У березні 2017-го на теперішньому міському кладовищі за належними християнськими та загальнолюдськими канонами захоронили останки двох радянських воїнів, що на них натрапили двома роками раніше в одному з обійсть на Микгороді, де господарі виконували земляні роботи. Експертиза визначила, що загиблими були жінки. Полягли вони вірогідно у грудні 1943 року, бо під час попередніх боїв за Радомишль потужних бойових дій на цій міській околиці не велося. А в наведеному випадку тіла вбитих, скоріше за все, закидало землею від розриву снаряду, тож їх потім не знайшли…
За хронікою тогочасних подій,
запеклі бої навколо міста розгорнулися, починаючи з 7 грудня.
Після першого вигнання загарбників з
Радомишля, коли з-під відвойованого Києва їх, що майже не чинили опору, відкинули
аж за Житомир, гітлерівці, згрупувавши значні сили, посилені з’єднаннями з
західних фронтів, перейшли у контрнаступ із намірами повернути собі Київ.
Зайнявши Житомир, війська Вермахту атакували Радомишль.
З півночі місто обороняли 336-а,
271-а, а також 328-а стрілецька дивізія під орудою полковника Івана Павловського,
яку, переформовану й перепорядковану першій гвардійській армії 1-го
Українського фронту, перекинули в Україну з Північно-Кавказького фронту. Попри
відчайдушний опір радянських військ втримати ворога не вдалося. Під загрозою
оточення оборонці змушені були залишити Радомишль. Але й гітлерівці, знову
увійшовши в місто 13 грудня, далі не просунулися, їх зупинили інші з’єднання
першої гвардійської та інших армій Фронту.
24 грудня з початком
Житомирсько-Бердичівської наступальної операції після майже годинного потужного
артилерійського та авіаційного обстрілу перша армія повела наступ на Радомишль.
З28-а дивізія перебувала у другому
ешелоні, окрім одного-єдиного батальйону, кинутого на прорив ворожої оборони за
підтримки 1103-го стрілецького полку. Їм було наказано оволодіти
південно-західною околицею міста. 25 грудня, із кровопролитними боями
закріпившись на Микгороді, батальйон успішно форсував річку Мику біля пивзаводу
і до полудня захопив два міських квартали.
У мемуарній літературі йдеться
зокрема про бойову звитягу в цих боях старшини медичної служби Лідії Акимченко,
що виявила мужність та героїзм під час штурму міста. В книжці «Варшавська
червонопрапорна», присвяченій бойовому шляху 328-ї, автор – колишній командир
одного з її артилерійських дивізіонів Петро Дудінов зазначає, що, перебуваючи
увесь час серед наступаючих військ, які атакували південну околицю Радомишля
(Микгород), мужня медичка подала допомогу 32 бійцям та командирам і
безпосередньо брала участь в атакуючих діях. За твердженнями оповідача,
21-річну Лідію нібито нагородили орденом Слави третього ступеня. Однак у вільно
доступних натепер військових архівах відомості про цю нагороду відсутні.
Натомість є свідчення про
нагородження у серпні 1943 року саніструктора 328-ї дивізії Акимченко Лідії
Кононівни медаллю «За відвагу». Звитягою вона відзначилась у боях на північному
Кавказі. Під час запеклих триденних боїв за одну із сопок під шквальним вогнем
ворога мужня медсестра надала допомогу 50 пораненим, яких евакуювала з поля бою
в санітарну частину. Притому в короткі хвилини перепочинку встигала заряджати
диски та стрічки для кулеметників і автоматників. У нагородних документах
вказано, що вона воює у складі 97-ої ОАШР. Наведена абревіатура означає: окрема
армійська штрафна рота…
Потрапила до неї Акимченко в
тогорічному червні за вироком військового трибуналу Грозненського військового
гарнізону. За спробу дезертирства її засудили до 8 років таборів.
Позаяк «спроба дезертирства» могла
означати, скажімо, несвоєчасне прибуття у військову частину у визначені
терміни, в тому числі внаслідок оточення, самовільне залишення позицій, поля
бою чи навіть розташування підрозділу тощо. Можливо, з Лідією сталося щось подібне.
Між тим, разом з нею під трибунал, що особливо не вникав у ті чи інші обставини
за браком часу (за наявною статистикою, тільки втікачів-дезертирів через суди
та трибунали за роки війни пройшло понад мільйон), потрапили ще четверо
жінок-санінструкторів.
Втім за чинною тоді практикою
засудженим пропонувалося замість визначеного вироком терміну відслужити кілька
місяців у штрафному підрозділі. Вісім років ув’язнення при цьому прирівнювалися
до двох місяців служби штрафником. По тому з тих, хто вижив, судимість
знімалась, а якщо виявив героїзм – то й раніше.
Акимченко, схоже, не лише
погодилась, а й після завершення двомісячного строку продовжила воювати у
штрафній роті, адже медаллю її нагородили через чотири місяці після винесення
вироку. Штрафників, як правило, не нагороджували, бо заохоченням уже саме по
собі вважалося зняття судимості.
Між тим, штрафні підрозділи
формувалися з постійного і так званого змінного, тобто «штрафного» особового
складу, що зазвичай оновлювався
майже після кожного бою. Санінструктори, звісно, в них повинні були бути
обов’язково постійно, тим більше, що з вересня 1943-го за відповідною
директивою Генштабу вже заборонялося направляти засуджених чи дисциплінарно
покараних жінок до штрафбатів.
Після боїв за Радомишль згадок про
подальший бойовий шлях Лідії Акимченко немає. А в Ростові-на-Дону на неї чекала
мама…
Надвечір 26 грудня гітлерівців було
вибито з Радомишля. Затим формування 328-ї дивізії розгорнулися на рубежі
Кичкирі – Березівка з готовністю повести наступ на Житомир.
Тимчасом загиблі в оборонних і наступальних боях за Радомишль в листопаді-грудні 1943 року воїни 328-ї поховані в семи братських могилах у місті та на його околицях разом із бойовими побратимами з 59-ї, 121-ї, 127-ї, 228-ї, 304-ї, 271-ї, 316-ї, 336-ї, 350-ї стрілецьких дивізій та інших військових формувань.
Братська
могила на Микгороді.
Кількість
радянських бійців, що навік зосталися в радомишльській землі незнайденими з
позначкою в реєстрах бойових втрат як «зниклі безвісти», напевне так і
залишиться невстановленою. Хоча
майже щороку пошуковці знаходять у місцях важких боїв останки полеглих. Проте –
як невідомих...
Газета «Зоря Полісся», 24 грудня 2021 р.
