний чинник пробудження особистості, а, значить, і духовного відродження нації...»

Як писав поет, згадаймо –

     друзі, школа, книги, фільми,
     В духовний простір всіх кохання кличе,
     І самоствердження могутній стимул
     Нас піднімає поверхами вище. 

Після того, як вперше прочитав свої вірші в одній з радіопередач, надійшла гора вдячних листів від слухачів, що спонукали автора не лише далі писати, а й видавати їх. У його прижиттєвому доробку – 17 збірок філософської та любовної лірики (саме так жанрово окреслює власну поезію й сам Іващенко, й літературознавці). З-поміж них – «Сьогодні живемо», «Загляньмо в душу», «Сповідь другові», «Українці, прокидайтеся», «Мозаїка життя», «Ми – українці!». Остання книжечка з цього переліку – збірка вибраних віршів – нагороджена спеціальним дипломом «За вагомий внесок у розвиток української поезії» на Київському міжнародному книжковому ярмарку «Книжковий світ-2007».

     Тяжкі часи. Війна і зрада.
     Здається - гірше не було.
     Пішов війною брат на брата.
     Будь прокляте таке родство!
          Гуртуймось, браття!
                            Ми - слов'яни,
          Переживем і цю біду.
          Із нами Бог! Весь світ із нами.
          Ми маєм зупинить орду!

Тимчасом особливої популярності серед читачів набули «Краплинки» – втілені у чотирьох рядках поетичні одкровення й роздуми. 

     Поезії душа завжди відкрита.
     В буденності холодній і жорстокій
     Мене рятують вірші як молитва.
     Читаю - і на душу сходить спокій.

Біля тридцяти його поезій покладені на музику і стали піснями.

Додалися по тому до публічних мистецьких заходів творчі поетичні зустрічі автора з читачами. Проходили вона зокрема у Радомишлі й довкола нього, позаяк для уродженця Сміли, що на Черкащині, радомишльський край став своїм. На межі тисячоліть митець і учений надибав собі у мальовничому Чудині понад Тетеревом дачний будиночок і відтоді час від часу раював у ньому, знаходячи для душі та серця відраду, що надихала до нових творчих надбань.

Звісно, спізнав тут нових знайомств, отримав когорту шанувальників. Чим міг, допомагав односельцям-чудинцям: кому – порадою, кому – сприянням у столичних справах. Місцевим бібліотекам та культосвітнім закладам він щедро дарував свої поетичні збірки. Тож Радомишльщина пізнала й прийняла його, а він її.

Підкосила здоров’я Віталія Вадимовича ковідна епідемія, що спричинила серйозні ускладнення, які, на жаль, на 86-му році життя виявилися фатальними. Поховали вченого, педагога й митця у Києві на Жулянському цвинтарі.

     На жаль, цю істину не кожен знає,
     Що смерті боїмося ми дарма:
     Допоки ми живі - її немає!
     Але як прийде, то вже нас нема! 

Одначе розійшовся світом його багатий науковий та творчий спадок, залишилися численні учні й послідовники, житимуть і цитуватимуться вірші Віталія Іващенка – сумні й гумористичні, громадянські й ліричні. Недарма на зустрічах із любителями поезії він усякчас закликав передовсім її читати, щоби пробуджувати почуття, плакати й сміятися, вболівати й радіти, та головне – осмислювати і самовдосконалюватися.

     Усе життя ми набираєм бали
     Добра чи зла, любові чи ганьби.
     На Сході бали кармою назвали,
     Там кожен знає, що він заробив.
          Ні гроші, ні багата нерухомість,
          Ані звання, кар'єра чи чини -
          Симпатії людей і чиста совість
          Твоїм багатством будуть восени.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 11 серпня 2023 р.

 

Специфічне написання слова «Радомисльський» стало вагомим аргументом у гучній карній справі

 

Упродовж чотирьох днів – від 29 вересня до 2 жовтня 1900 року – повітовий Радомисль заполонила небачена кількість заїжджого люду. У місті в приміщенні з’їзду мирових суддів засідала виїзна сесія 5-го кримінального відділення Київського окружного суду, яка розглядала надзвичайно гучну й резонансну справу шайки підроблювачів векселів. Враховуючи сімох підсудних, тільки присяжних повірених (адвокатів), що їх захищали, прибуло шість. Ще один повірений відстоював інтереси потерпілої сторони. До складу суду тимчасом входили головуючий Леонтій Рижов, судді Володимир Рейгнау, Аристарх Поставський і помічник секретаря Іван Радзієвський. Сторону звинувачення представляв товариш окружного прокурора Микола Толпиго. До Радомисля приїхали кількадесят свідків, а також чималий гурт небайдужих до справи євреїв із Хабного – волосного центру Радомисльського повіту (саме там мешкали й діяли потерпілі у справі та дехто із звинувачуваних). Зацікавила подія кореспондентів ряду губернських і крайових газет.

