У 1960-ті роки, коли набувало
становлення й розвою національне українське телебачення, популярними серед його
глядачів стали перенесені на блакитний екран спектаклі провідних театрів
України. Помітне місце серед них обіймав Чернівецький музично-драматичний театр
імені Ольги Кобилянської, чиї постановки класичних п’єс та творів сучасних
драматургів ставали справжнім виявом акторської та режисерської майстерності,
привертаючи увагу широкої глядацької аудиторії.
В 1970 році вистава чернівчан «Полум’яні серця» була удостоєна
республіканської комсомольської премії ім.М.Островського, а звання лауреата
отримав головний режисер театру і постановник спектаклю Костянтин Артеменко. До
слова, у 1964-му званням заслуженого артиста України була відзначена його
режисура відомої п’єси М.Кропивницького «Титарівна». З приємністю зустріли ці
звістки на Радомишльщині, адже йшлося про знаного й шанованого краянина.
Очолив постановочну частину театру він у 1965-му, і тоді
ж чернівецький театральний колектив виступив з гастролями в Радомишлі, де
показав декілька кращих своїх робіт. Через шість років по тому артисти з
Чернівців ще раз завітали сюди, представивши землякам режисера поставлену ним
виставу «Суд матері».
Свій життєвий ряст Кость Артеменко починав топтати у
Хомівці, де народився 24 лютого 1925 року. Ще в ранньому дитинстві від
запалення легень помер батько хлопця (Григорій Денисович столярував і
застудився на будівництві мосту). Родина жила у батьків матері, які у 1930-му
потрапили під «розкуркулення». Через п’ять літ маму Лізавету Федотівну засватав
вишевичанин Василь Сташенко, і вона з трьома синами переїхала до нього. Але у
лиховісному 1937-му під жорна репресій потрапив і вітчим.
Зростали Артеменки у Вишевичах. Тут Кость скінчив середню
школу, тут причастився до самодіяльного драмгуртка, керував яким талановитий
місцевий самоук Василь Січкар, тут хлопця й застала війна.
Вже в кінці червня старших хлопчаків відрядили погоничами
колгоспної худоби аж за Дніпро, а коли повернулися, – в селі вже господарювали
гітлерівці, окупаційні порядки яких юнак не сприйняв. Навесні 1943-го він
увійшов до партизанського з’єднання ім.Хрущова, яким командував Іван Хитриченко
– дядько його товариша і тезка.
Тогорічний серпень став для партизан з’єднання багатим на
звитягу: в ніч з 4 на 5 число ними було розгромлено німецький гарнізон у
Радомишлі, затим загони передислокувалися під Новошепеличі, щоб підготувати
переправу через Прип’ять для наступу Радянської армії. Там 25 серпня
доброволець з партизанського загону Костянтин Артеменко став стрільцем 151-го
стрілецького полку 8-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту, у складі
яких пройшов з боями через Україну до Словаччини. Демобілізувався старшим
сержантом, з трьома медалями «За відвагу» і орденом Слави ІІІ ступеня на
грудях.
По війні Костянтин Артеменко певний час завідував
Вишевицьким клубом, а у 1946-му вступив до Київського театрального інституту,
де закінчив спочатку режисерський, а затим – акторський факультети.
У Чернівцях, куди отримав призначення, відбулося його
становлення як митця. Наставником постановника-початківця став відомий
театральний режисер Борис Борін.
Попри зайнятість у театрі, не полишав Костянтин
Григорович увагою й кіномистецтво, до акторської гри в якому долучився ще
студентом. Його першою кінороллю став епізод у фільмі «Тарас Шевченко» режисера
І.Савченка. В доробку Артеменка – до півсотні ролей, робота з метрами
української (і не тільки) кінорежисури: А.Бучмою та О.Швачком («Земля»),
Т.Левчуком («Довга дорога в короткий день»), М.Макаренком («Кров людська – не
водиця», «Дмитро Горицвіт»), Г.Коханом («Народжена революцією», «Ярослав
Мудрий», «Циганка Аза», «Страчені світанки»), М.Орловим («Серце Бонівура»),
Л.Осикою («Гетьманські клейноди»), В.Денисенком («Сон», «Високий перевал»),
Б.Савченком («Меланхолійний вальс»), О.Біймою («Пастка», «Острів любові»),
І.Миколайчуком («Вавілон-20»), М.Ільїнським («Довіра»), С.Клименком («Камінна
душа», «Вир», «Тарас Шевченко. Заповіт»), М.Іллєнком («Фучжоу»), С.Бондарчуком
(«Тихий Дон»).
Костянтин Артеменко на схилі літ.
Встиг актор засвітитися і в телесеріалах. Зокрема у
примітному для українського телебачення «Дні народженні Буржуя» К.Артеменко
зіграв разом з дружиною – народною артисткою України Валентиною Зимньою.
Свої долі вони поєднали ще у Чернівцях, де актриса грала
у знакових для театру виставах – «Земля», «У неділю рано зілля копала». Відтоді
йшли поруч по життю рука в руку.
В 1970 р. подружжя переїхало в Київ, де Костянтин
Григорович став головним режисером театру оперети, а Валентина Іванівна почала
викладати в театральному виші. Її учнями були Олесь Санін, Назар Стригун, Лілія
Ребрик, Сніжана Єгорова, Петро Мага, Анатолій Гнатюк, Андрій Середа, два
міністри культури – Василь Вовкун та Євген Ніщук.
1991 року театральний педагог В.Зимня отримала учене
звання професора. У 2012-му була удостоєна Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ
тисячоліття».
Уродженка Поділля, вона, можна сказати, двічі поєдналась
родинними зв’язками з Радомишльщиною. В Радомишлі жила і працювала її сестра,
світлої пам’яті Майя Іванівна Єзепчук. Тож мистецьке подружжя було частим
гостем у нашому краї. Костянтин Артеменко притому неодноразово влаштовував
творчі зустрічі із земляками на міській і сільських сценах.
Він залишив цей світ у 2006-му.
Ось як розповідала про чоловіка і свої стосунки з ним
Валентина Іванівна: «Маю одну таку негативну рису
— я однолюб. У мене був один чоловік, якого я любила. Не можу сказати, що життя
було раєм. Ні. В кого воно ідеальне? Якщо хтось так каже – то це брехня. Але
мені Господь послав любов, є люди, які не знають, що це таке…»
Валентина Зимня відійшла у вічність 18 липня 2019 року.
Наразі залишило талановите творче подружжя вагомий та
яскравий слід у літописі українського театрального та кіномистецтва, зоставило
по собі добру пам’ять в серцях вдячних шанувальників, колег, послідовників,
учнів, друзів і краян.
Газета «Зоря Полісся», 23 серпня 2019 р.