А от присяжні засідателі були місцевими: дев’ятеро селян і троє представників міської інтелігенції на чолі зі старшиною присяжних – звісним землевласником Євгеном Гарбаровим. Водночас значний інтерес до засідання виявили радомисльські обивателі. Тож, аби вгамовувати присутніх не лише у залі засідань, а й у коридорах, наявного штату місцевої поліції виявилося замало. Вона, за відомостями 1897 року, налічувала лише дев’ять городових поліцейських. Через те для підтримання порядку повітовий воїнський начальник полковник Митрофан Верба дозволив долучити солдатів розквартированої в місті й підпорядкованої йому конвойної команди, у якій вартових служило вчетверо більше. 

Колишня будівля присутствених місць у повітовому Радомислі, де у залі з’їзду мирових суддів розглядалась справа про вексельну оборудку.

Як зазначалося у матеріалах судового розгляду, після смерті у 1895 році власника Хабенської суконної фабрики Івана Юста, чиї статки сягали 200 тисяч рублів, почали відбуватися дивні речі. Спадкоємцям небіжчика стали надходити для сплати векселі, нібито видані Іваном перед його кончиною. Загалом їх налічувалося 37 на 17,5 тисячі рублів. Перші з них справно задовольнили, навіть не підозрюючи, що вони можуть бути несправжніми. Відтак зачули Юсти щось недобре, коли чергова тисячорублева боргова платіжка на ім’я такого собі комісіонера з Романова Менделя Рубінштейна виявилась підписаною 7 жовтня 1894 року в Києві. На ту пору фабрикант уже був тяжкохворим і до смерті Хабного не залишав. Ще 17 векселів на 7300 рублів були виписані на ім’я котроїсь австрійської підданої Ганни Родзевич, про яку ніхто з рідних і близьких покійного зроду нічого не чував. Кредиторка, одначе, передала права на них киянинові Мордуху Адлеру – «адвокатові з вексельних справ», як той себе позиціонував. Тож нащадки забили на сполох і подали судовий позов, тим паче, що, на їх переконання, маючи величезний особистий капітал, Юстові взагалі не було жодної потреби вдаватися до позичок.

Проте окружний суд у Житомирі, де попервах розглядался підробна оборудка, сфабриковані векселі визнав дійсними. Чи не головним аргументом для винесення судом такої ухвали стали висновки експертів-почеркознавців, що векселі написані і підписані рукою Юста, адже почерк і підписи на них цілковито співпадали з тими текстами, що завідомо писалися ним особисто. 

Натомість Юстові нащадки з таким висновком не погодилися і оскаржили житомирську ухвалу в Київській судовій палаті, котра й призначила повторний судовий розгляд з притягненням підозрюваних до покари.

Окрім згаданих вище аферистів, звинувачувалися у шахрайстві також хабенські купці Аврум і Давид Офенгендени, власник мануфактурного магазину зі Шполи Мендель Зборовський, ще один київський вексельний «фахівець» Мендель Муравчик. Усі вони цілком виглядають людьми зі статками, от тільки на тлі організованої ними гучної вексельної афери доброчесність їхніх прибутків видається доволі сумнівною.

Та чи не головною дійовою особою оборудки виявився 62-річний мешканець Овруча Йось Шехтман, гравер за професією. Саме його вміння бездоганно підробляти різноманітні почерки та ділові папери привернуло увагу шахраїв. І не тільки їх. Про дивовижного підроблювача повідомили Юстам та радомисльській поліції, що розслідувала справу, близькі до небіжчика хабенці Волько Горенштейн та Шая Волошин.

Аби переконатися в мистецтві овруцького майстра та його можливій причетності до вексельної афери, поліційний урядник Павло Цехмейхструк вирішив, так би мовити, зловити вправного краснописця «на живця». Спочатку слідчому через хабенських «посередників» та родича Шехтмана вдалося звести з ним племінника Юста – Олександра, котрий замовив підробити «заднім числом» деякі документи, потрібні, начебто, для оформлення спадкових справ на власну користь. Їх слід було написати на аркушах, що їх завбачливо, певним чином помітивши, надав «замовникові» Цехмейструк разом із так само поміченими купюрами, які призначалися для розрахунку за послуги. «Риба клюнула», і мічені підробки слідство отримало.

Наступного разу вирішено було впіймати генія підробок «на гарячому». Притому нове замовлення стосувалося вже безпосередньо підробки векселів. Зустріч «виконавця» і «замовника» (Юстового племінника) відбувалась у готельному номері, в якому зупинився останній. Сусідні апартаменти обіймав поліційний пристав Василь Равицький, котрий за обумовленим сигналом разом із понятими й «застукав» Шехтмана з усіма його виробами, винагородами та іншими речовими доказами. Їх колекція значно поповнилась після обшуку, вчиненого в помешканні гравера. Цікаво, що після задокументованого арешту підроблювача той поглянув на автограф Равицького і тут же його відтворив настільки достовірно, що, за словами пристава, якби підпис був зроблений на векселі, поліціянт його не вагаючись сплатив, хоча й не мав за собою жодних боргів.

Між тим, Цехмейструк запротоколював й іншу дивовижну витівку Шехтмана, про яку розповів приватний повірений Радомисльського з’їзду мирових суддів Бородянський. За його словами, одного разу Шехтман гостював у батька адвоката. Сам Бородянський у цей час готував якесь позовне подання і, коли вже з половину написав, вимушено вийшов до сусідньої кімнати. А як повернувся, був ошелешений: на столі лежало два примірники прохання, відтворені його почерком настільки точно, що розрізнити, який текст писав він сам, було неможливо.

Отримані слідством неспростовні докази змусили Шехтмана зізнатися у вчинених підробках, але – лише тих, що виготовлялися на замовлення Олександра Юста. Свою причетність до підробки попередніх векселів, навколо яких і закрутилась справа, він категорично заперечував. Мав тут, притому, вагому підставу для захисту: експертний висновок фахівця зі самого Санкт-Петербурга, залученого до попереднього слідства. Проте, слід зазначити, столичне світило криміналістики зганьбилося, бо, за його переконанням, усі підписи на підробних векселях, у тому числі й на тих, що свідомо підроблялися на замовлення слідства, зроблені рукою самого Івана Юста, а його почерк притому цілковито різниться від особистого почерку Шехтмана.

Натомість доморощені тлумачі почерків з викладачів житомирських гімназій, що свідчили у суді, виявилися більш уважними й досконалими, визнавши підписи на всіх 53 документах, які фігурували у справі, підробними, і те, що вони, як і тексти на них, написані однією рукою. Житомиряни зокрема помітили в підроблених паперах невластиві руці Юста подеколи розставлені штрихи, легкість і надто каліграфічне написання та надмірне заокруглення деяких літер, допущені граматичні помилки в іменах, що у бомагах покійного писалися без помилок (для прикладу «Рохля» – «Рухля») тощо. Звернули вони увагу ще на одну надзвичайно важливу деталь: Іван Юст, мов би передбачаючи й водночас застерігаючи майбутні підробні події, з доброго дива «кодував» слово «Радомисльський», виводячи його у власноруч написаних документах в трьох навмання обраних частинах: «Рад-омисль-ський».

Підроблювачі вочевидь з таким шифруванням обізнані не були. На тому й погоріли. Наведені докази житомирські вчителі наочно продемонстрували суду й присяжним.

Промовисто вказували на вчинення підробок й деякі інші важливі деталі. Кілька векселів, за твердженням звинувачених, нібито були видані Юстом у Києві в одному з тамтешніх готелів. Перевірка реєстрів постояльців не тільки цього, а й інших готельних закладів губернського міста, це спростувала, бо в жодному з них у вказані в розписках дати «позичальник» не зупинявся, хоча зазвичай, відвідуючи Київ, неодмінно знімав номер. І, знову таки, дати київського оформлення підробних векселів припадали на період повного занедужання фабриканта.

Згадані хабенські добровільні помічники слідства зуміли, крім того, знайти в Києві Адлера і звернулися до знаного «вексельного адвоката» мовби задля сприяння в стягненні коштів з Юстових нащадків за виготовленими Шехтманом підробними зобов’язаннями для Олександра Юста. Порозумілися вони настільки добре, що той мимохіть розкрив увесь ланцюжок підробок та причетних до них осіб.

Зрештою ці висновки й докази виявилися визначальними для винесення судового вердикту. Суд зокрема встановив, що загалом зловмисники встигли виготовити 42 векселі на 47400 рублів. Тож частина з них ще готувалась до пред’яви.

Усіх підсудних позбавили особливих особистих прав, привілеїв та майна з відшкодуванням ними завданих збитків спадкоємцям Юста. Офенгенденів вислали на проживання в Єнисейську губернію, Зборовського та Рубінштена засудили до трьох років ув’язнення, Адлера, Муравчика та Шехтмана – до трьох з половиною.

Щодо останнього, то один з газетних оглядачів назвав «творіння» овруцького майстра «мистецькою підробкою», а його самого у цій царині – «видатним художником, свого роду генієм, чиє мистецтво ввело в оману Житомирський окружний суд, присяжних фотографів Петербурзької судової палати та інших. Такі генії для суспільства надзвичайно небезпечні», – підсумував журналіст.

Про подальшу долю цього унікуму свідчень немає. Можливо, з огляду на вік, його життя скінчилося в ув’язненні.

Хоча, з іншого боку, поширені випадки, коли фальшивомонетників залучали до справжнього карбування грошових та цінних паперів, використовуючи їхній «досвід» для запобігання підробкам.

Зрештою, й найгеніальніші підроблювачі здатні помилятися. Як, приміром, Шехтман у написанні, здавалося б, звичайного топонімічного прикметника «Радомисльський».

Тимчасом застережливі «кодування» проглядаються подеколи і в нотаріально завірених паперах.

 

Газета «Зоря Полісся», 4 серпня 2023 р.